Постанова 4822 № 725/2097/24

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 вересня 2025 року м. Чернівці справа № 725/2097/24 провадження 822/696/25 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Кулянди М.І., суддів: Височанської Н.К., Половінкіної Н.Ю., секретар Скулеба А.І., учасники справи: позивач та відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 , відповідачі та позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 15 травня 2025 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Федіна А.В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2024 року ОСОБА_1 до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування. Позов мотивовано тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 68,00 кв.м. та житловою 39,30 кв.м. У вказаній квартирі, з згодою попереднього власника, без реєстрації проживали ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які втратили право користування відповідним житлом з моменту переходу права власності на квартиру до нього. Натомість, відповідачі житлове приміщення не звільнили, продовжують проживати у належній йому квартирі, створюють перешкоди у користуванні зазначеним нерухомими майном, не здійснюють ремонт у квартирі, користуються комунальними послугами, проте не сплачують їх вартість, створюючи значну заборгованість перед АТ «Чернівціобленерго», КП «Чернівціводоканал», АТ «Чернівцігаз». Вказував на те, що відповідачі умисно перешкоджають йому у праві користування квартирою, не сплачують комунальні послуги з центрального водопостачання та водовідведення, з розподілу електричної енергії та розподілу газу, псують належне йому майно, створюють заборгованість та позбавляють його права здійснити будь-які оздоблювальні роботи у своїй квартирі, а також постійно наголошують на то му, що це їх квартира, а він незаконно оформив право власності на неї після смерті батька - ОСОБА_4 . З метою досудового врегулювання спору, у січні 2024 року він направив відповідачам вимогу про добровільне виселення з належного йому житла, проте на таку вимогу вони належним чином не відреагували, продовжують порушувати його права як власника, а тому він звернувся до суду з даним позовом. Просив суд усунути йому перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , шляхом примусового виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 . Вирішити питання про розподіл судових витрат. У травні 2024 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням. Посилалися на те, що батько позивача за первісним позовом - ОСОБА_4 та відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 є рідними братом та сестрою, а їх спільна мати, ОСОБА_5 , 13.08.1998 року отримала свідоцтво про право особистої власності на квартиру за адресою АДРЕСА_2 . Таким чином, зазначена квартира належала матері ОСОБА_2 та бабусі ОСОБА_3 відповідно. Починаючи ще з 1996 року, і по теперішній час ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали за вказаною адресою, були зареєстровані у спірній квартирі, здійснювали догляд за нею, а батько позивача за первісним позовом у спірній квартирі проживав лише невеликий період, після чого переїхав у м.Полтава на постійне місце проживання. ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарувала зазначену квартиру своєму сину - ОСОБА_4 , який не мав претензій щодо проживання у квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ніколи не звертався до них з вимогою про звільнення житлового приміщення. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер та позивач за первісним позовом, прийнявши спадщину після смерті батька, до складу якої ввійшла спірна квартира, 11 грудня 2023 року зняв з реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та намагається їх виселити. Звертали увагу на те, що ОСОБА_2 є особою похилого віку, а ОСОБА_3 особою з інвалідністю третьої групи, вони все життя проживали у спірній квартирі, яка є їх єдиним житлом, з якою вони мають тісний тривалий зв`язок, іншого житла у них немає та вони не можуть себе забезпечити іншим житловим приміщенням, а тому їх виселення зробить їх безхатченками, буде надмірним втручанням в приватну сфері та порушенням їх права на повагу до житла. Вказували на те, що позивач забезпечений житлом, у його власності є квартира за адресою АДРЕСА_3 , спірну квартиру він набув у власність безоплатно внаслідок спадкування та йому було відомо, що у вказаній квартирі постійно проживають його родичі. З урахуванням наведеного, вважають, що вони не втратили право користування спірною квартирою, яка є їх житлом також в розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Просили суд визнати право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_1 з реєстрацією місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Вирішити питання про судові витрати. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Чернівецького районного суду м.Чернівці від 15 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування відмовлено. Позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням задоволено частково. Визнано право користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 житловим приміщенням за адресою АДРЕСА_2 . Вирішено питання про судові витрати. Відмовляючи у задоволенні первісного позову суд першої інстанції дійшов висновку, що виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не збалансовує інтереси власника житла ОСОБА_1 та відповідачів за первісним позовом , які не мають іншого житла, а, отже, у разі задоволення позовних вимог за первісним позовом щодо їх виселення стануть безхатьками, у зв`язку з чим первісний позов задовленню не підлягає. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право користування спірною квартирою, згідно із законом, вселившись у нього в установленому законом порядку, зі згоди колишнього власника цього будинку, а відповідач чинить їм перешкоди у користуванні вказаною квартирою. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позовні вимоги за первісним позовом та відмовити у задоволенні позиву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, не звернув уваги на те, що відповідачі самовільно, без будь-яких правових підстав проживають в належній йому квартирі по АДРЕСА_2 ; не допускають його до квартири; недбайливо ставляться до майна; не сплачують комунальні послуги. Також вказує на те, що право користування зазначеною квартирою припинилось у відповідачів після зміни її власника, а тому відповідачі підлягають виселенню з спірною квартирою. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до суду відзив на апеляційну скаргу. Просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Посилається на те, що аргументи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, є безпідставними.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій 13 серпня 1998 року ОСОБА_5 отримала у власність приміщення квартири спільного заселення за адресою АДРЕСА_4 . У вказаній квартирі 09 квітня 1999 року були зареєстровані ОСОБА_2 , яка є донькою ОСОБА_5 , а також ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_2 та відповідно онуком ОСОБА_5 . Родині відносини між вказаними особами та ступінь споріднення визнаються учасниками справи та суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин (а/с13, 43). 22 грудня 2008 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_4 вище квартиру адресою АДРЕСА_5 ). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер та після його смерті спадщину, до складу якої ввійшла спірна квартира, прийняв його син - ОСОБА_1 , якому було видане свідоцтво про право на спадщину за законом та на підставі якого право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 (а/с 14-16). відповідно до довідки Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради №Д віл 11 грудня 2023 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зняті з реєстрації місця проживання за вказаною адресою 11 грудня 2023 року за заявою власника (а/с 18). 25 січня 2024 року ОСОБА_1 надіслав на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вимогу в якій вимагав добровільно припинити порушення його прав як власника, виїхати із належної йому квартири, а у випадку продовження порушень попередив про звернення до суду із позовом про виселення (а/с 23). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine). У справі «Прокопович проти росії» (рішення від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання. Отже, за змістом указаних рішень ЄСПЛ тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) також визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої уваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom). Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria)). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення від 05 січня 2000 року ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy). Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У справі, яка переглядається, спір виник між ОСОБА_1 , який є власником спірної квартири, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з приводу користування вказаним житлом. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України. У статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Аналіз положень статей 64, 150, 156, 162 ЖК України дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут). Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України). Згідно з частинами першою, четвертою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. Водночас відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Приписи статті 406 ЦК України у спорі між власником та членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Отже, при розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , як члени сім`ї, були вселені у спірне житло та зареєстровані у ньому в квітні 1999 року з дозволу власника ОСОБА_5 (баби ОСОБА_3 та матері ОСОБА_2 ). Таким чином, перехід права власності на квартиру в порядку спадкування до ОСОБА_1 не змінив характер цих відносин, як сімейний, та відповідно, такий перехід не припинив сервітут ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на право проживати у квартирі. Вказане також спростовує доводи апеляційної скарги про те, що із зміною власника право користування, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зазначеною квартирою припинилось. Також ОСОБА_3 та ОСОБА_2 власного житла на праві власності не мають і доказів протилежного ОСОБА_1 не надав. Отже, право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом про усунення перешкод у користуванні майном шляхом припинення права користування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 цим майном, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування та частковому задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі самовільно, без будь-яких правових підстав проживають в належній йому квартирі по АДРЕСА_2 є безпідставними виходячи х наступного. Як було встановлено судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані за адресою АДРЕСА_2 з 09 квітня 1999 року, за згодою власника квартири, а саме ОСОБА_5 . ОСОБА_2 , є донькою ОСОБА_5 , а ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_2 та відповідно онуком ОСОБА_5 . Родинні відносини між вказаними особами та ступінь споріднення визнаються учасниками справи (а/с13, 43). Отже, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на правових підставах проживають в квартирі по АДРЕСА_2 . Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційних скарг Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції слід залишити без змін. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Чернівецького районного суду м.Чернівці від 15 травня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Дата складання повного тексту судового рішення - 22 вересня 2025 року. Головуючий М.І. Кулянда Судді: Н.К. Височанська Н.Ю. Половінкіна