Постанова КЦС ВС № 705/3905/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2026 року м. Київ справа № 705/3905/21 провадження № 61-15305св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Петрова Є. В., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ситнік О. М., учасники справи: позивач - заступник керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Уманської міської ради, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Тарасов Сергій Олексійович, на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 лютого 2025 року у складі судді Піньковського Р. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року у складі колегії суддів Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л. усправі за позовом заступника керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Уманської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування державного акта та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У вересні 2021 році Черкаська обласна прокуратура в інтересах держави в особі Уманської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , у якому просила: - визнати незаконним і скасувати державний акт на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2002 року, серія ІІІ-ЧР, № 017477, про передання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0660 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ; - витребувати від ОСОБА_2 на користь Уманської міської ради земельну ділянку площею 0,0660 га, кадастровий номер 7110800000:02:005:1014, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватний нотаріус Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Дашицька Л. Л. 07 вересня 2019 року зареєструвала за ОСОБА_4 право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0660 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Підставою для такої реєстрації зазначено договір купівлі-продажу земельної ділянки від 07 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , який зареєстровано цього ж дня у реєстрі за №

44. Договором від 14 травня 2018 року сторони внесли зміни до договору купівлі-продажу від 07 вересня 2017 року, згідно з якими відчужувана земельна ділянка належить продавцю на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2002 року серії ІІІ-ЧР, № 017477. Разом із тим під час здійснення Черкаською обласною прокуратурою процесуального керівництва у кримінальному провадженні за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 366 та частиною другою статті 364 Кримінального кодексу України, встановлено, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2002 року серії ІІІ-ЧР, № 017477, виданого нібито на підставі договору купівлі-продажу від 22 січня 2001 року, управління Держземагентства в Уманському районі здійснило державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0660 га, кадастровий номер 7110800000:02:005:1014, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . За даними досудового розслідування встановлено, що зазначена земельна ділянка у власність ОСОБА_1 не передавалася, оскільки Уманська міська рада відповідного рішення не приймала, а правочини щодо набуття нею права власності на цю земельну ділянку не укладалися. Водночас право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано на підставі підробленого державного акта на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2002 року серії ІІІ-ЧР, № 017477, що підтверджується висновками судових експертиз. Крім того, ОСОБА_1 у своїх поясненнях зазначила, що до Уманської міської ради із заявою про надання їй у власність земельної ділянки не зверталася, таку земельну ділянку не отримувала, будь-які права на неї не реєструвала та державний акт на право приватної власності на землю не отримувала. Відповідно до змісту зазначеного державного акта підставою для його видачі нібито був договір купівлі-продажу від 22 січня 2001 року. Однак згідно з відомостями, що містяться у повному витягу з Єдиного реєстру спеціальних бланків нотаріальних документів, інформація про такий договір відсутня. Під час досудового розслідування також встановлено, що земельна ділянка площею 0,0660 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була передана у приватну власність іншій фізичній особі - ОСОБА_5 на підставі підробленого рішення виконавчого комітету Уманської міської ради від 10 серпня 2000 року № 368 «Про приватизацію земельних ділянок». Водночас відповідно до відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_4 . Уповноваженим органом державної влади рішення про передання у власність ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 7110800000:02:005:1014 не приймалося, а встановлений законом порядок набуття права власності на цю земельну ділянку дотриманий не був. За таких обставин ОСОБА_2 не набув права власності на спірну земельну ділянку, у зв`язку з чим вона підлягає витребуванню у нього на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Уманський міськрайонний суд Черкаської області рішенням від 10 лютого 2025 рокупозов задовольнив. Визнав незаконним та скасував державний акт на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2002 року серії ІІІ-ЧР, № 017477, виданий ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0660 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Витребував із незаконного володіння ОСОБА_2 на користь Уманської міської ради земельну ділянку площею 0,0660 га, кадастровий номер 7110800000:02:005:1014, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнув солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Черкаської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 4 540,00 грн. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що спірна земельна ділянка вибула з володіння Уманської територіальної громади як законного власника не з її волі, за відсутності згоди позивача та без прийняття компетентним органом відповідного рішення про передання її у приватну власність. Обраний позивачем спосіб захисту спрямований на поновлення порушених прав, оскільки у разі встановлення факту відсутності у ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку підлягає поновленню право позивача в особі Уманської міської ради. Суд також установив, що прокурор надав достатні докази на підтвердження обставин, відповідно до яких державну реєстрацію права приватної власності на спірну земельну ділянку здійснено на підставі внесення завідомо недостовірних відомостей до Державного земельного кадастру службовою особою. За таких обставин земельна ділянка із земель Уманської територіальної громади, що перебували у комунальній власності, у власність ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не передавалася. Крім того, Уманська міська рада не приймала рішення про надання дозволу на розроблення та виготовлення проєкту технічної документації із землеустрою щодо передання у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, а також фактично не існує договору купівлі-продажу від 22 січня 2001 року, який зазначено як підставу виникнення права власності. З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та задовольнив позов у повному обсязі. Щодо доводів відповідача про сплив позовної давності суд зазначив, що про наявність ознак підроблення документів, на підставі яких відбулося вибуття спірної земельної ділянки з комунальної власності Уманської міської ради, прокурору стало відомо за результатами проведеної у межах кримінального провадження судової технічної експертизи, що підтверджується висновком експерта від 30 серпня 2018 року. Після аналізу та перевірки інформації, отриманої під час досудового розслідування, прокурору стало відомо про незаконність вибуття спірної земельної ділянки з комунальної власності Уманської міської ради. Уманська міська рада, яка є позивачем у цій справі, на момент проведення зазначеної експертизи не мала процесуального статусу потерпілої у відповідному кримінальному провадженні, а тому їй не було достеменно відомо про порушення її права. Водночас про незаконність вибуття з комунальної власності територіальної громади міста Умань спірної земельної ділянки Уманській міській раді стало відомо з листа Черкаської обласної прокуратури від 28 серпня 2021 року № 15/1-959вих-21. За таких обставин суд дійшов висновку, що встановлена статтею 257 ЦК України трирічна позовна давність під час звернення прокурора до суду з цим позовом не пропущена, а тому підстав для застосування позовної давності у цій справі немає. Черкаський апеляційний суд постановою від 04 листопада 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Тарасова С. О. задовольнив частково. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 лютого 2025 року в частині розподілу судових витрат скасував і ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Черкаської обласної прокуратури судовий збір у розмірі по 2 270,00 грн з кожного. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції щодо суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права. Водночас, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції не врахував, що у разі повного або часткового задоволення позову до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, підлягає відшкодуванню такими відповідачами пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог щодо кожного з них. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У грудні 2025 року ОСОБА_2 через представника Тарасова С. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 10 лютого 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року, у якій також виклав заперечення на протокольні ухвали Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 20 жовтня 2022 року, 15 лютого 2023 року, 13 березня 2023 року та 25 вересня 2024 року, ухвали Черкаського апеляційного суду від 22 вересня 2025 року та 23 вересня 2025 року, а також на протокольну ухвалу Черкаського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що: - суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 31 травня 2017 року у справі № 21-3473а16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15, від 13 лютого 2019 року у справі № 826/13768/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б, від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 та у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 619/738/17, від 13 серпня 2019 року у справі № 2а-2106/11, від 29 серпня 2019 року у справі № 826/6636/18, від 01 жовтня 2020 року у справі № 212/2276/16, від 04 червня 2025 року у справі № 522/9654/19, від 13 серпня 2025 року у справі № 453/508/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); - справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини першої статті 411 ЦПК України); - в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено обґрунтований відвід (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 2 частини першої статті 411 ЦПК України); - суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що апеляційний суд, дійшовши висновку про необґрунтованість заявленого відводу судді Фетісовій Т. Л., яка входила до складу колегії суддів, не передав питання про його вирішення іншому судді, визначеному у встановленому законом порядку, а розглянув відповідну заяву тим самим складом суду, до якого входив суддя, якому заявлено відвід. На думку заявника, таким чином апеляційний суд порушив порядок вирішення заяви про відвід судді, встановлений статтею 40 ЦПК України, у зв`язку з чим усі судові рішення, ухвалені цим судом, підлягають обов`язковому скасуванню з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права впливає на законність оскаржуваних судових рішень у контексті їх ухвалення належним складом суду. Крім того, заявник