Постанова 4854 № 420/7913/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 липня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/7913/19 Категорія: 113030000 Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я. Час і місце ухвалення: 10:36, м. Одеса Дата складання повного тексту: 23.03.2020 р. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Бітова А.І. суддів Лук`янчук О.В. Ступакової І.Г. при секретарі Рощіній К.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, та зобов`язання прийняти рішення, В С Т А Н О В И Л А : У грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України (далі ГУ ДМСУ) в Одеській області про: - визнання наказу ГУ ДМСУ в Одеській області №236 від 10 грудня 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його; - зобов`язання ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 . Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що у листопаді 2019 року позивач звернувся до відповідача з заявою про звернення за захистом в Україні. 18 грудня 2019 року позивач отримав повідомлення №5/1-425 від 10 грудня 2019 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №236 від 10 грудня 2019 року у відповідності з яким на підставі п.6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначив очевидну необґрунтованість клопотання позивача через необґрунтованість історії переслідування позивача в країні громадської належності, а також через відсутність у заяві позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, умов передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Позивач вважає наказ відповідача необґрунтованим та протиправним, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Позивач зазначив, що на території Єгипту він брав участь у декількох демонстраціях проти корупції в уряді. Через це позивач стикнувся з проблемами з боку поліції в країні походження та побоюється повернення до неї. Оскільки через свою діяльність у країні походження, позивач може стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, то позивач також може претендувати на отримання додаткового захисту. Відповідач позов не визнав, вказуючи, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи причиною виїзду з країни громадського походження стало бажання отримати вищу освіту на території України. В якості основної причини неможливості повернення до країни громадської належності позивач зазначає побоювання за власне життя через загрозу власного ув`язнення через прийняття участі у мітингах, спрямованих проти корупції на території країни громадської належності. Під час проведення відповідних процедурних заходів позивачем не було наведено жодних прикладів особистого переслідування або елементів переслідування близьких родичів, які залишились проживати на території країни громадської належності з боку будь-яких агентів переслідування. Представник відповідача вважає, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлено потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні та подальшого документування. Справу розглянуто за правилами загального позовного провадження. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв`язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також у зв`язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи. Доводи апеляційної скарги: - аспекти заяви заявника, що не підтверджуються документальними доказами, не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих елементів, що є у розпорядженні заявника та мають відношення до справи, та обґрунтування неможливості надання інших таких елементів; послідовність, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника загальній та конкретній інформації, що відноситься до випадку заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як тільки це стало можливим; встановлено, що заявник заслуговує на довіру (п.5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" 2011/95/ЕС від 13 грудня 2011 року); - ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. У рішенні суду взагалі відсутні будь-які посилання на інформацію по країні походження; - стосовно підтверджуючих доказів, та їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази; - обов`язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи не може перекладатися з відповідного працівника державної міграційної служби на особу, що звертається за захистом. У відзиві ГУ ДМСУ в Одеській області на апеляційну скаргу вказується, що апеляційна скарга є безпідставною та такою, що не спростовує висновків суду першої інстанції, а рішення суду таким, що прийняте з урахуванням усіх обставин справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступного. Обставини встановлені судом першої інстанції, підтверджені судом апеляційної інстанції та неоспорені учасниками апеляційного провадження: ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Єгипту за національністю єгиптянин за етнічною належністю-араб, за віросповіданням мусульманин суніт, володіє англійською мовою на середньому рівні. Дата перетину кордону України позивачем в останнє 09 жовтня 2019 року, місце прибуття міжнародний аеропорт "Одеса". В Україну в`їхав авіарейсом Каїр (Єгипет) Бухарест (Румунія) Стамбул (Туреччина) Одеса (Україна), місце прибуття міжнародний аеропорт "Одеса". Позивач перетнув кордон легально на підставі паспортного документа гр. Єгипту серії А НОМЕР_1 та оформленої багаторазової візи типу "D" серії (М НОМЕР_2 . Суд з огляду на анкету позивача встановив, що позивач всього приїжджав на територію України чотири рази. Вперше приїхав з метою навчання приблизно в 2015-2016 році, приїхав легально за паспортом та візою. Повернувся до Єгипту на канікули приблизно 21 червня 2016 року повернувся через Каїр до м. Гіза. Повернувся до України з метою продовження навчання приблизно в серпні 2016 року. Повернувся до Єгипту в травні 2017 року. У батька було погане самопочуття, тому вирішив повернутися. Повернувся до України 02 жовтня 2017 року з метою продовження навчання авіарейсом Каїр (Єгипет) Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Єгипту та оформленої візи до України типу "D". 17 березня 2018 року повернувся на територію Єгипту з метою подальшого повернення до України з метою подальшого продовження реєстрації на території України. 09 жовтня 2019 року востаннє приїхав на територію України. При оформленні віз до України позивач зазначив, що виїжджав з метою отримання освіти. 25 листопада 2019 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виїзд за межі країни громадської належності був здійснений з метою отримання вищої освіти на території України. Позивач зазначив, що наразі не бажає повертатися до країни громадської належності через загрозу власного ув`язнення через прийняття у участі у мітингах, спрямованих проти корупції на території країни громадської належності. Суд встановив, що в рамках процедури розгляду заяви від 25 листопада 2019 року із позивачем проведено анкетування від 05 грудня 2019 року, протокол співбесіди від 10 грудня 2019 року. До проведення відповідних процедур було залучено перекладача на установчі дані ОСОБА_2 , гр. Сирії документованого посвідкою на постійне проживання на території України НОМЕР_3 №0394. Перекладач було здійснено з арабської на українську мову у позивача відсутні претензії стосовно якості та повноти перекладу. За результатами проведених процедур анкетування та протоколу співбесіди не виявлено нових елементів переслідування позивача окрім повідомлених в заяві 25 листопада 2019 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 10 грудня 2019 року за результатами розгляду заяви відповідач склав висновок про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.171-186). В висновку зазначено, що заява позивача є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, зазначених п.п.1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". 10 грудня 2019 року на підставі висновку відповідач прийняв наказ №236 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.195). Відповідач направив позивачу повідомлення від 10 грудня 2019 року за №5/1-425 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.196-198). В повідомленні зазначено, що проведеним аналізом наданої позивачем інформації, можливо визначити відсутність чітких обставин, які б вказували на можливість застосування по відношенню до нього смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання у випадку повернення на Батьківщину, права позивача та права його близьких родичів жодним чином не порушувались на час його проживання на території Єгипту, його близькі родичі, які залишились проживати на території Єгипту, наразі жодним чином не переслідуються. Також, ані позивач, ані близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень, свавільних арештів, затримань або позасудових рішень на території країни громадської належності. Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що встановлені обставини справи свідчать про відсутність будь-яких побоювань позивача зазнати переслідувань в країні його громадської належності у разі повернення. Судова колегія вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, п.п.1, 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якими регулюються правовідносини між сторонами. Судова колегія не приймає до уваги доводи апелянта, виходячи з наступного. Згідно п.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно п.13 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженця 1967 року вбачається, що поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявністю яких особі може бути наданий статус біженця: - особа повинна знаходитись за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього проживання; - неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; - особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування; - побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме - расова належність; релігія; національність (громадянство); належність до певної соціальної групи; політичні погляди. При цьому, під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватись сукупність всіх чотирьох підстав. Проте, наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань є визначальною у переліку критеріїв щодо визначення біженця. У свою чергу, цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї і під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Згідно Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається", заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Пунктами 45, 66 Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі УВКБ ООН) визначено, що особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Як вбачається з протоколу співбесіди, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що йому загрожує небезпека через те, що на території Єгипту він брав участь у декількох демонстраціях проти корупції в уряді. Через це позивач стикнувся з проблемами з боку поліції в країні походження та побоюється повернення до неї. Оскільки через свою діяльність у країні походження, позивач може стати жертвою тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, то позивач також може претендувати на отримання додаткового захисту. Судова колегія вважає, що такі причини небажання позивача повернутися до країни громадянства не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, ОСОБА_1 під час співбесіди підтвердив, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не відноситься, його ніколи не переслідували за ознаками національності, громадянства, етнічної належності або віросповідання на Батьківщині, додатково ніколи не притягався до адміністративної або кримінальної відповідальності. Також, він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке б було пов`язано з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами. Таким чином, під час перебування на Батьківщині, або перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Судова колегія зазначає, що апелянт перетнув державний кордон України на підставі паспортного документа та візи з метою навчання приблизно в 2015-2016 році, потім неодноразово повертався до Єгипту на канікули, та неодноразово повертався до України з метою продовження навчання. Отже, на територію України апелянт потрапив легально з метою здобуття вищої освіти. Матеріали справи свідчать, що звернення позивача за захистом обумовлено першочерговою потребою у легалізації на території України. За таких обставин, доводи апеляційної скарги повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об`єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні спірного питання. Враховуючи все вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Судові витрати по справі відсутні. Керуючись ст.ст. 308, 310, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, судова колегія, П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 17 липня 2020 року. Головуючий: Бітов А.І. Суддя: Лук`янчук О.В. Суддя: Ступакова І.Г.