Постанова Київський апеляційний суд № 761/36984/23

Єдиний унікальний номер справи № 761/36984/23 Провадження № 22-ц/824/4215/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 березня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПЕТРОХОЛДИНГ-ІНВЕСТ», третя особа: ОСОБА_2 , про зобов`язання вчинити дії, стягнення заборгованості по заробітній платі та вихідної допомоги, В С Т А Н О В И В : 10 жовтня 2023 року позивач звернулася до Шевченківського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач із 01 червня 2015 року перебувала у трудових відносинах з товариством з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест», оскільки працювала на посаді бухгалтера за сумісництвом. Дана обставина підтверджується наказом відповідача від 01.06.2015 р. № 32-к. Свою роботу виконувала сумлінно, за що отримувала заробітну плату. Впродовж 2018-2023 років відповідач виплачував належну їй заробітну плату не в повному розмірі та несвоєчасно, внаслідок чого утворилася заборгованість. Так, відомостями нарахування заробітної плати ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» за 2018-2023 роки підтверджується розрахунок заробітної плати, де в колонці № 22 відображена поточна заборгованість по зарплаті позивача. Виписками АТ «Укрсиббанк» від 03.10.2023 року за її картковим рахунком № НОМЕР_1 , відкритим у цьому банку, підтверджено часткову виплату заробітної плати відповідачем за період 2018-2023 років. Порушення її трудових прав адміністрація ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» ігнорує. Натомість керівником ОСОБА_2, учасником ОСОБА_3 , який є громадянином Російської Федерації, та його дружиною, громадянкою України ОСОБА_4 , постійно чиниться на неї психологічний тиск з метою змусити відмовитися від належної заробітної плати або звільнитися. Наведене підтверджується листуванням із кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» ОСОБА_3 у месенджері «WhatsApp» та його дружиною ОСОБА_4 у месенджері «Viber». 04 вересня 2023 року позивач написала заяву про своє звільнення з 11.09.2023 року за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю, умов трудового договору, вчиненням цькування тощо. Оскільки ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» фактично не знаходилось за своєю юридичною адресою ( АДРЕСА_1 ), а здійснювало господарську діяльність за іншою адресою ( АДРЕСА_2 ), при цьому на підприємстві відсутня посада секретаря (діловода), а директор ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» ОСОБА_2 відмовився приймати заяву позивача про звільнення, вона була змушена направити заяву засобами поштового зв`язку (цінним листом з описом вкладення) на юридичну адресу відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також на адресу постійного місця проживання директора ОСОБА_2 , зазначену в його паспортному документі. Згідно з довідкою АТ «Укрпошта» ВПЗ 04106 від 02.10.2023 року рекомендоване поштове відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором № 0410600459426 із заявою про звільнення, адресоване ТОВ «Петрохолдинг-Інвест», не було вручено адресату з причини його відмови від одержання листа. Водночас, згідно з поштовим повідомленням про вручення рекомендованого листа зі штрихкодовим ідентифікатором № 0410600459434, адресованого ОСОБА_2 , лист було особисто вручено 06.09.2023 року. Таким чином, 06.09.2023 є датою, коли ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» одержало заяву ОСОБА_1 про звільнення від 04.09.2023 року. Отже, позивач зазначає, що, одержавши заяву про звільнення від 04.09.2023 року, відповідач був зобов`язаний вчинити дії щодо її звільнення з 11.09.2023 року, зокрема в день звільнення видати копію наказу про звільнення та провести з нею розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України. Відомістю нарахування заробітної плати ТОВ «Петрохолдинг-Інвест» за 2023 рік та повідомленням про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, підтверджено, що станом на день звільнення (11.09.2023) утворилася заборгованість у сумі 546 951,47 грн, у тому числі заборгованість по нарахованій та невиплаченій заробітній платі за період 2018-2023 років - 420 306,38 грн та за невикористані відпустки - 126 645,09 грн. Проте відповідач, діючи всупереч вимогам закону, копію наказу про звільнення не видав та не виплатив належні позивачу при звільненні грошові кошти, унаслідок чого розрахунок у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, не провів. Разом з тим, 03.10.2023 року відповідач у рахунок погашення заборгованості по заробітній платі сплатив їй суму 10 948,00 грн, що підтверджується випискою