Постанова КАС ВС № 826/7863/17

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2020 року м. Київ справа № 826/7863/17 адміністративне провадження № К/9901/52617/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: головуючого - Шишова О.О., суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М., розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу за позовом громадянина Іраку ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання протиправним та скасування рішення, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою представника громадянина Іраку ОСОБА_1 - Калашник Олени Миколаївни на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.03.2018, ухвалене у складі колегії суддів: Вєкуа Н.Г. (головуючий), Шрамко Ю.Т., Костенко Д.А., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23.05.2018, прийняту у складі колегії суддів: Кузьмишиної О.М. (головуючий), Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є. І. Суть спору

1. У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - ГУ ДМС України в м. Києві), в якому просив суд: 1.1. - визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 23.05.2017 №192-17 про відмову у визнанні громадянина Іраку ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 1.2. - зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Обгрунтовуючи позовні вимоги громадянин Іраку ОСОБА_1 зазначає, що у розумінні пункту 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач відповідає умовам для визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може та не бажає повертатися до неї, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я у зв`язку з ситуацією постійної загрози терористичних актів, нападами з боку представників терористичного угрупування ІДІЛ, загрозою загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту, а також систематичними порушеннями прав людини в країні його походження. При цьому зазначає, що влада Іраку не здатна забезпечити захист позивачеві від загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Стверджує, що звертаючись до міграційної служби достатньо обґрунтував необхідність надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак всупереч відповідності позивача вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачем було прийнято рішення №192-17, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, вважає оскаржуване рішення протиправним та просить його скасувати. ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

3. Судами попередніх інстанцій установлено, що громадянин Іраку Іраку ОСОБА_1 1956 року народження є громадянином Іраку, м. Багдад, за національністю ірак, за віросповіданням іслам (суніт), рідна мова - арабська. За сімейним станом одружений

4. Державний кордон України перетнув 14.01.2016. За отриманням захисту на території України звертався вперше, на момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально.

5. У своїй заяві до ГУ ДМС України в м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 25.08.2016 Іраку ОСОБА_1 зазначив, що не може повернутись в країну свого походження через загрозу бути вбитим, оскільки відмовив мужчині із їхнього клану віддати свою доньку заміж.

6. За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком ГУ ДМС України в м. Києві від 14.2.2016 було відмовлено заявнику - громадянину Іраку Іраку ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

7. Як убачається зі змісту висновку про відмову, заявник (позивач) не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на думку відповідача, є відсутніми.

8. Додатком до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.05.2017 рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язу з відсутністю умов, передбачених пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

9. Рішенням відповідача від 23.05.2017 №192-17 вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

10. Повідомленням ГУ ДМС України в м. Києві від 07.06.2017 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. Уважаючи рішення ДМС України від 23.05.2017 №192-17 безпідставним та протиправним, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до суду. ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

12. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 14.03.2018 у задоволенні позову відмовив.

13. Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що рішення відповідача від 23.05.2017 № 192-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

14. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 23.05.2018 підтримав позицію суду першої інстанції та за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін. IV. Касаційне оскарження

15. У касаційній скарзі представник Калашник О.М. , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також невірної правової оцінки обставин у справі, просить скасувати їхні рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

16. У доводах касаційної скарги представник позивача зазначає, що у разі повернення до Іраку позивач може бути підданий тортурам, арештований чи вбитий. Позивач має об`єктивні причини побоювання за своє життя та здоров`я у зв`язку з постійною загрозою терористичних актів,ь нападами з боку представників терористичних угрупувань ІДІЛ, загрозою загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту, а також систематичне порушеннями прав людини в країні його походження.

17. У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій винесені законно та обґрунтовано, на підставі всебічного та повного дослідження матеріалів та обставин справи, доводи ж касаційної скарги висновків цих судів не спростовують. V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

18. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

20. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

21. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

24. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

25. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

26. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

27. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

28. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

29. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

30. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

31. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

32. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

33. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

34. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

35. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

36. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

37. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

38. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

39. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

40. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

41. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. VI. Позиція Верховного Суду

42. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

43. Як убачається із встановлених судами обставин справи, у своїй заяві-анкеті від 25.08.2016, а також у проведених співбесідах 12.09.2016, 18.10.2016, 22.03.2017, ОСОБА_1 вказав, що причиною звернення за захистом є побоювання за своє життя через відмову віддати свою доньку заміж та погрози сім`ї ОСОБА_2 , який хотів одружитись на його донці.

44. Жодних доказів щодо звернення до правоохоронних органів у зв`язку з погрозами позивачем не надано.

45. Верховний Суд зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

46. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

47. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

48. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

49. Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що під час співбесіди заявник зазначив, що за час проживання в Іраку переслідуванням чи фізичному насиллю за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичних поглядів не піддавався.

50. ОСОБА_1 зазначив, що про наявність будь-яких загроз у випадку повернення на батьківщину не відомо. Зазначив, що ні він, ні його родичі не займались політичною діяльністю, участі у мітингах або акціях на території Іраку не брали. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

51. Вказав, що з після непорозуміння з шиїтами у2003 році він разом із родиною безперешкодно змінив місце свого проживання, виїхавши до іншого району, де і проживав досить тривалий час до моменту виїзду із країни походження (до 2016 року).

52. Під час співбесіди 22.03.2017 позивач повідомив, що на весілля у родичів на доньку позивача звернув увагу ОСОБА_3 . Після весілля до його дружини зателефонувала матір ОСОБА_3 та повідомила про наміри останнього одружитися на їхній дочці. Отримавши відмову в телефонному режимі у жовтні 2015 року додому до позивача прийшов ОСОБА_3 та почав погрожувати зброєю за відмову віддати доньку за нього заміж. Після візиту ОСОБА_3 наступного дня заявник разом із родиною звернулися до туристичного агенства та почали оформлювати візу для виїзду із країни походження.

53. Крім того, позивач не надав ґрунтовних та об`єктивних підтверджень щодо його активного політичного чи релігійного життя на території Іраку. Він не приймав участі у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не приймав участі у демонстраціях проти влади.

54. Позивач не послався на досвід будь-яких осіб, зокрема рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, які зазнали переслідування в країні громадянської належності.

55. У матеріалах справи відсутні, а до суду та органів міграційної служби не надані докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

56. Позивач під час звернення за захистом не повідомив про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності.

57. Доводи позивача стосовно небезпеки та переслідувань збоку ІДІЛ є безпідставними, оскільки, як доведено у судами, підставою для залишення країни походження позивач зазначив погрози ОСОБА_3 у зв`язку із відмовою видати дочку заміж.

58. Такі обставини свідчать, що позивач разом зі своєю родиною не мали загрози у країні походження з боку угрупування ІДІЛ.

59. Разом з тим, відповідачами при прийнятті рішення були перевірені доводи позивача, проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача.

60. Натомість, громадянином Іраку ОСОБА_1 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо нього в країні походження.

61. Також, позивачем не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.

62. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

63. При таких обставинах Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій правильно дійшли висновку, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними данними, заявник не має речових доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів.

64. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.

65. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

66. З огляду на викладене, висновки суду першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

67. Ураховуючи приписи пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ, а також те, що касаційні скарги на судові рішення в цій справі були подані до набрання чинності цим Законом і рогляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає їх у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України (у редакції, чинній до 08.02.2020).

68. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. VII. Судові витрати

69. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу представника громадянина Іраку ОСОБА_1 - Калашник Олени Миколаївни залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена. Головуючий О.О. Шишов Судді І.В. Дашутін М.М. Яковенко