Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/995/18

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Лященко Н. П., Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 березня 2020 року № 9901/995/18 (провадження № 11-401заі19) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди Короткий виклад історії справи 28 грудня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: - визнати протиправними та скасувати рішення від 5 листопада 2018 року № 1924/ко-18 та від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18; - зобов`язати відповідача відновити процедуру кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді з етапу розгляду заяви від 13 серпня 2018 року щодо перегляду результатів практичного завдання або надати можливість повторного складання практичного завдання відповідно до абзацу четвертого частини другої статті 85 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII); - стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 20 грудня 2018 року під час ознайомлення з матеріалами суддівського досьє йому випадково стало відомо, що 5 листопада 2018 року Комісією було прийнято рішення про відмову у перегляді рішення від 18 липня 2018 року у межах процедури кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді щодо результатів виконаного позивачем практичного завдання з тих підстав, що Комісією підстав для перегляду свого рішення не встановлено. Комісією 21 грудня 2018 року прийнято рішення про невідповідність ОСОБА_1 займаній посаді та внесення подання до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) з рекомендацією звільнення його з посади. Позивач вважає зазначені рішення Комісії такими, що грубо порушують його права. Вважає, що рішення Комісії від 5 листопада 2018 року було прийнято з порушенням передбаченої законодавством процедури, таємно, без внесення його на порядок денний, без обговорення та розгляду. На думку позивача, рішення Комісії від 5 листопада 2018 року стало преюдиційним для подальших дій відповідача, що позбавило позивача можливості ефективного правового захисту своїх прав. Крім того, посилається на те, що внаслідок протиправної поведінки відповідача йому завдано моральної шкоди, яка виразилась у негативному впливі на ділову репутацію як юриста і завдало душевних страждань через вплив на загальний добробут та клімат родини. Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції Указом Президента України від 11 листопада 2003 року № 1286/2003 «Про призначення суддів» ОСОБА_1 призначено суддею Суворовського районного суду міста Одеси строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 16 квітня 2009 року № 1279-VІ позивача обрано на посаду судді Суворовського районного суду міста Одеси безстроково. Постановою Верховної Ради України від 2 грудня 2010 року № 2758-VІ ОСОБА_1 обрано на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду. Рішенням ВККС від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді згідно з додатком 1; встановлено черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання: перший етап - складення іспиту, другий етап - дослідження досьє та проведення співбесіди. Згідно з додатком 1 позивача включено до списку суддів, стосовно яких указаним рішенням Комісії призначено проведення кваліфікаційного оцінювання. Відповідно до рішення ВККС від 2 березня 2018 року № 33/зп-18, зокрема, визначено графік проведення іспиту в межах кваліфікаційного оцінювання суддів, призначеного рішенням Комісії від 1 лютого 2018 року - 16 квітня 2018 року для суддів місцевих судів (адміністративна юрисдикція) та встановлено мінімально допустимий бал іспиту - 50 відсотків від максимально можливого бала в разі набрання суддею 50 і більше відсотків від максимально можливого бала за складання анонімного письмового тестування, 50 і більше відсотків від максимально можливого бала за виконання практичного завдання. Рішенням ВККС від 18 липня 2018 року № 173/зп-18 затверджено кодовані результати складеного суддями анонімного письмового тестування та кодовані результати виконаного практичного завдання в межах процедури кваліфікаційного оцінювання, згідно з якими позивач за результатом анонімного письмового тестування набрав 66,375 бала та за виконання практичного завдання - 22,5 бала. 13 серпня 2018 року позивачем на адресу ВККС направлено заяву, у якій зазначено, що 16 квітня 2018 року під час складання практичного завдання позивач знаходився в стані надзвичайного емоційного хвилювання внаслідок сімейних негараздів, що вплинуло на якість виконаної практичної роботи. ОСОБА_1 також просив повторно перевірити написане ним практичне завдання або надати можливість скласти практичне завдання повторно. 5 листопада 2018 року ВККС прийнято рішення № 1924/КО-18, яким ОСОБА_1 відмовлено у перегляді рішення Комісії від 18 липня 2018 року № 173/зп-18 щодо результатів виконаного практичного завдання у межах процедури кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді. 21 грудня 2018 року ВККС ухвалено рішення № 1984/ко-18, яким суддю Одеського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 визнано таким, що не склав іспит для суддів місцевих та апеляційних судів, призначений рішенням Комісії від 2 березня 2018 року № 33/зп-18; відмовлено позивачу в допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди», призначеного рішенням Комісії від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18, за результатами іспиту суддів місцевих та апеляційних судів; визнано позивача таким, що не відповідає займаній посаді; вирішено внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Одеського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 . Не погодившись із рішеннями ВККС від 05 листопада 2018 року № 1924/ко-18 та від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 20 березня 2019 року відмовив у задоволенні позову. Суд мотивував своє рішення тим, що оскаржувані відповідачем рішення Комісії відповідають критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, є обґрунтованими та пропорційними. Підстав для задоволення позовних вимог немає. Оскільки позовні вимоги про зобов`язання відновити процедуру кваліфікаційного оцінювання щодо позивача на відповідність займаній посаді на етапі розгляду заяви від 13 серпня 2018 року щодо перегляду результатів практичного завдання або надання можливості повторного складання практичного завдання та стягнення моральної шкоди є похідними від позовних вимог про визнання протиправними та скасування рішень ВККС від 5 листопада 2018 року № 1924/ко-18 та від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18, суд також дійшов висновку про відсутність підстав для їх задоволення. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Зокрема, скаржник, посилаючись на положення статті 85 Закону № 1402-VIII, вказував на те, що Комісією протиправно відмовлено у перегляді рішення про результати складення позивачем практичного завдання, а також порушено порядок повідомлення про розгляд та розгляду заяви позивача. Велика Палата Верховного Суду постановою від 11 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення ВККС від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18 - скасувала, а провадження в цій частині закрила. В іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 року залишено без змін. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду Велика Палата Верховного Суду проаналізувала положення статей 83, 85, 88, 101 Закону № 1402-VIII, статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя», Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС від 3 листопада 2016 року № 143/зп-16 та Порядок проведення іспиту та методику встановлення його результатів у процедурі кваліфікаційного оцінювання, затверджений рішенням Комісії від 4 листопада 2016 року № 144/зп-16, та констатувала, що кваліфікаційне оцінювання є спеціальною процедурою, що має на меті визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. При цьому виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає рішення про звільнення судді або про відмову в задоволенні подання ВККС про звільнення з посади. На думку більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, рішення ВККС при цьому не має самостійних наслідків для судді, адже є проміжним етапом процедури підтвердження здатності здійснювати правосуддя. Саме ВРП перевіряє вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС, та в разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема, вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. Зважаючи на наведене правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, суд зазначає, що передбачене статтею 88 Закону № 1402-VIII право на оскарження рішення ВККС за наслідками кваліфікаційного оцінювання судді може бути реалізоване після того, як таке рішення було предметом розгляду ВРП. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення ВККС від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18 не може бути самостійним предметом судового оскарження, доки ВРП не прийме відповідне рішення за результатами розгляду цієї рекомендації, тому провадження у справі в частині оскарження цього рішення слід закрити. В іншій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції залишено без змін як таке, що ухвалене при правильному встановленні обставин справи та з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що предметом позову в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 5 листопада 2018 року № 1924/ко-18 та від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18; зобов`язання відповідача відновити процедуру кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді з етапу розгляду заяви від 13 серпня 2018 року щодо перегляду результатів практичного завдання або надати можливість повторного складання практичного завдання відповідно до абзацу четвертого частини другої статті 85Закону № 1402-VIII; стягнення моральної шкоди в розмірі 100 000,00 грн. Не погоджуючись з висновками Великої Палати Верховного Суду, що рішення ВККС від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18 не може бути самостійним предметом судового оскарження без відповідного рішення ВРП, ухваленого за рекомендацією ВККС, вважаємо за необхідне висловити окрему думку та зазначити таке. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена в міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (стаття 6) (далі - Конвенція), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4). Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року, якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Відповідно до пункту 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/ Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо, якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції; і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення ЄСПЛ у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44). Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою до внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивача. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду закрила провадження у справі, посилаючись на пункт 1 частини першої статті 238 КАС, та роз`яснила, що така позовна вимога не підлягає оскарженню в порядку жодного судочинства. Не погоджуючись із таким висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС. Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIIIкваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС. За частинами другою, четвертою статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIIIсуддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС. При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац оскаржуваного рішення, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 , у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду. Ураховуючи наведене, вважаємо висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення Комісії від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18 не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки має рекомендаційних характер, є помилковим. На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені в рішенні ВККС від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18. Повна перевірка рішення, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист. Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені в частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII. Крім того, слід зазначити, що Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду як судом першої інстанції, а також Великою Палатою Верховного Суду неодноразово розглядалися справи з аналогічними позовними вимогами, стосовно яких приймалися судові рішення по суті (справи № 9901/729/18, 9901/828/18, 9901/598/18, 9901/558/18). Саме Велика Палата Верховного Суду спрямувала практику розгляду справ з подібними позовними вимогами (справа № 9901/646/18 (П/9901/646/18) (провадження № 11-1146заі18). Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила власну правову позицію (правовий висновок щодо оскарження рішень ВККС), однак, на наше переконання, не повинна була змінювати практику розгляду справ такої категорії. На нашу думку, мотиви, з огляду на які виникають підстави для такого відступу/зміни практики, можна окреслити так: можуть бути наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких було сформульовано правовий висновок; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність/наявність між ними істотного часового розриву; стабільність/змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і відносин, що були підставою для формулювання правового висновку; відсутність/настання ґрунтовних змін у суспільному й економічному житті країни, за буття яких сформульований правовий висновок почав обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм права; або ж у межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Великої Палати Верховного Суду, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення. На наше переконання, таких мотивів у цій справі немає. За викладених обставинбільшість суддів Великої Палати Верховного Суду, ухваливши рішення про закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду зазначених вище рішень ВККС. Висновки З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була розглянути по суті доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 березня 2019 року щодо рішення ВККС від 21 грудня 2018 року № 1984/ко-18 й ухвалити остаточне рішення залежно від установлених обставин, а не закривати провадження у справі, помилково вказуючи, що така позовна вимога не підлягає оскарженню в порядку жодного судочинства. Судді Великої Палати Верховного Суду: О. Б. Прокопенко В. В. Британчук Ж. М. Єленіна Н. П. Лященко О. М. Ситнік