Постанова 4824 № 757/62714/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД № справи: 757/62714/18-ц № апеляційного провадження: 22-ц/824/9037/2020 Головуючий у суді першої інстанції: Чередніченко Н.П. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 листопада 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Немировської О.В. суддів - Чобіток А.О., Ящук Т.І., секретар - Зиль Т.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року, встановив: в грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача кошти в сумі 120 620 дол. США, що становить 3 358 060 грн., посилаючись на те, що між ними 27.12.2014 було укладено договір позики, за умовами якого відповідач отримав в борг 100 000 дол. США строком на один рік зі сплатою 18% річних за користування коштами. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року в задоволенні позову було відмовлено. Не погоджуючись з ухваленим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на те, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, невірно дано оцінку всім доказам по справі, не застосовано норми стст. 202, 203, 204, 526, 545, 1046-1050 ЦК України. Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивача та його представника - ОСОБА_4, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що 27.12.2014 між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого він передав у борг відповідачу кошти в сумі 100 000 дол. США терміном на 1 рік зі сплатою 18% річних за користування коштами. Відпоідач частково виконував взяті на себе зобов`язання та до червня 2015 року сплачував відсотки за користування коштами, а також повернув частину боргу - 26 000 дол. США. Однак після цього в строк до 27.12.2015 не повернув залишок суми боргу та відсотків. В зв`язку з цим позивач просив стягнути на його користь з відповідача залишок суми боргу - 74 000 дол. США та відсотки за період 42 місяці, разом - 120 620 дол. США, що за курсом НБ України становить 3 358 060 грн. Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року в задоволенні позову було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наданий позивачем документ - розписка не може бути прийнятий судом як належний доказ існування договірних відносин між сторонами у справі. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та посилався на положення стст. 15, 16, 202, 207, 1046, 1047, 1049 ЦК України. Як видно з матеріалів справи та було правильно встановлено судом першої інстанції, позивач, заявляючи вимоги про стягнення з відповідача коштів, надав на підтвердження укладення між ним та відповідачем договору позики, розписку від імені ОСОБА_2 , датовану 27.12.2014. Однак в даній розписці не визначено особу позикодавця, оскільки вказується лише його ім`я та по-батькові, сума позики вказана - 100 000 доларів, та позивачем не надано будь-яких доказів щодо виконання відповідачем умов договору позики. В ч. 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно з п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст.1046 ЦК України). Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України). Доводи, на які посилається позивач в своїй апеляційній скарзі зводяться до того, що судом першої інстанції було невірно дано оцінку борговому документу - розписці, яка була надана на підтвердження правовідносин між позивачем та відповідачем та вказується, що розписка не є договором позики. Позивач, вважаючи укладеним між ним та відповідачем договір позики, посилається на рукописний текст, викладений російською мовою: «Я ОСОБА_2 взял в долг у ОСОБА_1 100 000 сто тысяч долларов сроком на один год под 18% годовых. 27 декабря 2014». При цьому позивач стверджує, що саме він є кредитором за даним договором позики, а на підтвердження особи відповідача надає світлокопію аркушу паспортного документу на ім`я громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 та світлокопію Картки фізичної особи-платника податків на ім`я ОСОБА_2 , видану 24.06.2009 (а/с 12-14). В ст. 202 ЦК України закріплено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). В ч. 1 статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. В даному випадку позивач, який визначає себе позикодавцем, не надав суду доказів на підтвердження того, що саме йому належить право вимоги за договором позики. Також ним не було надано як в суд першої, так і в суд апеляційної інстанції доказів, що те, що вказаний договір позики виконувався сторонами на вказаних умовах. Згідно з ч. 1 статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Ч. 2 ст. 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з п. 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Згідно з чч. 1-3 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В ст. 76 ЦПК України закріплено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно з ч.1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Також апелянт вважає, що суд першої інстанції не взяв до уваги положення ст. 545 ЦК України, відповідно до якої розписка як борговий документ є достатнім і допустимим доказом існування між сторонами боргових відносин. В чч. 2 та 3 ст. 545 ЦК України зазначається, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. Однак вказане посилання на положення ст. 545 ЦК України не свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, оскільки судом першої інстанції було зазначено про відсутність у наданому рукописному документі всіх істотних умов при укладенні між позивачем та відповідачем договору позики. Сам лише факт наявності у позивача вказаного рукописного документа не може свідчити про укладення такого договору. В ч. 1 статті 638 ЦК України закріплено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Крім того, в тексті наданої розписки також не визначено грошову одиницю позики, оскільки зазначається про кошти, як «100 000 сто тисяч доларів», що не можна однозначно трактувати, як грошову одиницю США. Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Відповідно до Класифікації валют, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 22.12.2010 №528, яка була чинною станом на грудень 2014 року, таку назву мали також інші грошові одиниці: канадський долар, австралійський долар, гонконгівський долар, новозеландський долар, фіджійський долар, ямайський долар, ліберійський долар, сінгапурський долар, бермудський долар та інші. В ч. 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. За положеннями статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Той факт, що відповідач у даній справі не з`являвся в судове засіданні як в суд першої інстанції, так і в суд апеляційної інстанції та не направляв до суду свої заперечення проти заявленого до нього позову, не може бути підставою для визнання обґрунтованими заявлених позивачем вимог. В Рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зроблено висновок, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Суд може визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, однак зобов`язаний встановити обставини, які підлягають доказуванню і зобов`язаний вжити всіх необхідних заходів з метою встановлення істини. Принцип змагальності не виключає необхідності всебічного та повного дослідження всіх обставин справи задля встановлення об`єктивної істини та об`єктивного вирішення справи. Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У разі недостатності доказів, наявності сумнівів щодо їх достовірності, суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов`язок по їх доказуванню. Згідно з чч. 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. В апеляційній скарзі позивач вказує, що судом першої інстанції було проігноровано висновки, які містяться в постановах Верховного Суду від 05.09.2018 (справа №756/8630/14-ц), від 15.08.2019 (справа №310/6826/16-ц), від 19.12.2018 (справа №544/174/17), від 20.03.2019 (справа № 640/219/14-ц) від 28.11.2018 (справа №212/3860/15-ц), від 25.03.2019 (справа №183/2689/17), від 27.06.2018 (справа №712/14562/17-ц). Так, позивач посилається на висновок про те, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Однак вказані висновки не можуть бути підставою для скасування рішення суду та задоволення позовних вимог, оскільки у вказаних справах перевірялись заперечення відповідачів щодо виконання договору позики, визнання його недійсним В постанові Верховного Суду від 25 червня 2020 року (справа № 524/4233/17) зроблено висновок, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Зазначення судом першої інстанції в рішенні суду про необхідність вказівки в розписці місця її складання, дат народження та паспортних даних сторін за договором, не впливає на загальний висновок суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній карзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 367, 368, 375, 382 ЦПК України, суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів. Повний текст постанови складено 26 листопада 2020 року. Головуючий Судді