Постанова КЦС ВС № 193/1833/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 червня 2026 року м. Київ справа № 193/1833/24 провадження № 61-11362св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Луспеника Д. Д. суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Селянське (фермерське) господарство «Олександро-Володимирівське», третя особа- Вакулівська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 року у складі судді Томинця О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2025 року у складі колегії суддів: Остапенко В. О., Бондар Я. М., Зубакової В. П., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Селянського (фермерського) господарства «Олександро-Володимирівське» (далі - СФГ «Олександро-Володимирівське»), третя особа - Вакулівська сільська рада Криворізького району Дніпропетровської області, про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що вона є власницею земельної ділянки із кадастровим номером 1225285200:01:056:0001, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 9,9024 га, що розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області. Вказану земельну ділянку вона успадкувала у лютому 2020 року після смерті матері - ОСОБА_2 , яка до цього успадкувала її після смерті свого батька (її діда) - ОСОБА_3 . Після оформлення спадкових прав на вказану земельну ділянку, вона дізналася про те, що земля перебуває в оренді у СФГ «Олександро-Володимирівське», яке використовує її на підставі договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року, укладеного начебто відповідачем ще з її дідом - ОСОБА_3 . Проте ОСОБА_3 цей договір не підписував, тому відповідно не погоджував із СФГ «Олександро-Володимирівське» всіх істотних умов цього правочину. Вказувала, що у вересні 2023 року вона звернулася до суду з позовом до СФГ «Олександро-Володимирівське» про повернення спірної земельної ділянки (справа № 193/1389/23). Проте рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 08 серпня 2024 року у задоволенні її позову було відмовлено у зв`язку із обранням неналежного способу захисту та зазначено, що оскільки вона посилалася на те, що вказаний договір оренди з СФГ «Олександро-Володимирівське» особисто ОСОБА_3 не підписував, інших осіб на його підписання не уповноважував, тому належним способом захисту її прав відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22) є вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Під час розгляду справи № 193/1389/23 судом було витребувано у СФГ «Олександро-Володимирівське» примірник договору оренди спірної земельної ділянки, укладений 17 грудня 2011 року між відповідачем та ОСОБА_3 . Крім того, з часу успадкування нею вказаної земельної ділянки відповідач жодного разу не виплачував на її вимогу орендну плату. У наданому СФГ «Олександро-Володимирівське» договорі оренди відсутні його істотні умови, а саме: відсутній кадастровий номер земельної ділянки, що є обов`язковою істотною умовою такого правочину, тому за його відсутності незрозуміло, яку саме земельну ділянку насправді орендує відповідач; через відсутність такої істотної умови державний реєстратор не міг зареєструвати договір; на договорі відсутня печатка відповідної селищної ради; правочин не був нотаріально посвідчений. При цьому договір оренди є тільки у відповідача, проте він не зберігся ні в архівах, ні у органів і посадових осіб, відповідальних за проведення реєстрації майнових прав. Відсутні як скановані копії документів, які приймалися для реєстрації оспорюваного договору, так і в цілому відповідна реєстраційна справа у державного реєстратора, що, на переконання позивачки, ставить під сумнів законність такої реєстрації. Вважала, що дійсного договору оренди спірної земельної ділянки не існує або він не зберігся, тому неможливо провести відповідну судову почеркознавчу експертизу для підтвердження факту відсутності волевиявлення у орендодавця ОСОБА_3 на його підписання. Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд: - визнати відсутнім у СФГ «Олександро-Володимирівське» права оренди земельної ділянки із кадастровим номером 1225285200:01:056:0001, площею 9,9024 га, що розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області; - скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки із кадастровим номером 1225285200:01:056:0001, площею 9,9024 га, що розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області від 17 грудня 2011 року, зареєстроване 10 липня 2015 року державним реєстратором Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області Товстухою Ю. М. за реєстровим номером 10363745. Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Судові рішення мотивовані тим, що позивачка не довела належними та допустимими доказами відсутність волевиявлення орендодавця на укладення (підписання) договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року, тому відсутні правові підстави вважати, що договір оренди землі не був укладений. Районний суд зазначив, що орендодавець ОСОБА_4 був вільний в укладенні договору та виборі орендаря, умови (пункти) договору визначені на розсуд сторін договору (орендодавця та орендаря), погоджені ними. Крім цього, з часу укладення цього договору і до дня своєї смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 самостійно чи через своїх представників вказаний правочин у судовому порядку не оспорював. Суди попередніх інстанцій вважали необґрунтованими посилання позивачки на те, що відсутність в тексті оспорюваного договору кадастрового номеру земельної ділянки порушує її права, оскільки відповідно до договору оренди землі від 17 грудня 2011 року у ньому вказано повний опис земельної ділянки, а саме: площа, місце її розташування, цільове призначення, яка співпадає із правовстановлюючими документами на цю земельну ділянку, тому, вона є ідентифікованою. При цьому ОСОБА_1 не посилалася на те, що відповідачу передавалася інша ділянка, ніж та, що вказана у наданому нею свідоцтві про право на спадщину за заповітом від 04 лютого 2020 року, тому відсутність кадастрового номеру земельної ділянки в договорі оренди землі, не може розцінюватися як відсутність усієї такої істотної умови договору, як об`єкт оренди, оскільки кадастровий номер є лише однією зі складових частин цієї умови. Суди зазначили, що з метою доведення факту того, що підпис на договорі оренди землі від 17 грудня 2011 року не належить ОСОБА_4 , позивачка повинна була надати висновок судової почеркознавчої експертизи, проте з клопотанням про призначення у справі відповідної експертизи ОСОБА_1 до суду не зверталася, посилаючись на те, що у неї не збереглися будь-які вільні та порівняльні зразки підпису ОСОБА_4 . Відхиляючи посилання ОСОБА_1 на те, що порушення її прав викликано несплатою СФГ «Олександро-Володимирівське» орендної плати, суди попередніх інстанцій зазначили, що у такому випадку належним способом захисту її прав є розірвання оренди землі, який не виконується орендарем в частині систематичної несплати орендної плати. Зважаючи на те, що примірник договору оренди землі зберігся у орендаря, а у державних органів, які проводили його реєстрацію та повинні були у разі закінчення строку його зберігання, або реорганізації, ліквідації цих органів, передати такі документи до відповідних архівних установ, так само як і відповідні реєстраційні справи зі сканованими копіями документів, суди вважали, що саме вони повинні нести відповідальність відповідно до статті 92-1 КУпАП, а не юридична чи фізична особа, якої стосується цей документ, у вигляді визнання відсутнім права за яким набувалися певні права за цим документом. Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, дійшов висновку, що, вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, районний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягали застосуванню, повно, всебічно дослідив зібрані у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, та, відповідно, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить заочне рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи У вересні 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2025 року клопотання заявника про поновлення строку на касаційне оскарження судового рішення задоволено; поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження судового рішення; відкрито касаційне провадження у вказаній справі; витребувано цивільну справу із суду першої інстанції, роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). У вересні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 червня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні її позову. Зазначає, що наявна в матеріалах справи копія договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року ніким не завірена, не містить інформації, хто і коли її долучив, а долучення вказаної копії договору судом першої інстанції з власної ініціативи є порушенням норм процесуального права. Під час розгляду судом справи № 193/1389/24 представник СФГ «Олександро-Володимирівське» надав копію договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року, який не містив кадастрового номеру земельної ділянки, печатки державного реєстратора, акту приймання передачі, а частина тексту була закреслена коректором. Посилається на те, що вжиті судом першої інстанції заходи щодо витребування оригінального примірника договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року виявилися безуспішними. Оскільки для проведення почеркознавчої експертизи документа необхідний його оригінал, який на вимогу суду не був наданий, вона не змогла заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи для з`ясування обставин підписання ОСОБА_4 договору оренди землі від 17 грудня 2011 року. На думку заявника, оскільки відповідачем не надано оригінал договору оренди землі від 17 грудня 2011 року, тому відповідно до вимог частини десятої статті 84 ЦПК України суд повинен був встановити факт не підписання орендодавцем вказаного договору. При цьому вона вчиняла дії, спрямовані на з`ясування усіх обставин справи, зокрема, зверталася до суду з чисельними клопотаннями. Вказує, що у разі неможливості отримання оригіналу договору та проведення відповідної судової експертизи, суд повинен був встановити чи існувало волевиявлення сторін договору щодо фактичного укладення правочину, чи виконується він сторонами, тобто чи виконують сторони свої зобов`язання за договором. Відповідач не надав жодного доказу на підтвердження виконання своїх зобов`язань за договором оренди землі від 17 грудня 2011 року. Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23) та постановах Верховного Суду від 21 грудня 2021 року у справі № 687/328/20, від 17 січня 2022 року у справі № 687/358/20, від10 травня 2023 року у справі № 567/1437/19, від 30 листопада 2022 року у справі № 687/182/20, від 31 серпня 2022 року у справі № 683/1084/21, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Відзив на касаційну скаргу не подано. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_1 є власницею земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, із кадастровим номером 1225285200:01:056:0001, площею 9,9024 га, що розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, яка належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 04 лютого 2012 року приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Дейнего С. І., реєстровий номер 82 (а. с. 15). Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 04 лютого 2012 року ОСОБА_1 набула права власності на земельну ділянку із кадастровим номером 1225285200:01:056:0001, площею 9,9024 га, шляхом прийняття її у спадщину після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 матері - ОСОБА_2 , яка, у свою чергу, успадкувала її після смерті свого батька - ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , але не встигла оформити на неї право власності. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 30 березня 2023 року № 327527171 земельна ділянка із кадастровим номером 1225285200:01:056:0001, площею 9,9024 га, що розташована на території Нововасилівської сільської ради Софіївського району Дніпропетровської області, перебуває у користуванні СФГ «Олександро-Володимирівське» на підставі договору оренди земельної ділянки, укладеного 17 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та СФГ «Олександро-Володимирівське», строк дії - до 17 грудня 2060 року (а. с. 23-25). Право оренди СФГ «Олександро-Володимирівське» за цим договором було зареєстроване державним реєстратором Софіївського районного управління юстиції Дніпропетровської області Товстухою Ю. М. 04 липня 2015 року за реєстровим номером 10363745. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Згідно із частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Як передбачено частиною першою статті 638 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частини першої статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Частиною першою статті 93 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. За змістом частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом. Порядок укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі визначається Законом України «Про оренду землі». Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Згідно із частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (частина перша статті 15 Закону України «Про оренду землі»). Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга статті 15 Закону України «Про оренду землі»). Разом із тим, суд не повинен формально підходити до застосування цієї норми права, а встановити як порушуються права заявника (див.: постанову Верховного Суду України від21 вересня 2016 року у справі № 6-1512цс16, постанову Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 506/132/20 (провадження № 61-10304св21) та інші). Відповідно до частини четвертої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Статтями 125 і 126 ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно із частиною першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягає право оренди земельної ділянки. Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), на яку заявник посилається у касаційній скарзі, вказав, що застосування способу захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.). По своїй суті такий спосіб захисту як визнання права охоплює собою і визнання права відсутнім. Належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 обґрунтовувала позов про визнання відсутнім права оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки посиланням на те, що договір оренди землі від 17 грудня 2011 року не міг бути зареєстрований у встановленому законом порядку, оскільки у ньому відсутній кадастровий номер земельної ділянки, відсутня печатка відповідної селищної ради, правочин нотаріально не посвідчувався, примірник цього договору відсутній, як у Вакулівської сільської ради Криворізького району Дніпропетровської області, так і в ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в архівах Криворізької районної військової адміністрації Дніпропетровської області скановані копії документів реєстраційної справи й сама реєстраційна справа теж відсутні, так як Софіївське районне управління юстиції Дніпропетровської області, яке здійснювало реєстрацію цього договору, не передало цю справу до архіву. Наведене, у сукупності з невиконанням відповідачем умов цього договору щодо сплати позивачці на її вимогу орендної плати з часу успадкування земельної ділянки, свідчить, що такий договір є не укладеним, а тому наявні правові підстави для визнання відсутнім у СФГ «Олександро-Володимирівське» права оренди спірної земельної ділянки. Також ОСОБА_1 посилалася на те, що ОСОБА_4 (орендодавець) не підписував договір оренди землі від 17 грудня 2011 року. Статтею 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). За змістом статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Пунктом 2 частини першої статті 208 ЦК України визначено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу. Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (частина перша статті 210 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частини перша, друга статті 264 ЦПК України). У постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20. (провадження № 61-7276св21) вказано, що «метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших проявів принципу змагальності у цивільному процесі». Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див.: пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)). Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 районний суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка не довела належними та допустимими доказами факт непідписанняїї дідом - ОСОБА_3 договору оренди землі від 17 грудня 2011 року. Отже, позивачка не спростувала правомірність договору оренди землі від 17 грудня 2011 року, за умовами якого ОСОБА_4 , як орендодавець, передав відповідачу, як орендарю належну йому на праві власності земельну ділянку строком на 49 років у володіння та користування за плату як то орендну плату, яку сторони визначили у грошовій та натуральній формах. Районний суд урахував, що орендодавець ОСОБА_4 був вільний в укладенні договору та виборі орендаря, умови (пункти) договору визначені на розсуд сторін (орендодавця та орендаря), погоджені ними. При цьому з часу укладення цього договору і до дня своєї смерті, що настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 самостійно чи через своїх представників вказаний правочин у судовому порядку не оспорював. Колегія суддів погоджується із зазначеним висновком судів попередніх інстанцій та вважає його правильним. У постанові Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20. (провадження № 61-7276св21) вказано, що «метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших проявів принципу змагальності у цивільному процесі». Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див.: пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)). Належним доказом, який би міг засвідчити належність підпису особи на письмових документах, є висновок почеркознавчої експертизи (див.: постанови Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 601/2139/21, від 24 травня 2023 року у справі № 567/792/22, від 19 червня 2023 року в справі № 601/1965/21, від 21 червня 2023 року у справі № 567/874/22). Позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, протягом всього часу розгляду справи у суді першої інстанції не використала своє право на звернення до суду з клопотанням про призначення у справі відповідної судової почеркознавчої експертизи для встановлення факту непідписання договору оренди землі від 17 грудня 2011 року ОСОБА_4 . Судом першої інстанції роз`яснювалося позивачці право на призначення відповідної судової почеркознавчої експертизи для встановлення цього факту, але вона відмовилася заявити відповідне клопотання, посилаючись на те, що у неї не збереглися будь-які вільні та порівняльні зразки підпису ОСОБА_4 і немає оригіналу договору оренди. Разом із тим, Верховний Суд зазначає, що неможливість проведення відповідної експертизи може встановити експертна установа, а не заявник. Тому обов`язковим було призначення експертизи і отримання відповіді експертної установи. Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, а також запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (пункти 4, 5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, судами під час розгляду справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права, не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Відповідні доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з ухваленими судовими рішеннями, а тому відхиляються Верховним Судом. Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв`язку із залученням до матеріалів справи копії договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року з власної ініціативи. Так, на аркуші справи 76 наявна ухвала суду про зобов`язання відповідача подати оригінал договору оренди земельної ділянки від 17 грудня 2011 року, який і є на аркушах справи 98-99 (копія). Відсутність супровідного листа для залучення цього договору до матеріалів справи не є безумовною підставою визнавати цей доказ недопустимим (стаття 78 ЦПК України). Це було б проявом надмірного формалізму. Вказаний доказ досліджувався як районним судом, так і судом апеляційної інстанції. Судові рішення є правильними по суті й законними, а тому не можуть бути скасованими з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України). Суди правильно вказали позивачці, що у разі неотримання орендної плати належним способом судового захисту є розірвання оренди землі, а не визнання відсутнім права оренди земельної ділянки та скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки. Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки судами попередніх інстанцій належно досліджено всі зібрані у справі докази та надано їм правильну правову оцінку, отже, спір вирішено з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони не відповідають матеріалам справи та встановленим судами обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції. Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування. Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін. Щодо судових витрат Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника. Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Софіївського районного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк