Окрема думка Велика Палата ВС № 9901/39/19

ОКРЕМА ДУМКА суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/39/19 (провадження № 11-364заі21) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2021 року У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив: - визнати протиправними дії ВККС щодо здійснення оцінювання судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді судді; - визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18 про невідповідність судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 займаній посаді; - зобов`язати ВККС повторно провести етап кваліфікаційного оцінювання судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 - «Дослідження досьє та проведення співбесіди» відповідно до вимог чинного законодавства в іншому складі ВККС; - стягнути з ВККС на користь позивача моральну шкоду в розмірі один мільйон гривень. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оцінювання судді займаній посаді відбувається не на підставі закону, а проведення будь-якого оцінювання судді, призначеного на посаду безстроково, з подальшим можливим звільненням судді з посади не відповідає європейським стандартам, тому вважав, що дії, вчинені суб`єктом владних повноважень на проведення такого оцінювання, вже є протиправними та не повинні спричиняти негативні наслідки для особи. Позивач зазначав, що відповідачем у рішенні № 1963/ко-18 протиправно не було виставлено оцінок за показники ефективності здійснення суддею правосуддя, діяльності щодо підвищення фахового рівня, а також за критерії особистої та соціальної компетентності. Крім того, на думку скаржника, протиправно виставлено сукупну оцінку за показниками таких критеріїв, як професійна етика та доброчесність, що не відповідає вимогам закону та є підставою для скасування такого рішення, зокрема, через його невмотивованість. На думку позивача, наданням необмежених дискреційних повноважень ВККС щодо можливості виставлення будь-яких оцінок за критерії професійної етики та доброчесності без необхідності їх обґрунтування порушено принцип верховенства права, а відсутність у законі механізму захисту від можливого свавільного втручання в право на належне оцінювання свідчить про порушення права на захист. Крім того, закон, який не дозволяє особі передбачити, які бали вона може отримати за той чи інший показник та яким чином формуються оцінки, не відповідає принципу законності, що є невід`ємною складовою будь-якого процесу. Також позивач вважав безпідставними висновки Комісії про наявність фактів недекларування позивачем майна та ненадання пояснень щодо джерел походження коштовного майна у близьких осіб позивача, оскільки позивач надав на співбесіді вичерпні пояснення та необхідні документи. 13 липня 2021 року ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду провадження у справі № 9901/39/19 за позовом ОСОБА_1 до ВККС у частині позовних вимог про визнання протиправним і скасування рішення від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18 про невідповідність судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 займаній посаді; зобов`язання повторно провести етап кваліфікаційного оцінювання судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 - «Дослідження досьє та проведення співбесіди» відповідно до вимог чинного законодавства в іншому складі ВККС; стягнення моральної шкоди закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , керувався тим, що рішення ВККС про оцінювання є підставою для відповідної рекомендації про звільнення, тому обставини прийняття цього рішення повинні перевірятися судом лише після та разом з ухваленим рішенням Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) за результатами такої рекомендації. Зазначив, що в межах «кваліфікаційного» провадження ВРП перевірила вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС, тобто ті обставини, які викладені позивачем як підстави позову в цій справі, і зробила висновок, що воно таким критеріям не відповідає. Зазначене, за висновком суду першої інстанції, свідчить про неможливість здійснення судового контролю за рішенням, яке переглянуто спеціально уповноваженим органом у межах своїх повноважень. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду також виснував, що оскаржуване рішення не може бути предметом судового розгляду, а заявлені позовні вимоги в цій частині не можуть бути предметом розгляду адміністративного суду. Також 13 липня 2021 року рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправними дій щодо здійснення його оцінювання як судді Львівського апеляційного адміністративного суду на відповідність займаній посаді. Не погодившись із ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2021 року, ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою з тих підстав, що вважає оскаржуване рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. 02 лютого 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2021 року - без змін. Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскаржуване рішення про оцінювання є підставою для відповідної рекомендації про звільнення, тому обставини прийняття цього рішення повинні перевірятися судом лише після та разом з ухваленим рішенням ВРП за результатами такої рекомендації. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що вжите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і тлумачити так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й ті, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак судовий захист порушеного права відтермінований до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС щодо надання рекомендації такою подією є рішення ВРП, ухвалене за відповідною рекомендацією, яке є остаточним у процедурі кваліфікаційного оцінювання та з моменту ухвалення якого для позивача виникають відповідні правові наслідки. Суд першої інстанції встановив, що 30 липня 2020 року ВРП ухвалила рішення № 2317/0/15-20, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного адміністративного суду на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. За цих обставин та наведеного правового регулювання суд першої інстанції правильно закрив провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що кваліфікаційне оцінювання є спеціальною процедурою, що має на меті визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. При цьому виявлення зарезультатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Водночас за змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП. Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання, викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку. При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС. З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підбиття її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження. ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення. Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що оскаржуване рішення ВККС є рішенням, яке не може бути самостійним предметом судового розгляду. Це унеможливлює не тільки розгляд справи по суті спору, але й апеляційний перегляд судового рішення, ухваленого за наслідками судового розгляду справи по суті спору, на предмет його законності й обґрунтованості та є підставою для закриття провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у зв`язку з прийняттям ВРП рішення про відмову в задоволенні подання Комісії про звільнення позивача з посади судді таке подання вичерпало свою дію (властивості) і не тягне за собою юридичних наслідків, оскільки чинне законодавство не передбачає повторного розгляду подання про звільнення судді. Зазначене рішення ВРП ніким не оскаржене та не скасоване, а відтак відхилила доводи скаржника про те, що воно породжує для нього правові наслідки та обов`язки. Вважала обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження в цій справі, оскільки оскаржуване рішення не може бути самостійним предметом судового розгляду. Також Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що інші позовні вимоги, зокрема щодо стягнення з ВККС моральної шкоди в розмірі один мільйон гривень, є похідними від вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення Комісії, оскільки зазначена скаржником частина п`ята статті 21 КАС України передбачає, що передумовою для стягнення моральної шкоди, яка заявлена в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір, є встановлення протиправності рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Однак, ураховуючи те, що оскаржуване рішення ВККС підлягає оскарженню лише після та разом з ухваленим рішенням ВРП за результатами такої рекомендації, то й заявлена скаржником вимога щодо стягнення моральної шкоди не може бути вирішена окремо від основної позовної вимоги. З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому висловлюємо окрему думку відповідно до статті 34 КАС України. Суди встановили, що з 13 січня 1986 року по 17 липня 1990 року ОСОБА_1 обіймав посаду народного судді Городоцького районного народного суду. 29 січня 1991 року ухвалою Львівської обласної ради народних депутатів № 113 позивач призначений головою Мостиського районного народного суду Львівської області. 18 вересня 2008 року постановою Верховної Ради України № 533-VІ «Про обрання суддів» ОСОБА_1 (обраний раніше безстроково) обраний на посаду судді Львівського апеляційного адміністративного суду. 01 лютого 2018 року рішенням ВККС № 8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, у тому числі судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 . За результатами першого етапу оцінювання суддів на відповідність займаній посаді «Іспит», ОСОБА_1 отримав за виконані тестові завдання 79,2 бала з 90 балів, за практичне завдання - 81,5 бала зі 120 балів. 20 червня 2018 року рішенням ВККС № 147/зп-18 ОСОБА_1 допущено до другого етапу оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди». 03 липня 2018 року з ОСОБА_1 проведено співбесіду, за результатами якої оголошено перерву. 12 листопада 2018 року за результатом співбесіди з ОСОБА_1 . ВККС прийняла рішення № 1963/ко-18, яким вирішила: визначити, що суддя Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих і апеляційних судів на відповідність займаній посаді набрав 646,7 бала; визнати суддю Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді; внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 30 липня 2020 року ВРП ухвалила рішення № 2317/0/15-20, яким відмовила в задоволенні подання Комісії про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного адміністративного суду на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з тих підстав, що рішення ВККС не містить достатніх мотивів на обґрунтування висновку про невідповідність судді Львівського апеляційного адміністративного суду ОСОБА_1 займаній посаді. Вважаючи протиправними дії відповідача щодо проведення стосовно ОСОБА_1 оцінювання на відповідність займаній посаді судді, виставлення оцінок за показниками кваліфікаційного оцінювання, а рішення ВККС України № 1963/ко-18, яке прийняте на підставі цього протиправного оцінювання, таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду із цим позовом до суду. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. За змістом статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини третьої статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога стосовно доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена в міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4). Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі / Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції, і чим серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, тим важливішими є такі права на ефективне оскарження. Європейський суд з прав людини у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а є бар`єром, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44). Спірне рішення Комісії від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою для внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивача. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 . Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Не погоджуючись із наведеним висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС України. Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС. На підставі частин другої, четвертої статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIII суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України. Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України. При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац рішення Комісії від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 , у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду. Ураховуючи наведене, вважаємо, що рішення Комісії від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18 є самостійним предметом судового розгляду. На наше переконання, позивач мав право оскаржити в суді рішення Комісії від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18 на підставі статті 88 Закону № 1402-VIIІ. Розглядаючи адміністративну справу, необхідно було перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені в оскаржуваному рішенні ВККС, а також доводи щодо протиправності дій та бездіяльності Комісії під час проведення кваліфікаційного оцінювання позивача. Повна перевірка рішення ВККС, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС України, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті вказаного рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист. Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, визначених у частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII. На нашу думку, закриттям провадження в цій справі закладаються суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС України, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають можливість оскарження до суду рішення ВККС від 12 листопада 2018 року № 1963/ко-18. Додатково щодо посилання на те, що рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді є лише підставою для звільнення судді за рішенням ВРП, вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що правовий статус судді як носія судової влади передбачає певні гарантії його професійної діяльності, однією з яких є особливий порядок звільнення з посади судді. Перелік підстав для звільнення з посади судді встановлено в частині шостій статті 126 Конституції України, який є вичерпним. Визначеність на рівні Основного Закону України чіткого переліку підстав для звільнення з посади судді, а також підстав припинення його повноважень (частина сьома статті 126 Конституції України) є водночас запорукою того, що, зокрема, судді будуть обізнані із цими юридичними підставами, з якими законодавець пов`язує неможливість подальшого перебування особи на посаді судді, та гарантією сталості правового регулювання і прогнозованості (на тривалий період часу) наслідків, які кожна зацікавлена в цій сфері особа, особливо та, яка перебуває на посаді судді, може заздалегідь передбачити. Суддя обіймає посаду судді безстроково і передбачуваність законодавства у сфері судоустрою є важливим аспектом функціонування судової влади загалом. Якщо в цьому зв`язку зважити також на завдання суду і статус судді, то визначеність і стабільність правового регулювання в цій сфері суспільних відносин набирає особливої ваги. Очевидно, що з плином часу і розвитком суспільних відносин існуючий в Конституції України перелік підстав для звільнення судді може змінюватися (у встановленому порядку). Цей процес закономірний, однак важливо підкреслити, що в такій площині зміни стосовно підстав для звільнення судді не можуть мати «разового» застосування. Не менш важливим є те, що в аспекті існуючого правового регулювання звільнення судді з посади в будь-якому випадку є наслідком настання обставин, які об`єктивно унеможливлюють подальше перебування на цій посаді, і завданням ВРП є з`ясувати ці обставини та надати їм правову оцінку. У цій справі ВККС звернулася до ВРП з поданням про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Львівського апеляційного адміністративного суду на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. Слід зауважити, що ця структурна частина нормативно-правового акта за своїм призначенням і навіть відповідним найменуванням («перехідні положення») повинна містити норми, спрямовані на регулювання проміжних (тимчасових) відносин, які існуватимуть якийсь час, допоки не будуть вичерпані у зв`язку із запровадженням нового чи внесенням змін до існуючого нормативно-правового регулювання певної сфери суспільних відносин. Перехідні положення регламентують правовідносини, які виникли до набрання чинності законом, питання вирішення справ, які знаходяться у провадженні, питання можливості зворотньої дії закону. Можуть визначати порядок чи умови дії інших законів чи певних їх приписів, врегульовувати правовідносини, які виникають у зв`язку з набранням чинності новим законом. Тобто за суттю норми перехідних положень закону (у тому числі й Конституції України як фундаментального установчого акта держави) повинні сприяти реалізації введених ним змін, однак не підміняти їх. У перехідних положеннях за їхнім призначенням не може бути норм, які б доповнювали основний текст як ординарного (звичайного) закону, так і Конституції України як базового документа, який визначає орієнтири подальшого розвитку держави і суспільства, розширюючи / доповнюючи в такий спосіб його (основний) зміст на певний проміжок часу. З огляду на викладену правову позицію щодо застосування норм адміністративного законодавства, вважаємо, що апеляційна скарга ОСОБА_1 мала бути задоволена, ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 липня 2021 року - скасована, а справа направлена для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Судді: О. М. Ситнік В. В. Британчук