Постанова КЦС ВС № 372/1988/15-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2026 року м. Київ справа № 372/1988/15-ц провадження № 61-8311св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М., учасники справи: позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_7 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури Грабця Ігоря Несторовича на постанову Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року у складі колегії суддів Гаращенка Д. Р., Євграфової Є. П., Приходька К. П. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державного підприємства «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київський лісгосп») звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 про визнання недійсними правочинів, державних актів, витребування земельних ділянок, визнання недійсними рішень державного реєстратора та визнання відсутнім права власності. Позов мотивований тим, що під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні встановлено порушення вимог земельного законодавства при укладенні договорів дарування та купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Спірні земельні ділянки, щодо яких укладалися правочини 23 жовтня 2007 року, не вибували з власності держави у встановлений законом спосіб, оскільки уповноважені органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади таких рішень не приймали. ОСОБА_1 , відчужуючи земельні ділянки, не мав на них права власності, оскільки до 2007 року він не укладав договорів купівлі-продажу та дарування земельних ділянок, зазначених у державних актах на право власності на земельні ділянки, на підставі яких він у 2007 році відчужив ці земельні ділянки ОСОБА_8 . Земельні ділянки не знаходяться у межах смт Козин, а розташовані орієнтовно у 3 км від меж вказаного населеного пункту, а тому спірні земельні ділянки не могли бути передані у власність громадян рішеннями Козинської селищної ради або її виконавчим комітетом. Спірні земельні ділянки згідно зі статтями 19, 57 і 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 5 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) належать до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувались для ведення лісового господарства у порядку, визначеному ЛК України. Прокурор, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив: визнати недійсними: договори дарування від 23 жовтня 2007 року земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223155400:06:003:0071; 3223155400:06:003:0069; 3223155400:06:003:0067; 3223155400:06:003:0066; 3223155400:06:003:0012; 3223155400:06:003:0011; 3223155400:06:003:0064; 3223155400:06:003:0063; 3223155400:06:003:0062; 3223155400:06:003:0061; 3223155400:06:003:0060; 3223155400:06:003:0059; 3223155400:06:003:0058; 3223155400:06:003:0057; 3223155400:06:003:0056; 3223155400:06:003:0055; 3223155400:06:003:0054; 3223155400:06:003:0053; 3223155400:06:003:0052; 3223155400:06:003:0051; 3223155400:06:003:0015, розташованих в смт Козин Обухівського району Київської області та договору від 01 листопада 2007 року купівлі-продажу, розташованої в смт Козин Обухівського району Київської області земельної ділянки з кадастровим номером 3223155400:06:006:0009; витребувати на користь держави в особі КМУ та ДП «Київський лісгосп» з незаконного володіння: ОСОБА_6 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0111 площею 2 га; ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:002:0072, 3223155400:06:002:0073, 3223155400:06:002:0074, 3223155400:06:002:0075, 3223155400:06:002:0076, 3223155400:06:002:0077, 3223155400:06:002:0078, 3223155400:06:003:01112, 3223155400:06:003:0113, 3223155400:06:003:0114, 3223155400:06:003:0115, 3223155400:06:003:0116, 3223155400:06:003:0117, 3223155400:06:003:0118, 3223155400:06:003:0119, 3223155400:06:003:0120, 3223155400:06:003:0121, 3223155400:06:003:0122, 3223155400:06:003:0123, 3223155400:06:003:0124, 3223155400:06:003:0125 загальною площею 2 га; ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3220882600:03:002:0005, 3220882600:03:003:0002, 3220882600:03:003:0097 загальною площею 7,200 га вартістю 44 280 000 грн; ОСОБА_2 земельні ділянки з кадастровими номерами 3220882600:03:003:0051, 3220882600:03:003:0052, 3220882600:03:003:0053, 3220882600:03:003:0054, 3220882600:03:003:0055, 3220882600:03:003:0062, 3220882600:03:003:0063, 3220882600:03:003:0064 загальною площею 7,800 га вартістю 47 970 000 грн; ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:03:003:0101 площею 3,000 га вартістю 18 450 000 грн; визнати недійсними: державний акт серії ЯЕ 956724 від 02 листопада 2007 року на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку загальною площею 3,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0097; державний акт серії ЯЕ 956721 від 02 листопада 2007 року на право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку загальною площею 3,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0101; державний акт серії ЯЖ 676100 від 12 серпня 2009 року на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку загальною площею 0,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0005; державний акт серії ЯЖ 676125 від 12 серпня 2009 року на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку загальною площею 3,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0002; визнати недійсним рішення державного реєстратора реєстраційної служби Обухівського МРУЮ Київської області № 13070113 та № 13071806 від 15 травня 2014 року в частині реєстрації права власності ОСОБА_7 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:003:0110 та 3223155400:06:003:0111; визнати відсутнім право власності: ОСОБА_6 на земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0111 площею 2 га; ОСОБА_5 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:002:0072, 3223155400:06:002:0073, 3223155400:06:002:0074, 3223155400:06:002:0075, 3223155400:06:002:0076, 3223155400:06:002:0077, 3223155400:06:002:0078, 3223155400:06:003:01112, 3223155400:06:003:0113, 3223155400:06:003:0114, 3223155400:06:003:0115, 3223155400:06:003:0116, 3223155400:06:003:0117, 3223155400:06:003:0118, 3223155400:06:003:0119, 3223155400:06:003:0120, 3223155400:06:003:0121, 3223155400:06:003:0122, 3223155400:06:003:0123, 3223155400:06:003:0124, 3223155400:06:003:0125 загальною площею 2 га; ОСОБА_3 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220882600:03:002:0005, 3220882600:03:003:0002, 3220882600:03:003:0097 загальною площею 7,200 га вартістю 44 280 000 грн; ОСОБА_2 на земельні ділянки з кадастровими номерами 3220882600:03:003:0051, 3220882600:03:003:0052, 3220882600:03:003:0053, 3220882600:03:003:0054, 3220882600:03:003:0055, 3220882600:03:003:0062, 3220882600:03:003:0063, 3220882600:03:003:0064 загальною площею 7,800 га вартістю 47 970 000 грн; ОСОБА_4 на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882600:03:003:0101 площею 3,000 га вартістю 18 450 000 грн; визнати право власності держави в особі КМУ та право користування за ДП «Київський лісгосп» на спірні земельні ділянки. Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалась судами неодноразово Рішенням від 29 жовтня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2016 року, Обухівський районний суд Київської області у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 про визнання недійсними правочинів, витребування земельних ділянок, визнання недійсними державних актів, визнання відсутнім права відмовив. Ухвалою від 01 лютого 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилив. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2016 року залишив без змін. Постановою від 31 жовтня 2018 року Велика Палата Верховного Суду заяву заступника Генерального прокурора України задовольнила частково. Скасувала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2016 року та рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 жовтня 2015 року, справу передала на новий розгляду до суду першої інстанції. Постанову суд касаційної інстанції мотивував тим, що під час розгляду справи суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, встановив порушення прав КМУ як розпорядника лісовими земельними ділянками, що перевищують площу 1 га. Проте, суди не встановили початку перебігу позовної давності для КМУ, а також того, що КМУ було чи могло бути відомо про порушення його права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до суду (аналогічний висновок про те, що, встановивши порушення прав КМУ, суди не з`ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц). Крім того, у разі, якщо позивач заявив декілька позовних вимог, то питання застосування позовної давності, початку її перебігу та спливу має вирішуватися щодо кожної позовної вимоги окремо. Протокольною ухвалою від 18 жовтня 2019 року Обухівський районний суд Київської області замінив первісного відповідача ОСОБА_7 на належних відповідачів: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , залучив ОСОБА_7 до участі у розгляді справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору. Ухвалою від 05 жовтня 2020 року Обухівський районний суд Київської області позовну заяву першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними правочинів, витребування земельних ділянок, визнання недійсними державних актів, визнання відсутнім права залишив без розгляду. Постановою від 20 січня 2021 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнив. Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 05 жовтня 2020 року у справі за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави, в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійcними правочинів, витребування земельних ділянок, визнання недійсними державних актів, визнання відсутнім права скасував і направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Рішенням від 31 січня 2022 року Обухівський районний суд Київської області у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київський лісгосп» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійcними правочинів, витребування земельних ділянок, визнання недійсними державних актів, визнання відсутнім права відмовив. Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідачі не були учасниками правовідносин з приводу вибуття спірних земельних ділянок із державної власності, придбали нерухоме майно шляхом укладення нотаріально посвідчених угод, тому не повинні нести цивільно-правову відповідальність за наявності обставин, зазначених прокурором як обґрунтування позову, підстави для позбавлення їх об`єктів права власності на нерухоме майно не підпадають під дію статей 387, 388 ЦК України, оскільки не відносяться до виключного кола обставин, які можуть слугувати підставою для витребування майна від добросовісного набувача, повернення земельної ділянки державі. Таким чином, витребування спірних земельних ділянок у відповідачів не ґрунтується на нормах національного та міжнародного законодавства, становить непропорційне втручання у право особи на мирне володіння майном. Доводи прокурора про неправомірні дії відповідачів суд першої інстанції відхилив, оскільки відсутній чинний вирок суду, який би встановлював винуватість у скоєними ними будь-яких злочинів, так само відсутні інші судові рішення, які б встановили незаконність набуття відповідачами права на землю або правочини або правовстановлюючі документи попередніх власників спірних земельних ділянок. Суд першої інстанції зазначив, що прокурор неправильно застосував частину дев`яту статті 149 ЗК України, а також не врахував те, що спірні земельні ділянки не відносились до лісів першої групи, а тому не можуть вважатись єдиним масивом загальною площею більше 10 га, перебувають в межах Козинської селищної ради, тому право розпорядження спірними земельними ділянками не відносилось до сфери компетенції КМУ, який не є органом місцевого самоврядування. Прокурор не пред`явив позов в інтересах Козинської селищної ради. Позовні вимоги фактично пред`явлені в інтересах не держави загалом, а КМУ, доказів, чи була письмова вказівка (наказ) Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції для пред`явлення позову в інтересах держави в особі КМУ, прокурором не надано. Також суд першої інстанції вказав, що недоведеність позовних вимог є достатньою підставою для відмови у їх задоволенні, тому наслідки спливу позовної давності застосуванню не підлягають. Постановою від 28 лютого 2023 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнив частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 січня 2022 року в частині позовних вимог, заявлених в інтересах ДП «Київський лісгосп», скасував. Позов у цій частині залишив без розгляду. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 січня 2022 року в частині позовних вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 скасував та ухвалив нове судове рішення про часткове задоволення цих позовних вимог. Витребував на користь держави в особі КМУ з незаконного володіння: ОСОБА_3 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:002:0005, 3223155400:06:003:0002, 3223155400:06:003:0097; ОСОБА_2 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:003:0051, 3223155400:06:003:0052, 3223155400:06:003:0053, 3223155400:06:003:0054, 3223155400:06:003:0055, 3223155400:06:003:0062, 3223155400:06:003:0063, 3223155400:06:003:0064, 3223155400:06:006:0009; ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0101; ОСОБА_6 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0111; ОСОБА_5 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:06:002:0072, 3223155400:06:002:0073, 3223155400:06:002:0074, 3223155400:06:002:0075, 3223155400:06:002:0076, 3223155400:06:002:0077, 3223155400:06:002:0078, 3223155400:06:003:0112, 3223155400:06:003:0113, 3223155400:06:003:0114, 3223155400:06:003:0115, 3223155400:06:003:0116, 3223155400:06:003:0117, 3223155400:06:003:0118, 3223155400:06:003:0119, 3223155400:06:003:0120, 3223155400:06:003:0121, 3223155400:06:003:0122, 3223155400:06:003:0123, 3223155400:06:003:0124, 3223155400:06:003:0125. В іншій частині позовних вимог відмовив. Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що: спір стосується лісових ділянок, які відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва та розміщені в кварталах 10, 14, 15, 18, 19, 20, 24 і знаходяться в землекористуванні ДП «Київський лісгосп», яким дозвіл на їх вилучення не надавався, звернень щодо проведення розрахунків збитків лісогосподарського виробництва до підприємства не надходило. Згоду на зміну цільового призначення Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства не надавало. Спірні земельні ділянки розташовані орієнтовно в 3 (трьох) кілометрах від меж смт Козин та в силу положень статей 19, 57, 84 ЗК України та статті 5 ЛК України, відносились до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалися для ведення лісового господарства в порядку, визначеному ЛК України. Відповідно до положень статей 122, 149 ЗК України КМУ на момент подачі позову був компетентним органом, який наділений повноваженнями розпоряджатись спірними земельними ділянками. Спірні землі не вибували з державної власності у встановлений законом спосіб і рішень органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади, які наділені компетенцією розпоряджатись такими землями, не приймалось, тому позовні вимоги в частині витребування спірних земельних ділянок підлягають задоволенню. Суд першої інстанції безпідставно послався на відсутність вироку суду, яким встановлена винуватість у скоєних відповідачами злочинів, оскільки докази на спростування доводів прокурора, що земельні ділянки вибували із власності держави у незаконний спосіб, відсутні; задоволення позовних вимог про витребування земельних ділянок не є втручанням у право на мирне володіння майном, оскільки у цій справі правовідносини, пов`язані з вибуттям лісових земель державної власності у приватну власність для інших цілей, ніж визначені законом, а тому втручання у право власності фізичних осіб шляхом задоволення позовної вимоги про витребування земельних ділянок безумовно становить «суспільний», «публічний» інтерес. Витребування спірних земельних ділянок із володіння відповідачів відповідає критерію законності. Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах лісогосподарства, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів; оскільки однією з позовних вимог є витребування земельних ділянок з незаконного володіння, позовні вимоги про визнання недійсними договорів, визнання недійсними державних актів, визнання відсутнім права власності та визнання права власності, визнання недійсним рішення державного реєстратора, не відповідають належному способу захисту, а тому не підлягають задоволенню; позовні вимоги до ДП «Київський лісгосп» задоволенню не підлягають, оскільки аналіз статті 23 Закону України «Про прокуратуру» свідчить про те, що прокурор наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді лише двох суб`єктів права - громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) та держави, і не наділений повноваженнями здійснювати представництво в суді інших суб`єктів права, тобто прокурор не має повноважень на ведення справи в інтересах ДП «Київський лісгосп», тому позов в цій частині слід залишити без розгляду. Висновок суду першої інстанції про ненадання прокурором доказів про наявність виключного випадку для подання позову заступником прокурора Київської області, зокрема, письмової вказівки Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції для пред`явлення позову в інтересах держави в особі КМУ, суд апеляційної інстанції вважав безпідставним. Зазначив, що предметом спору у справі є землі лісогосподарського призначення, стосовно яких законом установлено обмеження щодо використання в цивільному обороті. До компетенції КМУ не входять повноваження контролю у сфері земельних правовідносин, тобто він не має функцій по виявленню порушень у цій сфері. Зокрема, до безпосередніх повноважень КМУ не віднесено функцій здійснення контролю у сфері земельних правовідносин та він не має законної можливості витребування від органів державної влади інформації відносно власників та користувачів земельних ділянок, підстав укладення правочинів між фізичними особами, тощо, особливо вважаючи, що положення законодавства про доступ до публічної інформації не регулюють правовідносини між державними органами та суб`єктами владних повноважень. Отже, будучи особою, що реалізує від імені держави права власника спірних земель, КМУ не міг та фактично не здійснив захист порушених прав держави на спірні земельні ділянки, оскільки не має механізму одночасного самостійного встановлення та збирання доказів порушення права власності держави, яке є предметом судового розгляду у цій справі, для подальшого звернення до суду з позовом. З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважав доведеними підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України у цій справі. Суд апеляційної інстанції вказав, що у заявах про сплив позовної давності відповідачі посилалися на те, що зважаючи на укладення оспорених договорів у жовтні 2007 року, прокурор ще у 2007 році не був позбавлений можливості провести перевірку, дізнатись про наявність або відсутність порушення вимог законодавства під час укладення спірних договорів та вжити відповідні заходи прокурорського реагування. Однак, з позовом прокурор звернувся в травні 2015 року. Разом з тим, такі посилання не відповідають нормам чинного законодавства. Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі КМУ як належного розпорядника землі. Визначальним для встановлення початку перебігу позовної давності у цій справі є момент, з якого саме КМУ дізнався про порушення права власності на спірні земельні ділянки. Саме по собі здійснення прокурором процесуальних дій по факту підробки документів в рамках кримінального провадження не впливає на перебіг позовної давності для КМУ, який є належним розпорядником спірних земель. Із справи вбачається, що прокурор у письмових поясненнях послався на те, що КМУ про вказані порушення не було відомо до звернення прокурора з цим позовом, оскільки рішення про передачу у власність спірних земельних ділянок КМУ не приймав. Відповідачі не спростували ці обставини та не надали докази на підтвердження того, що КМУ було відомо про порушення прав раніше. Отже, у суду відсутні підстави вважати, що позивач пропустив позовну давність при зверненні до суду з цим позовом. Постановою від 07 серпня 2024 року Верховний Суд касаційні скарги ОСОБА_6 , ОСОБА_3 задовольнив частково. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_9 , залишив без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в частині позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову Київського апеляційного суду від 28 лютого 2023 року в частині позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про витребування земельних ділянок залишив без змін. Постанову щодо позовних вимог до ОСОБА_6 та ОСОБА_3 про витребування спірної земельної ділянки суд касаційної інстанції мотивував тим, що при задоволенні позову в частині витребування у ОСОБА_3 та ОСОБА_6 земельних ділянок, суд апеляційної інстанції встановив, що рішення про вилучення та зміни цільового призначення спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення повноважним органом не приймалось та правильно вважав, що спірні земельні ділянки вибули з володіння держави поза її волею, тому позовні вимоги прокурора про їх витребування у ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є обґрунтованими. Вважав, що апеляційний суд проаналізував сумісність втручання в право ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу та правильно вказав, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах лісогосподарства, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідачів під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів; Проте суд апеляційної інстанції, зробивши висновок, що прокурор не пропустив позовну давність (оскільки визначальним для встановлення початку перебігу позовної давності є момент, з якого саме КМУ дізнався про порушення права власності на спірні земельні ділянки), залишив поза увагою, що у справі відповідачі послались на те, що прокурор довідався про незаконне вибуття спірної земельної ділянки раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Дійшов висновку, що у цьому випадку позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор. Зазначив, що висновок апеляційного суду про те, що прокурор не пропустив позовну давність до позовних вимог про витребування у ОСОБА_3 та ОСОБА_6 спірної земельної ділянки є передчасним, тому постанову суду апеляційної інстанції в цій частині скасував, а справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Щодо касаційної скарги ОСОБА_1 суд касаційної інстанції виходив з того, що аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_1 не навів переконливих доводів, яким чином постанова суду апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 спірних земельних ділянок, порушує його права та інтереси, за умови, що інші відповідачі ( ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ) не оскаржили судове рішення в цій частині, тобто, погодилися з цим судовим рішенням, а у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 було відмовлено. Верховний Суд наголосив, що ОСОБА_1 є відповідачем за позовними вимогами про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, за якими він був продавцем, у задоволенні яких суд апеляційної інстанції відмовив через обрання неналежного способу захисту, а тому постанову суду апеляційної інстанції щодо задоволених позовних вимог про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 спірних земельних ділянок залишив без змін. Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції Київський апеляційний суд постановою від 14 травня 2025 року апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Обухівського районного суду Київської області задовольнив частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 31 січня 2022 року в частині позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки, скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Зокрема як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Зазначив, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Виходив з того, що прокурор у травні 2015 року пред`явив позов в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Київський лісгосп», які довідалися або могли довідатися про порушення свого права в ході розслідування кримінальної справи у 2008 та 2010 роках, оскільки ця кримінальна справа у 2008 році порушена прокуратурою Київської області за фактом службового підроблення державних актів на право власності на земельні ділянки в межах Козинської селищної ради Обухівського району. Зауважив, що в ході розслідування слідство запитало від ДП «Київський лісгосп» необхідні документи та інформацію, допитало колишніх та чинних на той час керівників цього підприємства Апеляційний суд дійшов висновку, що прокурор в інтересах держави звернувся до суду з указаним позовом із пропуском трирічного строку позовної давності, доказів про поважність причин пропуску строку позовної давності суду не надав. Короткий зміст вимог касаційної скарги У касаційній скарзі, поданій 30 червня 2025 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку, заступник керівника Київської обласної прокуратури Грабець І. Н. просив постанову Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування спірних земельних ділянок у ОСОБА_6 , ОСОБА_3 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 30 липня 2025 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з місцевого суду, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу. Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. У жовтні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду. За протоколом автоматизованого розподілу ця справа розподілена колегії суддів у складі Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. 01 квітня 2026 року суддя Верховного Суду Ситнік О. М. заявила самовідвід. Ухвалою від 01 квітня 2026 року Верховний Суд у складі суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Ситнік О. М., Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. самовідвід судді Верховного Суду Ситнік О. М. задовольнив. Відвів суддю Верховного Суду Ситнік О. М. від участі в розгляді справи № 372/1988/15-ц та передав справу на автоматизований розподіл. За протоколом автоматизованого розподілу ця справа розподілена колегії суддів у складі Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Підставою касаційного оскарження заступник керівника Київської обласної прокуратури Грабець І. Н. зазначив неправильне застосування норм матеріального права, а саме статті 256, 261, 267 ЦК України, порушення норм процесуального права, а саме статей 81, 264, 265, 367, 417 ЦПК України та не врахування висновків, висловлених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 06 червня 2018 року в справі № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 697/2751/14-ц, в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року в справі № 911/2049/16, від 20 червня 2018 року в справі № 911/3023/15, від 31 жовтня 2018 року в справі № 372/1988/15, від 22 січня 2019 року в справі № 916/400/16, від 05 лютого 2019 року в справі № 911/479/18, від 06 лютого 2020 року в справі № 916/2828/18, від 19 травня 2020 року в справі № 303/5411/17, від 20 травня 2020 року в справі № 310/4139/13, від 17 червня 2020 року в справі № 359/9716/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційну скаргу мотивував тим, що уповноважений орган рішення про передачу земельних ділянок з державної у приватну власність не приймав, сторонами договорів дарування спірних земель були фізичні особи, жоден з яких, не був дійсним власником відчуженого майна. Зазначив, що відсутність будь-яких рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, відсутність реєстраційного підтвердження права власності на спірні землі та вибуття у такий незаконний спосіб земель орієнтовною площею 119 га потребували значного часу для встановлення їх власників, отримання правовстановчих документів, направлення запитів у відповідні державні органи для підтвердження або спростування факту віднесення спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення. Підкреслив, що у позові прокурор зазначив, що про факт незаконного набуття права власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення стало відомо за результатом опрацювання матеріалів кримінального провадження від 2013 року. Зазначене переконливо свідчить, що прокуратура тривалий час вживала заходи щодо збирання належних та допустимих доказів на підтвердження порушення інтересів держави, а сам лише факт порушення кримінальної справи чи внесення відомостей до ЄРДР не може свідчити про встановлення факту порушення інтересів держави і особи яка, їх порушила та, відповідно, наявності підстав для звернення до суду з позовом. Виходив з того, що позовна давність за вимогами в інтересах держави, може починатись лише з одного моменту - реальної обізнаності уповноваженим органом державної влади, який реалізує відповідне цивільне право чи інтерес про наявність порушення права держави, та про особу порушника. У цій справі позов подано в інтересах КМУ. Проте суд взагалі не встановив момент, з якого позивач дізнався про наявні порушення інтересів держави. Послався на те, що КМУ не визнавався потерпілим у кримінальній справі та не мав можливості ознайомитись з її матеріалами. Зауважив, що до повноважень КМУ не належить ведення досудового слідства, перевірка процесуальних рішень слідчих; він не повідомлявся про порушення всіх кримінальних справ та про прийняті процесуальні рішення в них, а тому, оскільки змушений в силу вимог статті 19 Конституції України діяти виключно в межах та у спосіб, визначений законом, не мав можливості звернутись до суду за захистом свого порушеного права з 31 березня 2008 року, оскільки не знав та не мав можливості дізнатись про порушення, викладені у позовній заяві, з вказаної дати. Відзив на касаційну скаргу У серпні 2025 року ОСОБА_6 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила закрити провадження у справі. У разі розгляду справи залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін. Зазначила, що у липні 2021 року представник ОСОБА_6 - ОСОБА_10 у додаткових поясненнях до відзиву на позов просив застосувати позовну даність та відмовити у позові прокурора (т. 7 а. с. 156-160). Зважаючи на те, що прокурор, а також особа, в інтересах якої він звернувся до суду, пропустили позовну давність, про застосування якої просили відповідачі у заявах, поданих до винесення рішення судом, позовні вимоги підлягають залишенню без задоволення з підстав пропуску строку позовної давності. Щодо клопотання про поновлення пропущеної позовної давності зазначила, що такого клопотання не подавалось взагалі, а поважних причин для поновлення позовної давності ні прокурор, ні КМУ не навели та доказів на підтвердження цих обставин не надали, в зв`язку із чим відповідне клопотання прокурора, яке міститься у позовній заяві, задоволенню не підлягає. Послалася на те, що, фактично, в касаційній скарзі прокурор визнав, що строк позовної давності на захист прав та інтересів держави та КМУ у спірних правовідносинах пропустив, саме тому у касаційній скарзі прокурор просив визнати відсутність у прокурора матеріального права на клопотання перед судом про визнання поважними причини пропуску позовної давності. Виходила з того, що прокурор не обмежений у праві просити суд про поновлення строку звернення з позовом у разі його пропуску. Якщо він діє в інтересах держави чи особи, він має всі процесуальні права цієї сторони (окрім укладення мирової угоди). Тому доводи про неможливість просити про поновлення строку саме прокурором є безпідставними. Враховуючи, що відомості про те, що останнім набувачем спірної земельної ділянки є ОСОБА_6 та ОСОБА_3 мали бути відомі прокурору ще у 2008 році, обґрунтованими є висновки суду про сплив позовної давності. Вважає за необхідне врахувати, що у справі, яка переглядається, прокурор мав довідатися про порушені права держави в особі КМУ у межах кримінального провадження, а тому доводи про те, що КМУ не брала участі у цьому кримінальному провадженні не можуть впливати на визначення моменту початку перебігу позовної давності. За таких фактичних обставин необізнаність КМУ про порушення її прав не може спростовувати факту про те, що про такі порушення раніше стало відомо прокурору, який мав своєчасно вжити заходів задля захисту прав та інтересів держави в особі певного органу. Прокурор жодним чином не обґрунтував та не зазначив належні і допустимі докази на підтвердження того, що у прокуратури та у КМУ була відсутня можливість зібрати відповідні достатні дані (зокрема, отримати інформацію про власників із Реєстру, тощо) в межах строку позовної давності. Вважає, що висновки у постановах Верховного Суду, на які посилався прокурор у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які є нерелевантними правовідносинам у цій справі. Наполягає, що оскільки Верховний Суд у постанові від 07 серпня 2024 року вже висловив правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у справі № 372/1988/15-ц, і апеляційний суд його дотримався, то відкриття касаційного провадження є безпідставним та підлягає закриттю. 25 серпня 2025 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив закрити провадження у справі. У разі розгляду справи залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін. Доводи відзиву, поданого ОСОБА_3 , аналогічні доводам відзиву, наданого ОСОБА_11 . Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 23 жовтня 2007 року та 01 листопада 2007 року уклали спірні договори дарування та купівлі-продажу земельних ділянок, які розташовані в смт Козин Обухівського району Київської області та посвідчені нотаріусом Обухівського нотаріального округу Щур Н. Р., а саме: площею 1,4 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0071; площею 1,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0069; площею 0,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0067; площею 1,4 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0066; площею 1,2 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0012; площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0011; площею 0,8 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0064; площею 0,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0063; площею 1,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0062; площею 0,8 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0061; площею 1,4 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0059; площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0058; площею 1,2 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0057; площею 0,8 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0056; площею 0,8 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0055; площею 1,2 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0054; площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0053; площею 0,8 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0052; площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0052; площею 1,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0015; площею 1,2 га з кадастровим номером 3223155400:06:006:0009. На підставі цих договорів купівлі-продажу та за наслідками об`єднання ОСОБА_2 сформував наступні земельні ділянки: земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0097 загальною площею 3 га; земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0098 загальною площею 1,8 га; земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0099 загальною площею 3 га; земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0100 загальною площею 3 га; земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0101 загальною площею 3 га; земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0102 загальною площею 4,2 га; земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0103 загальною площею 4 га. Частину з цих земельних ділянок ОСОБА_2 відчужив за договорами купівлі-продажу, а саме: ОСОБА_7 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0103 загальною площею 4 га; ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0102 загальною площею 4,2 га; ОСОБА_4 - земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0101 загальною площею 3,0 га; ОСОБА_3 - земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0097 загальною площею 3,0 га. На підставі цих договорів купівлі-продажу та за наслідками поділу, останні власники отримали такі державні акти: державний акт серії ЯИ 495032 від 07 червня 2010 року на право власності ОСОБА_7 на земельну ділянку загальною площею 4,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0103; державний акт серії ЯЕ 956724 від 02 листопада 2007 року на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку загальною площею 3,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0097; державний акт серії ЯЕ 956721 від 02 листопада 2007 року на право власності ОСОБА_4 на земельну ділянку загальною площею 3,0 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0101; державний акт серії ЯЖ 676100 від 12 серпня 2009 року на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку загальною площею 0,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:002:0005; державний акт серії ЯЖ 676125 від 12 серпня 2009 року