зазначає, що наведені апеляційним судом в ухвалі від 23 вересня 2025 року мотиви відмови у задоволенні заяви про відвід суддів Гончар Н. І. та Сіренка Ю. В. суперечать фактичним обставинам справи та є необґрунтованими. Також заявник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо суті вирішення спору та зазначає, що заступник керівника Черкаської обласної прокуратури, звертаючись із позовом в інтересах Уманської міської ради, не ставив під сумнів добросовісність набуття відповідачем Сільбером Іллелем права власності на спірну земельну ділянку. Проте суди не звернули на це уваги та не надали належної оцінки відповідним доводам відповідача. Крім того, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки обраному позивачем способу захисту та не перевірив його ефективність з огляду на вимоги статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, з поданих прокурором письмових доказів, зокрема інформаційної довідки від 27 серпня 2021 року № 272030439, яка міститься у матеріалах справи, убачається наявність публічного обтяження - арешту, накладеного 26 жовтня 2017 року на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 7110800000:02:005:1014. На думку заявника, за таких обставин ефективним способом захисту у цій справі мало бути, зокрема, пред`явлення позовної вимоги про скасування арешту, накладеного на спірну земельну ділянку. Заявник зазначає, що оскаржувані судові рішення не відновлюють права Уманської міської ради, а обраний прокурором спосіб захисту є неефективним, оскільки прокурор або позивач змушені будуть звертатися до суду з іншим позовом про скасування арешту, що суперечить принципу процесуальної економії. Крім того, спірна земельна ділянка з 1958 року перебувала у приватній власності фізичної особи ОСОБА_7 , а тому не вибувала без волі позивача з його власності та до створення Уманської міської ради як юридичної особи не перебувала у комунальній власності. Також заявник посилається на те, що добросовісний набувач нерухомого майна має право покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо прав інших осіб та їх обтяжень. У разі відсутності в цьому реєстрі відомостей про права чи обтяження інших осіб особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав та обтяжень. Крім того, заявник зазначає, що апеляційний суд не вирішив питання щодо компенсації відповідачу вартості витребуваного майна та не встановив її розміру. Також заявник вказує, що суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували до спірних правовідносин позовну давність. На його думку, перебіг позовної давності у разі звернення прокурора з позовом в інтересах держави починається з моменту, коли уповноважений орган - у цьому випадку Уманська міська рада - дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Заявник зазначає, що спірний державний акт підписаний Уманським міським головою 15 жовтня 2002 року, а справжність підпису підтверджена письмовими доказами, поданими позивачем. Отже, Уманська міська рада знала або могла знати про існування державного акта на право приватної власності на землю від 15 жовтня 2002 року, з часу видання якого до звернення з позовом минуло понад 19 років. Також заявник зазначає, що Черкаська обласна прокуратура не визначила ціну позову, а зазначена у позові сума не відповідає вартості спірної земельної ділянки. Крім того, заявник вказує, що суд першої інстанції безпідставно відхилив клопотання відповідача про витребування доказів, необхідних для встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а також долучив до матеріалів справи подані прокурором нові докази з пропуском процесуального строку на їх подання. Також суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України у справі № 3-28/2024 щодо відповідності Конституції України положень абзацу першого частини третьої та абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Аргументи інших учасників справи У січні 2026 року заступник керівника Черкаської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 08 січня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Уманського міськрайонного суду Черкаської області. 20 січня 2026 року матеріали справи № 705/3905/21 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 06 квітня 2026 року призначив справу до судового розгляду. Фактичні обставини, з`ясовані судами Згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованим 11 серпня 2017 року за № НВ-7105883242017, на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), виготовленої Державним підприємством «Черкаський науково-дослідний та проєктний інститут землеустрою», в Управлінні Держземагентства в Уманському районі зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 7110800000:02:005:1014, площею 0,0660 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Власником зазначеної земельної ділянки зазначено ОСОБА_1 . Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 27 серпня 2021 року № 272030439 право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 07 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Новоукраїнського районного нотаріального округу Кіровоградської області Дашицькою Л. Л., а також договору про внесення змін і доповнень до зазначеного договору від 14 травня 2018 року. Згідно з договором купівлі-продажу від 07 вересня 2017 року ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 0,0660 га, кадастровий номер 7110800000:02:005:1014, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . У договорі зазначено, що право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЧР, № 017477, виданим 15 жовтня 2002 року Уманською міською радою. Відповідно до повідомлення Уманської міської державної нотаріальної контори від 13 серпня 2019 року договір купівлі-продажу земельної ділянки від 22 січня 2001 року, бланк якого має номер АВТ-939930, у зазначеній нотаріальній конторі не посвідчувався. Згідно з інформацією Черкаської філії Державного підприємства «Національні інформаційні системи» бланк АВТ-939930 у Єдиному реєстрі спеціальних бланків нотаріальних документів відсутній. Під час досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_1 із заявою до Уманської міської ради про надання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку не зверталася, відповідної земельної ділянки не отримувала та державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЧР, № 017477, не оформляла. Згідно з висновком судової технічної експертизи документів від 25 вересня 2019 року № 1/1104 відбитки гербової печатки Уманської міської ради, наявні на державному акті на право приватної власності на землю серії ІІІ-ЧР, № 017477, нанесені не гербовою печаткою Уманської міської ради. Крім того, відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 17 січня 2020 року № 2299/19-23 підпис у зазначеному державному акті, виконаний від імені інженера-землевпорядника Кузуба В. В. , виконаний іншою особою. У висновку судової технічної експертизи документів від 30 серпня 2018 року № 1340/17-23 встановлено ознаки підроблення рішення, на підставі якого було видано державний акт на право приватної власності на землю. Листом Черкаської обласної прокуратури від 20 серпня 2021 року № 15/1-949вих-21 Уманську міську раду повідомлено про встановлені у межах кримінального провадження факти незаконного вибуття земель із комунальної власності територіальної громади міста Умань, у тому числі земельної ділянки з кадастровим номером 7110800000:02:005:1014. У відповіді Уманської міської ради від 27 серпня 2021 року зазначено, що позовів про скасування державного акта на право власності на спірну земельну ділянку та її витребування з чужого незаконного володіння до суду не подавалося.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18). Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)). Земля є унікальним обмеженим природним ресурсом. Земля є базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Верховний Суд зазначає, що на будь-якому етапі надання земельної ділянки у власність чи користування сторони повинні діяти правомірно, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Відповідно до частин першої та другої статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. У частині першій статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Згідно з частинами першою-четвертою статті 116 ЗК України у редакції, чинній на час вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Відповідно до частин шостої-десятої статті 118 ЗК України у редакції, чинній на час вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. Згідно з частиною першою статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час вибуття спірної земельної ділянки із комунальної власності, право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Звертаючись у вересні 2021 року до суду з цим позовом, Черкаська обласна прокуратура, яка діяла в інтересах держави в особі Уманської міської ради, просила визнати незаконним та скасувати державний акт на право приватної власності на землю, яким ОСОБА_1 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,0660 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , а також витребувати зазначену земельну ділянку від ОСОБА_2 на користь Уманської міської ради. У статті 330 ЦК України передбачено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Згідно зі статтею 388 ЦК України у редакції, чинній на час звернення прокурора до суду з цим позовом, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передання майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача. Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15 (провадження № 14-288цс18). У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зазначила, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у розумінні частини першої статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації у національному законодавстві. Право на майновий інтерес також підпадає під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави у право на мирне володіння майном повинно відповідати критеріям правомірності такого втручання. Таке втручання є законним, якщо воно здійснюється на підставі закону або іншого нормативно-правового акта, який є доступним для заінтересованих осіб, достатньо чітким та передбачуваним щодо його застосування і правових наслідків. Крім того, втручання має переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства та відповідати вимогам пропорційності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності не повинно порушувати справедливого балансу між інтересами суспільства, пов`язаними з таким втручанням, та інтересами особи, яка зазнає втручання у своє право власності. Справедливий баланс означає наявність розумного співвідношення між метою, яка переслідується, та засобами, що використовуються для її досягнення. Такий баланс вважається порушеним, якщо на особу покладається індивідуальний і надмірний тягар. При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, так само як і щодо визначення наявності суспільного чи публічного інтересу, визнає за державою певну свободу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах. Отже, для дотримання вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції втручання у право власності повинно забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та інтересами особи, на яку покладається відповідний тягар. Такий баланс не буде дотримано, якщо особа, зокрема добросовісний набувач майна, внаслідок втручання у її право власності нестиме індивідуальний і надмірний тягар, зокрема у разі відсутності обґрунтованої компенсації або іншого належного відшкодування у зв`язку з позбавленням її майна (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), та «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07). У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що під час розгляду справ щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, вирішувати питання щодо наявності підстав для втручання у право мирного володіння майном особи, яка набула його за відплатним договором. При цьому суди мають оцінювати, зокрема, підстави та процедуру набуття майна добросовісним набувачем, співвідношення вартості такого майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин, їх фактичні наміри щодо спірного майна, а також інші обставини, які можуть мати значення для визначення пропорційності втручання у право власності. Набувач визнається добросовісним, якщо під час вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Отже, право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Таким чином, у випадку, якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, він може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 30 серпня 2023 року у справі № 712/9803/20 (провадження № 61-12639св22) та від 27 лютого 2024 року у справі № 754/3142/21 (провадження № 61-349св23). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16. Належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16). Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18. Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не виконав покладеного на нього процесуального обов`язку щодо повної перевірки правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права та, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, не надав належної правової оцінки обраному позивачем способу захисту порушеного права. Зокрема, апеляційний суд не з`ясував, чи є вимога про визнання незаконним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку належним та ефективним способом захисту у спірних правовідносинах, з урахуванням того, що поновлення порушеного права територіальної громади може забезпечуватися шляхом витребування спірного майна з чужого незаконного володіння. Крім того, вирішуючи питання про витребування майна у кінцевого набувача, суд апеляційної інстанції мав надати належну оцінку відповідності такого втручання у право власності відповідача критеріям статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме перевірити, чи є таке втручання законним, чи переслідує легітимну мету, чи є пропорційним та чи забезпечено справедливий баланс між інтересами територіальної громади і правами набувача майна. Водночас апеляційний суд обмежився загальним посиланням на принцип пропорційності, не здійснивши повного аналізу добросовісності набувача, характеру та підстав набуття ним спірного майна, наявності чи відсутності індивідуального і надмірного тягаря, а також реальної можливості отримання належної компенсації у разі витребування земельної ділянки. Такі порушення норм матеріального та процесуального права унеможливили встановлення обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Водночас посилання заявника на те, що спірна земельна ділянка не вибувала з комунальної власності поза волею позивача, спростовуються встановленими судами обставинами справи, зокрема відсутністю рішення компетентного органу про передання ділянки у приватну власність, а також доказами незаконності оформлення права власності, що виключає можливість визнання такого вибуття правомірним. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували до спірних правовідносин позовну давність, не заслуговують на увагу з огляду на таке. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). На віндикаційні позови держави в особі уповноважених органів поширюється загальна позовна давність, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (пункти 39, 60), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 103) та № 372/1036/15-ц, а також від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 65). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Верховний Суд неодноразово зазначав, що у випадку звернення прокурора з позовом в інтересах держави позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме орган, уповноважений державою здійснювати захист таких інтересів, що підтверджується, зокрема, постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 та постановами Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17. Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом порушеного права, так і прокурором, який звертається до суду в інтересах держави. Для визначення моменту виникнення права на позов значення мають як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (обізнаність особи про це порушення) чинники. Аналіз положень статті 261 ЦК України свідчить про існування презумпції обізнаності особи про стан своїх майнових прав, а тому саме собою посилання позивача на необізнаність про порушення права не є достатнім. Позивач повинен довести, що він об`єктивно не міг дізнатися про порушення свого права, тоді як відповідач має довести можливість отримання такої інформації раніше. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 зазначила, що початок перебігу позовної давності у справах про витребування земельних ділянок пов`язується з моментом, коли уповноважений орган довідався або міг довідатися про факт вибуття земельної ділянки з комунальної власності у володіння іншої особи. У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності на підставі підроблених рішень органу місцевого самоврядування та державного акта про передання її у приватну власність ОСОБА_1 , за відсутності звернення останньої та без прийняття компетентним органом відповідного рішення про таке передання. Водночас про наявність ознак підроблення документів, на підставі яких відбулося вибуття спірної земельної ділянки, прокурору стало відомо лише за результатами проведеної у межах кримінального провадження судової технічної експертизи, що підтверджується висновком експерта від 30 серпня 2018 року, а після аналізу отриманих під час досудового розслідування відомостей було встановлено факт незаконності такого вибуття. При цьому Уманська міська рада на момент проведення зазначеної експертизи не мала процесуального статусу потерпілої у відповідному кримінальному провадженні, а отже, об`єктивно не могла бути обізнана про порушення свого права. Лише з листа Черкаської обласної прокуратури від 28 серпня 2021 року № 15/1-959вих-21 позивачу стало відомо про незаконність вибуття спірної земельної ділянки з комунальної власності територіальної громади. Колегія суддів зауважує, що прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, виконує субсидіарну функцію представництва, замінюючи у судовому провадженні відповідний компетентний орган у випадках, коли такий орган всупереч вимогам закону не здійснює належного захисту порушених прав або здійснює його неналежним чином. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що перебіг позовної давності пов`язується саме з моментом, коли уповноважений орган - Уманська міська рада - дізнався або міг дізнатися про порушення свого права, а не з моментом формального видання державного акта у 2002 році. З огляду на це встановлена статтею 257 ЦК України трирічна позовна давність на час звернення прокурора у вересні 2021 року не спливла, а тому підстав для її застосування у цій справі немає. Отже, наведені доводи касаційної скарги у цій частині є необґрунтованими. Аргументи касаційної скарги про неналежність та недопустимість поданих прокурором доказів не заслуговують на увагу з огляду на таке. Відповідно до частини першої статті 13, частин першої-третьої статті 12, частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі поданих або витребуваних доказів. Згідно зі статтею 89 ЦПК України оцінка доказів здійснюється судом за внутрішнім переконанням на основі всебічного, повного та об`єктивного їх дослідження, причому жоден доказ не має наперед встановленої сили. Подані прокурором після закриття підготовчого провадження докази обґрунтовано прийняті судом першої інстанції з урахуванням поважності причин їх несвоєчасного подання, оскільки такі докази були отримані лише після надання дозволу слідчого на розголошення відомостей досудового розслідування у порядку частини першої статті 222 Кримінального процесуального кодексу України, що відповідає положенням частин п`ятої та восьмої статті 83 ЦПК України. При цьому відповідач не був позбавлений можливості ознайомитися з цими доказами та подати свої заперечення. Відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання про витребування оригіналів відповідних доказів є обґрунтованою з огляду на триваюче досудове розслідування, а надані до матеріалів справи копії документів були отримані прокуратурою в офіційному порядку та належним чином засвідчені. Щодо висновків експертів, виконаних у межах кримінального провадження, то вони є належними і допустимими доказами у цій справі, оскільки стосуються предмета доказування, складені з дотриманням вимог законодавства та не заборонені для використання у цивільному процесі, що узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, зокрема, викладеною у постановах від 28 червня 2023 року у справі № 302/422/21, від 27 червня 2024 року у справі № 2-4125/11, а також від 17 жовтня 2019 року у справі № 678/364/15, від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 та від 10 березня 2020 року у справі № 9901/740/18. Отже, наведені доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції, та не дають підстав для висновку про порушення судами норм процесуального права. У зв`язку з цим колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заперечень на протокольні ухвали Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 20 жовтня 2022 року, від 15 лютого 2023 року, від 13 березня 2023 року та від 25 вересня 2024 року. Безпідставними є і доводи про необхідність зупинення провадження у справі до ухвалення рішення Конституційного Суду України у справі № 3-28/2024, оскільки сам собою розгляд конституційного подання не зумовлює обов`язку суду зупиняти провадження, якщо спірні правовідносини можуть бути вирішені на підставі чинного законодавства, а заявник не довів наявності прямої залежності вирішення цієї справи від результатів відповідного конституційного провадження. З огляду на наведене, установивши наявність достатніх підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд, Верховний Суд не надає оцінки іншим доводам касаційної скарги, оскільки це не впливає на висновок суду про необхідність скасування оскаржуваного судового рішення. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. З огляду на те, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд апеляційної інстанції не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд. Верховний Суд урахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд. Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати наведене, розглянути справу в розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити надані сторонами докази, перевірити належність і ефективність обраного позивачем способу захисту, надати правову оцінку доводам і запереченням сторін, зокрема щодо пропорційності втручання у право власності відповідача, та ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення відповідно до встановлених обставин справи і вимог закону. Щодо судових витрат Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає. Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Тарасов Сергій Олексійович, задовольнити частково. Постанову Черкаського апеляційного суду від 04 листопада 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко О. М. Ситнік