Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/25859/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 15 лютого 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/25859/23 Головуючий в І інстанції: Бездрабко О.І. Дата та місце ухвалення рішення: 04.12.2023 р. м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: судді-доповідача Шеметенко Л.П. судді Градовського Ю.М. судді Турецької І.О. за участю секретаря Худика С.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2023 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В: У вересні 2023 року ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , звернулась з позовною заявою до Державної міграційної служби України, в якій просить: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 20.07.2023 року № 119-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1 та неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове про задоволення позову, наголошуючи на неповному з`ясуванні судом першої інстанції всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, неправильному застосуванні норм матеріального права. Представником відповідача поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення суду першої інстанції - без змін. Вислухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків. Як встановлено органом міграційної служби та підтверджено під час судового розгляду справи, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Таджикистану. На момент виїзду з країни громадянської належності постійно проживала у м. Душанбе. За національністю належить до таджиків, за віросповіданням мусульманка. Рідна мова таджицька, позивач також вільно володіє узбецькою та російською мовами. За сімейним станом з 11.06.2010 року заміжня за гр. ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_5 має неповнолітніх дітей: - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (свідоцтво про народження видане 12.08.2021 року Ногінським управлінням запису актів цивільного стану Головного управління ЗАЦС Московської області, дані про батька не зазначені); - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (свідоцтво про народження видане 20.06.2017 року Мелітопольським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області із визначенням місця народження дитини Україна, Автономна Республіка Крим, місто Сімферополь, батько ОСОБА_7 ); - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (свідоцтво про народження видане 02.03.2023 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) із визначенням місця народження дитини Україна, місто Миколаїв, батько ОСОБА_7 ). ГУДМС в Одеській області встановлено, що в 2010 році позивач вибула із Таджикистану до Москви (Російська Федерація), на підставі паспортного документу гр. Таджикистану. Судом першої інстанції також встановлено, що в травні 2012 року позивач разом з чоловіком поверталась до Таджикистану, після чого в серпні 2012 року виїхали до РФ. На території РФ позивач проживала до 2013 року. У 2013 році позивач разом з родиною вибула авіарейсом Москва (РФ) - Сімферополь (Україна), легально. Проживала разом з чоловіком та дітьми в селі Новокленова, Білогірського району, Автономна Республіка Крим, до 2016 року. Влітку 2016 року позивач разом з родиною вибула авіарейсом Сімферополь-Москва, після чого маршрутним таксі із сполученням Москва-Херсон в`їхала до України. За даними міжвідомчої бази «Аркан» ГУДМС в Одеській області не встановлено даних щодо виїзду/в`їзду позивача до/з України. Починаючи з 2016 року позивач перебувала на території України незаконно, без документів на право проживання. 19.09.2022 року ГУДМС в Одеській області відносно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД № 008874, на підставі ч. 1 ст. 203 КУпАП, за порушення іноземцем правил перебування в Україні - проживання без документів на право проживання в Україні, та постановою від 20.09.2022 року ПН МОД № 008953 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн. 19.09.2022 року позивач звернулась до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про набуття статусу біженця або додаткового захисту. Як вбачається із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 19.09.2022 року та позовної заяви позивача, підставою для звернення із вказаною заявою зазначено необхідність отримання документів для легального перебування на території України та ризик переслідування позивача у зв`язку з релігійними переконаннями. Згідно анкетування від 19.09.2022 року, протоколів співбесід від 30.09.2022 року та 04.10.2022 року, позивач зазначає, що почала сповідувати ОСОБА_8 ще з дитинства, повністю дотримуватися Ісламу та носити хіджаб почала з 12 років. Виїзд за межі країни громадянської належності був обумовлений одруженням (релігійний шлюб) із чоловіком гр. Таджикистану ОСОБА_9 , який на той час проживав в РФ. Позивач наразі не бажає повертатися до країни громадянської належності через свою релігійність, пояснює це неможливістю носити хустку, так як це забороняється в школах Таджикистану. Також позивач посилається на відсутність свободи слова в країні громадянської належності. Крім цього, вказує на публікації у власних сторінках в соціальних мережах «Інстаграм» та «Однокласники», як причину можливих проблем з представниками правоохоронних органів. Згідно наказу Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області № 194 від 05.10.2022 року здійснено оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача та її неповнолітніх дітей біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області № 238 від 05.12.2022 року продовжено строк розгляду заяви позивача до отримання відповідей з органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти всебічному розгляду заяви та встановленню справжніх фактів стосовно особи тощо. Згідно листа Управління Служби безпеки України в Одеській області від 15.12.2022 року № 5100.5.2.-8223/51.3-22, управління заперечує щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні. Згідно протоколів співбесід від 18.04.2023 року, 05.06.2023 року та 08.06.2023 року, позивач повідомила про допит її рідного брата, який після початку війни 24.02.2022 року виїхав з України до Таджикистану, представниками КГБ стосовно коментаря позивача в соціальній мережі «Однокласники» під дописом із новинами, зміст якого був у тому, що Президент Таджикистану не піклується про свій народ і народ від цього страждає. Також позивач повідомила, що єдиною причиною виїзду з Таджикистану було заміжжя, про відсутність труднощів через носіння хіджабу під час повернення до Таджикистану у 2012 році, а також будь-яких проблем у її рідних через сповідування ісламу на території Таджикистану. Позивач зазначила, що не зазнавала переслідувань у країні громадянської належності через віросповідання, мала змогу вільно вивчати релігійну літературу, відвідувати релігійні установи. Крім того, позивач не обіймала вищі релігійні чини на території Таджикистану, не перебувала у складі спеціалізованих ісламських релігійних груп, що, зокрема б, перебували в опозиційному відношенню до органів державної влади країни громадянської належності, не була учасницею міжрелігійних та міжетнічних конфліктів на території Таджикистану та мала можливість вільного переміщення країною громадянської належності. Колегією суддів встановлено, що син позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проходить за матеріалами особової справи заявниці, а інші діти народились в Україні. На підставі проведених анкетувань та співбесід з позивачем, та вивчення наявних матеріалів особової справи, з урахуванням актуальної ІКП, 16.06.2023 року ГУДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Загальний висновок по особовій справі позивача полягає у наступному. У заявника відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявниці додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні громадянської належності, через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. 20.07.2023 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 119-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1 . Разом з нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вважаючи дане рішення протиправним, позивач звернулась до суду з позовною заявою про його скасування. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на викладене. Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Статтею 6 Закону № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: - яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; - яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; - яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; - стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; - яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Відповідно до вимог ч.ч. 1-3 ст. 7, ч.ч. 1, 2, 11, 12 ст. 9, ч.ч. 1, 5 ст. 10 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття. Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою. Рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, слід враховувати, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території. В свою чергу, згідно п.п. 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Також, відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру. Однак, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту, так само і в позовній заяві та в апеляційній скарзі, позивачем не зазначено та не надано ніяких аргументованих пояснень та доказів щодо загрози переслідування на батьківщині, які б послужили причиною звернення до міграційної служби, та доводів щодо відмови країни громадянської належності захищати права позивача від дискримінації та переслідувань. Натомість, як в анкеті особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час співбесіди щодо уточнень анкетних даних в міграційній службі, позивач зазначила, що будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань з боку, як державних органів, так і недержавних угрупувань не зазнала. ГУДМС в Одеській області встановлено, що в 2010 році позивач вибула із Таджикистану до Москви (Російська Федерація), на підставі паспортного документу гр. Таджикистану. Судом першої інстанції також встановлено, що в травні 2012 року позивач разом з чоловіком поверталась до Таджикистану, після чого в серпні 2012 року виїхали до РФ. На території РФ позивач проживала до 2013 року. У 2013 році позивач разом з родиною вибула авіарейсом Москва (РФ) - Сімферополь (Україна), легально. Проживала разом з чоловіком та дітьми в селі Новокленова, Білогірського району, Автономна Республіка Крим, до 2016 року. Влітку 2016 року позивач разом з родиною вибула авіарейсом Сімферополь-Москва, після чого маршрутним таксі із сполученням Москва-Херсон в`їхала до України. За даними міжвідомчої бази «Аркан» ГУДМС в Одеській області не встановлено даних щодо виїзду/в`їзду позивача до/з України. Починаючи з 2016 року позивач перебувала на території України незаконно, без документів на право проживання. 19.09.2022 року ГУДМС в Одеській області відносно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД № 008874, на підставі ч. 1 ст. 203 КУпАП, за порушення іноземцем правил перебування в Україні - проживання без документів на право проживання в Україні, та постановою від 20.09.2022 року ПН МОД № 008953 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 грн. 19.09.2022 року позивач звернулась до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою про набуття статусу біженця або додаткового захисту. Тобто, позивач, в порушення вимог ст. 5 Закону № 3671-VI, не зверталась за міжнародним захистом більше ніж 6 років після прибуття в Україну в 2016 році. При цьому, як в ході розгляду органом міграційної служби заяви позивача, так само і в позовній заяві та апеляційній скарзі, позивачем не зазначено, що їй перешкоджало раніше звернутись до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначені обставини вказують на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті. Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів причини звернення позивача вказані в заяві та свідчить про те, що дане звернення до ГУДМС в Одеській області обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Також, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно критично оцінені аргументи позивача щодо неможливості повернення на батьківщину через свою релігійність, сповідання Ісламу та неможливість носити хустку, оскільки це забороняється в школах Таджикистану, з огляду на викладене. Так, відповідно до інформації по країні походження, більшість громадян Таджикистану сповідують Іслам. Як зазначає позивач, вона сповідує Іслам з дитинства та традиційного напрямку, позивач не належить до будь-яких релігійних сект, осередків. Тобто, позивач відносить себе до мусульман, які становлять релігійну більшість населення на території Таджикистану. Позивач підтверджує обставини щодо функціонування на території Таджикистану культових для мусульман закладів поклоніння мечетей, до яких позивач мала безперешкодний доступ, а також позивач мала змогу зберігати та використовувати релігійну літературу. Позивач не посилається на будь-які переслідування за релігійною ознакою. Що стосується посилань позивача на заборону носіння хіджабу в Таджикистані в громадських місцях, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно наголошено на тому, що обмеження носіння у громадських місцях релігійного жіночого вбрання, яке приховує обличчя або контури, введено не лише у Таджикистані. У контексті посилення боротьби із загрозою тероризму, а також у зв`язку із встановленням певних правил носіння одягу подібна практика існує також і в інших країнах, у тому числі деяких розвинених демократичних країнах Західної Європи, це не вважається дискримінацією. Також, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно звернуто увагу на те, що в процесі вивчення ІКП щодо Республіки Таджикистан не знайдено інформацію про випадки ув`язнення або жорстокого поводження з жінками через носіння хіджабу або сповідування ісламу. Крім того, позивач під час співбесід самостійно зазначала, що не мала проблем через носіння хіджабу під час проживання на території Таджикистану, а також будь-яких проблем у її рідних через сповідування ісламу на території Таджикистану немає. Зазначені обставини у сукупності та послідовність дій позивача ставлять під сумнів її доводи щодо звернення за міжнародним захистом в Україні у зв`язку з побоюваннями зазнати переслідувань в країні громадянської належності за ознакою віросповідання. Що стосується посилань позивача на можливе переслідування в країні громадянської належності через публікації у соціальних мережах «Інстаграм» та «Однокласники», колегія суддів зазначає наступне. На підтвердження даного факту позивачем до суду першої інстанції надано скріншот коментаря з акаунту «ум мул мубин замужем» в соціальній мережі «Однокласники» під новинним дописом, зміст якого був у тому, що Президент Таджикистану не піклується про свій народ і народ від цього страждає (зазначено про те, що платять менше, а продукти дорогі, люди ідуть в інші країни, щоб піклуватись про свою сім`ю). Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наданий скріншот не дає змогу ідентифікувати коментар, як такий, що належить позивачу. Крім того, зміст вказаного коментаря не є публічним закликом до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади, зміни території країни, а також не пов`язаний з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі. Інших доказів на підтвердження публічної діяльності позивача, яка може стати підставою для переслідувань через віросповідання, до суду не надано. Колегія суддів також враховує, що пунктами 99-100 глави ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати, як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. З огляду на викладене, про відсутність утисків з боку представників державних органів країни громадської належності додатково свідчить обставина безперешкодного отримання позивачем паспортного документа. Позивач мала на руках національний паспорт та за заявою позивача продовжувався строк дії паспорта, позивач неодноразово поверталась до Таджикистану без будь-яких перешкод з боку, як державних органів, так і недержавних угруповань. Позивачем не вказано жодного факту, який би можливо було розцінювати, як відмову в захисті країни громадянської належності. Що