Постанова КГС ВС № 914/2150/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 жовтня 2020 року м. Київ Справа № 914/2150/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Малашенкової Т.М., за участю секретаря судового засідання - Хахуди О.В., учасники справи: позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Мані Флоу", представник позивача - Ревко С.В., адвокат (ордер від 20.12.2019 № 090759), відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Оптімус+", представник відповідача - Шимборська О.А., адвокат (ордер від 20.08.2020 № 1034076), третя особа - Державний реєстратор - приватний нотаріус Корпало Галина Василівна, представник третьої особи - не з`явився, розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Оптімус+" на рішення господарського суду Львівської області від 23.03.2020 (головуючий суддя Крупник Р.В.) постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2020 (головуючий Данко Л.С., судді: Кравчук Н.М. і Кордюк Г.Т.) у справі № 914/2150/18 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Мані Флоу" (далі - Позивач) до товариства з обмеженою відповідальністю "Оптімус+" (далі - Відповідач) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Державний реєстратор - приватний нотаріус Корпало Галина Василівна (далі - Нотаріус), про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд ВСТАНОВИВ: Публічне акціонерне товариство "БГ БАНК" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладення фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "БГ БАНК" Луньо І.В. (правонаступником якого є Позивач) звернулось до господарського суду Львівської області із позовом до Відповідача за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача -Нотаріуса, про застосування наслідків недійсності правочину, а саме скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 9623076 від 27.12.2013 та скасування запису про проведення державної реєстрації права власності, номер запису 4111803 від 27.12.2013. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27.12.2013 (далі - Договір) є нікчемним у силу положень статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки мало місце умисного заниження балансової вартості об`єкту нерухомості на 85% початкової балансової вартості. Справа господарськими судами розглядалась неодноразово. Рішенням господарського суду Львівської області від 23.03.2020, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2020, позовні вимоги (з урахуванням заяви Позивача про зміну предмета позову) задоволено. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний № 9623076 від 27.12.2013 щодо нежитлових приміщень загальною площею 4 571,2 кв.м, які розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, будинок 73, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 258008746101 та всі послідуючі/пов`язані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а саме: індексний номер 50879952 від 29.01.2020 та індексний номер 51284819 від 24.02.2020. Скасовано державну реєстрацію права власності Відповідача на нежитлові приміщення загальною площею 4 571,2 кв.м., що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, будинок 73, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 258008746101, номер запису: 4111803 від 27.12.2013 та всі послідуючі/пов`язані записи, а саме номер запису: 35249658 від 29.01.2020 та номер запису: 35627627 від 24.02.2020, з одночасним визнанням (поновленням запису про державну реєстрацію права власності номер запису: 4108213 від 27.12.2013 про право власності на об`єкт нерухомого майна реєстраційний номер: 258008746101) права власності за Позивачем (вул. Лейпцизька, 3-А, вхід "Б", офіс 8, м. Київ, 01015; код ЄДРПОУ 42739750). Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані обґрунтованістю та доведеністю позовних вимог і відсутністю правових підстав для застосування позовної давності. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Відповідач звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та те, що судами оскаржувані рішення прийнятті без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних рішеннях: - неправильно застосували норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; - не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах, які прийняті у справах: № 910/17792/17, № 906/142/18 щодо застосування статей 13, 120, 202 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України); № 910/9741/13, № 910/23556/17, № 01/1720, № 924/70/18 щодо застосування статті 236 ГПК України; № 504/2864/13-ц, № 522/1029/18 щодо застосування статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); № 317/3698/15-ц, № 200/11343/14-ц, № 5019/1933/12, № 915/495/18, № 925/671/18 щодо застосування статті 256, 257, 267 ЦК України; № 367/2022/15-ц, № 915/127/18, № 925/1265/16 щодо скасування рішень про державну реєстрацію права та їх обтяжень; № 826/17586/16 щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 08.10.2020 № 29.3-02/2535 у зв`язку з відпусткою судді Колос І.Б. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 914/2150/18, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Малашенкової Т.М. Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке. За приписами пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних рішеннях не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах, які прийняті у справах: № 01/1720 щодо застосування статті 236 ГПК України; № 522/1029/18 щодо застосування статті 216 ЦК України; № 5019/1933/12, № 915/495/18, № 925/671/18 щодо застосування статті 256, 257, 267 ЦК України; № 367/2022/15-ц, № 915/127/18, № 925/1265/16 щодо скасування рішень про державну реєстрацію права та їх обтяжень; № 826/17586/16 щодо застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Водночас у даній справі № 914/2150/18 суди встановили, що відповідно до даних первісного бухгалтерського обліку та даних АБС Б2, нежитлові приміщення загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73 було набуто у власність банком 26.08.2009 в результаті звернення стягнення на заставлене майно на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Право власності банку було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та вказане майно поставлено на балансовий облік 26.02.2010 за вартістю 16 045 886,00 грн. З виписки по особовим рахункам прослідковується, що на підставі звіту про незалежну оцінку від 10.12.2012, 28.12.2012 здійснено дооцінку об`єкта нерухомості на суму 3 5314,00 грн та вказаний об`єкт переведено до групи інвестиційної нерухомості балансовою вартістю 16 081 200,00 грн. Водночас, відповідно до протоколу позачергового засідання ПАТ "Банк Перший" від 20.12.2013 № 86/1 було прийняте рішення про уцінку нежитлових приміщень загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73 на 13 691 020,00 грн., тобто на 85% від балансової вартості майна. Згідно з протоколом позачергового засідання ПАТ "Банк Перший" від 23.12.2013 № 87 надано згоду на укладення з Відповідачем Договору за ціною 2 391 666,67 грн, окрім того ПДВ 20% - 478 333,33 грн, разом з ПДВ - 2 870 000,00 грн. Як вже зазначалося, сам договір на вказаних умовах було укладено 27.12.2013. При цьому, як вбачається зі звіту про оцінку майна нежитлових приміщень, загальною площею 4 571,2 кв.м, що розташовані за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Героїв УПА. Буд 73, ринкова вартість нежитлових приміщень загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73, станом на 27.12.2013 (дату їх продажі), становила 1 0184 000,00 грн., без урахування ПДВ. У матеріалах справи міститься також і звіт про оцінку майнових прав на вказані нежитлові приміщення станом на 01.11.2018, відповідно до якого вартість майна становить 20 920 000,00 грн. без урахування ПДВ. Відтак, з наведеного вбачається, що за Договором нерухоме майно було відчужене за ціною, яка становила лише 23,48% від ринкової вартості цього майна (2 391 666,67 грн. х 100% : 10 184 000,00 грн.). Тобто продаж нежитлових приміщень загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73, за ціною нижчою на 76,52% від їх ринкової вартості є таким, що здійснюється на умовах значно гірших за звичайні ринкові ціни, що в силу приписів пункту 1 частини другої та частини третьої статті 38 Закону України "Про гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент укладення договору), свідчить про нікчемність Договору. За таких підстав суди дійшли висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а також судами встановлено відсутність правових підстав для застосування позовної давності. При цьому у справах, на які посилається Відповідач у касаційній скарзі: - № 01/1720 судами, в межах справи про банкрутство, розглядались вимоги про стягнення безпідставно перерахованих коштів, та зроблено висновок про необхідність врахування вимог законодавства про банкрутство у таких правовідносинах; - № 522/1029/18 судами, при розгляді позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу майнових прав, встановлено, що позивачем не доведено наявності у нього майнових прав на новостворене спірне майно; - № 5019/1933/12 судами ухвалювались рішення, на які посилається Відповідач у касаційній скарзі у даній справі № 914/2150/18, за результатом розгляду заяви про поновлення строку для пред`явлення судового наказу до виконання; - № 915/127/18 суди відмовляючи у відкритті провадження, виходили з того, що спір у вказаній справі не підвідомчий господарським судам України, позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах України, а належить до розгляду в порядку адміністративного судочинства України. При цьому Велика Палата Верховного Суду змінюючи мотивувальну частину рішень судів попередніх інстанцій, зазначила, що такий спір є приватноправовим і за суб`єктним складом сторін підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, оскільки його вирішення впливає на права та обов`язки цієї фізичної особи. Тобто судами визначалось питання предметної та суб`єктної юрисдикції такого спору; - № 925/1265/16 Велика Палата Верховного Суду змінюючи мотивувальну частину рішень судів попередніх інстанцій, зазначила, що, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій прийняли правильні процесуальні рішення про відмову в позові, але з помилкових мотивів пропуску позивачами позовної давності, а не з огляду на відсутність порушення визначеним відповідачем прав позивачів та обранням останніми неефективного способу захисту прав; - № 826/17586/16 суди, при розгляді позовних вимог про визнання незаконним та нечинним абзацу другого пункту 5 розділу ІІ Порядку виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нечинними, а також дій Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у разі їх виявлення, надавали оцінку щодо відповідності положень вказаного Порядку вимогам чинного законодавства. Таким чином, у кожній із зазначених справ судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами обставин вони приймали відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин. Що ж до посилань Відповідача у касаційній скарзі на правові висновки викладені у справах № 910/9741/13, № 910/23556/17, № 924/70/18, № 504/2864/13-ц, № 317/3698/15-ц, № 200/11343/14-ц, № 367/2022/15-ц, то Касаційний господарський суд зазначає, що відсутні підстави вважати, що рішення судів попередніх інстанцій у даній справі № 914/2150/18 прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у справі № 910/17792/17, № 906/142/18, № 910/9741/13, № 910/23556/17, № 924/70/18, № 504/2864/13-ц, № 317/3698/15-ц, № 200/11343/14-ц, № 367/2022/15-ц, оскільки у вказаних справах рішення попередніх судових інстанцій були скасовані Верховним Судом повністю або частково з передачею справи на новий розгляд, що не означає остаточного вирішення спору у таких справах, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду. Також слід зазначити, що за результатами нового розгляду справ фактично-доказова база в них може істотно змінитися, адже направлення справи на новий розгляд стало наслідком недостатнього дослідження у них обставин і доказів, і така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки, які будуть зроблені у справах. Отже, вказані обставини свідчать про відсутність подібності правовідносин у даній справі № 914/2150/18 та у справах № 01/1720, № 522/1029/18, № 5019/1933/12, № 915/127/18, № 925/1265/16, № 826/17586/16, № 910/17792/17, № 906/142/18, № 910/9741/13, № 910/23556/17, № 924/70/18, № 504/2864/13-ц, № 317/3698/15-ц, № 200/11343/14-ц, № 367/2022/15-ц. Проте подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16. Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними. За таких підстав касаційне провадження, яке відкрите за касаційною скаргою в частині посилання на правові висновки викладені у справах № 01/1720, № 522/1029/18, № 5019/1933/12, № 915/127/18, № 925/1265/16, № 826/17586/16, № 910/17792/17, № 906/142/18, № 910/9741/13, № 910/23556/17, № 924/70/18, № 504/2864/13-ц, № 317/3698/15-ц, № 200/11343/14-ц, № 367/2022/15-ц у вказаній частині підлягає закриттю. Також Відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що судами не враховані правові висновки викладені у справах № 910/17792/17, № 906/142/18, а саме щодо визначення належності повідомлення сторони у справі. Так, у справі № 906/142/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що беручи до уваги приписи частини шостої статті 242 ГПК України, за наслідком першої неявки відповідача у судове засідання, за відсутності доказів вручення їй ухвали про відкриття апеляційного провадження та про призначення розгляду скарги, суд апеляційної інстанції, для забезпечення процесуальних прав сторін, не був позбавлений права відкласти розгляд скарги в межах строків, визначених статтею 273 ГПК України. Тобто встановлено, що справу розглянуто у першому засіданні без участі сторони у справі, та залежно від встановлених обставин був зроблений висновок щодо належності повідомлення такої сторони. У справі № 910/17792/17 було встановлено, що у судовому засіданні 23.10.2019 було оголошено перерву до 30.10.2019 о 15:30. Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.10.2019 викликано у судове засідання, призначене на 30.10.2019, ПАТ "ФФ"Дарниця" як позивача у справі. Явка учасника була визнана обов`язковою. Судом першої інстанції встановлено, що копію ухвали господарського суду міста Києва від 23.10.2019 про виклик ПАТ "ФФ"Дарниця" у судове засідання на 30.10.2019 отримано останнім 29.10.2019, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0103051668000. У судовому засіданні 30.10.2019 господарським судом міста Києва здійснено розгляд справи за участю представників ПАТ "Фармак" та Міністерства і ухвалено рішення про відмову у задоволенні позову ПАТ "ФФ"Дарниця". Тобто встановлено визнання судом обов`язковою явку сторін, а також те, що ухвалу про виклик у судове засідання було отримано стороною у справі за один день до призначеної судом