Постанова 4822 № 727/4298/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 червня 2026 року м. Чернівці справа № 727/4298/25 провадження № 22-ц/822/818/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Одинака О. О. суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н. за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д. позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (відповідачі за зустрічним позовом) відповідач ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом) третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача за первісним позовом, ОСОБА_4 апеляційна скарга ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_5 , на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року головуюча в суді першої інстанції суддя Дубець О. С. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У квітні 2025 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Просили суд: визнати за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . визнати за ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_1 . усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення постачання електроенергії та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 . Позов обґрунтований тим, що 21 травня 2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 був укладений шлюб. На момент реєстрації шлюбу місце проживання ОСОБА_4 було зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , яка належала йому на праві спільної часткової власності. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_1 фактично проживала за вказаною адресою. ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_4 та ОСОБА_1 народився син ОСОБА_2 . З моменту народження ОСОБА_2 був зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_2 . 12 березня 2013 року ОСОБА_4 , як співвласник вказаної квартири, зареєстрував за вказаною адресою ОСОБА_1 , як свою дружину. Отже ОСОБА_1 з травня 2005 року фактично проживає, а з березня 2013 року було зареєстроване місце її проживання за адресою: АДРЕСА_2 . 19 липня 2018 року заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 переїхав проживати закордон, а позивачі за первісним позовом продовжили проживати за місцем їхньої реєстрації. 16 липня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було знято із зареєстрованого місця проживання за заявою власників житла ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . ОСОБА_1 вказує на те, що протягом періоду проживання вона оплачувала комунальні послуги та інші побутові потреби для підтриманням належного стану квартири. Зазначає, що у неї із сином відсутнє будь-яке інше житло, окрім вказаної квартири. Після зняття позивачів за первісним позовом із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_3 звернулася із заявами до АТ «Чернівціобленерго» та КП «Чернівціводоканал» про зупинення постачання електроенергії та води за адресою: АДРЕСА_2 . 28 березня 2025 року ОСОБА_3 викликала майстра за адресою фактичного проживання позивачів за первісним позовом для зміни замків в квартирі та того ж дня викликала поліцію з метою їх примусового виселення з квартири. При цьому позивачі за первісним позовом вважають, що дії щодо створення їм перешкод у користуванні житловим приміщенням є протиправними, а у них наявне право на користування спірним житлом, оскільки виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку, припинення сімейних відносин із власником будинку/квартири не позбавляє колишнього члена сім`ї права користування жилим приміщенням. Крім того, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважають, що з метою відновлення їхнього порушеного права на належні умови проживання та користування житлом, наявні підстави для задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення постачання електроенергії та водопостачання. Короткий зміст зустрічного позову ОСОБА_3 . У вересні 2024 року ОСОБА_3 пред`явила зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Просила суд усунути їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 . Посилається на те, що 25 березня 2025 року ОСОБА_3 стала єдиним власником квартири АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 , як син та дружина попереднього співвласника квартири ОСОБА_4 19 липня 2018 року заочним рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці у справі № 727/4761/18 розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . 16 липня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 рішенням Департаменту адміністративних послуг Чернівецької міської ради були зняті з місця реєстрації за вказаною адресою за заявою співвласників квартири, яке було оскаржене до суду. Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівців від 10 березня 2025 року в справі № 727/13371/24, залишеним без змін постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 травня 2025 року, у позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування рішення щодо зняття їх з реєстрації місця проживання відмовлено. Вказує, що на її прохання надати доступ до квартири шляхом передачі ключів від вхідних дверей відповідачі за зустрічним позовом відмовилися, що засвідчує факт перешкоджання у користуванні квартирою. У зв`язку із відсутністю ключів від власної квартири, 28 березня 2025 року ОСОБА_3 було здійснено виклик працівників поліції з метою їх присутності при аварійному відчиненні вхідних дверей спірної квартири, які згодом були відчинені відповідачами за зустрічним позовом. Вважає, що звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до суду із позовом про визнання права користування зазначеною квартирою та усунення перешкод у користуванні нею, є також діями, спрямованими на перешкоджання власнику у користуванні квартирою. Посилається на те, що за усталеною судовою практикою відсутність між сторонами укладеного договору найму (оренди) житла, а також відсутність інших правових підстав для проживання, не створює у вселених осіб жодного речового чи зобов`язального права на користування чужим майном. ОСОБА_3 як власниця квартири не надавала згоди на проживання у ній відповідачів, а отже їх перебування в житлі є вчиненням перешкод у користуванні майном, що підлягає усуненню в судовому порядку. Короткий зміст судових рішень у справі Ухвалою Шевченківського районного суду міста Чернівців від 20 листопада 2025 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням залишено без розгляду. Залучено до участі у справі № 727/4298/25 за первісним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , про визнання права користування житловим приміщенням та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача за первісним позовом, ОСОБА_4 . Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_1 . Усунуто ОСОБА_3 перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення постачання електроенергії та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 . В зустрічному позові ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат у виді судового збору. Задовольняючи первісний позов суд першої інстанції виходив із того, що спірна квартира належала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності по 1/2 частки у праві власності. На час вирішення спору у цій справі одноосібним власником квартири є ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вселилися в спірну квартиру, як члени сім`ї одного із колишніх співвласників квартири ОСОБА_4 . ОСОБА_1 набула право користування квартирою після одруження із ОСОБА_4 , а саме з травня 2005 року, пізніше, у березні 2013 року за цією адресою було зареєстроване її місце проживання. ОСОБА_2 набув право користування спірною квартирою з моменту народження вересень 2005 року, тоді ж його місце проживання було зареєстроване за цією адресою. Судом також встановлено, що позивачі за первісним позовом весь час, з моменту вселення у спірну квартиру, проживали у ній та були зареєстровані за вказаною адресою до того моменту, коли за заявою власників квартири вони не були зняті з реєстрації місця проживання 16 липня 2024 року. За вказаних обставин справи позивачі за первісним позовом, як члени сім`ї одного із співвласників квартири, були вселені у спірне житло та зареєстровані у ньому, а отже набули право користування спірною квартирою. В свою чергу, перехід права власності на квартиру в порядку спадкування та на підставі договору дарування до ОСОБА_3 не змінив характер цих відносин, як сімейних, та відповідно, такий перехід не припинив сервітут ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на право проживати у квартирі. В частині вирішення позовної вимоги за первісним позовом про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення постачання електроенергії та водопостачання в квартирі, суд виходив із того, що позивачі позбавлені можливості користуватись комунальними послугами в квартирі, зокрема послугами водопостачання та водовідведення та постачання електроенергії, у зв`язку із їх відключенням за заявою власника квартири. Відповідно до пункту 7.13 Правил роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою Національна комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14 березня 2018 № 312, відновлення електроживлення електроустановки, яка була відключена за заявою її власника, здійснюється за заявою власника цієї електроустановки протягом 5 робочих днів після оплати власником цієї електроустановки оператору системи послуги з підключення. Згідно з положеннями Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 27 червня 2008 року№ 190, Типового індивідуального договору про надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення з обслуговуванням внутрішньо будинкових систем, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2019 року № 690, відновлення водопостачання та водовідведення відбувається за заявою споживача про приєднання до систем централізованого питного водопостачання та централізованого водовідведення. З огляну на наведене та з метою відновлення порушеного права позивачів на належні умови проживання та користування житлом, суд дійшов висновку щодо заявлені вимоги є належним способом захисту та підлягають задоволенню. Відмовляючи у зустрічному позові суд першої інстанції керувався тим, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві власності мають власне житло. Доказів протилежного позивачка за зустрічним позовом не надала. Право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, у тому числі шляхом припинення права користування цим майном, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання. За висновком суду ОСОБА_3 не довела наявності підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовити повністю, а зустрічний позов задовольнити. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. ОСОБА_3 вважає помилковими висновок суду першої інстанції про те, що перехід до неї права власності на квартиру у порядку спадкування та на підставі договору дарування не змінив характер спірних правовідносин, як сімейних, та у зв`язку із цим відсутності підстав для припинення сервітуту позивачів за первісним позовом на право проживати у квартирі. Акцентує увагу на тому, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. У цій справі, інтереси відповідачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишніх членів сім`ї, у яких припинилися правові підстави користування чужим майном, та які, забезпечені іншим житловим приміщенням. Звертає увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Також усуваючи позивачам перешкоди у користуванні квартирою шляхом зобов`язання відповідачки відновити електропостачання, водопостачання та водовідведення суд першої інстанції не врахував, що такі дії є виключно правом власника, а примус до їх вчинення є неправомірним втручанням у реалізацію прав власника нерухомого майна. Відповідачі за зустрічним позовом не надають доступу власнику до квартири, фактично утримуючи майно позивачки всупереч її волі, що саме по собі є юридично значущим порушенням права власності. ОСОБА_3 не надавала згоди на проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у квартирі, а їх перебування та проживання в ній є вчиненням перешкод у користуванні майном, що підлягає усуненню шляхом їх виселення. Відповідачі за зустрічним позовом забезпечені іншим житлом, що виключає ризик порушення їх житлових прав. Окрім цього, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам ОСОБА_3 та не навів мотивів їх відхилення. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє ОСОБА_6 подали відзив на апеляційну скаргу. Просили апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вважає, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову обґрунтовано виходив із того, що тривалий час проживання особи у житлі, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, для цілей захисту права на житло визначальним є факт тривалого та усталеного зв`язку особи з конкретним житловим приміщенням, а не гіпотетична здатність цієї особи у майбутньому набути інше житло. Акцентує увагу на тому, що суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, здійснив оцінку пропорційності можливого втручання у право позивачів на житло, врахував практику ЄСПЛ та Верховного Суду і дійшов обґрунтованого висновку про те, що виселення позивачів є непропорційним заходом, який покладав би на них надмірний тягар. Доводи апелянта в цій частині не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права у розумінні частини другої статті 376 ЦПК України та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення. Загалом доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції. Жоден із наведених апелянтом аргументів не свідчить про неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права чи неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади від 19 вересня 2024 року ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрована в період з 12 березня 2012 року по 16 липня 2024 року за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 8). Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади від 19 вересня 2024 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , був зареєстрований в період з 21 вересня 2005 року по 16 липня 2024 року за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 10). Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 22 листопада 2024 року квартира АДРЕСА_1 , належала на праві спільної часткової власності: ОСОБА_3 1/2 частки на підставі свідоцтва про право на спадщину від 25 квітня 2024 року № 683, та ОСОБА_4 1/2 частки на підставі свідоцтва про право на спадщину від 18 травня 2010 року № 4-1201 та свідоцтва про право власності від 20 грудня 2002 року (а. с. 11-12). Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав від 25 березня 2025 року вбачається, що ОСОБА_3 набула 1/2 частки у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 25 березня 2025 року № 1439 (а. с. 167). Згідно із свідоцтвом про народження, виданим відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції 21 листопада 2005 року ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а його батьками зазначено: батько ОСОБА_4 , мати ОСОБА_1 (а. с. 13). Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 19 липня 2018 року розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , зареєстрований 21 травня 2005 року відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції за актовим записом № 523 (а. с. 16). Відповідно до витягу № 596721 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 09 лютого 2024 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , 21 вересня 2005 року; ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована 12 березня 2013 року (а. с. 19). Згідно з актом № 194 про фактичне проживання особи від 07 жовтня 2024 року, складеним ПП «Санітарія» за участі сусідів, вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживає за вказаною адресою з 2005 року (а. с. 20). Відповідно до наданих Департаментом надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради відповідей від 25 жовтня 2024 року вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зняті із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , за заявою власника житла 16 липня 2024 року (а. с. 21-22). Відповідно до відповіді, наданої Департаментом патрульної поліції Управління патрульної поліції в Чернівецькій області від 09 квітня 2025 року та 23 липня 2025 року вбачається, що 28 березня 2025 року був здійснений виїзд працівників управління патрульної поліції в Чернівецькій області відповідно до виклику на спецлінію 102, який надійшов 28 березня 2025 року о 11 годині 34 хвилини відповідно до якого заявниця ОСОБА_3 , просила направити представників поліції при аварійному відчиненні дверей за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 59, 111). Постановою Чернівецького апеляційного суду від 22 травня 2025 року у справі № 727/13371/24 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Департамент надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради, про скасування рішення про зняття з реєстрації місця проживання, встановлено, що на даний час відсутнє рішення суду про визнання за позивачами права користування спірним житловим приміщенням, проте вони не позбавлені можливості у подальшому звернутися до суду з відповідними позовними вимогами. Крім того, зняття їх з реєстрації саме по собі не зумовлює автоматично втрату права і надалі проживати в цьому жилому приміщенні (а. с. 76). Відповідно до наданої КП «Чернівціводоканал» відповіді від 04 квітня 2024 року щодо запиту ОСОБА_1 вбачається, що за адресою: АДРЕСА_2 , по зверненню споживача у зв`язку з не проживанням та не користуванням централізованим водопостачанням та водовідведенням був опломбований ввід води блокуючим пристроєм (а. с. 92-93). Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 пояснили суду, що ОСОБА_1 постійно проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з того часу, як вона вийшла заміж за ОСОБА_4 . ОСОБА_2 проживає у вказаній квартирі зі свого народження. Іншого житла вони не мають, весь цей час проживають в даній квартирі, сплачують комунальні платежі. На даний час в квартирі відсутні електропостачання та водопостачання, так як ОСОБА_3 відключила квартиру від отримання цих комунальних послуг. Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає зазначеним вище вимогам закону, з огляду на наступне. Щодо вирішення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 пред`явленого до ОСОБА_3 . За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. У цій справі позивачі за первісним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 як на підставу своїх вимог посилалися на те, що вселилися у квартиру АДРЕСА_1 , за згодою її співвласника ОСОБА_4 (якому належала 1/2 частки у праві власності на квартиру), будучи членами його сім`ї (дружною та сином відповідно). При цьому місце проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у вказаній квартирі було зареєстровано 12 березня 2013 року та 21 вересня 2005 року відповідно. ОСОБА_3 успадкувала 1/2 частки у праві власності на вищевказану квартиру як спадкоємець першої черги за законом після смерті її батька ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , а 25 квітня 2024 року здійснено реєстрацію право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Також як вбачається з наявного в матеріалах справи свідоцтва про право на спадщину (том 1, а. с. 25), спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_10 був його син ОСОБА_4 , який відмовився від спадкування своєї частки на користь сестри ОСОБА_3 19 липня 2018 року заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 переїхав проживати закордон, а позивачі за первісним позовом продовжили проживати за місцем їхньої реєстрації. 16 липня 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було знято із зареєстрованого місця проживання за заявою співвласників квартири ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а в подальшому ОСОБА_4 відчужив на користь ОСОБА_3 належну йому 1/2 частки у праві власності на квартиру за договором дарування від 25 березня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Макеєвою Н. В. Отже, спірні правовідносини у цій справі виникли між особами, вселеними у квартиру з дозволу колишнього власника ОСОБА_4 , з яким вони проживали однією сім`єю як дружина і син, та чинним власником квартири ОСОБА_3 , яка спочатку 1/2 частки у праві власності на цю квартиру успадкувала, а іншу 1/2 частки, яка належала її брату ОСОБА_4 , набула у власність безоплатно на підставі договору дарування. Надаючи оцінку спірним правовідносинам колегія суддів виходить із наступного. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Позивачі у цій справі звернулися до суду за захистом невизнаного їх права на користування спірною квартирою як осіб, які вселилися у квартиру зі згоди її попереднього співвласника. Такий спосіб захисту пов`язаний з поновленням свого права на проживання у житлі внаслідок їх зняття із зареєстрованого місця проживання. Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство. За змістом зазначених норм матеріального права право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права. Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom). Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а отже наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що в світлі рішень ЄСПЛ та статті 8 Конвенції при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Звернення до суду з позовом про визнання права користування у цій справі викликане оспоренням права позивачів на проживання у спірній квартирі, що вказує на факт їх виселення з квартири, яку вони вважали своїм «житлом» у контексті статті 8 Конвенції, та прагнення до поновлення права на проживання у квартирі на законних підставах. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). З огляду на зазначене, досліджуючи підстави виникнення права користування житлом застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17. У цій справі суди встановили, що право користування спірною квартирою виникло у позивачів як членів сім`ї ОСОБА_4 , якому належала 1/2 частки у праві власності на відповідну квартиру. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України). Верховний Суд вже вказував, що сервітут це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15); залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 521/15090/14-ц, від 08 березня 2024 року у справі № 740/4760/20, у справі № 755/1644/22). Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України). Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до членів сім`ї власника житлового будинку (квартири) належать особи, зазначені у статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї може бути визнано інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. За загальним правилом право членів сім`ї власника квартири користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є. Із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема, у постанові від 03 грудня 2025 року у справі № 438/1286/22. Як встановлено судами ОСОБА_4 відчужив на користь ОСОБА_3 належну йому 1/2 частки у праві власності на квартиру за договором дарування від 25 березня 2025 року, посвідченого приватним нотаріусом Макеєвою Н. В. Разом з цим з урахуванням конкретних обставин цієї справи колегія суддів звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, відповідно до якої: «оскільки позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення. Факт переходу права власності на житло до іншої особи не може бути підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника квартири, якщо сторони відповідного договору про відчуження житла під час його укладення діяли недобросовісно». У постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 759/11822/23 Верховний суд вказав на наступне: «ОСОБА_1 зареєстрована і проживає у будинку з 1979 року та вселилася до спірного будинку як член сім`ї власника будинку. ОСОБА_1 фактично користується будинком на підставі сервітуту, встановленому на підставі закону, і в установленому порядку сервітут не припинений. Припинення сімейних відносин з ОСОБА_4 не позбавляє ОСОБА_1 права користування спірним житловим приміщенням. Також не може бути підставою для припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї попереднього власника як перехід права власності на житловий будинок до іншої особи». Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18, від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21). Враховуючи наведене, суд першої інстанції, із яким погоджується й суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивачі за первісним позовом набули право користування спірною квартирою згідно з законом як члени сім`ї колишнього співвласника квартири, проживали у відповідному житлі тривалий час на законних підставах, іншого житла позивачі на праві власності не мають (докази на підтвердження протилежного в матеріалах справи відсутні), а також врахувавши обставину відчуження ОСОБА_4 належної йому 1/2 частки у праві власності на квартиру за договором дарування на користь ОСОБА_3 , яка будучи пов`язаною особою (сестрою) не могла не знати (або ж проявивши розумну обачливість могла дізнатись) про факт проживання у цій квартирі позивачів, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання втрати позивачами своїх прав на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. При вирішенні цього спору колегія суддів також враховує висновок Верховного Суду, наведений у постанові від 15 жовтня 2025 року у справі № 755/9976/24 (провадження № 61-6915св25), про те, що реєстрація (декларування) місця проживання або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод або підставою для їх обмеження, не є підставою для набуття такою особою права володіння, користування чи розпорядження житлом, про проживання в якому особа повідомила. За обставин цієї справи шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 розірвано за рішенням суду ще у 2018 році. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 разом з сином ОСОБА_2 продовжили проживати у квартирі, співвласником якої був ОСОБА_4 . При цьому останній до зняття позивачів з зареєстрованого місця проживання у 2024 році у той чи інший спосіб не заперечував проти їх проживання у квартирі, не вимагав звільнити житло. Докази протилежного в матеріалах справи відсутні. З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в частині визнання за ними права користування квартирою, оскільки позбавлення їх єдиного житла, в якому вони постійно проживала тривалий період часу (близько 20 років), буде суперечити приписам статті 8 Конвенції та практиці ЄСПЛ, згідно з якою втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Також колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що позивачам чиняться перешкоди у користуванні житлом, що підтверджено наявними у матеріалах справи доказами. Колегія суддів погоджується із тим, що ОСОБА_3 як власник квартири наділена правом відмовитися від забезпечення цієї квартири комунальними послугами. Разом з тим, частиною другою статті 13 ЦК України встановлено, що при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватись від дій, які б могли порушити права інших осіб. З огляду на висновки суду першої та апеляційної інстанцій про те, що у квартирі на достатніх правових підставах проживають позивачі, тому відмова ОСОБА_3 від забезпечення квартири комунальними послугами є такою, що шкодить правам позивачів, а тому є незаконною. З цих же підстав колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_3 про те, що рішення суду першої інстанції про її зобов`язання поновити електропостачання та водопостачання в квартирі, є примусом власника квартири до дій проти його волі. Окрім цього як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 звертаючись із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як на підставу своїх вимог посилалася на те, що останніми чиняться перешкоди у користуванні належній їй на праві власності квартирі (в тому числі проживанні), однак здійснивши дії щодо відключення електропостачання та водопостачання, цим самим зробила квартиру фактично непридатною і для свого проживання. Оскільки відповідачка стала ініціатором припинення постачання комунальних послуг до квартири, а тому не позбавлена можливості відповідно до закону поновити постачання житлово-комунальних послуг до цієї квартири у той самий спосіб, за яким їх постачання було припинено, на що правильно звернув увагу суд першої інстанції. Висновки суду першої інстанції у цій частині узгоджуються із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 квітня 2022 року у справі № 760/9127/20-ц (провадження № 61-18189св21). Разом з цим колегія суддів звертає увагу на те що згідно з вимогами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Звертаючись із позовом у цій справі (з урахуванням залишення без розгляду позову пред`явленого до ОСОБА_4 ), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в тому числі заявили вимогу, за змістом якої просили: «Усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення власником ОСОБА_3 постачання електроенергії та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 ». Задовольняючи позов у цій частині в резолютивній частині рішення суд першої інстанції зазначив наступне: «Усунути ОСОБА_3 перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення постачання електроенергії та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 ». У зв`язку з наведеним резолютивна частина ухваленого рішення допускає неоднозначне тлумачення щодо того, хто є зобов`язаною особою за цим рішенням, так і на користь кого відповідне рішення повинно виконуватися. В даному випадку має місце й не відповідність сформульованої позивачами позовної вимоги критеріям чіткості, зрозумілості та однозначності. Разом з цим колегія суддів звертає увагу на те, що некоректне формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 серпня 2021 року у справі №149/2736/20 (провадження № 61-9025св21). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18 (провадження № 14-209цс21) вказала на те, що якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)). У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12) та від 04 липня 2023 року у справі №233/4365/18 (пункт 31)). З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що право позивачів підлягає судовому захисту за їх позовом у наступний спосіб: «Зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення електропостачання та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 ». З цих підстав підлягає зміні резолютивна частина рішення суду щодо задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом. Щодо вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 пред`явленого до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Відповідно до вимог пункту 3 частини четвертої статті 265 ЦПК рішення суду першої інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Аналіз вказаної норми дає підстави для висновку, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) учасника справи, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання. Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23). Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції в порушення норм процесуального права не навів мотивів, якими керувався суд ухвалюючи відповідне рішення, обмежившись лише посиланням на те, що ОСОБА_3 не довела наявності підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів. Доводи апеляційної скарги у цій частині знайшли своє підтвердження. В свою чергу, усуваючи неповноту судового розгляду колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria). У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 28 травня 2002 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy). Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися у судовому порядку. Згідно із статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Дійсна сутність позовних вимог про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16, провадження № 14-181цс18. У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15, провадження № 6-13113цс16, та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, провадження № 61-29520св18, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13, провадження № 61-17372св18, зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Право користування чужим майном передбачено положеннями статей 401-406 ЦК України. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції. Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів. Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У справі, що переглядається: відповідачі за зустрічним позовом вселились у квартиру зі згоди співвласника квартири ОСОБА_4 у 2005 році як його дружина та син, і ця квартира весь час використовувалась ними для їх проживання; ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не мають на праві власності іншого житла та іншого місця проживання (докази протилежного в матеріалах справи відсутні); обставина перебування (тимчасового проживання) ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у квартирі ОСОБА_9 (матері і баби відповідачів відповідно) з метою забезпечення побутових потреб обумовлена відключенням електропостачання та водопостачання у квартирі, в якій вони проживали, а тому не свідчить про набуття ними права користування цим житлом. Установивши вказані обставини апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції по суті про відмову в задоволенні зустрічного позову, оскільки у відповідачів виник міцний зв`язок з місцем постійного проживання, а тому їх виселення з квартири за встановлених у справі обставин і досліджених доказів не буде пропорційним втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції. Подібні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 17 вересня 2025 року у справі № 306/123/22 (провадження № 61-3237св25), від 25 березня 2026 року у справі № 756/10234/23 (провадження № 61-6402св25) за обставин, які є подібними до цієї справи. З огляду на викладене, у зустрічному позові ОСОБА_3 слід було відмовити саме з цих підстав. З урахуванням вищевикладеного, суд першої інстанції, хоча й прийшов до правильного висновку про відмову у зустрічному позові ОСОБА_3 , проте належним чином не обґрунтував мотивів такої відмови, а тому підлягає зміні мотивувальна частина оскарженого рішення. Колегія суддів вважає помилковими доводи апеляційної скарги про те, що сплата ОСОБА_3 житлово-комунальних послуг свідчить про невиконання відповідачами їх обов`язку щодо такої оплати, у зв`язку з їх фактичним користуванням відповідними послугами у період їх проживання у квартирі, і як наслідок наявності підстав для їх виселення. Верховний суд у постанові від 07 лютого 2024 року у справі № 372/2236/21 (провадження № 61-7223св23) вказав на те, що за загальним правилом, власник зобов`язаний утримувати майно, яке йому належить, у тому числі сплачувати житлово-комунальні послуги. Разом із тим, власник не позбавлений права вимагати від осіб, які фактично користуються (споживають) житлово-комунальними послугами сплати відповідної компенсації, якщо інше не передбачено договором між ними. Отже ОСОБА_3 не позбавлена можливості вимагати від відповідачів, у разі фактичного користування ними житлово-комунальними послугами та невиконання обов`язку з їх оплати, відповідної компенсації. Також як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови апеляційним судом надана оцінка дотриманню балансу між захистом права власності позивачки та захистом прав колишніх членів сім`ї попереднього співвласника на користування квартирою, за наслідком якої суд дійшов висновку про непропорційність такого заходу втручанням у право на житло як виселення та навів мотиви такого висновку. Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 на правильність вирішення спору судом першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову про виселення відповідачів не впливають та не є підставою для його скасування. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 03 березня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права користування квартирою ухвалено з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід залишити без змін. Рішення суду в частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому слід змінити резолютивну частину рішення, виклавши її в наступній редакції: «Зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення електропостачання та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 ». В іншій частині рішення про задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом підлягає залишенню без змін. Рішення суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому його слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення щодо вирішення зустрічного позову підлягає залишенню без змін. Щодо розподілу судових витрат З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції та його резолютивної частини, проте лише щодо зміни її формулювання без зміни висновків по суті спору, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника. Близької за змістом позиції щодо розподілу судових витрат дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 916/22721/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/11212/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18, 25 червня 2020 року у справі № 908/299/18, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17. Щодо заявленого представником ОСОБА_11 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , клопотання про відкладення розгляду справи Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. 08 червня 2026 року від представника ОСОБА_11 до Чернівецького апеляційного суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у призначеному на 08 червня 2026 року судовому засіданні на іншу дату у зв`язку із зайнятістю у іншому судовому процесі та неможливості іншого представника ОСОБА_5 взяти участь у судовому засіданні у зв`язку з його мобілізацією до лав Збройних Сил України. Як вбачається з матеріалів справи ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 01 червня 2026 року справу призначено до розгляду на 08 червня 2026 року. Представники ОСОБА_11 та ОСОБА_5 належним чином повідомлені про розгляду справи у призначеному на 08 червня 2026 року судовому засіданні, про що свідчать відомості про доставку ухвали суду та судової повістки до електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд» ЄСІКС. Згідно з частиною сьомою статті 272 ЦПК України якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що її вручено й особі, яку він представляє. Вирішуючи клопотання ОСОБА_11 апеляційний суд керується тим, що законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див. постанову Верховного Суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23 (провадження № 61-4989ск24). Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі № 138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі № 496/5051/19 Колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні клопотання представника ОСОБА_11 про відкладення розгляду справи на іншу дату, з огляду на вищевикладене, а також те, що: явка учасників справи у судове засідання не була визнана обов`язковою; в клопотанні не вказано про наявність обставин, які б об`єктивно унеможливили розгляд справи у судовому засіданні, призначеному на 08 червня 2026 року; наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права користування житлом залишити без змін. Змінити резолютивну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року щодо вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 пред`явленої до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житлом, виклавши її в наступній редакції: «Зобов`язати ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у користуванні житловим приміщенням шляхом відновлення електропостачання та водопостачання в квартирі АДРЕСА_1 ». В іншій частині рішення про задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом залишити без змін. Змінити мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 03 березня 2026 року щодо вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, виклавши її в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення щодо вирішення зустрічного позову залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 08 червня 2026 року. Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК Судді: Наталія Височанська Ігор ЛИСАК