Постанова 4851 № 480/2943/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 лютого 2021 р.Справа № 480/2943/20 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: П`янової Я.В., Суддів: Спаскіна О.А. , Русанової В.Б. , за участю секретаря судового засідання Мироненко А.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 23.09.2020 року, головуючий суддя І інстанції: О.В. Соп`яненко, м. Суми, повний текст складено 28.09.20 року по справі № 480/2943/20 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання протиправним та скасування рішення, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивачка) звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі за текстом також - відповідач), третя особа: Управління Державної міграційної служби України в Сумській області, в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 26.02.2020 за № 46-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 . Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивачка оскаржила його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що викладені у ньому висновки не відповідають обставинам справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивачка наводить обставини справи та вказує, що факти, викладені нею у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також в протоколі співбесіди, не були належним чином досліджені відповідно до вимог чинного законодавства ані відповідачем, ані судом першої інстанції. За результатами апеляційного розгляду позивачка просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Від відповідача та Управління Державної міграційної служби України в Сумській області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому ними зазначено, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з дослідженням усіх доказів та встановленням усіх обставин у справі. Вважають рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу просять залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні відповідно до приписів ст. 229 КАС України. Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Іраку, що підтверджується її поясненнями та копією паспорта (а.с. 70). Позивачка прибула на територію України 20.12.2013 за одноразовою візою типу «Д» з метою навчання в Сумському державному університеті, скориставшись повітряним сполученням за маршрутом: Ірак (Багдад) - ОАЕ (Дубай) - Україна (Харків) та була відрахована з Сумського державного університету за власним бажанням (а.с. 75), після чого переїхала до м. Ужгород, де була зарахована на підготовчий факультет Ужгородського університету та 27.02.2017 документована посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_1 , терміном дії до 30.08.2019 (а.с. 87). Дізнавшись про те, що вона вже не має законних підстав для проживання на території України, позивачка переїхала до м. Суми, де проживає її рідний брат та, побоюючись повернення до Іраку, 28.10.2019 звернулася до УДМС України в Сумській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 60-69). Підставою виїзду з країни постійного проживання зазначила бажання навчатися та залишитися в Україні, а також побоювання щодо примусу двоюрідного брата ОСОБА_2 до вступу з ним у шлюб. За Висновком УДМС України в Сумській області від 15.01.2020 у справі № 2019 SM 0011 за заявою позивачки відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 132-139). Рішенням ДМС України № 46-20 від 26.02.2020 відмовлено позивачці у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 140). Позивачка, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернулася за їх захистом до суду. Відмовляючи в задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що рішення відповідача від 26.02.2020 за № 46-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначені чинним законодавством України. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає таке. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 за № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI). Відповідно до частини 1 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною 2 статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Аналізуючи умови, передбачені частиною 1 статті 1 Закону № 3671-VI, колегія суддів зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Такі висновки сформовано Верховним Судом у постанові від 22.07.2020 у справі № 826/7863/17. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка звертається з клопотанням про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН). Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до частини 1 статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Як убачається з матеріалів справи, неможливість перебування в країні громадянської належності позивачка обґрунтовує побоюваннями, що після повернення до Іраку двоюрідний брат ОСОБА_2 викраде її та примусить до вступу з ним у шлюб. Водночас, не надає підтвердження, що такі погрози надходили їй чи членам її родини, також не зазначає, що зверталася до органів влади (у тому числі правоохоронних) у зв`язку з такими погрозами. Також, позивачка зазначає, що в країні йде війна і відбувається революція, гинуть жінки та діти. Звичайним явищем є вбивства, насилля і тероризм. Жінки перебувають під реальним ризиком стати жертвами зґвалтувань, відсутня свобода та повага до них. В ході співбесід позивачкою надавались пояснення щодо мотивів звернення із заявою про надання статусу біженця чи додаткового захисту, повідомлялось про фактичні обставини, що зумовили її звернення для отримання такого статусу або захисту (а.с. 91-94, 117-120). З аналізу інформації щодо країни походження позивачки встановлено, що протягом останніх років в деяких районах Іраку спостерігалася нестабільна та напружена ситуація з безпекою. В грудні 2017 року Уряд Іраку заявив про перемогу над терористичним угрупуванням «Ісламська держава» після трьох років проведення військових операцій проти бойовиків. З цього часу масштабні військові операції проти «Ісламської держави» в основному припинилися. Провінція Салах ед-Дін одна з перших була визволена у ході наступу іракських сил проти терористичного угрупування «Ісламська держава» і до середини 2015 року більшість ключових населених пунктів вийшли з-під контролю бойовиків. Що стосується тверджень заявниці щодо революції, яка відбувається в Іраку, як повідомляє Центр новин ООН, в Іраку відбуваються масові акції протесту, учасники яких вимагають дотримання економічних та соціальних прав. Проте, такі демонстрації не відповідають визначенню внутрішньому воєнному конфлікту, наведеному в Законі України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Конвенції про статус біженців 1951 року. Тобто, позивачкою в обґрунтування заяви про визнання біженцем не було надано відповідачу доказів переслідування позивачки за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивачку біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано під час судового розгляду. Водночас, позивачкою не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушена прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. Виїзд з країни громадянської належності позивачка здійснила в 2013 році, але за захистом звернулася лише після того як втратила підстави для законного перебування на території України, тобто через 6 років. Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що твердження позивачки про те, що в Іраку мають місце практика примусових шлюбів можуть вважатися правдоподібними. Однак, факт її виїзду з Іраку в 2013 році через загрозу примусового шлюбу не можна вважати доведеним у зв`язку з відсутністю доказів таким твердженням. Крім того, така обставина відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не визначена як підстава для надання позивачці статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. Вказане свідчить про непов`язаність обґрунтованих побоювань позивачки повернутися до країни громадянської належності із бажанням проживати в Україні. Побоювання, які виникли у позивачки мають суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними, заявниця не має речових доказів наявності погроз у її бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо її слів. Отже, жодна з обставин, повідомлених позивачкою як підстава для визнання її біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, не знайшла підтвердження. Надаючи оцінку заяві позивачки, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що нею не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням викладених вище критеріїв про причини, з яких позивачка не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Висновки відповідача дослідженими судовим розглядом доказами не спростовані. Отже, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що висновок УДМС у Сумській області про відсутність у позивачки умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", є правомірним, а заява позивачки очевидно необґрунтованою. З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, висновок суду першої інстанції про те, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, діяв на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, які передбачені Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а відмова у визнанні позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена рішенням Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 26.02.2020 за № 46-20, обумовлена наявністю підстав, та є таким, що прийняте в межах чинного законодавства України, є обґрунтованим. Доводи позивача, наведені у апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують та свідчать про незгоду позивача із правовою оцінкою суду першої інстанції. Судом першої інстанції були досліджені всі основні питання, які є важливими для прийняття судового рішення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Питання розподілу судових витрат відповідно до статті 139 КАС України судом апеляційної інстанції не вирішується, оскільки позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 14 статті 5 Закону України «Про судовий збір». Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 23.09.2020 року по справі № 480/2943/20 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Головуючий суддя Я.В. П`янова Судді О.А. Спаскін В.Б. Русанова Повний текст постанови складено 15.02.2021 року