дати судового засідання. Таким чином, встановлено порушення частини четвертої статті 120 ГПК України, відповідно до якої ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії. Водночас у даній справі № 914/2150/18 судами попередніх інстанцій встановлено, що: 1) ухвала суду від 03.12.2019 про прийняття справи до провадження та її призначення до розгляду на 18.12.2019 р., яка була скерована за юридичною адресою Відповідача (м. Харків, вул. Карла Маркса, 32) не була вручена Відповідачу та повернулася на адресу суду із зазначенням причин невручення такої "За закінченням встановленого строку зберігання"; 2) ухвалу місцевого суду від 18.12.2019 про заміну Позивача та відкладення підготовчого засідання на 15.01.2020 було вручено Відповідачу 22.01.2020 за його юридичною адресою (з урахуванням перейменування вулиці), що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень 7901412936852 та 7901412936860. У подальшому, а саме, 10.02.2020 вказані ухвали повернулися на адресу суду із зазначенням причин повернення, що саме адресат відмовився від отримання (дослівно: "за письмовою відмовою одержувача"); 3) ухвала-виклик від 15.01.2020 у підготовче засідання на 11.02.2020 не була вручена Відповідачу та повернулася на адресу суду із зазначенням причин невручення такої "За закінченням встановленого строку зберігання"; 4) ухвала суду першої інстанції від 11.02.2020 про відкладення підготовчого засідання на 24.02.2020 не була вручена Відповідачу та повернулася на адресу суду із зазначенням причин невручення такої "Інші причини; не було змоги вручити"; 5) ухвала-виклик місцевого суду від 24.02.2020 у підготовче засідання на 03.03.2020 не була вручена Відповідачу та повернулася на адресу суду із зазначенням причин невручення такої "Інші причини; адресат відсутній"; 6) ухвала місцевого суду від 03.03.2020 про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті на 23.03.2020 не була вручена Відповідачу та повернулася на адресу суду із зазначенням причин невручення такої "Адресат відсутній за вказаною адресою". Крім того, ухвали суду, які направлялися Відповідачу за місцезнаходженням його засновника (61052, м. Харків, вул. Кривомазівська, 1) та місцезнаходженням нерухомого майна Відповідача, що є предметом даного спору (79041, м. Львів, вул. Героїв УПА, 73) поверталися на адресу суду без вручення із зазначенням причин невручення таких "За закінченням встановленого строку зберігання". У даному випадку, судами неодноразово відкладався розгляд справи; вживались всі можливі заходи для повідомлення Відповідача про розгляд справи № 914/2150/18 (зокрема, кореспонденція направлялася судом на всі відому йому адреси, а саме на юридичну адресу Відповідача, на адресу місця знаходження спірного майна, на адресу засновників Відповідача). Відповідач не повідомляв суди про зміну адреси свого місця знаходження - судова кореспонденція направлялась завчасно та достатніми інтервалами між судовими засіданнями, тому суди дійшли правомірного висновку про належне повідомлення Відповідача у даній справі про дату, час та місце розгляду справи і про те, що факт неотримання ним поштової кореспонденції, залежав від волевиявлення самого Відповідача, тобто мав суб`єктивний характер та є наслідком неотримання ним пошти під час доставки за вказаною адресою, відсутністю його за місцезнаходженням і не звернення самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання рекомендованого поштового відправлення. Доказів, які б свідчили про об`єктивність причин неотримання, у тому числі поважність, судам не надано. Таким чином, встановлені судами обставини щодо належного повідомлення Відповідача, зважаючи на термін розгляду даної справи у судах (з 2018 року); вжиття судами належних заходів щодо повідомлення сторін; відсутність заяви про зміну адреси місця знаходження Відповідача; неотримання судової кореспонденції Відповідачем, у тому числі на стадії касаційного провадження, і при одночасному оскарженні судових рішень з підстав неналежного повідомлення Відповідача про час, дату та місце розгляду справи; призначення судових засідань з дотриманням вимог частини четвертої статті 120 ГПК України, спростовують твердження скаржника в касаційній скарзі про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки визначальними для застосування пункту 5 частини першої статті 310 ГПК України є неналежне повідомлення часників справи. Що ж до посилань Відповідача на те, що суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах, які прийняті у справах № 915/495/18, № 925/671/18 щодо застосування статті 256, 257, 267 ЦК України, то у вказаних справах суди дійшли висновку, що Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не встановлює іншого строку позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину, аніж передбачений частиною третьою статті 261 ЦК України. Водночас у даній справі № 914/2150/18 суд апеляційної інстанції, як одну з підстав відмови застосування позовної давності, встановив, що згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила. У даному випадку уповноважена особа Фонду довідалася та могла довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила лише під час здійснення перевірки правочинів за наслідками процедури ліквідації ПАТ "БГ Банк". 