Постанова 4824 № 761/48744/25

Єдиний унікальний номер справи № 761/48744/25 Провадження № 22-ц/824/8186/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 30 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання дій протиправними, В С Т А Н О В И В : 20 листопада 2025 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з вказаним позовом. Згідно заявлених вимог позивач просить суд визнати протиправними дії Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо проникнення до житла та вилучення майна. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2025 року у відкритті провадження відмовлено та роз`яснено ОСОБА_1 право на звернення до суду зі скаргою на дії та рішення державного виконавця в порядку, передбаченому Розділом VII Цивільного процесуального кодексу України «Судовий контроль за виконанням судових рішень». Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 03 лютого 2026 року апелянт направив до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та направити справу для продовження судового розгляду. Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 30 квітня 2026 року, з`явився позивач ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. Представник відповідача, який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Інші учасники справи у судове засідання, призначене на 30 квітня 2026 року, не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, відмовляючи у відкритті провадження, зазначив, що позивач фактично оскаржує дії органу державної виконавчої служби щодо проникнення до житла та вилучення майна, вчинені під час виконання судового рішення у межах виконавчого провадження; ОСОБА_1 звернувся до суду як сторона виконавчого провадження, а між учасниками справи відсутній цивільно-правовий спір, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження; питання правомірності рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця під час виконання судового рішення підлягають розгляду в порядку судового контролю за виконанням судових рішень шляхом подання скарги відповідно до положень Розділу VII ЦПК України; для боржника законом передбачено спеціальний спосіб судового захисту у вигляді оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, а тому заявлені вимоги не можуть розглядатися в позовному провадженні; у зв`язку з цим позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності передбачених законом способів захисту прав особи у спірних правовідносинах. Так, у разі незгоди з рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час виконання судового рішення сторона виконавчого провадження має право звернутися до суду зі скаргою в порядку, передбаченому Розділом VII ЦПК України. Крім того, у випадках, визначених законом, особа має право на звернення до адміністративного суду з відповідним позовом. Отже, законодавством встановлено спеціальні процесуальні механізми судового контролю за діяльністю органів державної виконавчої служби. Під час апеляційного розгляду апелянт не заперечував того факту, що оскаржувані ним дії були вчинені державним виконавцем у межах виконавчого провадження, в якому він мав статус боржника. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, апелянт, серед іншого, посилався на незаконність створення Шевченківського районного суду міста Києва. Разом із тим колегія суддів зазначає, що вказані доводи не стосуються предмета апеляційного перегляду у даній справі. Відповідно до вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Предметом апеляційного перегляду у даній справі є виключно питання правильності висновку суду першої інстанції щодо можливості розгляду заявлених позивачем вимог у порядку цивільного позовного провадження. Інша частина доводів апеляційної скарги фактично зводиться до тверджень про незаконність дій органу державної виконавчої служби та порушення такими діями прав апелянта. В той же час на даній стадії суд апеляційної інстанції позбавлений можливості надавати оцінку обґрунтованості чи необґрунтованості заявлених вимог щодо правомірності дій державного виконавця, оскільки зазначені питання не були предметом розгляду суду першої інстанції по суті спору. Ухвалою, яка є предметом апеляційного перегляду, вирішувалося виключно питання про наявність або відсутність підстав для відкриття провадження у справі. Колегія суддів також відхиляє доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не надав оцінки його твердженням щодо порушення прав під час виконання судового рішення. Зі змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що суд першої інстанції прямо зазначив про відсутність між сторонами цивільно-правового спору, який підлягав би вирішенню в порядку позовного провадження, а також про те, що предметом звернення позивача фактично є оскарження рішень та дій державного виконавця під час виконання судового рішення. Наведені апелянтом обставини щодо попередніх судових спорів, виконання судового рішення, подальшого його скасування, а також щодо можливого порушення його прав під час проведення виконавчих дій не спростовують правильності висновків суду першої інстанції про неналежність обраного способу судового захисту. Незалежно від змісту наведених обставин, їх оцінка може бути надана лише у відповідному процесуальному порядку, встановленому законом для оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця. При цьому колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 до суду було подано саме позовну заяву, а не скаргу на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця. Водночас предметом заявлених вимог фактично є визнання протиправними дій органу державної виконавчої служби, вчинених під час виконання судового рішення. За таких обставин апеляційний суд повністю погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що порушене позивачем питання могло бути вирішене шляхом звернення зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця в порядку, передбаченому Розділом VII ЦПК України, або в іншому передбаченому законом порядку судового захисту. Проте із відповідною скаргою позивач не звертався, а подав позовну заяву в порядку цивільного позовного провадження. Крім того, під час апеляційного розгляду сам апелянт підтвердив, що за своєю суттю його звернення фактично спрямоване на оскарження дій органу державної виконавчої служби. Разом із тим скарга на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця та позовна заява є різними процесуальними формами звернення до суду, які мають різний предмет розгляду, порядок подання та процесуальні наслідки. Оскільки у даному випадку до суду подано саме позовну заяву, а не скаргу в порядку судового контролю за виконанням судових рішень, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для відкриття провадження у цивільній справі за заявленим позовом. Водночас ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися до суду за захистом своїх прав та інтересів у порядку і спосіб, визначені чинним законодавством України. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 02 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько