Постанова 4854 № 420/11332/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 28 лютого 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/11332/22 П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Коваля М.П., суддів Турецької І.О., Зуєвої Л.Є., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу адвоката Маркочевої Наталії Вікторівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року, прийняте у складі суду судді Юхтенко Л.Р. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просила суд: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.07.2022 року № 99-22, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, адвокат Маркочева Наталія Вікторівна звернулась до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою в інтересах ОСОБА_1 , в якій посилаєтьсяна неправильне та неповне дослідження судом доказів та обставин у справі, а також неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, тому просить рішення суду першої інстанції скасувати повністю та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом першої інстанції не було належним чином досліджено інформацію по країні походження позивача. Апелянт вказує, що існує ризик переслідувань позивача через її належність до певних політичних партій, діяльність яких заборонена в країні походження, а саме членство в політичному русі «Група 24» та підтримка ідеології Партії ісламського відродження Таджикистану. На думку апелянта, суд першої інстанції порушив основоположні засади адміністративного судочинства, поклавши на позивача обов`язок доведення неправомірності рішення державного органу. Відповідачем надано до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначено про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , країна громадянського належності: Таджикистан та перебуває на території України на підставі довідки про звернення за захистом в Україні № 013014 виданої 20.01.2022 року (т.1 а.с.7). Відповідно до матеріалів особової справи, ОСОБА_1 , є уроженкою м. Істаравшан. За національністю (етнічною приналежністю) належить до таджиків, за віросповіданням до мусульман-сунітської течії (т.1 а.с.34-235). За сімейним станом перебуває у шлюбі з гр. Таджикистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з яким має трьох спільних неповнолітніх дітей: сина, ІНФОРМАЦІЯ_3 , доньку, ІНФОРМАЦІЯ_4 , та доньку ІНФОРМАЦІЯ_5 . 22.08.2014 року у супроводі дітей позивач вибула на територію Туреччини (м. Стамбул), там проживала разом із чоловіком до кінця січня 2018 року. 28.01.2018 року прибула в Україну авіарейсом Стамбул-Харків. Після закінчення легального терміну перебування на території України, проживала на території України нелегально. 15.11.2022 року позивач була затримана при спробі виїзду за межі України через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу. 20.01.2022 року позивач особисто звернулась до органів міграційної служби із заявою-анкетою № 19 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.79-80). Відповідно до наказу Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області№ 25 від 08.02.2022 року «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» здійснено оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.174). Відповідно до наказу № 68 від 08.04.2022 року «Про продовження строку розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачці було продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.211). В порядку проведення процедури визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту було проведено анкетування та 2 співбесіди (від 08.02.2022 року та 11.02.2022 року) у відповідності до норм чинного законодавства. Так, судом встановлено та матеріалами особової справи підтверджено, що 09.06.2022 року Управлінням було складено Висновок по справі № 2022OD0017 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого встановлено, що клопотання особи не містить умов передбачених п.1 ч. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Таджикистану. Також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявниці додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в країні її громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертні кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, походження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Таким чином, з урахуванням зазначеного, рекомендовано ДМС відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Таджикистану ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям. (т.1 а.с.49-60). Рішенням ДМС України від 18.07.2022 року № 99-22, з посиланням на п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянці Таджикистану ОСОБА_1 та її неповнолітнім дітям - відмовлено (т.1 а.с.47). Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.07.2022 року № 1017 позивач отримала 05.08.2022 року, про що свідчить запит та власноруч підпис про отримання на копії повідомлення (т.1 а.с.8). Не погодившись з прийнятим рішення про відмову, позивач звернулась до суду з цим позовом. Також додатково, судом першої інстанції встановлено, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень по справі № 420/11345/22 стосовно чоловіка позивача ОСОБА_2 , 18 листопада 2022 року Одеським окружним адміністративним судом було розглянуто адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення ДМС України від 11.02.2022 р. № 53-22, яким ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язання вчинити певні дії, відповідно до якого: відмовлено у задоволенні адміністративного позову громадянина ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Вирішуючи спірне питання, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наведені позивачкою причини щодо виїзду з Таджикистану з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності не підтверджують того, що позивачка зазнавала або може зазнати будь-яких переслідувань за конвенційними ознаками для визначення статусу біженця відповідно до вимог п.1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також судом першої інстанції встановлено, що відсутні підстави для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту. Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України №3671-VI, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Частиною шостою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону. Згідно із частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884, затверджено «Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі - Правила). Відповідно до підпункту 6.1 пункту 6 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами аналізу матеріалів клопотань позивача встановлено, що історія переслідування ОСОБА_1 є необґрунтованою, а заява про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону. Як вбачається з аналізу наданої позивачем під час співбесід інформації, Як встановлено судом, позивач просить надати їй статус біженця з підстав того, що не може повернутись до країни своєї громадянської належності, оскільки через діяльність її чоловіка, а саме членство в політичному русі «Група 24» та підтримки ідеології Партії ісламського відродження Таджикистану, позивач зазнала переслідувань в країні походження. Адже, існує ризик подальших її переслідувань через діяльність чоловіка в заборонених країною походження партіях, тобто, через належність позивача до певної соціальної групи, а саме члени сімей тих, хто будь-яким чином підтримує опозиційні сили Таджикистану. Аналізуючи питання щодо наявності реальної загрози для позивача та її неповнолітніх дітей у Таджикистані, через існуючу загрозу для чоловіка, суд враховує, що позивачка повідомила, що не має жодного відношення до політичних та релігійних організацій на території Таджикистану. Також позивачем не надано жодної переконливої інформації, яка б підтверджувала існування у Таджикистані реальної загрози її життю та життю і свободі її чоловіку через його підтримку ідеології організації «ПІВТ». Наведені позивачем обґрунтування щодо підтримки її чоловіком «Група 24» не доводять факт здійснення її чоловіком дій, спрямованих проти діючого таджикського уряду або таких, що могли б привернути увагу уряду. Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні жодні докази належності чоловіка позивачки до організації «ПІВТ». Під час його анкетування, чоловік позивачки повідомляв, що членом організації «ПІВТ» він не був, проте підтримував його діяльність. Жодних документальних доказів вказаних обставин матеріали справи не містять До того ж, як встановлено судом і зазначено самим позивачем, члени його родини, зокрема батько, повністю дотримуються заповідей ісламу. На сьогодні вони не зазнають переслідування за власні релігійні переконання. В свою чергу, згідно з інформації по країні походження населення Республіки Таджикистан в переважній відсотковій кількості сповідує іслам. Позивачка є мусульманкою ханафітської течії ісламу, яка є найбільш поширеною та офіційно визнаною в Таджикистані. Судом не встановлено підтверджених доказами обставин переслідування заявника, психологічного або фізичного насильства з боку уряду за власні релігійні переконання. Також, висновок про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет-джерел щодо відсутності загрози при поверненні позивача до країни громадянської належності. Щодо можливості застосування до заявника серйозної шкоди, пов`язаної з ймовірним позбавленням волі у разі екстрадиції до Таджикистану, суд зазначає, що відповідно до актуальної інформації по країні походження, на виконання вироку про смертну кару на території Таджикистану в 2004 році накладено мораторій. Щодо дискримінації мусульман на території Таджикистану в контексті заборони традиційного жіночого одягу (хіджабу), суд зазначає, що позивачкою не наведено конкретних фактів утисків або переслідування через хіджаб. В той же час, міграційною службою досліджена інформація по країні походження та враховано, що переважна кількість населення Таджикистану (98 % населення) сповідує іслам, в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту. Наведена інформація з відкритих джерел щодо країни походження доводить щодо відсутності можливості утисків до жінок через носіння традиційного жіночого одягу. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність конкретних підстав, через які позивачка разом з її чоловіком не може повернутися до країни громадянської належності, оскільки докази переслідування її чоловіка за діяльність чоловіка та безпосередньо позивачки за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивачки про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів звертає увагу, що 22.08.2014 року у супроводі дітей позивач вибула на територію Туреччини (м. Стамбул), там проживала разом із чоловіком до кінця січня 2018 року. 28.01.2018 року прибула в Україну авіарейсом Стамбул-Харків. Після закінчення легального терміну перебування на території України, проживала на території України нелегально. Згодом позивач була затримана при спробі виїзду за межі України через перебування у міжнародному розшуку каналами Інтерполу. Таким чином, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач не зверталась із заявою про визнання біженцем на території Туреччини близько чотирьох років, не зверталась за міжнародним захистом і на території України, в якій проживала після закінчення легального терміну перебування нелегально, а за захистом звернулась виключно після затримання через перебування у міжнародному розшуку під час спроби залишити територію України. Колегія суддів зазначає, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року (справа №420/2921/19), від 16 лютого 2018 року (справа №825/608/17). Таким чином, колегія суддів наголошує, що заявлена позивачем інформація про причини неможливості повернутися до Таджикистану носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині за політичною, релігійною чи іншими ознаками, що свідчить про необґрунтованість доводів скаржника та, як наслідок, відсутність умов, за яких він може вважатися біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які зазначені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року (справа № 522/11197/18). Посилання апелянта на ситуацію в країні та на адреси веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально-інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності. Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Аналогічний правовий висновок викладено зокрема у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 (справа № 826/14576/16), постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин. Таким чином, суд враховує аналіз матеріалів по країні походження апелянта, однак, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, які підлягають дослідженню та оцінюванню, не дає підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Таким чином, позивач не довела, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання її біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, а відповідач, відмовляючи у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, при цьому доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують. Відповідно до положень статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 292, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Маркочевої Наталії Вікторівни в інтересах ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 08 грудня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Головуючий суддя: М. П. Коваль Суддя: І. О. Турецька Суддя: Л.Є. Зуєва