06.09.2018 Відповідачу було надіслано повідомлення про нікчемність правочину, а позовну заяву Позивач направив до господарського суду Львівської області 19.11.2018, тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем не було пропущено позовну давність. Проте, вказаний висновок суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам законодавства, а саме, враховуючи, що позовними вимогами є застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, то суд апеляційної інстанції повинен був визначати початок перебігу позовної давності відповідно до вимог частини третьої статті 261 ЦК України, якою передбачено, що перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. При цьому Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" не встановлює іншого строку позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину, аніж передбачений частиною третьою статті 261 ЦК України. Однак, вказана обставина не призвела до прийняття апеляційним судом незаконного рішення, оскільки іншою підставою для відмови застосування позовної давності судом визначено порушення частини другої статті 42 ГПК України, відповідно до якої учасники справи зобов`язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки. Статтею 258 ГПК України встановлено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необгрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо); нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. У той же час, апеляційна скарга Відповідача, яка подана в строки, передбачені статтею 256 ГПК України, та посвідчена підписом Відповідача, яким засвідчено, що при поданні апеляційної скарги Відповідач керувався статтями 253-259 ГПК України, тобто, у тому числі і статтею 258 ГПК України щодо зазначення всіх відомих Відповідачу обставин справи та нових обставин, що підлягають встановленню судом апеляційної інстанції, не містить жодних заяв апелянта/відповідача про застосування позовної давності та/або про сплив позовної давності щодо вимог Позивача. Таким чином, в апеляційній скарзі скаржником не було заявлено про застосування позовної давності та/або про сплив позовної давності щодо вимог Позивача. Крім того, така заява про застосування наслідків спливу строків позовної давності не подавалася суду першої інстанції. Твердження апелянта про те, що він не був повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи, апеляційним судом були відхилені з підстав зазначених у даній постанові. Тобто апеляційним судом було встановлено, що Відповідач не довів поважності причин неможливість подання вказаної заяви до суду першої інстанції. Відповідно до частини третьої статті 267 ЦК України заяву про застосування позовної давності може бути подано до винесення рішення судом, а згідно статті 269 ГПК України нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Враховуючи належне повідомлення Відповідача про дату, час та місце розгляду справи і не доведення останнім поважності причин неможливість подання вказаної заяви до суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заява Відповідача, викладена у пункті 5 тексту доповнень до апеляційної скарги про застосування до даних правовідносин наслідків спливу строків позовної давності, не підлягає задоволенню. Відповідач у касаційній скарзі посилається на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а саме, що у даній справі № 914/2150/18, застосовуючи вказану норму права, суди досліджували виключно питання ціни Договору, у той час як, на думку скаржника, норма говорить про "умови здійснення відповідних операцій", що є значно ширшим поняттям ніж ціна договору. При цьому судами у даній справі № 914/2150/18 встановлено, що відповідно до даних первісного бухгалтерського обліку та даних АБС Б2, нежитлові приміщення загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73 було набуто у власність банком 26.08.2009 в результаті звернення стягнення на заставлене майно на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Право власності банку було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та вказане майно поставлено на балансовий облік 26.02.2010 за вартістю 16 045 886,00 грн. З виписки по особовим рахункам прослідковується, що на підставі звіту про незалежну оцінку від 10.12.2012, 28.12.2012 здійснено дооцінку об`єкта нерухомості на суму 3 5314,00 грн та вказаний об`єкт переведено до групи інвестиційної нерухомості балансовою вартістю 16 081 200,00 грн. Водночас, відповідно до протоколу позачергового засідання ПАТ "Банк Перший" від 20.12.2013 № 86/1 було прийняте рішення про уцінку нежитлових приміщень загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73 на 13 691 020,00 грн., тобто на 85% від балансової вартості майна. Згідно з протоколом позачергового засідання ПАТ "Банк Перший" від 23.12.2013 № 87 надано згоду на укладення з Відповідачем Договору за ціною 2 391 666,67 грн, окрім того ПДВ 20% - 478 333,33 грн, разом з ПДВ - 2 870 000,00 грн. Як вже зазначалося, сам договір на вказаних умовах було укладено 27.12.2013. Як вбачається зі звіту про оцінку майна нежитлових приміщень, загальною площею 4 571,2 кв.