стосується доводів апеляційної скарги позивача про те, що судом першої інстанції не надано оцінки посиланням позивача на обставини щодо допиту її брата після повернення на батьківщину, в тому числі, щодо коментаря позивача в соціальній мережі, колегія суддів зазначає наступне. Колегія суддів звертає увагу на те, що наведені доводи позивача оцінювались, як відповідачем, так і судом першої інстанції, однак, вони не дають змоги обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні. Так, як зазначає позивач, її брат проживав разом з нею в Україні в м. Одесі, однак, з початком воєнних дій в Україні 24.02.2022 року виїхав до Якутії, РФ. Позивач вказує, що її брат у листопаді 2022 року повернувся до Таджикистану, щоб одружитись, в Таджикистані перебував приблизно до лютого 2023 року, потім повернувся до Якутії, РФ. Позивач посилається на те, що в грудні 2022 року її брата викликали на допит, де запитували щодо наведеного вище коментаря позивача в соціальній мережі. Водночас, як вірно наголошено відповідачем, після допиту, на який посилається позивач, її брат продовжував проживати в Таджикистані, переслідування з боку правоохоронних органів не зазнавав, як зазначає позивач. Позивач також вказує, що її брат виїхав з Таджикистану до Якутії, Російська Федерація, для заробітку. Зазначені обставини у сукупності ставлять під сумнів доводи позивача щодо допиту її брата в Таджикистані з питань публікації позивачем коментаря в соціальній мережі та свідчать про те, що її брат безперешкодно повернувся до Таджикистану, перебував там за сімейними обставинами (з метою укладення шлюбу), не зазнав переслідувань та виїхав до Російської Федерації для заробітку. Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач та суд першої інстанції дійшли вірного висновку, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами вона не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, а саме у неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, колегія суддів погоджується з висновком відповідача та суду першої інстанції про те, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Колегія суддів вважає, що відповідач вірно зазначив, що надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що вона звернулась не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає вірним висновок відповідача та суду першої інстанції про те, що з пояснень позивача та матеріалів особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI. Посилання позивача в поданій апеляційній скарзі на те, що відповідач та суд першої інстанції не дослідили в повній мірі ситуацію, що склалася в країні походження, колегія суддів вважає безпідставними. Так, зокрема, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову у наданні статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась інформація щодо країни походження позивача. Суд першої інстанції також досліджував ІКП. Водночас, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала підстав вважати, що позивач прибула чи має намір залишитись в Україні саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності. Також, аналізуючи ситуацію в країні походження позивача, встановлено відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що перевірка фактів, обставин та підстав, зазначених позивачем у заяві про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, проводилась відповідачем на основі всебічного вивчення та оцінки всіх документів і матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, та з дотриманням вимог національного законодавства, актів міжнародного права у справах захисту прав та свобод людини, відповідачем цілком правомірно було прийнято оскаржуване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підстави для скасування цього рішення відсутні, що вірно встановлено судом першої інстанції. Окрім вищевикладеного, колегія суддів звертає увагу на те, що син позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проходить за матеріалами особової справи заявниці, однак, інші діти позивача народились в Україні, а тому, оскаржуване рішення прийнято відносно позивача та її неповнолітнього сина. Колегія суддів наголошує, що відповідачем в ході розгляду заяви позивача встановлено, що її діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , народились в Україні, а тому, питання щодо визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні, не вирішувалось та оскаржуваним рішенням не було відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Разом з цим, позивач у даній справі просить скасувати рішення міграційного органу та прийняти рішення про визнання її неповнолітніх дітей, які народились в Україні, біженцями, що суперечить змісту рішенню відповідача та Закону № 3671-VI. Колегія суддів зазначає, що у висновку міграційної служби вказувалось на те, що позивач не є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте, це не позбавляє її права залишитись на території України у разі наявності інших правових підстав. Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, оскільки доводи апеляційної скарги спростовуються наведеними висновками суду апеляційної інстанції та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 241, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення постанови в повному обсязі безпосередньо до Верховного Суду. Судове рішення складено у повному обсязі 20.02.2024 р. Суддя-доповідач: Л.П. Шеметенко Суддя: Ю.М. Градовський Суддя: І.О. Турецька