Постанова 4824 № 761/15890/25

справа № 761/15890/25 провадження № 22-ц/824/4554/2026 головуючий у суді І інстанції Притула Н.Г. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 17 березня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Писаної Т.О. суддів - Приходька К.П., Журби С.О. за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Слон кредит» про визнання договору нікчемним та застосування наслідків нікчемного правочину, В С Т А Н О В И В: У квітні 2025 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, позичальник, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Слон кредит» (далі по тексту - відповідач ТОВ «Слон кредит», кредитор) про визнання договору нікчемним та застосування наслідків нікчемного правочину. У позові позивач просить підтвердити обставини нікчемності договору № 2158082 від 11.03.2025 року про надання споживчого кредиту по продукту «Зручний», укладеного з ТОВ «СЛОН КРЕДИТ», та застосувати правові наслідки його нікчемності шляхом повернення сторонами договору другій стороні у натурі все, що вони одержали на виконання цього договору. Вимоги позову обґрунтовані тим, що 11.03.2025 року між сторонами був укладений оскаржуваний договір, за умовами якого позивач отримав кредит в сумі 32 000 грн, ознайомившись з паспортом споживчого кредиту. Як зазначає позивач, він прийняв рішення укласти договір з відповідачем, оскільки в рекламі було повідомлено про надання кредиту зі сплатою 0,01%. На переконання позивача, відповідачем порушено: положення частини 3 статті 7 Закону України «Про споживче кредитування», статтю 19 Закону України «Про захист прав споживачів» (проводить нечесну підприємницьку практику); в паспорті споживчого кредиту зазначено, що тип процентної ставки - фіксована, але відсутня інформація, що зазначена в кредитному договорі, а саме про підвищену, стандартну та знижену процентну ставку. А тому відповідно вказані умови кредитного договору не відповідають вказаному про фіксований тип процентної ставки, що є порушенням вимог ч.1 ст.8 Закону України «Про споживче кредитування», де визначено що розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини 4 цієї статті не може перевищувати 1%; також вимоги ч.2 ст.9 Закону України «Про споживче кредитування», де зазначено, що до укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту; вимоги п.4 ч.3 ст.9 Закону України «Про споживче кредитування» за яким інформація, що надається кредитодавцем споживачу, зазначена у частині другій цієї статті, має містити відомості про: 4) тип процентної ставки (фіксована, змінювана), порядок її обчислення, у тому числі порядок її зміни, а також індекси, що застосовуються для розрахунку змінюваної процентної ставки. Індекс, що застосовується для розрахунку змінюваної процентної ставки, повинен відповідати вимогам, встановленим Цивільним кодексом України; вимоги ч.2 ст.1056-1 ЦК України де зазначено, що розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору; в паспорті споживчого кредиту в порушення п.4 ч.3 ст.9 Закону України «Про споживче кредитування» не зазначено порядок повернення кредиту; в порушення п.5 Правил розрахунку небанківськими фінансовими установами України загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за договором про споживчий кредит, затверджених постановою правління Національного банку України від 11.02.2021 року №16 не містяться відомості щодо графіку платежів. Позивач вказує, що оскільки оскаржуваний договір спрямований на порушення його конституційних прав, тому він є нікчемним відповідно до вимог ст.228 ЦК України. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Слон кредит» про визнання договору нікчемним та застосування наслідків нікчемного правочину. Не погодившись із указаним судовим рішенням позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позовних вимог. У доводах апеляційної скарги позивач посилається на незастосування судом першої інстанції положень вимог ч. 4 ст. 42 Конституції України, відповідно до якої Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. Судом не застосовано вимоги ч. 2 ст. 21 Конституції України щодо невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини. Судом проігноровано рішення Конституційного Суду України №15-рп/2011 від 10.11.2011 року де судом звернуто увагу на обов`язок держави забезпечити особливий захист більш слабкого суб`єкта, як споживача, якого ввели в оману стосовно придбання непотрібних йому кредитних послуг. На дотримання конституційної норми правовідносини між споживачем та надавачем споживчих послуг врегульовані спеціальними Законами України: «Про захист прав споживачів», «Про споживче кредитування». В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції були проігноровані положення ч. 2 ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування» та ч.