банку. Таким чином, на дату подання цього позову сума заборгованості по заробітній платі зменшилась і становить 536 003,47 грн (546 951,47 грн - 10 948,00 грн). Враховуючи викладене, позивач просив суд: 1) визнати ОСОБА_1 , бухгалтера за сумісництвом, звільненою 11 вересня 2023 року за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, з Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест» з причин порушення підприємством законодавства про працю; 2) зобов`язати відповідача видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України; 3) стягнути з відповідача на її користь заборгованість по заробітній платі за період з 01 січня 2018 року по 11 вересня 2023 року (включно) у розмірі 409 358, 38 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 126 645,09 грн, усього на загальну суму 536 003,47 грн без відрахування обов`язкових платежів та внесків з нарахованої заробітної плати. Рішенням Шевченківського районного суду міста Кисва від 02 жовтня 2025 року позов задоволено частково, визнано ОСОБА_1 , бухгалтера за сумісництвом, звільненою 11 вересня 2023 року за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України з Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест» з причин порушення підприємством законодавства про працю; зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест» видати ОСОБА_1 копію наказу про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест» на користь держави судовий збір в розмірі 2 147, 20 грн В решті позовних вимог - відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 05 листопада 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати рішення суду в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. 29 грудня 2025 року від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення першої інстанції без змін. 10 березня 2026 року від апелянта надійшло клопотання про витребування доказів. Станом на день розгляду справи відзив від третьої особи на апеляційну скаргу до суду не надходив. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 12 березня 2026 року з`явилися позивач ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити, та представник відповідача Карнаух-Голодняк О. В., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги зазначив, що між сторонами існували трудові правовідносини, позивач належним чином подала заяву про звільнення за власним бажанням із зазначенням поважних причин, яка була отримана роботодавцем, проте останній у порушення вимог трудового законодавства своєчасно не оформив звільнення та не видав відповідний наказ; при цьому подальші дії відповідача щодо звільнення позивача за іншими підставами та подальшого коригування підстав і дати звільнення свідчать про намагання усунути допущені порушення, однак не спростовують права позивача на звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України з визначеної нею дати; водночас суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі та інших виплат, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами розміру такої заборгованості, надані нею розрахунки спростовуються податковою звітністю та банківськими виписками, а її поведінка як бухгалтера свідчить про обізнаність щодо фактичного розміру виплат; з огляду на викладене суд визнав позивача звільненою з 11 вересня 2023 року за власним бажанням, зобов`язав відповідача видати копію наказу про звільнення та відмовив у решті позовних вимог як недоведених. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Окремо апеляційний суд звертає увагу, що апелянт, обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, посилається на принцип jura novit curia («суд знає закони») та зазначає, що неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати належні норми права. Разом із тим, такі доводи апелянта є безпідставними та не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції, оскільки суд першої інстанції не відмовляв у задоволенні позовних вимог з підстав неналежної юридичної кваліфікації спірних правовідносин. Як убачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, відмова у задоволенні частини позовних вимог, зокрема щодо стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за невикористану відпустку та інших виплат, була зумовлена їх недоведеністю належними та допустимими доказами. Вказані висновки суду першої інстанції є належним чином мотивованими, ґрунтуються на всебічному та повному дослідженні доказів у справі, відповідають вимогам процесуального закону, у зв`язку з чим колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з ними. Крім того, апеляційний суд звертає увагу на те, що під час розгляду справи у суді першої інстанції позивач неодноразово подавав заяви, якими фактично змінював та доповнював первісні позовні вимоги. Так, 14.04.2025 року від позивача надійшла заява про викладення позовних вимог у новій редакції, відповідно до якої позивач просила: 1) визнати її, ОСОБА_1 , бухгалтера за сумісництвом, звільненою 11 вересня 2023 року за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, з Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест» з причин порушення підприємством законодавства про працю; 2) зобов`язати відповідача видати їй копію наказу про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України; 3) стягнути з відповідача на її користь заборгованість по заробітній платі за період з 01 січня 2018 року по 11 вересня 2023 року (включно) у розмірі 409 358, 38 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 126 645,09 грн, усього на загальну суму 536 003, 47 грн без відрахування обов`язкових платежів та внесків з нарахованої заробітної плати; 4) стягнути з відповідача на її користь вихідну допомогу при звільненні в розмірі тримісячного середнього заробітку, а саме 80 400,00 грн; 5) скасувати Наказ №1 від 07.09.2023р., Наказ №2 від 18.09.2023р., Наказ №3 від 18.09.2023р., Наказ №4 від 25.09.2023р., Наказ №5 від 26.09.2023 р., Наказ №6 від 26.09.2023р., Наказ №7 від 12.10.2023 року. Судом встановлено, що після подання позовної заяви позивач у відповіді на відзив, додаткових поясненнях та заяві від 14 квітня 2025 року фактично заявив нові позовні вимоги, зокрема про стягнення вихідної допомоги та скасування окремих наказів відповідача. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що такі дії позивача є зміною предмета позову шляхом заявлення нових вимог, що має здійснюватися з дотриманням вимог статті 49 ЦПК України, зокрема шляхом подання відповідної процесуальної заяви у встановлені строки. Водночас викладення нових позовних вимог поза межами визначеної процесуальної процедури не є збільшенням розміру позовних вимог, а фактично свідчить про пред`явлення нових вимог, що є недопустимим у межах уже відкритого провадження. За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для прийняття та розгляду зазначених додаткових вимог і обґрунтовано розглянув справу виключно в межах первісно заявлених позовних вимог. Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають вимогам процесуального закону. Відповідно до ч. 6 ст. 367 ЦПК України, у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Отже, ті доводи апеляційної скарги, якими позивач фактично наполягає на розгляді нових або змінених позовних вимог, що не були предметом розгляду суду першої інстанції, не можуть бути враховані судом апеляційної інстанції та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення. Також апеляційним судом не може бути прийнята позиція апелянта щодо неналежного вирішення судом першої інстанції вимоги про зобов`язання відповідача видати копію наказу про звільнення. Як убачається з матеріалів справи, позивач звернулася до суду, зокрема, з вимогою про визнання її звільненою 11 вересня 2023 року за власним бажанням на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з Товариства з обмеженою відповідальністю «Петрохолдинг-Інвест» у зв`язку з порушенням підприємством законодавства про працю. Вказана вимога була судом першої інстанції задоволена у повному обсязі відповідно до заявленого позивачем способу захисту. Крім того, позивач просила суд зобов`язати відповідача видати їй копію наказу про звільнення за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України. Зазначена позовна вимога також була задоволена судом першої інстанції у повному обсязі, у спосіб та в межах, визначених позивачем. Доводи апеляційної скарги в цій частині фактично зводяться до незгоди апелянта із датою, яка має бути зазначена у копії наказу про звільнення. Водночас колегія суддів звертає увагу, що питання щодо конкретної дати оформлення чи видачі копії наказу не було предметом розгляду у суді першої інстанції та не входило до змісту заявлених позовних вимог. Суд першої інстанції вирішив спір у межах заявлених вимог, задовольнивши їх у відповідній частині, зокрема зобов`язавши відповідача видати позивачу копію наказу про звільнення. Натомість питання, пов`язані з належним виконанням судового рішення, у тому числі щодо порядку та строків його виконання, не є предметом розгляду суду під час вирішення спору по суті та не можуть бути предметом перевірки в межах апеляційного провадження у даній справі. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 360, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько