Постанова 4824 № 758/12462/20-ц

справа № 758/12462/20-ц головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л. провадження № 22-ц/824/3634/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 липня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І., з участю секретаря Жванко О.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданнів місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 , поданими представником - адвокатом Сулімом Ярославом Васильовичем, та апеляційними скаргами ОСОБА_2 , поданими представником - адвокатом Сичем Євгеном Юрійовичем, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та на додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 грудня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування витрат,- В С Т А Н О В И В: У листопаді 2020 року ОСОБА_3 , в інтересах ОСОБА_2 , звернувся до суду із первісним позовом. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 14 жовтня 2018 року між сторонами у справі укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 , зі сплатою щомісячно орендної плати у розмірі 41 892, 00 грн (еквівалент 1 500,00 доларів США), строком до 13 листопада 2019 року, з можливістю його подальшого продовження та розірвання в порядку, передбаченому законодавством України. Посилаючись на те, що ОСОБА_1 орендну плату сплачував несвоєчасно, а, починаючи з 20 вересня 2019 року і протягом більше семи місяців користування житлом орендних платежів взагалі не здійснював, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 239 425,50 грн, яку просить стягнути з відповідача з урахуванням 3 % річних у розмірі 4 239,01 грн і 2 389,13 грн інфляційних втрат. 17 березня 2021 року адвокат Сулім Я.В. подав в інтересах ОСОБА_1 зустрічний позов до ОСОБА_2 про відшкодування витрат. Вимоги обґрунтовані тим, що після укладення ОСОБА_1 з позивачем 14 жовтня 2018 року попереднього договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яким визначено сплату вартості квартири частинам, а також договору оренди вказаного житлового приміщення, відповідачем сплачено 123 414,41 грн., в якості погашення заборгованості орендодавця за житлово-комунальні послуги, яка існувала до укладення договору оренди та, за домовленістю сторін, зараховувалася під час укладення основного договору купівлі-продажу цієї квартири. Крім того, вказує, що 12 листопада 2018 року відбулося залиття спірного житлового приміщення, в тому числі, й через неналежний стан комунікацій у ньому, що є наслідком неналежного виконання ОСОБА_2 умов договору оренди та привело квартиру АДРЕСА_1 , в непридатний для проживання стан. Також, зазначає, що 01 квітня 2019 року між сторонами у справі укладено додаткову угоду до договору оренди від 14 жовтня 2018 року, відповідно до умов якої в зв`язку із залиттям квартири, орендар зобов`язувався відновити вказане житлове приміщення до стану належного для проживання та санітарних норм за власні кошти в розмірі 55 000,00 доларів США, а також сторони погодили, що в разі відмови однієї із сторін від укладення договору купівлі-продажу цієї квартири, орендодавець відшкодовує відповідачу вартість відновлювальних ремонтних робіт. При цьому, зауважує, що ОСОБА_1 в повному обсязі виконував умови укладеного з позивачем договору оренди від 14 жовтня 2018 року та додаткової угоди від 01 квітня 2019 року, сплативши останній 440 667,00 грн орендних платежів, а також розпочав відповідні ремонтні роботи по відновленню квартири АДРЕСА_1 результаті залиття, зокрема: здійснив демонтаж пошкоджених підлогової поверхні, міжкімнатних дверей та облицювання стін, електрики, сантехніки; замовив проект виконання будівельних (ремонтних робіт); придбав необхідні будівельні матеріали, підлогове покриття, а також здійснив виконання проекту електромонтажних та будівельних робіт, які не зміг закінчити з вини ОСОБА_2 через відмову останньої від укладення основного договору купівлі-продажу вказаної нерухомості та заміну 23 січня 2020 року нею замків вхідних дверей квартири. Посилаючись на викладене та те, що ОСОБА_1 неодноразово намагався врегулювати існуючий спір з позивачем у досудовому порядку, однак ОСОБА_2 у добровільному порядку не відшкодувала відповідачу вартість відновлювального ремонту квартири та суми, сплаченої в рахунок погашення заборгованості за житлово-комунальні послуги та не може з січня 2020 року з вини позивача користуватися спірним житловим приміщенням, просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 043 076,91 грн - основного боргу, в тому числі, сплачену заборгованість за житлово-комунальні послуги в розмірі 123 414,41 грн, сплачені орендні платежі за період фактичного некористування житлом у сумі 398 775,00 грн, 1 520 887,50 грн (еквівалент 55 000,00 доларів США) в якості відшкодування вартості відновлення квартири, а також 139 618, 22 грн інфляційних втрат і 72 706,76 грн 3 % річних. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 153 882,00 грн (сто п`ятдесят три тисячі вісімсот вісімдесят дві) гривні боргу за договором оренди, 3 % річних у сумі 1 668 грн (одна тисяча шістсот шістдесят вісім) гривень 75 копійок та 155 (сто п`ятдесят п`ять) гривень 62 копійки інфляційних втрат. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати з оплати судового збору в розмірі 1557, 06 грн. У задоволені іншої частини позову відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування витрат задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 100 000 (сто тисяч) гривень. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати з оплати судового збору в розмірі 1 000 грн. У задоволенні іншої частини зустрічного позову відмовлено. 26 листопада 2021 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Сулім Я.В. до суду надійшла заява про ухвалення додаткового рішення разом із клопотанням про поновлення строку для її подачі, які мотивовані тим, що з огляду на важкий стан здоров`я, відповідач не зміг підписати акт про надання правової допомоги, та судом під час ухвалення рішення не було вирішено питання про понесені судові витрати останнім у розмірі 222 000,00 грн, що підтверджується відповідними актом, рахунком на оплату та розрахунком (детальним описом робіт та наданих послуг) до договору про надання правової допомоги від 12 лютого 2021 року. Також 30 листопада 2021 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Сича Є.Ю. до суду надійшла заява про ухвалення додаткового рішення, з якої вбачається, що в зв`язку з розглядом вказаної цивільної справи, позивач понесла витрати на надання правової допомоги в розмірі 85 000,00 грн, що підтверджується відповідними актами надання послуг та звітами до договору про надання правової допомоги від 19 квітня 2021 року. Крім того, сплачено 31 серпня 2021 року 10 133,28 грн за проведення експертно-будівельного дослідження щодо залиття квартири за адресою АДРЕСА_1 , однак судом, під час ухвалення рішення не було вирішено питання про стягнення з відповідача вказаних витрат. Додатковим рішенням Печерського районного суду від 16 грудня 2021 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Сича Євгена Юрійовича та представника ОСОБА_1 - адвоката Суліма Ярослава Васильовича про ухвалення додаткового рішення відмовлено. Не погодившись із рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Суліма Ярослава Васильовича, подав апеляційну скаргу. У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуально права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні первісного позову відмовити повністю, позовні вимоги за зустрічним позовом задовольнити в повному обсязі. При цьому, зазначає, що судом першої інстанції при винесенні рішення не досліджено доказ, наданий ОСОБА_1 - Акт про залиття квартири АДРЕСА_1 . Вважає, що даним актом підтверджено той факт, що пошкодження та залиття у квартирі були і вони сталися не з вини орендаря. Окрім того, вважає, що судом першої інстанції не взято до уваги підписану сторонами Додаткову угоду № 2 від 01 квітня 2018 року до договору оренди нерухомого майна від 14 жовтня 2018 року. При цьому апелянт вважає, що посилання суду першої інстанції на відсутність у додатковій угоді № 2 від 01 квітня 2019 року до договору оренди нерухомого майна від 14 жовтня 2018 року дати залиття квартири АДРЕСА_4 не є належним обґрунтуванням незаконності правочину. Окрім того наголошує, що позивачка визнала факт непридатності для проживання квартири АДРЕСА_4 у період дії договору оренди, а тому стягнення платежів за оренду квартири АДРЕСА_4 починаючи з 12 листопада 2018 року є незаконним та суперечить п. 1 ч. 3 ст. 776 ЦК України. Вважає, що загальна сума за розрахунком позивачки та з урахуванням дати розірвання Договору оренди становить 151 712, 51 грн. Апелянт вважає, що судом першої інстанції належним чином не досліджені докази сплати відповідачем заборгованості за електро- та теплоенергію, додані ним до зустрічного позову. Наголошує, що в оскаржуваному рішенні суду не обґрунтовано причини неможливості витребувати докази у ТОВ «Київські енергетичні послуги», ПАТ «ДТЕК «Київські електромережі». Також ОСОБА_1 додає до апеляційної скарги клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи. Не погодившись із рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року, ОСОБА_2 , через представника - адвоката Сича Євгена Юрійовича, подала апеляційну скаргу. У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуально права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити повністю, а в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовити. При цьому, зазначає, що судом першої інстанції під час розгляду справи по суті було встановлено відсутність в матеріалах справи доказів проведення оплати ОСОБА_1 за оренду в період з вересня 2019 року по березень 2020 року. При цьому відмовляючи в частині стягнення орендної плати за період з лютого по березень 2020 року, суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 користувався вищевказаною квартирою саме до січня 2020 року. Вважає, що ОСОБА_1 не надав до суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних тверджень. Зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що в матеріалах справи відсутній підписаний ФОП ОСОБА_4 договір поставки № 40119 від 04 січня 2019 року. Окрім того, матеріали справи не містять видаткової накладної, яка б безпосередньо підтверджувала б факт передачі підлогового покриття, що може свідчити про відсутність відповідної поставки. Звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що залучені ОСОБА_1 копії документів засвідчені неналежним чином, а тому не можуть бути доказами в розумінні чинного законодавства України. Апелянт вважає, що позивач за зустрічним позовом не надав жодних доказів фактичного виконання будь-яких ремонтних робіт в орендованій ним квартирі та фактичного понесення ним будь-яких витрат по виконанню відповідних робіт чи закупівлі матеріалів. Не погодившись із додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня 2021 року, ОСОБА_2 , через представника - адвоката Сича Євгена Юрійовича, подала апеляційну скаргу. У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуально права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив додаткове рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Сича Є.Ю. про ухвалення додаткового рішення. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу та витрати, пов`язані з проведенням та підготовкою експертного висновку на замовлення сторони в розмірі 95 133 грн. 28 коп. При цьому, зазначає, що витрати на правничу допомогу у розмірі 85 000, 00 грн. є доведеними, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи. Окрім того, наголошує, що витрати на проведення експертно-будівельного дослідження були підтверджують Висновком експерта № 870/03-2020, наявного в матеріалах справи. Не погодившись із додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня 2021 року, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Суліма Ярослава Васильовича, подав апеляційну скаргу. У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуально права та невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив додаткове рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Суліма Ярослава Васильовича про ухвалення додаткового рішення та в цій частині прийняти нове рішення, яким дану заяву задовольнити в повному обсязі. При цьому, зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги належні докази, надані представником ОСОБА_1 , якими підтверджуються витрати на правничу допомогу. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження позивачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу. 16 травня 2022 року на адресу суду надійшли відзиви на апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року, та на апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня 2021 року, подані адвокатом Сулімом Я.В, який діє в інтересах ОСОБА_1 . У вказаних відзивах представник відповідача за первісним позовом вважав доводи апелянта необгрунтованими та безпідставними і просив апеляційні скарги ОСОБА_2 залишити без задоволення. 14 червня 2022 року на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року, поданий адвокатом Сичем Євгеном Юрійовчем, який діє в інтересах ОСОБА_2 . У вказаному відзиві представник позивача за первісним позовом просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а доводи вважав такими що не заслуговують на увагу. Також адвокатом Сичем Євгеном Юрійовчем, який діє в інтересах ОСОБА_2 , до суду апеляційної інстанції подано заперечення на клопотання ОСОБА_1 про долучення нових додаткових доказів. При цьому зазначає, що в матеріалах зустрічної позовної заяви чи інших процесуальних документах відсутні повідомлення від ОСОБА_1 про неможливість подання будь-яких доказів чи необхідність їх витребування. Окрім того, наголошує, що протягом розгляду справи в суді першої інстанції стороною відповідача не повідомлялося про направлення адвокатського запиту №30 від 07.07.2021 , №41 від 12.11.2021 та не було заявлено клопотання про витребування у ФОП ОСОБА_4 відповідних доказів. Крім того, вважає, що вказані адвокатські запити не були реально направлені, ФОП ОСОБА_4 не направляла адвокату Сулім Я.В. відповіді та ксерокопії доданих до клопотання документів, а також зазначає, що додані ксерокопії можуть бути фальсифіковані. Представник апелянта-позивача в судовому засіданні просив апеляційні скарги ОСОБА_2 задовольнити, а в задоволенні апеляційних скарг ОСОБА_1 відмовити. Відповідач ОСОБА_1 та його представник належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи шляхом направлення представнику відповідача телефонограми на номер мобільного телефону та повідомлення на електронну пошту вказану стороною у матеріалах справи, як засоби зв`язку, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги залишити без задоволення, виходячи з такого. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При розгляді первісних позовних вимог, судом першої інстанції було встановлено, що 14 жовтня 2018 року між сторонами у справі укладено договір оренди нерухомого майна, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняв у тимчасове платне користування житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1 , з усіма необхідними технічними пристроями та предметами домашнього побуту, згідно з додатком № 1 до цього договору. За змістом п. п. 3.1., 3.1.1., 3.1.3. цього договору щомісячна плата за користування об`єктом нерухомості становить 41 892,00 грн (еквівалент 1 500,00 доларів США за поточним курсом, установленим Національним банком України, що є орієнтиром для корекції суми щомісячної плати), нарахування якої починається з 14 жовтня 2018 року - моменту фактичного використання орендованого приміщення, згідно з актом приймання-передачі. У п. 3.2.1. спірного договору від 14 жовтня 2018 року сторони дійшли згоди, що після його підписання орендар зобов`язується внести на розрахунковий рахунок орендодавця передоплату за перший місяць оренди в повному обсязі, а також заставну суму в розмірі 41 892,00 грн. Заставна сума підлягає поверненню в повному обсязі після закінчення терміну оренди, за умови відсутності майнових претензій з боку орендодавця, а також заборгованостей за комунальними та іншими платежами, зазначеними в п. п. 3.1.4., 3.1.6 цього договору (послуг з водопостачання, опалення та електропостачання, мережі Інтернет, кабельного телебачення). Термін дії договору встановлено до 13 листопада 2019 року (п. 4.1. цього договору). Відповідно до акта приймання-передачі від 14 жовтня 2018 року (додаток № 1 до договору оренди майна від 14 жовтня 2018 року) відповідач прийняв у платне користування вказану квартиру, яка на момент передачі знаходиться в належному стані. Згідно з додатковою угодою від 01 квітня 2019 року до вказаного договору оренди, сторони погодили, що не мають один до одного претензій у зв`язку з виникненням обставин, які спричинили затримку платежу, передбаченого п. 3.2.1 договору, який викладено в новій редакції: сторони дійшли згоди, що після підписання цього договору орендар зобов`язується до 10 квітня 2019 року внести на розрахунковий рахунок орендодавця оплату за 5 місяців оренди в повному обсязі, а також заставну суму в розмірі 41 892,00 грн. Заставна сума підлягає поверненню в повному обсязі після закінчення терміну оренди, за умови відсутності майнових претензій з боку орендодавця, а також заборгованостей за комунальними та іншими платежами, зазначеними в п. п. 3.1.4., 3.1.6., 3.1.7. (вартість послуг консьєржа) цього договору. Остання оплата за договором оренди від 14 жовтня 2018 року, проведена відповідачем 28 серпня 2019 року за серпень у розмірі 38 025, 00 грн, що підтверджується довідкою АТ «Альфа-Банк» у м. Києві про рух коштів по поточному рахунку ОСОБА_2 за період з 17 жовтня 2018 року по 23 січня 2020 року. Позивач, у зв`язку з невиконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань по сплаті оренди, 26 лютого 2020 року направила ОСОБА_1 повідомлення про розірвання вказаного договору оренди з 29 березня 2020 року. Обставини отримання 03 березня 2020 року вказаного повідомлення відповідачем визнаються та не оспорюються, який, в свою чергу 06 березня 2020 року направив ОСОБА_2 повідомлення із проханням повернути сплачені орендні платежів за період фактичного некористування житлом у сумі 398 775,00 грн, 55 000,00 доларів США в якості відшкодування вартості відновлювальних ремонтних робіт квартири в результаті залиття, що мало місце 12 листопада 2018 року. Задовольняючи частково первісний позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач користувався вищезазначеною квартирою до січня 2020 року. Тому, з огляду на положення ч. 6 ст. 762 ЦК України, за змістом якої наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає та п. 2.1.5. спірного договору оренди, відповідно до якого орендодавець зобов`язався не здійснювати дій, які можуть перешкоджати орендареві користуватися об`єктом нерухомості, на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сума несплаченої оренди саме за весь період фактичного користування відповідачем таким майном, а саме: починаючи з вересня 2019 року та, закінчуючи січнем 2020 року, в розмірі 153 882,00 грн, згідно з наданим позивачем розрахунком. Суд першої інстанції також взяв до уваги, що правильність наданого позивачем розрахунку та вказаних сум, ОСОБА_1 не оспорюється. Докази проведення оплати ОСОБА_1 за оренду за період з вересня 2019 року по березень 2020 року в матеріалах справи відсутні. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на таке. Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України). Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч. 1 ст. 560 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін), а згідно з ч.1 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Ч. 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим до виконання сторонами. Згідно з ч.1 ст.759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Статтею 762 ЦК України передбачено, що за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Частиною 1 ст. 760 ЦК України визначено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Відповідно до ч. ч. 1, 3, 5 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Згідно частини першої статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Згідно абзацу 1 частини першої, абзацу 1 частини третьої статті 820 ЦК України розмір плати за користування житлом встановлюється у договорі найму житла. Наймач вносить плату за користування житлом у строк, встановлений договором найму житла. Строк договору найму житла визначений статтею 821 ЦК України, зокрема, договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Зазначені норми є спеціальними для спірних правовідносин. Переглядаючи справу колегія суддів враховуює, що 14 жовтня 2018 року між сторонами у справі укладено договір оренди нерухомого майна та визначено щомісячну плату за користування об`єктом нерухомості. Термін дії договору встановлено до 13 листопада 2019 року (п. 4.1. цього договору). Відповідно до акта приймання-передачі від 14 жовтня 2018 року (додаток № 1 до договору оренди майна від 14 жовтня 2018 року) відповідач прийняв у платне користування вказану квартиру, яка на момент передачі знаходиться в належному стані. А відтак, у ОСОБА_1 виник обов`язок виконувати зобов`язання щодо оплати орендної плати за користування об`єктом нерухомості. Остання оплата за договором оренди від 14 жовтня 2018 року, проведена відповідачем 28 серпня 2019 року за серпень у розмірі 38 025, 00 грн, що підтверджується довідкою АТ «Альфа-Банк» у м. Києві про рух коштів по поточному рахунку ОСОБА_2 за період з 17 жовтня 2018 року по 23 січня 2020 року. При цьому, докази проведення оплати ОСОБА_1 за оренду за період з вересня 2019 року по березень 2020 року в матеріалах справи відсутні. У постанові від 18 березня 2020 року (провадження № 61-15217св19) у справі № 456/2946/17 Верховний Суд зробив висновок про те, що з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в гл. 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду). Відповідно до частини 6 статті 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Отже, враховуючи, що у січні 2020 року позивач здійснила заміну та установку своїх замків на вхідних дверях орендованої квартири, що унеможливило використовувати даний об`єкт нерухомості, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про застосування положень частини 6 статті 762 ЦК України та часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , а тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в частині незгоди з періодом стягнення заборгованості за прострочення орендної плати не знайшли свого підтвердження, з урахуванням встановлених обставин справи. Окрім того, колегія суддів також критично оцінює доводи апелянта ОСОБА_2 щодо недоведеності ОСОБА_1 факту зміни замків та неможливості користування орендованим майном з відповідного періоду, оскільки як вбачається з матеріалів справи та, зокрема, рішення суду першої інстанції, сторонами даний факт не заперечувався. Що ж до розрахунку заборгованості апеляційний суд зазначає про таке. З матеріалів справи не вбачається, що відповідачем за первісним позовом подавалися заперечення щодо правильності наданого позивачем розрахунку та вказаних сум заборгованості, контррозрахунок не подавався. А відтак, враховуючи, що відповідачем не спростовано вказаний розрахунок, судом першої інстанції вірно взято його до уваги. Як належний та допустимий доказ і стягнуто заборгованість саме з урахуванням розрахунку, наданого стороною позивача. Відповідно до ч. 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Враховуючи вказані положення та те, що судом встановлено прострочення ОСОБА_1 виконання грошового зобов`язання, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо законності та обгрунтованості стягнення з орендаря на користь позивача 3 % річних у розмірі 1 668, 75 грн. і 155, 62 грн. інфляційних втрат. Разом з тим, колегія суддів критично оцінює довід ОСОБА_1 про те, що факт пошкодження та залиття в квартирі, сталися не з вини орендаря підтверджується Актом про залиття квартири АДРЕСА_1 , оскільки даний акт не є належним доказом неналежного технічного стану комунікацій в квартирі АДРЕСА_1 та залиття спірного орендованого житлового приміщення та приведення його у непридатний стан, саме з вини орендодавця ОСОБА_2 . А відтак, судом першої інстанції було надано належну оцінку вказаному акту та вірно зазначено, що він не підтверджує обставин, на які посилається відповідач за первісним позовом. Окрім того, судом першої інстанцій правильно взято до уваги й те, що під час укладення договору оренди нерухомого майна від 14 жовтня 2018 року та передачі відповідачу спірної квартири, останній прийняв об`єкт оренди без жодних умов, застережень і зауважень, підписавши договір оренди, та не порушував питання щодо його реального стану та комунікацій, погодивши ту обставину, що квартира є в належному стані, що в свою чергу підтверджується актом приймання-передачі від 14 жовтня 2018 року. Також з матеріалів справи вбачається, що відповідачем до суду було надано квитанції про сплату сум протягом 2019 року за спожиті житлово-комунальні послуги в квартирі АДРЕСА_1 , які також підтверджують факт її використання ОСОБА_1 в спірний період. Отже, перевіривши встановлені обставини, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції про недоведеність відповідачем за первісним позовом залиття 12 листопада 2018 року орендованої відповідачем квартири по вині позивача, що залиття спричинило приведення вказаного житлового приміщення в непридатний для проживання стан, і що саме з цього часу ОСОБА_1 не міг користуватися спірним орендованим житлом. Також суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що судом першої інстанції вірно взято до уваги недоведеність відповідачем факту повідомлення позивача про відмову від договору найму житла, повернення чи намагання повернути позивачеві ключі від квартири, або факту залишення вказаного житлового приміщення чи пред`явлення вимоги про повернення орендної плати та заставної суми. Окрім того, колегія суддів критично оцінює доводи апелянта ОСОБА_1 щодо неналежного дослідження судом першої інстанції доказів сплати заборгованості за електро- та теплоенергію, оскільки суд першої інстанції повно та всебічно дослідивши подані відповідачем докази на підтвердження даних обставин, дійшов вірного висновку про відсутність належних доказів існування заборгованості позивача за житлово-комунальні послуги та конкретних сум, за які періоди та види комунальних платежів така заборгованість була нарахована. При цьому, як вбачається з матеріалів справи, надані ОСОБА_1 докази не містять таких відомостей та не спростовують факту сплати останнім вартості поточних і спожитих саме ним житлово-комунальних послуг. Заперечення апелянта щодо необґрунтованості причин відмови у витребуванні доказів у ТОВ «Київські енергетичні послуги», ПАТ «ДТЕК «Київські електромережі» суд апеляційної інстанції вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки не призвели до ухвалення неправильного рішення судом апеляційної інстанції. Щодо клопотання ОСОБА_1 про долучення нових додаткових доказів до матеріалів справи у суді апеляційної інстанції колегія суддів зазначає, що додані апелянтом до апеляційної скарги документи не були подані до суду першої інстанції при ухваленні рішення, а відтак, з урахуванням положень ст. 367 ЦПК України, не приймаються до уваги колегією суддів, так як відсутні поважні причини неможливості подання даних доказів до суду першої інстанції. Отже, переглянувши справу в частині часткового задоволення первісного позову колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції в цій частині є законними та обґрунтованими, а доводи апеляційних скарг вказаних висновків не спростовують. Поряд з цим, розглядаючи позовні вимоги ОСОБА_6 за зустрічним позовом, судом першої інстанції було встановлено, що згідно додаткової угоди № 2 від 01 квітня 2019 року до договору оренди нерухомого майна від 14 жовтня 2019 року, ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання по відновленню об`єкта нерухомості - квартири АДРЕСА_1 , за власні кошти в національній валюті України у розмірі еквівалентному 55 000,00 доларів США, та про стягнення яких, у якості витрачених на здійснення демонтажу пошкоджених підлогової поверхні, міжкімнатних дверей та облицювання стін, електрики, сантехніки, замовлення проекту виконання будівельних (ремонтних робіт), придбання необхідних будівельних матеріалів, підлогового покриття, а також здійснення виконання проекту електромонтажних та інших будівельних робіт в указаному вище житловому приміщенні, відповідач ставить питання в зустрічному позові. Відповідно до договору поставки № 40119 від 04 січня 2019 року, постачальник ФОП ОСОБА_4 зобов`язується передати у власність покупцеві ОСОБА_1 товар, який останній, в свою чергу, зобов`язується отримати та оплатити. Місце поставки товару: квартира АДРЕСА_1 . Згідно із специфікацією № 1 до договору поставки № 40119 від 04 січня 2019 року, загальна вартість підлогового покриття становить 198 550,00 грн. Квитанцією до прибуткового касового ордера від 15 січня 2019 року підтверджується, що ФОП ОСОБА_4 прийнято від відповідача 100 000,00 грн. на підставі договору поставки № 40119 від 04 січня 2019 року. Задовольняючи частково зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що орендарем була оплачена лише паркетна продукція для відновлювального ремонту спірної орендованої квартири, а будь-яких доказів проведення ОСОБА_1 інших робіт чи оплати послуг матеріали справи не містять. Доказів того, що внаслідок, проведених саме відповідачем ремонтних робіт у спірному, належному ОСОБА_2 житловому приміщенні, суттєво збільшилась вартість останнього або його корисність, порівняно зі станом, в якому воно було в момент передачі в оренду, суду не надано. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що сам по собі факт реєстрації та внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12020100060002705 від 03 вересня 2020 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України за заявою ОСОБА_1 за фактом заволодіння його коштами невстановленими особами, не є підтвердженням сплати останнім заборгованості за житлово-комунальні послуги та вартості відновлення квартири, при цьому, в межах вказаного спору, відповідач не ставив питання про відшкодування (компенсацію) йому шкоди як особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення (ст. 1177 ЦК України) та вказані обставини судом не перевірялися та не встановлювалися. Оцінюючи вказаний висновок суду першої інстанції, колегія суддів враховує таке. За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України саме позивача. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Проаналізувавши наведені норми процесуального права та встановлені судом першої інстанції обставини, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , окрім вартості паркетної продукції для відновлювального ремонту спірної орендованої квартири. Вказаний висновок суду першої інстанції апелянтами не спростовано. А відтак, судом першої інстанції вмотивовано відмовлено в задоволенні вимог зустрічного позову про стягнення вартості відновлювального ремонту квартири, за винятком придбання ОСОБА_1 підлогового покриття на суму 100 00,00 грн. Доводи апелянта ОСОБА_2 щодо відсутності в матеріалах справи підписаного ФОП ОСОБА_4 договору поставки № 40119 від 04 січня 2019 року та відсутності накладної, яка б безпосередньо підтверджувала факт передачі підлогового покриття, що може свідчити про відсутність відповідної поставки, колегія суддів розцінює критично та зазначає про таке. У постанові Верховного Суду від 10.12.2020 у справі № 910/14900/19 зроблено висновок про те, що самі лише податкові накладні та декларації не є безумовними доказами реальності здійснених господарських операцій з поставки товару, не можуть бути єдиними доказами на підтвердження факту реального постачання товару покупцю та його прийняття ним, та як докази можуть оцінюватися судом лише у сукупності з іншими доказами у справі. Вказані висновки узгоджуються також із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 21 травня 2021 року по справі № 910/8861/20. Тому, колегія суддів відхиляє доводи апелянта ОСОБА_2 щодо неналежності поданих відповідачем ОСОБА_1 доказів та вважає доведеним факт купівлі, поставки та передачі підлогового покриття за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Отже, доводи апеляційних скарг в частині часткового задоволення зустрічного позову також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, яким з`ясовані всі обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, а доводи скаржників зводяться лише до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що не дає суду апеляційної інстанції підстав для задоволення вимог апеляційних скарг. Розглядаючи доводи апеляційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на додаткове рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 грудня 2021 року, колегія суддів виходить з такого. Відмовляючи в задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Сича Євгена Юрійовича та представника ОСОБА_1 - адвоката Суліма Ярослава Васильовича, про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ані стороною позивача, ані стороною відповідача не надано суду документи на підтвердження фактичного проведення оплати кожним із них професійних послуг адвоката, а саме: позивачем в розмірі 85 000,00 грн. та відповідачем на суму 222 000,00 грн., чи на будь-яку іншу суму. Отже, правові підстави для стягнення сум перелічених вище витрат без надання доказів їх дійсного понесення відсутні. Щодо компенсації заявлених представником ОСОБА_2 - адвокатом Сичем Є.Ю. витрат за проведення експертно-будівельного дослідження в розмірі 10 133,28 грн., то суд також не вбачав правових підстав для їх стягнення з відповідача, з огляду на те, що вказане дослідження проведено не на підставі ухвали суду, а самостійно та на власний розсуд за замовленням позивача, при цьому, судом в рішенні від 16 листопада 2021 року наведені ґрунтовні мотиви згідно з якими, цей доказ не взято до уваги. Оцінюючи висновки суду першої інстанції під час ухвалення додаткового рішення щодо відмови у відшкодуванні судових витрат, понесених сторонами на професійну правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає про таке. Положеннями статті 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю. Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката. Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин, яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)). За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має враховувати складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково. Обов`язковим переліком документів на підтвердження відповідних витрат, незалежно від юрисдикції спору, є: договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); розрахунок наданих послуг з їх детальним описом; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, тощо) (висновки, викладені Верховним Судом у постановах у справах № 821/227/17, № 726/549/19, № 810/3806/18). Такі ж висновки щодо застосування норм права викладені Верховним Судом у постановах від 15 квітня 2020 року у справі № 199/3939/18-ц, від 09 червня 2020 року у справі №466/9758/16-ц, від 23 червня 2022 року у справі № 607/4341/20. А відтак, враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови в стягненні витрат на професійну правничу допомогу, оскільки сторонами не доведено фактичного проведення оплати кожним із них професійних послуг адвоката у будь якому розмірі. Оцінюючи висновок суду першої інстанції щодо відмови у компенсації заявлених представником ОСОБА_2 витрат за проведення експертно-будівельного дослідження, колегія суддів зазначає про таке. Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи. Відповідно до частин третьої, п`ятої, шостої, сьомої, восьмої та дев`ятої статті 139 ЦПК України експерт, спеціаліст чи перекладач отримують винагороду за виконану роботу, пов`язану зі справою, якщо це не входить до їхніх службових обов`язків. У випадках, коли сума витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, або витрат особи, яка надала доказ на вимогу суду, повністю не була сплачена учасниками справи попередньо або в порядку забезпечення судових витрат, суд стягує ці суми на користь спеціаліста, перекладача, експерта чи експертної установи зі сторони, визначеної судом відповідно до правил про розподіл судових витрат, встановлених цим Кодексом. Розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів. Розмір витрат на оплату робіт залученого стороною експерта, спеціаліста, перекладача має бути співмірним зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. У разі недотримання вимог щодо співмірності витрат суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат, які підлягають розподілу між сторонами. Відповідно до частини першої-третьої статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи. Згідно з частинами першою, п`ятою та шостою статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26 лютого 2015 року (заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12 жовтня 2006 року (заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30 березня 2004 року (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. При цьому, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати чи пов`язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес, тощо. Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 20 липня 2022 року в справі № 524/710/21 (провадження № 61-1693 св 22). Як вбачається з рішення Печерського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року, виконане на замовлення позивача будівельно-технічне дослідження від 30 березня 2020 року судом до уваги не було взято та визнано недоцільним. А відтак, суд першої інстанції, з урахуванням вказаної обставини та того, що дане експертне дослідження було проведено на замовлення позивача, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для компенсації судових витрат за проведення експертно-будівельного дослідження в розмірі 10 133 грн. 28 коп. Ухвалюючи рішення колегія суддів, крім іншого, приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх». Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті спору про часткове задоволення як первісного, так і зустрічного позовів та додаткове рішення про відмову у стягненні судових витрах. Таким чином, доводи апеляційних скарг про незаконність та необґрунтованість оскаржуваних судових рішень, порушення судом норм матеріального права при їх ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду та додаткове рішення суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на наявних у справі доказах, ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не можуть бути скасовані з підстав, викладених в апеляційних скаргах. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_1 , подані представником - адвокатом Сулімом Ярославом Васильовичем - залишити без задоволення. Апеляційні скарги ОСОБА_2 , подані представником - адвокатом Сичем Євгеном Юрійовичем - залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 листопада 2021 року та додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 16 грудня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: О.Ф. Лапчевська Г.І. Мостова