ч. 1, 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів». Також, судом не враховано, що відповідно до вимог ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» максимальний розмір денної процентної ставки не може перевищувати 1%. Стверджує, що судом не надано оцінки доводам позивача про те, що в результаті укладення договору відповідач збагачується за рахунок суми максимальних відсотків, які має сплачувати позивач, та який за умовами договору змушений погашати основний борг тільки в останній місяць строку дії кредитного договору, що завдає позичальнику майнову шкоду. Відтак вважає, що відповідно до вимог ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» оспорюваний ним договір є нікчемними, оскільки його умови обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом. Також позивач посилається у доводах апеляційної скарги на неправильні висновки суду першої інстанції щодо застосування норм матеріального права у редакції, яка була чинна на час укладення спірного договору. 26 лютого 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Слон кредит» - Рохманійка М., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказує, що договір про надання споживчого кредиту № 2158082 від 11 березня 2025 року між ТОВ «СЛОН КРЕДИТ» та ОСОБА_1 укладено з додержанням передбачених чинним законодавством України вимог. Також звертає увагу, що в даній справі ТОВ «СЛОН КРЕДИТ» не являється кредитором, адже згідно Договору факторингу № 30102025 від 30 жовтня 2025 року відбулася заміна кредитора у зобов`язані, тому ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЛ. ЕН. ГРУП» є новим кредитором у кредитному зобов`язанні. У судове засідання, призначене на 17 березня 2026 року ОСОБА_1 не з`явився будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Відповідач у судове засідання, призначене на 17 березня 2026 року не з`явився будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. Керуючись ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Відмовляючи у задоволенні вимог цього позову суд першої інстанції виходив із недоведеності таких вимог. Колегія апеляційного суду з таким висновком суду в цілому погоджується з огляду на наступне. Стаття 203 ЦК України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Крім того, згідно із статтею 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.2 ст.215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст.215 ЦК України). Стаття 236 ЦК України передбачає, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. В той же час, згідно з положеннями статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Як встановлено судом, 11.03.2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Слон кредит» (далі - товариство) та ОСОБА_1 (далі - Споживач) уклали Договір №2158082 про надання споживчого кредиту по продукту «Зручний», за умовами якого товариство зобов`язалось надати позивачу кредит в розмірі 32 000 грн на 360 днів зі сплатою процентів за їх користування. Договір підписаний сторонами. В позовній заяві та у доводах апеляційної скарги позивач не заперечував факту підписання договору та отримання кредиту в сумі 32 000 грн. Сам факт укладення між сторонами цього спору 11.03.2025 року договору №2158082 про надання споживчого кредиту по продукту «Зручний» не може бути самостійною підставою для визнання цього договору нікчемним з підстав, передбачених ст.228 ЦК України, як про це заявляв позивач у позові, оскільки право на укладення таких договорів є дозволеним та врегульовано Законом. Згідно з частинами першою, другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2025 року у справі № 559/2900/23 (провадження № 61-12729сво24) зазначено, що: «виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України керується змістом самої протиправної дії, її антисоціальним характером, а також значущістю порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 910/4932/19, від 25 березня 2021 року у справі № 911/2961/19, від 31 січня 2024 року у справі № 461/8830/17, від 16 лютого 2024 року у справі №917/1173/22. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. Таких обставин у цій справі не встановлено. Не можна також погодитись із доводами апеляційної скарги з приводу ігнорування судом першої інстанції положень статей 21, 42 Конституції України, оскільки відповідно до наведених норм та положень ч. 1 ст. 2 ЦПК України захисту підлягають саме порушені права. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі №925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанови Верховного Суду від 10.03.2021 року в справі № 201/8412/18, від 10.12.2025 року в справі №756/7112/15-ц). У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Як на підставу для визнання спірного договору нікчемним у доводах апеляційної скарги позивач посилається на ряд підстав, зокрема на положення вимог ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до якої умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. Договір про споживчий кредит, укладений з порушенням вимог частини першої цієї статті, є нікчемним. Так, позивач стверджує, що позикодавцем були порушені вимоги ч. 2 ст. 9 Закону "Про споживче кредитування", відповідно до якої до укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту. Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до цього Закону, у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», а також з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про електронну комерцію») із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності. У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з частиною третьою цієї статті. Також посилається на аналогічну норму у ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію не вважається рекламою. Однак такі доводи позивача не знайшли свого обгрунтування та доведення з огляду на наступне. У частині першій статті 627 ЦК України вказано, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. За змістом статті 56 Закону України «Про банки та банківську діяльність» клієнт має право доступу до інформації щодо діяльності банку. Банки зобов`язані на вимогу клієнта надати таку інформацію: 1) відомості, які підлягають обов`язковій публікації, про фінансові показники діяльності банку та його економічний стан; 2) перелік керівників банку та його відокремлених підрозділів, а також фізичних та юридичних осіб, які мають істотну участь у банку; 3) перелік послуг, що надаються банком; 4) ціну банківських послуг; 5) іншу інформацію та консультації з питань надання банківських послуг; 6) щодо кількості акцій (паїв) банку, які знаходяться у власності членів виконавчого органу банку, та інформацію в обсязі, визначеному Національним банком України, про осіб, частки яких у статутному капіталі банку перевищують 5 відсотків; 7) інформацію, обов`язковість надання якої передбачена законом. Банк зобов`язаний мати власний веб-сайт та розміщувати на ньому інформацію, визначену законами, нормативно-правовими актами Національного банку України, а також нормативно-правовими актами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Банк несе відповідальність за актуальність та достовірність інформації, розміщеної на його веб-сайті. За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів»цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування». Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів», позивач зобов`язаний довести правові та фактичні підстави своїх позовних вимог (правова позиція Верховного Суду наведена в постанові від 11 жовтня 2022 року у справі № 465/4903/18, провадження 61-6317 св 21 та інші). Як вбачається з умови п. 9.8 розділу кредитного договору «Порядок укладення договору та створення електронних підписів сторін» підписуючи цей договір споживач підтверджує, що перед укладенням цього договору йому була в чіткій та зрозумілій формі надана інформація: а) за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту) відповідно до ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування»; б) вказана в ч. 1, 2, 4, 5 ст. 7 Закону України «Про фінансові послуги та фінансові компанії» та розміщена на Веб-сайті; він ознайомлений з усіма умовами Правил надання коштів або банківських металів у кредит ТОВ «СЛОН КРЕДИТ», що розміщені на Веб-сайті, повністю розуміє їх, погоджується з ними і зобов`язується неухильно їх дотримуватись. Відповідний пункт 9.8 містить також інші умови, з якими позичальник погодився, підписавши договір. Отже, підписуючи договір в електронній формі позивач підтвердив отримання та ознайомлення з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, надані виходячи із обраних ним умов кредитування, підтвердив отримання ним всіх пояснень необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до його потреб та фінансової ситуації, зокрема, шляхом роз`яснення наведеної інформації, в тому числі, суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для нього, в тому числі, в разі невиконання ним зобов`язань за таким договором. Підписуючи договір позивач підтвердив, що інформацію кредитор надав, у протилежному випадку втрачається сенс підписання договору для підтвердження досягнення сторонами згоди щодо погоджених умов. При цьому волевиявлення сторони щодо підписання договору, що є предметом цього спору, свідчить, що особа, яка погоджується укласти договір, отримала всі необхідні відомості для прийняття рішення про погодження умов договору. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд за аналогічних та подібних обставин у постанові від 28 травня 2025 року у справі №758/7781/23. У доводах апеляційної скарги позивач також стверджує, що судом в оскаржуваному рішенні були проігноровані положення частини 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно із якою під час розгляду вимог споживача про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває, що теж не знайшло свого підтвердження. Як свідчать зміст позовних вимог, позивач не заявляв вимог про відшкодування збитків, завданих недостовірною або неповною інформацією про продукцію чи недобросовісною рекламою, а заявив вимогу про застосування наслідків нікчемного правочину та повернення отриманого за цим правочином. Суд першої інстанції також навів аналіз норм права, що регулюють підстави для визнання недобросовісної реклами чи нечесної підприємницької практики та встановив, що такі підстави є недоведеними. Так, в обгрунтування своїх дій, які спонукали позивача до укладення спірного договору позивач у позові послався на те, що відповідач в рекламі (через Інтернет) стосовно надання споживчого кредиту зазначив, що надає споживачам кредит за процентною ставкою 0,01%. Разом з тим, матеріали справи не містять жодного доказу, який підтверджує наведену обставину. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Безпідставними також є доводи апеляційної скарги в частині того, що відповідно до графіку платежів відповідач умисне не нараховував щомісячну плату частки кредиту (основного боргу), що на його переконання має наслідком сплату максимального розміру процентів за користування кредитом, та змушений погашати основний борг тільки в останній місяць строку дії кредитного договору, оскільки такі доводи не ґрунтуються на матеріалах справи і суперечать умовам договору. Позивач не наводить умов договору, які забороняють йому достроково погашати суму боргу. Безпосередньо умовами п. 5.2 договору передбачено, що у разі часткового дострокового повернення кредиту, графік платежів корегується. Матеріали справи також не містять доказів, що позивач намагався достроково повернути борг, а йому було відмовлено у прийнятті платежу. Встановлені судом обставини, що позивачем жодного платежу здійснено не було, не спростовані. Крім того, саме на захист прав споживачів у ст. 15 Законі України «Про споживче кредитування» передбачено норму, яка також відтворена у п. 4.3 спірного договору, відповідно до якої споживач має право протягом 14 календарних днів з дня укладення договору про споживчий кредит відмовитися від договору про споживчий кредит без пояснення причин, у тому числі в разі отримання ним грошових коштів. Про намір відмовитися від договору про споживчий кредит споживач повідомляє кредитодавця у письмовій формі (у паперовому вигляді або у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг») до закінчення строку, встановленого частиною першою цієї статті. Протягом семи календарних днів з дати подання письмового повідомлення про відмову від договору про споживчий кредит споживач зобов`язаний повернути кредитодавцю грошові кошти, одержані згідно з цим договором, та сплатити проценти за період з дня одержання коштів до дня їх повернення за ставкою, встановленою договором про споживчий кредит. Проте позивач вказаним правом на відмову від договору №2158082 від 11.03.2025 року не скористався, а звернувся з позовною заявою до суду у 18.04.2025 року, обравши спосіб судового захисту - визнання договору недійсним (нікчемним). Доказів звернення до товариства з вимогою про відмову від договору та повернення кредитодавцю грошових коштів матеріали справи не містять. Також колегія апеляційного суду не може погодитись із обґрунтованістю доводів апеляційної скарги з приводу порушення відповідачем вимог ч. 5 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», відповідно до якої максимальний розмір денної процентної ставки, розрахованої відповідно до частини четвертої цієї статті, не може перевищувати 1 %. Умовами п. 1.7 спірного договору визначено денну процентну ставку у розмірі 0,971% на дату укладення договору та 0,886%, якщо застосовано знижену процентну ставку протягом періоду її дії. У доводах апеляційної скарги позивач також посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суддею внесено до рішення завідомо неправдиві відомості. В обгрунтування такого порушення посилається на висновок суду про те, що ч.1 ст.8 Закону України «Про споживче кредитування» на момент укладення оскаржуваного договору не містила відповідних положень щодо обмеження максимального розміру процентної ставки. Так, у змісті оскаржуваного рішення містяться відповідні висновки, щодо порядку поширення певної редакції Закону від 2023 року на спірні правовідносини, які виникли на підставі укладеного у 2025 році договору. Однак такі висновки можуть свідчити про правильність чи неправильність застосування норм матеріального права, а не встановлення недостовірних відомостей щодо обставин самої справи. Відомості щодо дати укладення спірного договору відповідають інформації, яка наявна у самому договорі та підтверджена письмовими поясненнями сторін у позові та відзиві на позов. При цьому, підставою для скасування оскаржуваного рішення відповідно до ст. 376 ЦПК України є не будь-які порушення, а саме ті, які призвели до ухвалення помилкового рішення, чи які визначені у ч. 3 наведеної статті як обов`язкові для скасування оскаржуваного рішення. Із умов оспорюваного договору встановлено, що законодавчо визначене правило щодо обмеження максимального розміру процентної ставки було дотримано. Позивач у доводах апеляційної скарги також стверджує про порушення товариством положень ст. 1056-1 ЦК України, якою передбачено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору. Фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено кредитодавцем в односторонньому порядку. Умова договору щодо права кредитодавця змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною. При цьому, позивач посилається на положення п. 1.5.1, 1.5.2, 1.5.2.1 щодо визначення розміру підвищеної, стандартної та зниженої процентної ставки та п. 1.5.4, згідно із яким передбачено, що "протягом строку дії договору розмір процентів за користування кредитними коштами може бути змінений у бік збільшення для споживача...." В той же час, повна редакція положення п. 1.5.4 договору містить наступний зміст: «Протягом строку дії Договору розмір процентів за користування кредитними коштами може бути змінений у бік збільшення для Споживача, після закінчення дії знижки на стандартну процентну ставку (закінчення дії зниженої процентної ставки, якщо виконані умови для її застосування), у випадку якщо Пільгова процентна ставка вища за Знижену процентну ставку. Крім того, протягом строку дії Договору розмір процентів за користування кредитними коштами може бути змінений у бік зменшення для Споживача у випадку отримання Споживачем знижки на стандартну процентну ставку та/або у випадку переходу від однієї процентної ставки (більшої) до іншої процентної ставки (меншої), після закінчення періоду дії попередньої ставки.» Таким чином, відповідна редакція містить умови, за яких розмір процентів за користування кредитними коштами може бути змінений у бік як збільшення так і зменшення для споживача за певних умов, а не в односторонньому порядку товариством. Відповідна умова щодо неможливості зміни цієї умови в односторонньому порядку закріплена і в п. 3.4 договору: "Розмір процентної ставки, встановлений в п. 1.5. (пп.1.5.1-1.5.3.) Договору, залежить від умов її встановлення, періоду дії кожної з процентних ставок, та є незмінним протягом усього строку дії Договору та не може бути збільшений Товариством в односторонньому порядку. Перехід від однієї процентної ставки до іншої, згідно періодів їх дії, що визначені Договором є наперед обумовленим та не вимагає підписання між Сторонами будь-яких додаткових документів, крім цього Договору. Споживач розуміє та надає згоду Товариству, що застосування зниженої процентної ставки відповідно до п. 1.5. (пп.1.5.2.1.) Договору залежить від того чи отримає Споживач індивідуальну знижку від Товариства та скористається своїм правом на її використання (виконає умови для отримання знижки) на стандартну процентну ставку, та у випадку такого отримання Споживач погоджується, що застосування зниженої ставки є наперед обумовленим та не може вважатися односторонньою зміною умов Договору, оскільки, умови про застосування зниженої процентної ставки чітко визначені домовленістю Сторін та є обов`язковими до виконання." Колегія суддів з урахуванням змісту умов договору вбачає, що зміна розміру процентної ставки не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами кредитного договору, який позивач добровільно підписав. З урахуванням встановленого, наведені у позові підстави для визнання оспорюваного договору нікчемним з підстав, передбачених статтями 228, 1056-1 ЦК України, ч. 5 ст. 8, ч. 5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» не знайшли свого підтвердження, як і доводи апеляційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. Відтак, відсутні підстави для застосування наслідків нікчемності оспорюваного договору. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 1 жовтня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий Т.О. Писана Судді К.П. Приходько С.О. Журба