Окрема думка КГС ВС № 910/10365/15

ОКРЕМА ДУМКА 19 грудня 2025 року м. Київ cправа № 910/10365/15 30.01.2024 рішенням Господарського суду міста Києва відмовлено у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Ю-Бейс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дагмар-Інвест" про звернення стягнення на предмет іпотеки. 28.10.2024 постановою Північного апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції залишено без змін. 19.12.2025 об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - об`єднана палата КГС ВС) прийнято постанову, згідно з якою змінено мотивувальні частини рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2024 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 28.10.2024, викладено їх в редакції цієї постанови, а в решті прийняті судові рішення залишено без змін. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що фактично позивач (скаржник) намагається ревізувати судові рішення в інших справах, зокрема №910/22361/15, №910/9544/15, №910/17681/15, №910/18212/15, що суперечитиме принципу res judicata. З огляду на це суд у складі об`єднаної палати КГС ВС зробив висновок про те, що положення частини четвертої статті 75 ГПК України не підлягає застосуванню. В основу своїх суджень об`єднана палата поклала розподіл обставин, що не підлягають доказуванню при розгляді судової справи на обставини, які підлягають встановленню судом у справі (життєві обставини, які складаються з дій та подій) та правову оцінку, яка не має для суду, що розглядає справу наперед встановленої сили. При цьому об`єднана палата КГС ВС послалася на практику Великої Палати Верховного суду, зокрема на постанови від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20, пункт 7.10), від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21, пункт 9.8)). Вважаю за необхідне викласти з цього приводу окрему думку, яка полягає в наступному. Принцип остаточності судового рішення res judicata бере свій початок від давньоримської максими res judicata pro veritate habetur, що означає «судове рішення слід визначати за істину». Зазначений принцип знаходить своє втілення у низці нормативних актів, а у розрізі господарського процесуального закону до певної міри й у частині 4 статті 75 ГПК України, якою встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Практикою ЄСПЛ у низці справ сформульовано принцип правової визначеності, в основі якого лежить принцип res judicata. За таких обставин завданням суду у нинішній справі було визначити співвідношення між принципом правової визначеності, елементом якого є res judicata та статтею 75 ГПК України. У нинішній справі об`єднана палата КГС ВС пішла шляхом протиставлення принципу res judicata статті 75 ГПК України, що у моєму розумінні не відображає глибинного їх зв`язку. Слід зауважити, що питання тлумачення частини 4 статті 75 ГПК України та аналогічних положень галузевого законодавства минулих періодів є актуальним останні 30 років і має яскраво виражений практичний характер. Спори, щодо розподілу обставин, які не підлягають доказуванню, тривають на практичному рівні досьогодні і вимагають від Верховного Суду формування універсального практичного правила, яке б спиралося не лише на норми національного законодавства, а й на міжнародні зобов`язання України та практику ЄСПЛ. Думається, що підхід, застосований судом касаційної інстанції у нинішній справі - спроба розподілу на життєві обставини, які складаються з дій та подій та правову оцінку і яка відповідає сталому підходу судів вищих інстанцій протягом тривалого періоду не до кінця відповідає зобов`язанням України, що випливають зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і не дає практичної відповіді на спірне питання. На перший погляд видається, що концепція справедливого суду, закладена у статті 6 Конвенції, розмиває можливість сформулювати універсальне правило щодо правил преюдиційності, визначаючи, що у різних ситуаціях застосування зазначеної норми Конвенції з урахуванням норм національного права не повинно загалом підривати принцип правової визначеності та принцип res judicata. Норма частини 4 статті 75 ГПК України є методологічною основою досягнення цілей принципів res judicata та правової визначеності, тому у даному випадку касаційний суд повинен був надати аналіз зазначеній нормі. За таких обставин, та з урахуванням того, що Велика Палата Верховного Суду не вирішувала подібного питання з урахуванням статті 6 Конвенції, більш вдалим підходом у даній справі було б формування наступного принципу: питання вичерпності предмету доказування в умовах наявності судових рішень, у яких суди розглядали пов`язані з наявним спором обставини, визначається з урахуванням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 75 ГПК України таким чином аби не підривати принцип остаточності судового рішення, що набрало законної сили. Завданням суду у кожній конкретній справі є визначення межі дотримання зазначених норм задля досягнення правової визначеності у конкретному спорі і недопущення ревізії судових рішень, в яких вирішено питання, що є істотними для спору, який розглядається судом. Суддя В. Пєсков