Окрема думка КАС ВС № 9901/541/18

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Гімона М.М., Яковенка М.М. 22 листопада 2023 року м. Київ справа №9901/541/18 адміністративне провадження №П/9901/541/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 22.11.2023 відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - відповідач, ВККС) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії. Відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) усі питання, що виникають під час колегіального розгляду адміністративної справи, вирішуються більшістю голосів суддів. Суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Оскільки ми частково не погоджуємося з ухваленим у цій справі рішенням Верховного Суду від 22.11.2023, вважаємо за необхідне викласти свою окрему думку. Так, ОСОБА_1 02.05.2018 звернулася до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог від 11.09.2018, просила визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 30.03.2018 про невідповідність судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді; зобов`язати ВККС повторно провести другий етап кваліфікаційного оцінювання: «Дослідження досьє та проведення співбесіди» стосовно судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 . Вирішуючи спір між сторонами, суд встановив, що згідно з рішенням ВККС від 30.03.2018 №141/ко-18 комісія ухвалила, зокрема, визнати суддю Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді, а також рекомендувати Вищій раді правосуддя (далі - ВРП) розглянути питання про звільнення з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 . Отже, предметом спору у цій справі є «проміжне» рішення у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді. Під час розгляду справи № 9901/541/18 встановлено, що 11.08.2020 ВРП ухвалила рішення № 2376/0/15-20, яким відмовила у задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з тих підстав, що рішення ВККС не містить достатніх мотивів на обґрунтування висновку про невідповідність судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді Зазначене рішення ВРП ніким не оскаржене та не скасоване. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що у зв`язку з прийняттям ВРП рішення про відмову в задоволенні подання Комісії про звільнення позивача з посади судді таке подання вичерпало свою дію (властивості) і не тягне за собою юридичних наслідків, оскільки чинне законодавство не передбачає повторного розгляду подання про звільнення судді. Також суд відхилив доводи ВККС щодо необхідності закриття провадження у цій справі. Суд зазначив, що на момент звернення ОСОБА_1 у травні 2018 року до суду із позовними вимогами про скасування рішення Комісії від 30.03.2018 такого документу як рішення ВРП від 11.08.2020 №2376/0/15-20 не існувало, а тому позивач цілком обґрунтовано, на її думку, вважала, що рішення ВККС порушує її права, підлягає перегляду в судовому порядку та підлягає скасуванню. Оспорюване рішення ВККС ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосувалося прав, свобод та інтересів позивача, породжувало для останнього на момент звернення до суду правові наслідки та обов`язки, оскільки встановлювало факт невідповідності судді займаній посаді і було підставою до внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення її з посади. Тому, це рішення було таким, що безпосередньо порушувало права позивача. Той факт, що спірні правовідносини самоврегулювалися до вирішення спору судом не робить самі правовідносини такими, що не підсудні адміністративним судам, й не дає підстав для застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, адже позивач навіть за таких умов має право наполягати на перевірці судом оскаржуваного рішення адміністративного органу у разі доведення виправданого інтересу в установленні протиправності останнього. На день розгляду цієї справи у суді ні оскаржувані дії, ні оскаржуване рішення не тягнуть для позивача жодних юридичних прав та/чи обов`язків та не спричиняють негативних наслідків. Проте такі обставини виникли хронологічно пізніше звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом, а відтак, - не могли бути підставою до відмови у відкритті провадження. Формально рішення Комісії №141/ко-18 не скасоване й існує як конкретно-індивідуальний акт державного органу, що констатує невідповідність позивача певній юридичній посаді, отже, може складати предмет позову. Однак, наразі оскаржуване рішення не здійснює регулюючого впливу на юридичний статус позивача. В свою чергу, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, на час розгляду справи по суті є самостійною і достатньою підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Отже, позиція суду про відсутність підстав для закриття провадження у справі, якщо її узагальнити, полягає в тому, що обставини, які виникли після подання позову до суду, не повинні перешкоджати судовому розгляду по суті позовних вимог, а станом на день звернення позивача до суду з цим позовом підстави для відмови у відкритті провадження у справі були відсутні. Не погоджуємося з такою позицією суду, оскільки вважаємо, що і станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом оскаржуване нею рішення не могло бути предметом самостійного розгляду в суді. Це обґрунтовується тим, що в Україні створена система органів суддівського врядування, серед яких ВРП і ВККС. На ВРП Конституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Закон України «Про Вищу раду правосуддя» покладає важливу для держави функцію - формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів. Така функція реалізовується за допомогою іншого органу - ВККС. З набранням чинності 30.06.2016 Закону України № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) в Україні розпочалась судова реформа, яка передбачала, серед іншого, й підвищення вимог та професійних стандартів для суддівського корпусу. Відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом № 1401-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом. Система оцінювання суддів, як одна зі складових судової реформи, впроваджувалась для сприяння ефективному здійсненню правосуддя та підвищенню якості судової системи держави. Метою кваліфікаційного оцінювання є визначення здатності судді й надалі здійснювати правосуддя за критеріями компетентності, професійної етики та добропорядності. Кваліфікаційне оцінювання було запроваджено щодо усіх суддів, яких призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, тобто процес оцінювання не мав вибіркового характеру та не мав на меті зашкодити репутації окремих суддів. Безперечно, рішення ВККС про невідповідність займаній посаді із рекомендацією про звільнення судді було істотним у процедурі запровадженого державою кваліфікаційного оцінювання. Водночас така процедура здійснювалася у декілька етапів, а кінцеве рішення приймалося виключно ВРП, яке і вирішувало подальший «професійний» статус особи - така залишалася на посаді судді або звільнялася з неї на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. Тобто ВККС у цій процедурі виконувало функцію безпосереднього організатора проведення кваліфікаційного оцінювання і підведення його підсумків, а ВРП - застосовувала відповідні наслідки. Тобто саме з ухваленням ВРП відповідного рішення процедура кваліфікаційного оцінювання судді завершувалася. Ці стадії були складовими єдиного провадження, у зв`язку з чим неможливо виокремлювати рішення ВККС як самостійну (відокремлену) частину кваліфікаційного провадження. Саме ВРП мала право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України. За змістом же висловленої судом в рішенні від 22.11.2023 позиції прослідковується думка, що якби станом на час закінчення розгляду справи рішення ВККС від 10.03.2018 щодо ОСОБА_1 ще не було би переглянуто ВРП, то такі функції мав би здійснити суд, фактично оминувши ВРП. На наше переконання, це було б втручанням суду у процедуру кваліфікаційного оцінювання судді до її завершення, що не відповідає вимогам законодавства та сталій судовій практиці. Тому вважаємо, що висловлений Великою Палатою Верховного Суду у цій категорії справ (постанови від 26.02.2020 у справі № 9901/637/18, від 11.03.2020 у справі № 9901/995/18, від 29.04.2020 у справі № 9901/831/18, від 06.05.2020 у справі № 9901/697/18, від 02.02.2022 у справі № 9901/39/19, від 09.02.2022 у справі № 9901/775/18 тощо) правовий підхід про можливість оскарження рішення ВККС виключно разом з остаточним рішенням, яке приймає ВРП, є цілком виправданим - судовий контроль має здійснюватися щодо остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП. Станом на момент звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, оскаржуване рішення ВККС ще не було переглянуто ВРП в межах кваліфікаційного оцінювання, а в подальшому (вже під час розгляду справи) ВРП ухвалила рішення про відмову у задоволенні подання ВККС про звільнення позивача з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, яке позивач не оскаржує. Зазначене у сукупності дає підстави для висновку, що ані на час звернення позивача до суду з цим позовом, ані на час ухвалення рішення від 22.11.2023 судовий контроль за рішенням ВККС окремо від рішення ВРП не міг здійснюватися. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ужите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС щодо надання рекомендації такою подією чи фактором є рішення, ухвалене за відповідною рекомендацією. З огляду на наведене, вважаємо, що за резкльтатами розгляду цієї справи суд повинен був постановити ухвалу про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України. Погоджуємося з висновком суду, що позовні вимоги про зобов`язання ВККС повторно провести другий етап кваліфікаційного оцінювання є нерозривно пов`язаними з вимогами про визнання протиправним і скасування рішення ВККС, оскільки за змістом статті 245 КАС України ухвалення судом рішення про зобов`язання вчинити дії має бути наслідком визнання протиправним і скасування рішення, але вважаємо, що суд повинен був саме закрити провадження у цій частині позовних вимог, а не відмовити у їх задоволенні. Судді Микола ГІМОН Микола ЯКОВЕНКО