Постанова 4852 № 160/20768/25

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 10 лютого 2026 року м. Дніпросправа № 160/20768/25 Суддя І інстанції Боженко Н.В. Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Чепурнова Д.В. (доповідач), суддів: Сафронової С.В., Коршуна А.О., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в періоди з 19 березня 2022 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44. - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок грошового забезпечення за період з 19 березня 2022 року по 20 травня 2023 року грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, компенсації невикористаної щорічної основної відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №

44. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення в період з 19.03.2022 року по 20.05.2023 року, грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 19.03.2022 року по 31.12.2022 року, грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2022 рік, із застосуванням в якості розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року Законом України «Про Державний бюджет на 2022 рік» станом на 01.01.2022 рік, з урахуванням раніше виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 01.01.2023 року по 20.05.2023 року із застосуванням в якості розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року Законом України «Про Державний бюджет на 2023 рік» станом на 01.01.2023 рік, з урахуванням раніше виплачених сум, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та: - в разі встановлення відсутності поважних причин для пропуску строку звернення до суду із позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , прийняти постанову, якою залишити позов без розгляду; - в разі відсутності підстав для залишення позову без розгляду, прийняти постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 відмовити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована помилковістю висновків суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. Вказує на правомірність здійснення виплати грошового забезпечення у повній відповідності до чинного законодавства (виходячи з розміру 1762 грн. та шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт). Також скаржник вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом про перерахунок грошового забезпечення. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач проходив у відповідача військову службу в т.ч. у спірний період, що сторонами не заперечувалося. Листом відповідача від 20.05.2025 року №8933 повідомлено, що при визначенні розміру грошового забезпечення позивача в спірний період застосовувався прожитковий мінімум, встановлений на 01.01.2018 року. Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом. Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при винесенні оскарженого рішення, виходить з наступного. Згідно п.п. 1-4 ст. 9 Закону № 2011-XII, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. Порядок і розміри грошового забезпечення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі, визначаються Кабінетом Міністрів України. Відповідно до вимог п. 1 ст. 10-1 Закону № 2011-XII, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Згідно п.п. 1-8 р. XXIII, п. 1-9 р. XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року № 260 (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин, далі Порядок № 260), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості, або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки), або без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини, а командиру (начальнику) - на підставі наказу вищого командира (начальника) із зазначенням у ньому суми грошової допомоги. Військовослужбовцям, звільненим з військової служби, які мали право на грошову допомогу для оздоровлення та не отримали її протягом року, виплата цієї допомоги здійснюється на підставі наказу командира військової частини про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, в якому оголошується про її виплату. Військовослужбовцям, які прибули для подальшого проходження військової служби і зараховані до Збройних Сил України з інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення, а також інших державних органів, грошова допомога для оздоровлення виплачується за умови ненадання цієї допомоги за попереднім місцем служби за рік, у якому вони прибули. Військовослужбовцям, які були призвані (прийняті) на військову службу та до призову (прийняття) працювали в бюджетних організаціях, грошова допомога для оздоровлення виплачується за умови ненадання за попереднім місцем роботи виплат на оздоровлення, встановлених чинним законодавством України, за рік, в якому вони були призвані (прийняті). Військовослужбовцям, які прибули до Збройних Сил України після відрядження до державних органів, установ та організацій або прикомандирування до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування із залишенням на військовій службі, грошова допомога для оздоровлення виплачується за умови ненадання цієї допомоги за місцем відрядження (прикомандирування) за рік, в якому вони прибули. Розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги. Військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні, та тим, які на день підписання наказу про надання допомоги для оздоровлення звільнені від посад, усунені або відсторонені від виконання службових обов`язків, відсторонені від виконання повноважень на посаді, до місячного грошового забезпечення включаються посадовий оклад за відповідним тарифним розрядом, оклад за військовим званням і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) з урахуванням зміни вислуги років і норм грошового забезпечення, які отримували військовослужбовці за останніми займаними штатними посадами. Випускникам військових навчальних закладів із числа осіб, які до зарахування до військового навчального закладу не мали військових звань, та військовослужбовців строкової військової служби розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу за 12 тарифним розрядом, установленим у додатку 1 до постанови № 704, окладу за військовим званням і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород), на які вони мають право на день вибуття у відпустку. Військовослужбовцям, звільненим з військової служби з наданням під час звільнення щорічної основної чи додаткової відпустки, яка закінчується наступного календарного року, грошова допомога для оздоровлення в новому році не надається. Військовослужбовцям, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в дозволених законодавством випадках - до шести років, грошова допомога для оздоровлення надається в році вибуття у відпустку та в році, у якому вони стали до виконання обов`язків за посадою після прибуття з цієї відпустки, за умови, що вони набули право на щорічну основну відпустку в цих роках. Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, один раз на рік надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення. Військовослужбовцям, прийнятим (призваним) на військову службу із запасу, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань виплачується в календарному році, у якому вони призначені та вступили до виконання обов`язків за посадами. Військовослужбовцям, які перебувають у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в дозволених законодавством випадках - до шести років, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань може надаватися у встановленому порядку. Військовослужбовцям, які прибули для подальшого проходження військової служби і зараховані до Збройних Сил України з інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення, а також інших державних органів, виплачується матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за умови ненадання цієї допомоги за попереднім місцем служби за рік, у якому вони прибули. Військовослужбовцям, які були призвані (прийняті) на військову службу та до призову (прийняття) працювали в бюджетних організаціях, виплачується матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за умови ненадання за попереднім місцем роботи матеріальної допомоги, встановленої відповідними нормативно-правовими актами України за рік, в якому вони були призвані (прийняті). Військовослужбовцям, які прибули до Збройних Сил України після відрядження до державних органів, установ та організацій або прикомандирування до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування із залишенням на військовій службі, виплачується матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань за умови ненадання цієї допомоги за місцем відрядження (прикомандирування) за рік, в якому вони прибули. Розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, порядок її виплати встановлюються за рішенням Міністра оборони України виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Міністерства оборони України. Розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у військовій частині НОМЕР_2 та підпорядкованих їй військових частинах установлюється командиром цієї частини виходячи з наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі військової частини НОМЕР_2 . До місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги. Під час виплати зазначеної допомоги військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні, та тим, які на день підписання наказу про надання цієї допомоги звільнені від посад, усунені або відсторонені від виконання службових обов`язків, відсторонені від виконання повноважень на посаді, до місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються оклад за військовим званням, посадовий оклад, надбавка за вислугу років і щомісячні додаткові види грошового забезпечення (крім винагород) з урахуванням зміни вислуги років і норм грошового забезпечення, які отримували військовослужбовці за останніми займаними посадами. Випускникам військових навчальних закладів із числа осіб, які до зарахування до військового навчального закладу не мали військових звань, і військовослужбовців строкової військової служби в році закінчення військових навчальних закладів матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань надається у військових частинах, до яких вони направлені для подальшого проходження служби, після вступу до виконання обов`язків за посадами, на які вони призначені. Матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань військовослужбовцям, накази про звільнення яких підписано минулого року, але не виключеним зі списків військової частини, в поточному році не надається. Виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги. Постановою Кабінету Міністрів України № 704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі Постанова № 704, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) затверджено, зокрема: тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; схему тарифних розрядів за основними типовими посадами осіб офіцерського складу Збройних Сил, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту згідно з додатком

2. Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Згідно з пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13,

14. Також додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. Водночас, 06 грудня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який набрав чинності з 01 січня 2017 року. Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Тобто, з моменту набрання чинності Законом № 1774-VIII (01 січня 2017 року) на законодавчому рівні існує заборона застосовувати мінімальну заробітну плату, як розрахункову величину для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Разом з цим, згідно ст. 6 Закону України від 05.10.2000 року № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (далі - Закон № 2017-III, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров`я та освіти. Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Поряд з цим, на момент набрання чинності Постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30 серпня 2017 року «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (1 березня 2018 року) пункт 4 було викладено в редакції пункту 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» від 21 лютого 2018 року № 103 (яка набрала чинності 24 лютого 2018 року, далі Постанова № 103), а саме: «

4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14». Отже, на момент набрання чинності Постановою № 704 (01 березня 2018 року) п. 4 Постанови № 704 викладений у редакції згідно з п. 6 Постанови № 103 та визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як «розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року». Текст примітки, зокрема, додатків 1, 14 до Постанови № 704 - у зв`язку з прийняттям Постанови № 103 - не змінився, відповідно виникла неузгодженість тексту примітки з положеннями пункту 4 Постанови № 704 в редакції, викладеній згідно з пунктом 6 Постанови №

103. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» Кабінет Міністрів України постановою від 28 жовтня 2020 року № 1038 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2006 року № 1644 і від 30 серпня 2017 року № 704» викладено, зокрема, примітку до Додатку 1 до Постанови № 704 в новій редакції: «1. Посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються в порядку, встановленому пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №

704. У разі коли розмір окладу визначено у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище заокруглюються до 10 гривень.». В аналогічній редакції викладена також і примітка Додатку 14 до Постанови №

704. Згідно ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 11 лютого 2021 року у справах №№ 200/3757/20-а, 200/3774/20-а, 240/11952/19 щодо застосування положень пункту 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103 та пункту 3 розділу ІІ Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774-VІІІ, полягають у тому, що згідно з Постановою № 704 розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 1 січня 2018 року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується. Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 240/12309/20, від 27 травня 2021 року у справі №520/5794/2020, від 10 вересня 2021 року у справі № 480/5496/20, від 04 листопада 2021 року у справі № 460/7603/20, від 08 червня 2022 року у справі № 1.380.2019.004323, від 27 вересня 2022 року у справі № 460/7602/20. У постановах Верховного Суду від 02 серпня 2022 року у справі № 440/6017/21, від 31 серпня 2022 року у справі № 120/8603/21-а, від 16 листопада 2022 року у справі № 120/648/22-а, від 13 грудня 2022 року у справі № 240/12647/21, від 04 січня 2023 року у справі № 640/17686/21, від 10 січня 2023 року у справі № 120/8682/21-а, від 24 січня 2023 року у справі № 500/1433/21, від 22 березня 2023 року у справі № 340/10333/21, від 27 березня 2023 року у справах №№ 640/24075/20, 280/11480/21, від 30 березня 2023 року у справі № 320/9431/21, від 04 квітня 2023 року у справі № 120/5264/22, від 11 квітня 2023 року у справі № 240/21362/21, від 09 травня 2023 року у справі № 380/5158/22, від 07 червня 2023 року у справі № 340/2148/21, від 29 червня 2023 року у справі № 380/7813/22, від 06 листопада 2023 року у справі № 300/1947/22, від 08 листопада 2023 року у справі № 420/26141/21, від 20 грудня 2023 року у справі № 380/1406/23, від 10 січня 2024 року у справі № 400/3128/23 викладені наступні висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах: - з 01.01.2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів; - через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, у осіб з числа військовослужбовців виникло право на отримання довідки про розміри грошового забезпечення для перерахунку пенсії за формою, що передбачена Додатком 2 до Порядку № 45, з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 Постанови № 704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік); - встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням. Згідно постанов Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 380/10075/21, від 15 червня 2023 року у справі № 380/13603/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 120/965/22-а, висновки ВС, викладені, зокрема, у постановах від 11.02.2021 року у справах №№ 200/3757/20-а, 200/3774/20-а, 240/11952/19, від 14.04.2021 року у справі № 240/12309/20, до спірних правовідносин не застосовуються, оскільки з 01.01.2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік, у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів. Також, колегія суддів враховує, що згідно постанов Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 420/6572/22, від 22 березня 2024 року у справі № 380/10075/21, від 28 березня 2024 року у справі № 160/8290/23, позиція ВС у наведених вище справах щодо застосування приписів пункту 4 Постанови № 704 в контексті спору щодо перерахунку пенсії у зв`язку зі збільшенням розмірів складових грошового забезпечення військовослужбовців, а саме збільшення розмірів посадових окладів пов`язувалося із зростанням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, є орієнтиром для застосування положень Постанови № 704 в контексті вирішення спору про перерахунок грошового забезпечення, адже, вирішення цього спору теж пов`язане з (правильним) застосуванням розрахункової величини для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу. ВС зазначив, що у наведених справах правовий висновок Верховного Суду про те, що з 1 січня 2020 року розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року, побудований головним чином на принципі подолання правової колізії, за яким перевагу у застосуванні має нормативний акт вищої юридичної сили. Разом з тим, 20.05.2023 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 року № 481, якою внесені зміни до п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», згідно з якими абз. 1 п. 4 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.». Тобто, з 20.05.2023 року пункт 4 постанови КМУ №704 діє в редакції постанови КМУ №481, що передбачає іншу величну ніж прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 01 січня відповідного календарного року, для обрахунку розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб. За наведеного правового регулювання та висновків Верховного Суду, наведених вище, колегія суддів робить висновок, що посадовий оклад, оклад за військовим (спеціальним) званням (як наслідок щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія), одноразові додаткові види грошового забезпечення, розмір яких залежить від розміру посадового окладу, окладу за військовим званням) позивача, як військовослужбовця, за спірний період з 19.03.2022 року до 20.05.2023 року мали би визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (а не «на 1 січня 2018 року»). При цьому, за правилами пунктів 2, 3 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби. Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб». Пунктами 4, 5 Порядку № 44 передбачено, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Аналіз наведених пунктів 2-3 Порядку № 44 дає підстави для висновку, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Отже, з урахуванням наведеного правого регулювання, нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу мають бути проведені відповідем з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до пункту 2 Порядку №

44. Поряд з цим, щодо посилання скаржника на пропуск позивачем строку звернення до суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до частин 1, 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом №2352-IX) передбачалось, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: "Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)". Поряд з цим, Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24) визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. У цьому Рішенні також визначено, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. У пункті 4 цього Рішення Конституційний Суд України зауважив на тому, що право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта статті 43 Конституції України), є гарантією мінімального рівня оплати праці, тоді як право на своєчасне одержання винагороди за працю (частина сьома статті 43 Основного Закону України) - гарантією реалізації цього права (виплата всіх належних сум у визначені строки); разом ці гарантії формують єдиний конституційний стандарт захисту, що охоплює і рівень, і своєчасність одержання винагороди за працю. Конституційний Суд України врахував свою юридичну позицію, викладену в Рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, згідно з якою "невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку" (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Отже, Конституційний Суд України констатував, що порушення зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим: кожен день невиплати або затримки виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат означає не завершене правопорушення, а таке, що триває. Установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат без урахування того, що трудові відносини тривають (обов`язку роботодавця щодо своєчасної виплати заробітної плати), обмежує право на своєчасне одержання винагороди за працю, що суперечить частині сьомій статті 43 Конституції України. Поряд з цим, винагорода за працю безпосередньо пов`язана з людською гідністю та соціальною справедливістю, адже право на винагороду за працю є складовою права на працю і водночас гарантією поваги до людської гідності. Обмеження можливості працівника вимагати належну винагороду за працю в судовому порядку під час дії трудових відносин фактично нівелює цю гарантію. У сфері трудових відносин працівник перебуває в економічному та організаційному підпорядкуванні від роботодавця. Така підпорядкованість може ускладнити своєчасне звернення до суду для захисту права на оплату праці, тому нерідко працівники утримуються від подання позову під час дії трудових відносин через побоювання тиску, погіршення умов праці чи можливого звільнення. Таке законодавче регулювання не враховує балансу інтересів сторін у трудових правовідносинах, суперечить принципу рівності та спричиняє юридичну невизначеність, яка позбавляє працівника ефективного захисту гарантованого Конституцією України права на своєчасне одержання винагороди за працю. Конституційний Суд України також зазначив, що баланс між правом працівника на своєчасне й повне одержання винагороди за працю, інтересом роботодавця у юридичній визначеності та захисті від безмежної в часі відповідальності, а також публічним інтересом у стабільності правопорядку й ефективності правосуддя в будь-якому разі не може бути досягнутий у спосіб позбавлення працівника можливості скористатися своїм правом на одержання винагороди за працю. Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку. Законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту. Отже, установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України. Таким чином, апеляційний суд має враховувати, що оспорювані приписи Закону, якими встановлено обмеження тримісячним строком для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат не узгоджуються з засадничими конституційними цінностями, зокрема такими, як принцип гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист (статті 43, 55 Конституції України). У разі недотримання принципу верховенства права, невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд в силу приписів частини четвертої статті 7 КАС України при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права. Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково. Питання застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правовідносин, які виникли до ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання положень закону неконституційними, перебувало на розгляді Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду. Так, у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року по справі №240/19209/21 визначено, що положення частини четвертої статті 7 КАС України мають бути застосовані до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними. Після прийняття рішення Конституційним Судом України застосуванню підлягають положення Конституції України із урахуванням юридичної позиції, сформульованої у рішенні Конституційного Суду України. Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними. Зокрема, Верховний Суд у цій постанові визначив наступний спосіб застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правовідносин, які виникли до ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання положень закону неконституційними: 1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України; 2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин. Отже, керуючись приписами статті 7 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне враховувати, що установлені приписи частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечать Конституції України з моменту встановлення такого обмеження. Не зважаючи на те, що оспорювані виплати грошового забезпечення виникли до ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі №1-7/2024(337/24), апеляційний суд вважає, що частина перша статті 233 КЗпП України щодо встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, до спірних правовідносин не застосовується, а тому посилання скаржника на пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом є безпідставним. Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому підстави для зміни або скасування рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги, відсутні. Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повне судове рішення складено 10 лютого 2026 року. Головуючий - суддя Д.В. Чепурнов суддя С.В. Сафронова суддя А.О. Коршун