Постанова 4854 № 420/7798/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 червня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/7798/19 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Домусчі С.Д., Кравця О.О., за участю: секретар судового засідання Уштаніт Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Лагунова Віктора Івановича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 року, прийняте у складі суду судді Тарасишиної О.М. в місті Одеса по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 318-19 від 19.09.2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, зобов`язання вчинити певні дії відмовлено повністю. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат ОСОБА_2 звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою в інтересах ОСОБА_1 , в якій вважає, що судове рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому просить рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом першої інстанції не було належним чином досліджено інформацію по країні походження позивача, яка була долучено до позовної заяви та підтверджує побоювання позивача за своє життя та здоров`я, разом з тим жодних посилань на інформацію по країні походження позивача судом в оскаржуваному рішенні не зроблено. Апелянт вказує на порушення судом першої інстанції п.1 та п.13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки на його думку суд неповно та не всесторонньо дослідив всі обставини справи, а також вказує на порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, оскільки у випадку повернення позивача до країни походження його життю та здоров`ю буде загрожувати реальна небезпека та він може бути підданий жорстокому та нелюдському поводженню. Відповідачем надано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянин Афганістану, уродженець населеного пункту Тамакі провінції Газні. За національністю (етнічною належністю) хазарієць, за віросповіданням мусульманин шиїт. Рідна мова хазарійська, володіє російською мовою, мовами пушту та дарі. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Заявник має незакінчену середню освіту, яку здобув у ліцеї « ОСОБА_3 » у період з 1996р. по 2009р. Щодо трудової діяльності в країні громадської належності працював різноробочим, в Україні працює вантажником на промисловому ринку « 7 кілометр». ОСОБА_1 не був членом жодних політичних, військових, молодіжних, громадських, релігійних чи інших організацій, як в країні громадської належності так і поза її межами. В березні 2015 року позивач нелегально вибув з Афганістану до Таджикистану вантажним мікроавтобусом. На території Таджикистану перебував протягом двох місяців, за міжнародним захистом не звертався через бажання вирішити питання щодо потрапляння до Європейських країн. 06.06.2015 року позивач потрапив до України (м. Київ). З міста Києва позивач вирушив до м. Одеси за порадою невстановлених осіб, де влаштувався на роботу вантажником на промисловому ринку « 7 кілометр» (Одеська область). 16.06.2016 року позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту. Щодо причин виїзду з країни громадянської належності позивач повідомив, що його батька та інших членів родини вбили представники « ОСОБА_4 » під час його проживання в Афганістані, розправа була пов`язана з тим, що батько працював директором школи для дівчат та відмовився закрити школу та вимогу «талібів». Так, в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід позивач повідомив, що його батько був директором ліцею для дівчат « ОСОБА_5 », через власну діяльність двічі отримував погрози з боку представників « ОСОБА_4 », погрози були пов`язані із вимогою щодо закриття навчального закладу. В ході опитування позивача відповідачем з`ясовано два факти отримання ним погроз з боку талібів, а саме в письмовому вигляді у вигляді листа, який батько отримав у школі та усне повідомлення, яке він отримав від студентів. За словами позивача, через 15-20 діб після отримання письмової погрози мікроавтобус, на якому прямували батько, матір, рідна сестра та інші особи, був підірваний на автошляху до м. Ганзі, зазначений інцидент позивач ідентифікує як спрямовану атаку талібів на його батька. Позивач також повідомив, що коли ввечері він повернувся додому, то побачив у будинку тіла його загиблих родичів та отримав від сусіда інформацію про те, що вони загинули від вибуху. Через певний час, зі слів позивача, двоє його рідних братів, які працювали чабанами, зникли безвісті , після чого він вирішив переїхати до дядька в провінцію ОСОБА_6 . За результатами розгляду особової справи заявника Управління дійшло висновку, що клопотання позивача не містить умов, передбачених п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Висновок Управління обґрунтований тим, що клопотання особи не містить умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Рішенням Державної міграційної служби України України від 19.09.2019 № 318-19 ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із рішенням Державної міграційної служби України від 19.09.2019 № 318-19, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивач до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут. Суд першої інстанції дійшов висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення, в той же час відповідач довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення. Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України №3671-VI, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Частиною шостою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. Згідно із частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, затверджено «Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Правила). Відповідно до підпункту 6.1 пункту 6 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами аналізу матеріалів клопотань позивача встановлено, що історія переслідування ОСОБА_1 є необґрунтованою, а заява про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону. Як вбачається з аналізу наданої позивачем під час співбесід інформації, позивач не звертався за захистом в інших країнах. В Україні вирішив звернутись лише після року находження в країні, враховуючи основний мотив, через який він не бажає покидати територію України - відсутність бажання повертатись до Афганістану, не через побоювання зазнати переслідування або серйозної шкоди, а через причини, що пов`язані із пошуками кращого життя в більш економічно розвинених країнах, оскільки під час співбесіди позивачем зазначено, що під час планування виїзду з Афганістану позивач мав наміри щодо цілеспрямованого потрапляння до європейських країн, а саме до Німеччини для покращення умов життя, це може свідчити про зловживання процедурою захисту в Україні. При цьому, слід зазначити, що під час перебування на території України в процедурі визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач неодноразово притягався до адміністративної відповідальності через порушення термінів продовження довідки про звернення за захистом та реєстрації місця перебування в Україні, що свідчить про незацікавленість в набутті такого захисту в Україні. Колегія суддів зазначає, що відповідно до пояснень позивача, він не мав особистих контактів з представниками «Талібану» чи інших подібних угрупувань під час проживання на території Афганістану та не зазнавав жодних погроз чи переслідувань з боку представників влади або недержавних угрупувань. Позивач не володіє інформацією про можливий розшук з боку третіх осіб у разі повернення до Афганістану, а також підтвердив, що, у випадку повернення до Афганістану, до нього не буде застосовано смертну кару, тортури або нелюдське поводження. Щодо обґрунтування причин, з яких позивач наразі не може повернутися до країни походження, судом встановлено, що позивач надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до його клопотання в цілому, а саме в матеріалах справи відсутні жодні документальні підтвердження загибелі родичів позивача; заявник вказує різні відомості щодо обставин загибелі родичів, зокрема щодо року їх загибелі, повідомлені обставини щодо переслідування батька позивача з боку «Талібану» містять відмінності щодо обставин отримання таких погроз. Крім того, під час співбесід проведених з позивачем, останнім не зазначено конкретних випадків переслідувань через віднесення його до хазарійців, а доводи позовної заяви та апеляційної скарги містять лише припущення такого переслідування. Таким чином, як вірно встановлено судом першої інстанції, з матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності, пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Крім того, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення до Афганістану. Колегія суддів звертає увагу, 06.06.2015 року позивач потрапив до України (м. Київ), а із заявою про визнання його біженцем звернувся лише 16.06.2016 року. Таким чином, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту більше ніж через рік після потрапляння на територію України. Колегія суддів зазначає, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року (справа №420/2921/19), від 16 лютого 2018 року (справа №825/608/17). Крім того, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що під час планування виїзду з Афганістану позивач мав наміри потрапляння до європейських країн, а саме до Німеччини, для покращення умов життя, тобто причиною виїзду були пошуки кращого життя та можливість легалізуватись за кордоном, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця». Разом з тим, як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач особисто не переслідувався в регіоні постійного проживання за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до позивача не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання за вищевказаними ознаками, відповідно до п.13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Таким чином, колегія суддів наголошує, що заявлена позивачем інформація про причини неможливості повернутися до Афганістану носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині за політичною, релігійною чи іншими ознаками, що свідчить про необґрунтованість доводів скаржника та, як наслідок, відсутність умов, за яких він може вважатися біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року (справа № 522/11197/18). Посилання апелянта на ситуацію в країні та на адреси веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально-інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності. Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 (справа № 826/14576/16), постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Таким чином, суд враховує аналіз матеріалів по країні походження апелянта, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. При цьому, згідно актуальної інформації, яка є загальновідомою та міститься у мережі Інтернет, США й Талібан підписали угоду про початок мирного процесу в Афганістані, за яким послідує поступове виведення військ з країни (https://rubryka.com/2020/02/29/ssha-afganistan-i-taliban-pidpysaly-istorychnu-ugodu/), Сполучені Штати та афганське ісламістське угруповання «Талібан» підписали мирну угоду, яка має покласти край 18-річній війні в Афганістані (https://hromadske.ua/posts/ssha-i-taliban-pidpisali-mirnu-ugodu), В ООН приветствуют усилия по урегулированию ситуации в Афганистане (https://www.refworld.org.ru/docid/5e5d0d397.html). Враховуючи викладене, дослідивши матеріали справи, колегія суддів не погоджується з доводами апелянта, що існує загальновідома інформація, яка підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження. Крім того, доводи апелянта, що жодних посилань на інформацію по країні походження позивача судом в оскаржуваному рішенні не зроблено, не відповідають матеріалам справи та висновкам суду першої інстанції (а.с. 172-173). Таким чином, позивач не довів, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, а відповідач, відмовляючи у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, при цьому доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Лагунова Віктора Івановича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 року залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 318-19 від 19.09.2019 року, зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: С.Д. Домусчі Суддя: О. О. Кравець