м, що розташовані за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Героїв УПА. Буд 73, ринкова вартість нежитлових приміщень загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73, станом на 27.12.2013 (дату їх продажі), становила 1 0184 000,00 грн., без урахування ПДВ. Таким чином, за Договором нерухоме майно було відчужене за ціною, яка становила лише 23,48% від ринкової вартості цього майна (2 391 666,67 грн. х 100% : 10 184 000,00 грн.). Тобто продаж нежитлових приміщень загальною площею 4571,2 кв.м, що розташовані за адресою: м. Львів, вул. Героїв УПА, 73, за ціною нижчою на 76,52% від їх ринкової вартості є таким, що здійснюється на умовах значно гірших за звичайні ринкові ціни, що в силу приписів пункту 1 частини другої та частини третьої статті 38 Закону України "Про гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент укладення договору), свідчить про нікчемність Договору. При цьому Касаційний господарський суд зазначає, що враховуючи також те, що положення пункту 3 частини третьої статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції, чинній на час перевірки та віднесення відповідного правочину до категорії нікчемних, та пункт 1 частини другої статті 38 вказаного Закону у редакції, чинній на момент укладення оскаржуваного договору, по суті є аналогічними одна одній та для їх застосування необхідним є встановлення обставин відчуження майна банку за цінами нижчими (гіршими) від звичайних. У свою чергу, судами встановлено обставини щодо відчуження нерухомого майна Банку відповідно до Договору за цінами, нижчими від звичайних, оскільки згідно з пунктом 14.1.71 Податкового кодексу України (далі - ПК України) звичайна ціна - це ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін. Згідно з пунктом 14.1.219 ПК України ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних (комерційних) умовах. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 910/21375/16. Тобто у даній справі № 914/2150/18 судами досліджено докази та встановлені обставині, які мають індивідуальний характер, притаманний для правовідносин, які виникли саме між сторонами справи, які є суб`єктами таких відносин і правомірно застосували положення статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки та для її застосування необхідним є встановлення обставин відчуження майна банку за цінами нижчими (гіршими) від звичайних, а у даній справі судами встановлено обставини щодо відчуження майна банку за цінами нижчими (гіршими) від звичайних. Таким чином, обставини, викладені у касаційній скарзі, не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються наведеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій. Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права. Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами були прийняті рішення з дотриманням норм процесуального та матеріального права, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, що дає підстави залишити їх без змін. У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги. Керуючись статтею 129, пунктом 5 частини першої статті 296, статтями 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження у справі № 914/2150/18 у частині оскарження товариством з обмеженою відповідальністю "Оптімус+" рішення господарського суду Львівської області від 23.03.2020 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2020 з підстав передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України щодо застосування статей 216, 256, 257, 267 Цивільного кодексу України, статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", статті 236 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Оптімус+" у частині оскарження товариством з обмеженою відповідальністю "Оптімус+" рішення господарського суду Львівської області від 23.03.2020 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2020 з підстав передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України щодо застосування статей 256, 257, 267 Цивільного кодексу України, статей 13, 120, 202 Господарського процесуального кодексу України та неправильного застосування норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Львівської області від 23.03.2020 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2020 у справі № 914/2150/18 - без змін.

3. Поновити виконання рішення господарського суду Львівської області від 23.03.2020 у справі № 914/2150/18, яке зупинене ухвалою Касаційного господарського суду від 08.09.2020. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя І. Булгакова Суддя Б. Львов Суддя Т. Малашенкова