Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/9355/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/9355/20 Суддя (судді) першої інстанції: Огурцов О.П. Судді - Арсірій Р.О., Кузьменко В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2021 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Єгорової Н.М., суддів - Сорочка Є.О., Федотова І.В., при секретарі - Казюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної податкової служби України, треті особи - Міністерство фінансів України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання протиправними дій, визнання протиправними та скасування розпоряджень, - ВСТАНОВИЛА: У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України, Державної податкової служби України, в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просить суд: - визнати протиправними дії відповідачів з оголошення добору на вакантні посади Голови Державної податкової служби України, заступника Голови Державної податкової служби України та затвердження умов такого добору, за наслідками яких була здійснена публікація від 25 квітня 2020 року на офіційному веб-порталі "Єдиний портал вакансій державної служби" Національного агентства з питань державної служби за № № 10001012, 10001013; - визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2020 року № 465-р "Про призначення ОСОБА_2 Головою Державної податкової служби України"; - визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 травня 2020 року № 521-р "Про призначення ОСОБА_3 заступником Голови Державної податкової служби України". Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.06.2020 року залучено до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета позову - Міністерство фінансів України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що Пунктом 13 Порядку № 290 визначено, що рішення про необхідність призначення на вакантну посаду державної служби на період дії карантину (далі - призначення на вакантну посаду) та визначення уповноваженої особи приймається шляхом видання відповідного наказу (розпорядження) на зайняття посад категорії "А" та посад категорії "Б", які здійснюють повноваження керівників державної служби в державних органах, - суб`єктом призначення. Звернув увагу на приписи пункту 10 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 березня 2019 № 227, відповідно до якого ДПС очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України. Зауважив, що оскаржувані позивачем розпорядження є актом індивідуальної дії та його правові наслідки стосуються виключно прав, свобод та інтересів суб`єкта призначення, органу, у якому наявна вакансія, а також особи, яку таким розпорядженням призначається на посаду Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права. Вказує на незаконність встановлених строків на подання документів від кандидатів на призначення, оскільки такий строк має бути не меншим ніж три дні з дня оприлюднення оголошення, тоді як фактично строк на подання документів становив два дні. Зауважує, що допущене порушення процедури добору мало наслідком протиправний нерозгляд кандидатури позивача на вакантні посади. У відзиві на апеляційну скаргу ДПС України просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свої доводи обгрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а апеляційна скарга не спростовує вказаних у ньому висновків. У поданих до суду поясненнях Кабінет Міністрів України просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2020 року № 455-р «Про необхідність призначення на вакантну посаду Голови Державної податкової служби України» погоджено пропозицію Міністра фінансів України Марченка С.М. щодо необхідності призначення на вакантну посаду Голови Державної податкової служби України шляхом укладення контракту про проходження державної служби. Визначено першого заступника Міністра фінансів України Улютіна Д.В. уповноваженою особою для проведення співбесіди в установленому порядку. Поряд з викладеним суд встановив, що 25 квітня 2020 року на Єдиному порталі вакансій державної служби опубліковано оголошення за № 10001012, № 10001013 про проведення добору на вакантні посади Голови Державної податкової служби України та його заступника, в якому роз`яснено кваліфікаційні вимоги до кандидатів, посадові обов`язки та умови оплати праці на посаді, за якою відкрита вакансія, а також встановлено кінцевий термін подачі документів - 27 квітня 2020 року. У подальшому, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2020 року № 465-р ОСОБА_2 призначено на посаду Голови Державної податкової служби України, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 травня 2020 року № 521-р ОСОБА_3 - на посаду заступника Голови Державної податкової служби України. Позивач, вважаючи, що добір на зазначені вище посади оголошено з порушенням вимог законодавства, у зв`язку з чим відповідні розпорядження про призначення на посади є протиправними, звернувся з цим позовом до суду. На підставі встановлених вище обставин, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що розпорядження не є юридично значимими для позивача, оскільки не мають безпосереднього впливу на його суб`єктивні права та обов`язки шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають. З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України «Про державну службу». Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про державну службу» вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. Разом з тим, пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 року рік» встановлено наступне. Тимчасово, на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та протягом 30 днів з дня відміни цього карантину, зупинити дію положень Закону України "Про державну службу" (Відомості Верховної Ради України, 2016 р., № 4, ст. 43 із наступними змінами) та Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" (Відомості Верховної Ради України, 2011 р., № 38, ст. 385 із наступними змінами) в частині проведення конкурсів на посади державної служби та призначення на посади державної служби за результатами конкурсу. Установити, що у період, визначений в абзаці першому цього пункту: для призначення на посади державної служби суб`єктом призначення або керівником державної служби першочергово розглядаються кандидатури, запропоновані Комісією з питань вищого корпусу державної служби або конкурсною комісією за результатами процедур конкурсного відбору, зокрема у разі, коли строк оприлюднення результатів конкурсу перевищує 45 календарних днів з дня оприлюднення інформації про проведення такого конкурсу. Інші оголошені конкурси на посади державної служби, результати яких не оприлюднені, скасовуються; у разі відсутності або відхилення суб`єктом призначення або керівником державної служби кандидатур, запропонованих Комісією з питань вищого корпусу державної служби або конкурсною комісією за результатами процедур конкурсного відбору, суб`єкт призначення або керівник державної служби може призначити на посади державної служби особу шляхом укладення контракту про проходження державної служби на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та до дня визначення суб`єктом призначення або керівником державної служби переможця (переможців) конкурсу, оголошеного згідно з абзацом шостим цього пункту. Призначення на посади державної служби здійснюється в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, який визначає механізм добору на посади державної служби шляхом проведення співбесід з визначеними суб`єктом призначення посадовими особами. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин, який в подальшому продовжувався. На виконання вимог зазначеного вище Закону, Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 22 квітня 2020 року № 290 «Деякі питання призначення на посади державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2», якою затверджений Порядок призначення на посади державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, який визначає механізм добору на вакантні посади державної служби на період дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, та протягом 30 днів з дня відміни цього карантину. Пунктом 13 Порядку № 290 визначено, що рішення про необхідність призначення на вакантну посаду державної служби на період дії карантину (далі - призначення на вакантну посаду) та визначення уповноваженої особи приймається шляхом видання відповідного наказу (розпорядження) на зайняття посад категорії "А" та посад категорії "Б", які здійснюють повноваження керівників державної служби в державних органах, - суб`єктом призначення. Суб`єктом призначення згідно з пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади. Частиною першою статті 19 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено, що керівник центрального органу виконавчої влади призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України. Зазначеному положенню також кореспондує пункт 10 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 березня 2019 року № 227, відповідно до якого ДПС очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України. Таким чином, суб`єктом призначення у спірних правовідносинах є Кабінет Міністрів України. У даному випадку, рішення про необхідність призначення на вакантні посади приймалось саме Кабінетом Міністрів України, про що було зазначено в оголошенні, що оприлюднене на Єдиному порталі вакансій державної служби, що спростовує твердження позивача про проведення процедури добору неуповноваженим органом. При цьому, суд першої інстанції вірно звернув на положення пункту 19 Порядку № 290, яким визначено, що інформація, що надходить від осіб, які виявили бажання взяти участь у доборі з призначення на вакантну посаду, не пізніше ніж протягом трьох робочих днів з дня її надходження розглядається службою управління персоналом державного органу, на вакантну посаду в якому прийнято відповідне рішення про необхідність призначення. Така інформація протягом одного робочого дня передається уповноваженій особі. Отже, відповідно до зазначеного пункту інформація від осіб, які виявили бажання взяти участь у добору надходить до органу, на вакантну посаду в якому прийнято відповідне рішення про необхідність призначення, який перевіряє подані документи на їх відповідність вимогам Порядку № 290 та, у подальшому, передає перелік кандидатів на розгляд уповноваженій особі суб`єкту призначення. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2020 року № 455-р «Про необхідність призначення на вакантну посаду Голови Державної податкової служби України» уповноваженою особою визначено першого заступника Міністра фінансів України Улютіна Д.В. Листом від 27 квітня 2020 року № 929/4/99-00-11-03-01-04 Державна податкова служба України направила до Міністерства фінансів інформацію про кандидатів, як це передбачено нормами Порядку №

290. Відповідно, зазначення в оголошенні про добір контактної особи, яка є посадовою особою служби управління персоналом Державної податкової служби України обумовлено вимогами Порядку № 290 щодо оброблення інформації про кандидатів на посади та передачу такої інформації безпосередньо до суб`єкту призначення та жодним чином не підтверджують факт призначення добору саме Державною податковою службою України. Доводи апелянта про те, що оприлюднення у Єдиному порталі вакансій державної служби умов «конкурсу», тоді як законодавством передбачений «добір», колегією суддів оцінюється критично, оскільки скрізь за текстом оголошення йдеться саме про добір на посаду та лише у назві прикріпленого файлу з умовами добору було зазначено слово «конкурс», а тому допущена технічна описка жодним чином не є суперечливою та не змінює суті оголошення, а тому не впливає на правомірність чи протиправність проведеного добору. Суд першої інстанції вірно відхилив доводи позивача щодо неповного зазначення в оголошенні посадових обов`язків вакантних посад, оскільки в оголошенні зазначено, що посадовими обов`язками Голови Державної податкової служби України є: 1) здійснення повноважень керівника державної служби ДПС; 2) реалізація державної політики у сфері державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на ДПС; 3) здійснення інших повноважень, визначених законом. Отже, зі змісту даного оголошення особа, що претендує на зайняття вакантної посади може дізнатись, що, окрім зазначених обов`язків наявні ще й інші повноваження, які визначені у відповідному Законі, а отже особа має можливість ознайомитись з переліком посадових обов`язків з нормативно-правових актів, що є у вільному доступі. Щодо не зазначення в оголошенні місця проведення добору. Відповідно до пункту 16 Порядку № 290 в оголошенні про добір повинно бути зазначено: 1) назву та категорію посади, щодо якої прийнято рішення про необхідність призначення; 2) посадові обов`язки; 3) умови оплати праці; 4) інформацію про строковість призначення на посаду; 5) перелік інформації, необхідної для призначення на вакантну посаду, в тому числі форму, адресата та строк її подання; 6) прізвище, ім`я та по батькові, номер телефону та адресу електронної пошти особи, яка надає додаткову інформацію з питань проведення добору з призначення на вакантну посаду; 7) вимоги відповідно до статей 19 і 20 Закону України "Про державну службу"; 8) рівень володіння іноземною мовою, яка є офіційною мовою Ради Європи, для посад категорії "А". Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що зазначене положення містить вичерпний перелік відомостей, які повинні бути зазначені в оголошенні про добір. При цьому відомості про місце та дату проведення вказаного добору не є обов`язковими для зазначення у такому оголошенні. Крім того, згідно з пунктом 18 Порядку № 290 строк подання інформації, зазначеної у пункті 17 цього Порядку, не може становити менше трьох та більше семи календарних днів з дня оприлюднення в установленому порядку рішення про необхідність призначення. Зазначене положення є чинним як на момент оголошення процедури добору, так і на момент розгляду цієї справи, а отже підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Тобто, перебіг строку на подання документів особами, які виявили бажання взяти участь у доборі, починається з наступного дня після оприлюднення в установленому порядку рішення про необхідність призначення на відповідну вакантну посаду державної служби, а не від дати розміщення оголошення на Єдиному порталі вакансій державної служби, як про це зазначає позивач. Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, рішення про необхідність призначення на посади Голови Державної податкової служби України та його заступника, а саме: розпорядження Кабінету Міністрів України № № 455-р, 458-р прийнято 24 квітня 2020 року. За таких обставин, трьома календарними днями на подання документів будуть 25, 26 та 27 квітня 2020 року. Відповідно до спірного оголошення - кінцевий строк на подання документів - 27 квітня 2020 року, що відповідає положенням Порядку №

290. Доводи апелянта щодо передчасного оголошення суб`єктом призначення добору до отримання інформації від Національного агентства України з питань державної служби про відсутність кандидатів на призначення, на переконання суду апеляційної інстанції, є передчасними з огляду на наступне. Так, Законом № 553-ІХ, а також нормами Порядку № 290, не передбачено обов`язку Кабінету Міністрів України звертатися до інших органів, в тому числі до Національного агентства України з питань державної служби, з приводу отримання інформації про наявність/відсутність кандидатів, запропонованих комісією, в період з дня прийняття Порядку № 290 і до моменту проведення співбесід, а тому зазначене твердження позивача є його припущенням та відхиляється судом. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інтанції про відсутність підстав вважати, що відповідачами було допущено протиправні дії та/або бездіяльність щодо проведення процедури добору на посади Голови Державної податкової служби України та його заступника, а отже позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та не підлягають задоволенню. Щодо позовних вимог в частині скасування розпоряджень про призначення переможців відбору на відповідні посади судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93). Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»). За приписами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності. Відповідно до пункту 18 частини першої статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування. Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України). За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування. Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах. Отже, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує свою дію фактами його застосування, тоді як дія індивідуального акта закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин. З огляду на наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки й властивості нормативно-правового та індивідуального актів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскаржувані позивачем розпорядження є актом індивідуальної дії та його правові наслідки стосуються виключно прав, свобод та інтересів суб`єкта призначення, органу, у якому наявна вакансія, а також особи, яку таким розпорядженням призначається на посаду. Разом з тим, у таких розпорядженнях відсутні положення, які б стосувалися прав, свобод чи інтересів позивача. За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Оскільки ОСОБА_1 не є учасником (суб`єктом) правовідносин з призначення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на відповідні посади, то оскаржувані розпорядження не породжують для позивача права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом. Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 14 березня 2018 року у справі № 9901/22/17, від 06 та 12 червня 2018 року у справах № 800/489/17 та № 800/587/17 відповідно, від 16 жовтня 2018 року у справі № 9901/415/18, від 09 квітня 2019 року у справі № 9901/611/18 та від 21 серпня 2019 року у справі № 9901/283/19. При цьому судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Н.М. Єгорова Судді Є.О. Сорочко І.В. Федотов Повний текст постанови складено « 01» березня 2021 року.