Постанова 4851 № 520/13430/2020

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 травня 2021 р.Справа № 520/13430/2020 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Кононенко З.О., Суддів: Мінаєвої О.М. , Макаренко Я.М. , за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С позивач ОСОБА_1 ; представник відповідача Вишневський О.В. перекладач Атрага Тігсу Г-Мескел; представник позивача Какосян Т.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2021, головуючий суддя І інстанції: Сагайдак В.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 19.01.21 по справі № 520/13430/2020 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу,зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив суд: - скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.09.2020 р. №127-20; - скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від №155 від 25.06.2020р про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України є незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2021 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення і наказу, зобов`язання вчинити певні дії відмовлено. Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувате вказане рішення та прийняти нове, яким задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції. Так в апеляційній скарзі скаржник зазначає, що не може повернутись до Ефіопії у зв`язку з приналежністю до етнічної групи оромо. Позивач зазначає, що йому вдалося втекти із країни живим завдяки друзям та родичам. У випадку повернення на батьківщину його в кращому випадку чекає тюрма, можуть просто вбити. Позивач наголошує, що працівники відповідача 1 та відповідача 2 дослідили інформацію по його країні- походження формально, не виконавши вищенаведені положення Керівництва та Постанови, оскільки ситуація в країні належності погіршилася, позивач вважає, що може зазнати переслідування через політичні причини з боку влади, за приналежність до етнічної групи оромо та систематичне порушення прав людини. Інформація по країні-походження - Федеративній Демократичній Республіці Ефіопія, міститься у загальнодоступних засобах масової інформації, а також п.10 вищезазначеної Постанови № 1 не потребує доказування. На думку позивача, його твердження, зокрема, щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через політичні причини, приналежність до етнічної групи оромо та систематичного порушення прав людини у Федеративній Демократичній Республіці Ефіопія, підтверджуються публікаціями у засобах масової інформації які містяться, зокрема, на веб-ресурсах Центру новин ООН та доповідями Рада Безпеки ООН. Державна міграційна служба України надала до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу позивача, в якій зазначає, що на її думку, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що «з аналізу заяви, за результатами розгляду якої прийнято оскаржуване в даній справі рішення, вбачається, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов`язані із побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення Оромо (ОЬБ), через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни. При цьому, обставини справи позивача не змінилися, а об`єктивне положення у країні громадянської належності позивача у частині дотримання прав людини з часу подання попередніх заяв також не змінилося. Зазначені обставини свідчать про недоведеність та необґрунтованість доводів позивача». Відповідач зазначає, що позивач ігнорує чинні ухвали та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.11.2014, 09.07.2015, 11.04.2017, 14.03.2018, та Другого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2020, територію України не залишив, повідомляє побоювання та наводить обставини, що вже досліджувалися міграційною службою та відносно яких винесено відповідні судові рішення, тобто зловживає процедурою отримання захисту з метою знаходження підстав для легалізації свого становища в Україні. Відповідач вважає, що Харківський окружний адміністративний суд прийшов до висновку про правомірність рішень відповідачів. В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач та його представник підтримали апеляційну скаргу, просили задовольнити її, посилаючись на доводи та обґрунтування, викладені в апеляційній скарзі. Представник відповідача, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції - без змін. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач є громадянином Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія, 25.06.2020 року звернувся до Головного управління ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставу для звернення позивачем зазначено про неможливість повернення до Ефіопії, яка пов`язана з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення ОСОБА_2 (OLF). Позивачем 25.06.2020 року отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №69 від 25.06.2020 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставу прийняття такого повідомлення відповідачем вказано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 25.06.2020 року №155. Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся зі скаргою в порядку адміністративного оскарження до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 29.09.2020 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №104 від 25.09.2020 року, в якому вказано, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 09.09.2020 року №127-20 про відхилення його скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні адміністративного позову з наступних підстав. Статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, визначено, що жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню. Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". 04.08.2011 року набув чинності Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", яким урегульовано порядок суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Так, відповідно до положення пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Так, відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Колегією суддів взято до уваги, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди. Отже, під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися всі чотири підстави, наведені вище. Водночас, слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Отже, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. За таких умов, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Колегія суддів звертає увагу, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Дослідивши копію особової справи №2020КН/о-42 громадянина Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_3 , яка міститься в матеріалах справи, судом першої інстанції встановлено, що підставами неможливості повернення позивача до країни походження вказано побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення Оромо (OLF). В якості підстави прийняття оскаржуваного у даній справі наказу від №155 від 25.06.2020 року відповідач послався на ч. 6 ст. 5 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту. При цьому, частиною 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Колегія суддів зазначає, що ч.1 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Так, дійсно, дослідивши матеріали адміністративної справи вбачається, що позивач вже звертався в Україні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З матеріалів справи вбачається, що громадянин ОСОБА_1 прибув в Україну 15 жовтня 2013 року на підставі паспорта громадянина Федеративної демократичної республіки Ефіопії. 19 грудня 2013 року позивач вперше звернувся до Управління міграційної служби в Харківській області із заявою про надання статусу біженця громадянина ОСОБА_3 . У вказаній заяві позивач зазначав, що у країні його громадянства, де він проживав - в Федеративній демократичній республіці Ефіопії існує загроза для його життя. За результатами розгляду вказаної заяви Управлінням міграційної служби в Харківській області складено висновок щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Федеративної демократичної республіки Ефіопії ОСОБА_1 . Вказане рішення було оскаржено позивачем в судовому порядку. Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі №820/7840/14 від 19 серпня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08 грудня 2014 року, відмовлено повністю у задоволенні позову. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 листопада 2014 року було встановлено, що позивач в`їхав на територію України по підробленому паспорту країни походження, оскільки в паспорті зазначені прізвище та ім`я, які йому не належать, вони схожі на його справжні прізвище та ім`я, але написане не відповідає дійсним імені та прізвищу позивача. В подальшому, 15 січня 2015 року позивач вдруге подав заяву до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, 16 січня 2015 року позивач отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з зазначеним рішенням Управління, позивачем було направлено скаргу до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту. Однак, 16 березня 2015 року позивачем було отримано повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №15 від 12 березня 2015 року, в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 02 березня 2015 року №10-15 про відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачем вказані рішення також були оскаржено в судовому порядку. За результатами оскарження вказаних рішень суб`єктів владних повноважень, постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі №820/2815/15 від 14 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2015 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 квітня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 . Зі змісту судових рішень вбачається, що останніми встановлено, що зміст заяви від 15 січня 2015 року містить аналогічні з першим зверненням підстави для звернення. Втретє з заявою-анкетою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 26 вересня 2016 року. Однак, при її оцінці органом міграційної служби було встановлено, що зміст заяви містить аналогічні посилання заявника щодо переслідувань за ознаками національності та політичних переконань, які містилися у попередніх зверненнях та 26 вересня 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було прийнято наказ №161 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Колегією суддів встановлено, що за результатами судового оскарження наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 26 вересня 2016 року №161, позивачу постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі №820/6298/16 від 21 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 11 квітня 2017 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 05 травня 2017 року, було відмовлено у задоволенні позовних вимог. Зазначені обставини встановлено під час розгляду справи №820/5430/17, про що свідчить постанова Верховного Суду від 15 березня 2019 року. Відповідно до приписів ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 21 серпня 2017 року громадянин Ефіопії ОСОБА_1 вчетверте звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області з заявою про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, позивачем було отримано повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №48 від 21 серпня 2017 року. Позивач, не погодившись із зазначеним рішенням Управління, 28 серпня 2017 року звернувся до Державної міграційної служби України зі скаргою, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Проте, повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №59 від 10 листопада 2017 року, позивачу було доведено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення від 27 жовтня 2017 року №101-17 про відхилення скарги позивача, на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в судді апеляційної інстанції, що за результатами судового оскарження наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 21 серпня 2017 року №153, рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2017 року №101-17 позивачу постановою Харківського окружного адміністративного суду у справі № 820/5430/17 від 05 грудня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року та постановою Верховного Суду від 15 березня 2019 року, було відмовлено у задоволенні позовних вимог. В рамках розгляду справи № 820/5430/17 Верховним Судом наголошено на тому, що на основі проведення відповідачами порівняльного аналізу положень та норм чинного законодавства, вони дійшли обґрунтованого висновку, що "повторна заява" означає подальшу заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подану особою, якій відмовлено у наданні захисту за відсутності умов, зазначених у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, після прийняття остаточного рішення за її попередньою заявою, у зв`язку з виникненням зазначених обставин. Поняття "нових обставини" може застосовуватись лише за умови коли заявник, у ході проведення попередньої процедури, не з власної вини був не в змозі обґрунтувати факти, зазначені в у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, включаючи процедуру оскарження відповідного рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. 13.06.2019 позивач вп`яте звернувся із заявою до Головного управління ДМС України в Харківській області про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, 13.06.2019 року позивач отримав повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погодившись з зазначеним рішенням Управління, позивачем було направлено скаргу до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати наказ Управління про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту. Однак, позивачем було отримано повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області в якому зазначено, що Державною міграційною службою України прийнято рішення про відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби. Позивач знову оскаржив зазначені рішення у судовому порядку. Так, рішенням Харківського окружного адміністративного суду по справі №520/8636/19 від 12.11.2019 року в задоволенні адміністративного позову було відмовлено. На зазначене рішення позивачем подано апеляційну скаргу до Другого апеляційного адміністративного суду за результатами розгляду якої постановою від 05.03.2020 по справі №520/8636/19 апеляційну скаргу залишено без задоволення, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 12.11.2019 року залишено без змін. Також, ухвалою Верховного суду від 06.05.2020 у справі №520/8636/19 позивачу відмовлено у відкриття касаційного провадження. З аналізу заяви, за результатами розгляду якої прийнято оскаржуване в даній справі рішення, вбачається, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов`язані із побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками національності (як представник етнічної групи оромо) та політичних переконань (як особа, яка підтримує партію Фронт визволення Оромо (OLF), через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни. При цьому, обставини справи позивача не змінилися, а об`єктивне положення у країні громадянської належності позивача у частині дотримання прав людини з часу подання попередніх заяв також не змінилося. Зазначені обставини свідчать про недоведеність та необґрунтованість доводів позивача. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що доводи позивача про те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Ефіопії, є необґрунтованими, оскільки інформація по країні походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачі, приймаючи рішення від 09.09.2020 за № 127-20 та Наказ № 155 від 25.06.2020 діяли у спосіб та у межах, визначених Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", з дотриманням вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, є обґрунтованим та правомірним. Слід також враховувати позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано відмовив у задоволенні адміністративного позову. Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2021 року по справі № 520/13430/2020 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог позивача. Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 19.01.2021 по справі № 520/13430/2020 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко Судді(підпис) (підпис) О.М. Мінаєва Я.М. Макаренко Повний текст постанови складено 20.05.2021 року