на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку загальною площею 3,6 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0002. Надалі ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу відчужив зазначені земельні ділянки на користь ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , а саме: ОСОБА_7 відчужив земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0103 загальною площею 4 га; ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0102 загальною площею 4,2 га; ОСОБА_4 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0101 загальною площею 3,0 га; ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0097 загальною площею 3,0 га. Відповідач ОСОБА_7 , в свою чергу, спірну земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0111 відчужила на підставі договору дарування від 30 вересня 2014 року на користь ОСОБА_6 ; земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:06:003:0110 відчужено на підставі договору купівлі-продажу від 18 липня 2014 року на користь ОСОБА_5 . За інформацією Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 03 жовтня 2019 року № 10-10-0.222-12828/2-19 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3223155400:06:003:0110 ОСОБА_5 розділена на 21 земельну ділянку, з них 20 земельних ділянок площею 0,0910 га кожна, з кадастровими номерами: 3223155400:06:002:0072, 3223155400:06:002:0073, 3223155400:06:002:0074, 3223155400:06:002:0075, 3223155400:06:002:0076, 3223155400:06:002:0077, 3223155400:06:002:0078, 3223155400:06:003:0112, 3223155400:06:003:0113, 3223155400:06:003:0114, 3223155400:06:003:0115, 3223155400:06:003:0116, 3223155400:06:003:0117, 3223155400:06:003:0118, 3223155400:06:003:0119, 3223155400:06:003:0120, 3223155400:06:003:0121, 3223155400:06:003:0122, 3223155400:06:003:0123, 3223155400:06:003:0124, та земельна ділянка площею 0,1800 га з кадастровим номером 3223155400:06:003:0125.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Межі розгляду справи судом Справа переглядається лише в частині вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки. Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права, а саме: статей 256, 261, 267 ЦК України, порушення норм процесуального права, а саме: статей 81, 264, 265, 367, 417 ЦПК України та неврахування висновків, викладених в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 06 червня 2018 року в справі № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року в справі № 372/1988/15, в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року в справі № 911/2049/16, від 20 червня 2018 року в справі № 911/3023/15, , від 22 січня 2019 року в справі № 916/400/16, від 05 лютого 2019 року в справі № 911/479/18, від 06 лютого 2020 року в справі № 916/2828/18, від 19 травня 2020 року в справі № 303/5411/17, від 20 травня 2020 року в справі № 310/4139/13, від 17 червня 2020 року в справі № 359/9716/16-ц). Касаційна скарга задоволенню не підлягає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 про витребування земельної ділянки та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині, суд апеляційної інстанції виходив з пропуску прокурором в інтересах держави трирічного строку позовної давності, доказів про поважність причин пропуску строку позовної давності суду не було надано. Колегія суддів погодилася із висновками суду апеляційної інстанції враховуючи наступне. Підставою відкриття касаційного провадження заступник керівника Київської обласної прокуратури Грабець І. Н. зазначив пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) звернула увагу на те, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Так, Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 06 червня 2018 року в справі № 372/1387/13-ц зазначила, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Отже, якщо в передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. У постанові від 20 червня 2018 року в справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Законом України «Про прокуратуру» та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України. Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди. У постанові від 01 березня 2018 року в справі № 911/2049/16, Верховний Суд зазначив, що відповідно до частин 2-4 статті 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зі змісту наведених норм вбачається, що якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. Верховний Суд у постанові від 20 червня 2018 року в справі № 911/3023/15, виходив з того, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі позивача (Бучанської міської ради). Тобто, в силу положень чинної станом на момент звернення з позовом ст. 29 ГПК України, а також чинної станом на момент прийняття даної постанови ч. 2 ст. 45 ГПК України, позивачем у даній справі є Бучанська міська рада, відповідно позовна давність має обчислюватись від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатись саме позивач у справі. У постанові від 22 січня 2019 року в справі № 916/400/16 Верховний Суд висновував, що початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. При цьому, за змістом зазначеної норми (статті 261 Цивільного кодексу України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Верховний Суд у постановах від 05 лютого 2019 року в справі № 911/479/18, від 19 травня 2020 року в справі № 303/5411/17, про яку зазначив заявник, наголосив, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Також у постанові від 06 лютого 2020 року в справі № 916/2828/18 за позовом Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про визнання права іпотеки та звернення стягнення на предмет іпотеки, Верховний Суд виходив з того, що початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. За змістом статті 261 Цивільного кодексу України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Отже, при визначенні початку перебігу строку позовної давності суду слід з`ясовувати та враховувати обставини як щодо моменту, коли особа довідалась, так і щодо моменту, коли особа могла дізнатися (мала можливість дізнатися) про порушення свого права в їх сукупності, як обов`язкових складових визначення початку перебігу позовної давності. Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року в справі № 310/4139/13 зазначив, що тлумачення частини першої статті 261 ЦК України свідчить про те, що строком позовної давності є термін, у межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до суду за захистом своїх порушених прав у цивільних правовідносинах або ж для реалізації владних повноважень. При цьому початок перебігу строку позовної давності для звернення до суду пов`язується як з об`єктивним моментом - наявністю порушення прав особи, так і з суб`єктивним, коли особа, яка звертається до суду, дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Ураховуючи викладене, при вирішенні питання про дотримання строку позовної давності для звернення до суду у цивільному судочинстві суди мають установити дату, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, установити дату, коли особа звернулася до суду, з`ясувати, чи у межах передбаченого законодавством строку особа звернулася до суду. Закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв`язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів. У постанові від 17 червня 2020 року в справі № 359/9716/16-ц Верховний Суд наголосив, що позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган. На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (правова позиція, висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). І у разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і у разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (правова позиція, висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України 2004 року; частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Колегія судів звертає увагу на те, що частиною другою статті 416 ЦПК України перебачено, що у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати. Крім того, частина перша статті 417 ЦПК України наголошує, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи. Так, у справі що переглядається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року, на яку також посилався заявник як на підставу неврахування висновків щодо застосування норм права судом апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 лютого 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 30 червня 2016 року і рішення Обухівського районного суду Київської області від 29 жовтня 2015 року та передаючи справу на новий розгляду до суду першої інстанції рішення, зазначила про те, що суди не встановили початку перебігу позовної давності для КМУ, а також того, що КМУ було чи могло бути відомо про порушення його права, як і про особу, яка його порушила, до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до суду (аналогічний висновок про те, що, встановивши порушення прав КМУ, суди не з`ясували та не перевірили, з якого моменту позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, сформульований у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц). Крім того, у разі, якщо позивач заявив декілька позовних вимог, то питання застосування позовної давності, початку її перебігу та спливу має вирішуватися щодо кожної позовної вимоги окремо. Таким чином, саме з моментом, коли довідався або мав довідатися про порушення права власності держави на спірні земельні ділянки КМУ, Велика Палата Верхового Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року пов`язала початок перебігу позовної давності у цій справі № 372/1988/15-ц, яка переглядається. Суд апеляційної інстанції встановивши те, що КМУ довідався або міг довідатися про порушення свого права в ході розслідування кримінальної справи у 2008 та 2010 роках, оскільки зазначена кримінальна справа у 2008 році була порушена прокуратурою Київської області за фактом службового підроблення державних актів на право власності на земельні ділянки в межах Козинської селищної ради Обухівського району, дійшов правильного висновку про те, що прокурор в інтересах держави звернувся до суду з цим позовом у 2015 році із пропуском трирічного строку позовної давності, а доказів про поважність причин пропуску строку позовної давності суду не надав. Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України). Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року в справі № 469/1203/15-ц, від 06 червня 2018 року в справі № 372/1387/13-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 697/2751/14-ц, від 31 жовтня 2018 року в справі № 372/1988/15, в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року в справі № 911/2049/16, від 20 червня 2018 року в справі № 911/3023/15, від 22 січня 2019 року в справі № 916/400/16, від 05 лютого 2019 року в справі № 911/479/18, від 06 лютого 2020 року в справі № 916/2828/18, від 19 травня 2020 року в справі № 303/5411/17, від 20 травня 2020 року в справі № 310/4139/13, від 17 червня 2020 року в справі № 359/9716/16-ц, є необґрунтованим. Колегія суддів звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції пов`язав початок перебігу позовної давності саме з моментом, коли довідався або мав довідатися про порушення права власності держави на спірні земельні ділянки КМУ, як і було зазначено у постанові Великої Палати Верхового Суду від 31 жовтня 2018 року, ухваленій у цій справі. Доводи касаційної скарги про те, що КМУ не визнавався потерпілим у кримінальній справі та не мав можливості ознайомитись з її матеріалами, а до його повноважень не належить ведення досудового слідства, перевірка процесуальних рішень слідчих; він не повідомлявся про порушення всіх кримінальних справ та про прийняті процесуальні рішення в них, та не мав можливості звернутись до суду за захистом свого порушеного права з 31 березня 2008 року, оскільки не знав та не мав можливості дізнатись про порушення, викладені у позовній заяві, з вказаної дати, не знайшли свого підтвердження та не підтверджені належними доказами. Провадження у справі відкрито у 2015 році, а тому як перший заступник прокурора Київської області, так і КМУ не були позбавлені можливості протягом 10 років надати суду відповідні документи на підтвердження своїх доводів. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 402, 409, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури Грабця Ігоря Несторовича залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 14 травня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: С. Ю. Мартєв В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська