Постанова Дніпровський апеляційний суд № 175/2000/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5529/22 Справа № 175/2000/20 Суддя у 1-й інстанції - Бєльченко Л. А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 грудня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Демченко Е.Л. суддів Єлізаренко І.А., Куценко Т.Р. при секретарі Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 червня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком шляхом виселення, - в с т а н о в и л а: У червні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком шляхом виселення, мотивуючи його тим, що 28 вересня 2018 року між ним та відповідачем на аукціоні, проведеному товарною біржею Січеславська правова, було укладено договір купівлі-продажу майна №6 та акт приймання передачі майна. Право власності на вказане майно зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Дружина ОСОБА_1 (наразі вже колишня) надала свою згоду на укладання правочину. Вказував, що на початку жовтня 2018 року до нього звернувся відповідач з проханням надати йому вказаний будинок в оренду, зазначивши, що він знаходиться в скрутному матеріальному становищі. 09 жовтня 2018 року між ним і ОСОБА_1 був укладений договір оренди приміщення №9/10/18. За цим договором він, позивач, надав відповідачеві в безоплатне користування, в оренду, житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 4.1 умов договору оренди, договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2018 року. Згідно пункту 4.2 договору оренди термін діє договору оренди автоматично пролонгується, якщо сторони не повідомили в письмовій формі про інше. В абзаці другом пункту 5.2 договору оренди зазначено, що орендар має право на укладання нового договору, якщо протягом місяця до закінчення терміну договору сповістить орендодавця про своє бажання продовжити термін оренди. В абзаці 3 пункту 6.1 договору оренди визначено, що орендодавець зобов`язується надати орендарю (як наймачеві, що має переважне право) за його бажанням об`єкт оренди після закінчення терміну оренди на новий термін, якщо орендар повідомить орендодавця про своє бажання продовжити термін оренди в письмовому вигляді за місяць до закінчення терміну оренди. Зазначав, що ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2019 року у справі №175/144/19 накладено арешт на належний йому житловий будинок шляхом заборони вчинення дій, в тому числі щодо передачі будинку в оренду. Відповідач ОСОБА_1 жодного разу не повідомляв його відповідно до пункту 5.2 договору оренди про продовження договору оренди житлового будинку. Посилаючись на те, що він неодноразово повідомляв відповідача про необхідність виселитися з житлового будинку, але ОСОБА_1 відмовляється виселятися, мотивуючи тим, що між ними укладений договір оренди, а тому просив суд усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні житловим будинком, розташованим в АДРЕСА_1 , виселення ОСОБА_1 з нього. Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 червня 2022 року позов задоволено. Вирішено питання стосовно судових витрат. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просив скасувати рішення та закрити провадження по справі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов. Звертав увагу на те, що основним доказом у цій справі є договір купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року, який може бути визнаний судом нікчемним. Між ними наразі існує судовий спір про право власності відносно будинку, що виключає звернення до суду з даним позовом. Позивач правом на надання відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Відповідно до ст.ст.263,264 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на таке. Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачеві ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу майна від 28 вересня 2018 року належить житловий будинок, розташований у АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка площею 0,1500 га, кадастровий номер 1221486200:05:007:0319, за цією ж адресою. Договір був укладений шляхом проведеного Товарною біржею «Січеславська правова» аукціону. Право власності на вказане майно зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т.1 а.с.8-13). 09 жовтня 2018 року між позивачем і відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір оренди приміщення №9/10/18. За цим договором ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 в безоплатне користування, в оренду, житловий будинок загальною площею 168,5 кв.м, розташований уи АДРЕСА_1 (т.1 а.с.14). В пункті 4.1 договору оренди сторони погодили, що договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2018 року. Згідно пункту 4.2 договору оренди термін діє договору оренди автоматично пролонгується, якщо сторони не повідомили в письмовій формі про інше. Відповідно до абзацу другого пункту 5.2 договору оренди орендар має право на укладання нового договору, якщо протягом місяця до закінчення терміну договору сповістить орендодавця про своє бажання продовжити термін оренди Згідно абзацу 3 пункту 6.1 договору оренди орендодавець зобов`язується надати орендарю ( як наймачеві, що має переважне право) за його бажанням об`єкт оренди після закінчення терміну оренди на новий термін, якщо орендар повідомить орендодавця про своє бажання продовжити термін оренди в письмовому вигляді за місяць до закінчення терміну оренди. Також судом встановлено, що ОСОБА_2 , починаючи з грудня 2020 року, неодноразово, направлялися листи на адресу ОСОБА_1 з вимогою виселення з будинку позивача, що розташований у АДРЕСА_1 (т.1 а.с.178-185). Згідно з відповіддю директора філії Укрпошти в м.Дніпропетровська ОСОБА_1 було повідомлено про надходження даних відправлень. Оскільки останній не звернувся для отримання, відправлення було повернено за зворотною адресою за закінченням терміну зберігання (т.1 а.с.196). Встановивши під час розгляду справи, що відповідач ОСОБА_1 після вимоги ОСОБА_2 виселитися з будинку позивача, розташованого в АДРЕСА_1 , перешкоджає останньому у користуванні та розпорядженні цим будинком, відмовляється виселятися з будинку, суд вважав наявними правові підстави задоволення позову та виселення відповідача з зазначеного житлового будинку без надання іншого жилого приміщення. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції у зв`язку з наступним. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v.Ukraine). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria). У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy). Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. У справі, що переглядається, спір виник між позивачем, як власником житлового будинку (що наразі оспорюється в судовому порядку відповідачем), та відповідачем як користувачем цього будинку (про що вказує позивач), з приводу користування вказаним житлом. Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391,395,405,406 ЦК України та доказів наданих позивачем. Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном Колегія суддів наголошує на тому, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, тому подання позивачем доказів на підтвердження наведених вище обставин є обов`язковим, оскільки в цій частині між позивачем та відповідачем виник спір про право, і такі докази матимуть значення для ухвалення рішення у справі. Докази, які позивач повинен подати в рахунок обґрунтування всіх тих обставин, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, і на підставі яких суд в подальшому встановлює наявність або відсутність підстав для задоволення позову чи відмови у його задоволенні, - повинні бути виключно належними та допустимими. Згідно із ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін. Позивач, як сторона по справі, зобов`язаний довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.81 ЦПК України. Нормами ст.77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. У постанові від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, Верховний Суд розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності. В той же час згідно з частиною п`ятою статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов`язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Крім того ч.2 ст.13 ЦПК України, яка регламентує диспозитивність цивільного судочинства, визначено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду. Колегія суддів наголошує на тому, що позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів того, що відповідач проживає у спірному будинку та чинить йому перешкоди. Відповідач заперечує факт свого проживання у спірному будинку, а з матеріалів справи вбачається, що відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , тобто не у спірному будинку. Пунктом 2 ч.1 ст.255 ЦПК України визначено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Проте, посилання апеляційної скарги про наявність правових підстав для скасування рішення та закриття провадження на підставі п.2 ч.1 ст.255 ЦПК України до уваги не приймаються. На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, взявши до уваги доводі приведені в апеляційній скарзі в частині того, що відповідач у спірному будинку не проживає, що не спростовано позивачем відповідними доказами, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову. Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 10 червня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком шляхом виселення відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Головуючий: Демченко Е.Л. Судді: Єлізаренко І.А. Куценко Т.Р.