Постанова 4823 № 750/10625/19

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 25 березня 2020 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 750/10625/19 Головуючий у першій інстанції - Требух Н. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/420/20 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі: головуючого-судді: Онищенко О.І. суддів: Скрипки А.А., Харечко Л.К. секретар: Позняк О.М. Позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 Відповідач: Чернігівська міська рада Особи, які подали апеляційну скаргу: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради про визнання права користування житловим приміщення (суддя Требух Н.В.), ухвалене о 12 год. 16 хв. у м.Чернігів, повний текст рішення складено 02 січня 2020 року, В С Т А Н О В И В: У вересні 2019 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулись до Деснянського районного суду м.Чернігова з позовом до Чернігівської міської ради, в якому просили визнати за ними право користування квартирою АДРЕСА_1 . Позов мотивовано тим, що виконавчим комітетом Чернігівської міської ради 21.02.2005 року рішенням №20 було видано позивачам ордер на жиле приміщення на право зайняття вказаного жилого приміщення. Усі члени родини були зареєстровані і постійно мешкали у спірній квартирі, а згодом до родини переїхав на постійне мешкання батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , який також зареєструвався у квартирі. Квартира надавалась військовослужбовцю ОСОБА_1 та членам його сім`ї згідно з ч.ч.7, 8 ст.44 Закону України «Про статус суддів». ОСОБА_1 на підставі Указу Президента України від 20.11.2006 року як військовослужбовець був переведений для подальшого проходження служби до військового місцевого суду Харківського гарнізону до м.Харків у зв`язку з ліквідацією військового місцевого суду Чернігівського гарнізону, а в подальшому переведений на роботу судді Апеляційного суду Харківської області. Місцем реєстрації позивачів у м.Харькові є адреса місця розташування апеляційного суду, тому з часу переїзду вони вимушені винаймати житло. У квартирі АДРЕСА_1 залишився зареєстрованим лише ОСОБА_4 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер. Зазначають, що не втрати інтересу до спірного майна, мають намір ним користуватись, іншого житла у власності не мають. Як на підставу своїх вимог посилаються на ст.9, 64, 65, 106 ЖК України і вважають, що лише в судовому порядку можуть захистити свої невизнані відповідачем права. Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 відноситься до державного житлового фонду. ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 за життя не набув права власності на зазначену квартиру, із заявами про вселення членів сім`ї або будь-яких інших осіб у квартиру до житлово-експлуатаційної організації не звертався. Позивачі добровільно вибули на постійне місце проживання, а тому втратили право користування нею. Доводи позивачів про те, що спірна квартира є їх єдиним житлом не можуть бути підставою для задоволення позову, оскільки спірну квартиру позивачі залишили добровільно, фактично тривалий час в ній не проживали, а єдиним мешканцем і квартиронаймачем був ОСОБА_4 . В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просять скасувати зазначене рішення суду і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачі відкрито користувались і користуються квартирою, виконують обов`язки щодо утримання житлового приміщення в належному для нормального проживання стані. При цьому вважають, що формальна відсутність письмової згоди ОСОБА_4 на їхнє вселення у спірну квартиру не свідчить про те, що позивачі не набули права користування квартирою. Іншого житла не мають. За доводами позивачів, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на час зняття з реєстрації у вказаній квартирі були ще малолітніми, тому батьки привезли їх до м.Харкова. За доводами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , сім`я регулярно приїздила до їхньої квартири в м.Чернігові, проживала в ній, забезпечувала належне харчування ОСОБА_4 , разом з ним вели господарство, разом з ним несли витрати на комунальні послуги, продукти, ліки, мали спільний бюджет і вели спільне господарство. Позивач ОСОБА_1 працює суддею Харківського апеляційного суду і оскільки має необхідний стаж для відставки, а стан здоров`я не дозволяє продовжувати працювати суддею, то він має намір повернутися для постійного проживання у квартиру, яку йому було надано як військовослужбовцю. Також позивачі посилаються, що при звільненні у відставку ОСОБА_1 всім членам родини необхідно знятись з реєстрації за місцем його роботи, а квартира АДРЕСА_2 є єдиним житлом сім`ї. У відзиві на апеляційну скаргу Чернігівська міська рада просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідач посилається, що позивачі 09.01.2007 року були зняті з реєстраційного обліку за адресою: кв. АДРЕСА_1 у зв`язку з вибуттям до м.Харкова і з цього часу вони втратили право користування спірною квартирою відповідно до норм житлового законодавства. За доводами Чернігівської міської ради, ОСОБА_4 за життя не набув права власності на спірну квартиру, а позивачами не надано належних доказів, що вони фактично проживали у спірній квартирі разом з померлим на час його смерті та несли витрати по утриманню квартири. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За нормами ст.268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону не відповідає судове рішення суду першої інстанції. По справі встановлено, що ОСОБА_1 04 серпня 2003 року призначений суддею військового місцевого суду Чернігівського гарнізону, що підтверджується записом в його трудовій книжці (а.с.35,44-45). Рішенням Чернігівської міської ради від 21 лютого 2005 року №20 затверджено спільні рішення адміністрації і профспілкових комітетів підприємств, організацій, житлових комісій про виділення житлової площі, зокрема ОСОБА_1 на чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_3 на сім`ю 4 чоловіки (він, дружина, дочка, син) зі зняттям з квартирного обліку, на черзі з 20.11.2003 року, позачергова за №1 згідно з Законом України «Про статус суддів» по військовому суду Чернігівського гарнізону (а.с.23-25). На підставі вказаного рішення 21 лютого 2005 року ОСОБА_1 з сім`єю на 4 осіб (дружина ОСОБА_6 , дочка ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 ) видано ордер №547 на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 (а.с.22,23). 05 квітня 2005 року у вказаній квартирі були зареєстровані позивачі, а 07 грудня 2006 року - батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4 (а.с.25 зворот). ОСОБА_1 , на підставі Указу Президента України від 20.11.2006 року, як військовослужбовець був переведений для подальшого проходження служби до військового місцевого суду Харківського гарнізону до м. Харькова у зв`язку з ліквідацією військового місцевого суду Чернігівського гарнізону. ( а.с.35,42) У зв`язку зі зміною місця роботи та зміною місця проживання в установленому порядку усі позивачі знялись з реєстрації у АДРЕСА_4 - 09 січня 2007 року та зареєструвались за адресою проходження нового місця служби ОСОБА_1 , як того вимагав порядок передбачений наказом Міністерства Оборони України №577 від 06.10.2006 року « Про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 30.10.2006 року за № 1171/13045 тобто за адресою: АДРЕСА_5 ( адміністративна будівля апеляційного суду Харківської області, власник будівлі Держава Україна, а користувач на праві оперативного управління є Апеляційний суд Харківської області).( а.с.41) На час переїзду до м. Харькова позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 були неповнолітніми, а тому були зняті з реєстрації постійного місця проживання їх батьками, без згоди.( а.с.13,15) Особовий рахунок по квартирі АДРЕСА_1 було перереєстровано на батька ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , який залишився проживати в квартирі та був в ній зареєстрованим. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.(.а.с.21 В 2010 році військовий суд Харківського гарнізону, в якому проходив службу ОСОБА_1 був ліквідований. На підставі Постанови Верховної Ради №5262-V1 від 18 вересня 2012 року ОСОБА_1 призначений на посаду судді Апеляційного суду Харківської області, а пізніше переведений з 2 жовтня 2018 року на посаду судді Харківського апеляційного суду. ( а.с. 50-51) В якості доказів утримання квартири та сплати комунальних послуг саме позивачами, надано копії платіжних документів про сплату ними за комунальні послуги починаючи з лютого 2016 року та по час звернення з позовом до суду. ( а.с.55-87). Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 47 Конституції України та статтею 9 Житлового кодексу України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Однією з підстав виникнення суб`єктивного права на житло, тобто набуття права користування конкретним жилим приміщенням, є вселення у нього в установленому порядку в якості члена сім`ї наймача, члена ЖБК або власника квартири чи будинку ( ст. 64,65,145,156 ЖК України ). Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. В позові позивачі зазначали, що квартира АДРЕСА_1 є їх єдиним житлом, яке вони вимушені були тимчасово залишити, але постійно приїздили у квартиру, утримували її, у квартирі залишились їхні особисті речі. Крім того, проживання в квартирі ОСОБА_4 гарантувало їм та надавало надію про те, що зазначена квартира є їх місцем проживання до якого вони зможуть повернутись та проживати без перешкодо. Після смерті ОСОБА_4 вони опікувались квартирою, сплачували комунальні послуги. Чернігівська міська рада заперечує право позивачів на користування зазначеною квартирою посилаючись на те, що: вони втратили це право добровільно знявшись з реєстрації місця проживання та переїхали проживати в іншу місцевість; попередній користувач квартири не звертався з письмовими заявами та не надавав дозволу на вселення їх до квартири; вони не були членами його сім`ї. Квартира АДРЕСА_1 надавалась ОСОБА_3 , як судді позачергово за №1 згідно з Законом України «Про статус суддів» по військовому суду Чернігівського гарнізону та як військовослужбовцю відповідно до ст.12 Закону України « Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Тобто отримання в користування квартири АДРЕСА_1 було пов`язане з перебуванням ОСОБА_1 на посаді судді. Тимчасове постійне не проживання у квартирі позивачів було пов`язане з необхідністю виконання обов`язків судді ОСОБА_1 в іншому населеному пункті. ОСОБА_1 у зв`язку з виконанням обов`язків судді не був забезпечений житлом у м. Харькові як того вимагав закон та зняття його з реєстрації у м. Чернігові було викликане вимогами закону. Сім`я ОСОБА_1 хоч і була зареєстрована у м. Харькові, але не була забезпечена навіть тимчасовим житлом і вимушена була винаймати житло. Позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на час зняття з реєстрації місця проживання були неповнолітніми, пізніше студентами денної форми навчання. Крім того, ОСОБА_2 після навчання у Варшавській академії за трудовим договором проходила стажування у Варшаві, термін дії договору закінчився 28.12.2018 року. Таким чином, постійне не проживання у квартирі АДРЕСА_1 позивачів у квартирі було викликане об`єктивними обставинами, останні не втратили інтересу до квартири як постійного місця проживання. Згідно з частиною другою ст.2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 4 ЦПК України ). Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), яка в силу приписів частини першої статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, закріплено право на справедливий суд. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункт 44, та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, підпункт «1» пункту 148 та пункт 155). Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Конституційний суд України в мотивувальній частині свого рішення від 14 листопада 2001 року № 1-31/2001№ 15-рп/2001( справа щодо прописки) констатував: «Право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід`ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року ( частина перша статті 13), міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 року (ст.12). Протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (ст.2) та іншими міжнародно-правовими актами. Вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професіонального і духовного розвитку. Це право, як інші права і свободи людини, є невідчужуваними та непорушними. У справі « Саган проти України» згідно з пунктом 52 Рішення поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (див., наприклад, пункт 141 рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, та наведені у ньому посилання). Таким чином, колегія суддів апеляційного суду виходячи з фактичних обставин справи, а саме існування у позивачів достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем проживання тобто квартирою АДРЕСА_1 приходить до висновку про те, що позивачі мають право на визнання за ними права користування зазначеною квартирою і саме обраний ними спосіб захисту порушених прав є ефективним, не заборонений законом, оскільки іншим шляхом вони не можуть захистити свої права. При цьому користування сім`єю ОСОБА_1 спірною квартирою не порушує чиїх то прав та інтересів, оскільки вказана квартира від самого початку надавалась саме цій сім`ї для постійного проживання і подальший зв`язок з якою не припинявся та розумівся як постійне місце для проживання сім`ї. Висновок суду першої інстанції про те, що позивачі добровільно перестали проживати у квартирі АДРЕСА_1 , а тому в силу положень ч. 2 ст.107 ЖК України втратили право користування нею є невірним, оскільки предметом судового розгляду є захист невизнаного права користування позивачами квартирою. Крім того судом не враховано, що позивачі в позові посилались як на підставу для задоволення позовних вимог не лише на можливість користування спірною квартирою, як членів сім`ї померлого ОСОБА_4 а і на їх право користування квартирою як осіб, яким така квартира надавалась для проживання і які в ній деякий час проживали та змінили місце проживання виходячи з об`єктивних обставин. Посилання відповідача у відзиві на обставини встановлені в судовому рішенні суду апеляційної інстанції не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права користування житловим приміщенням, оскільки підстави для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 є іншими. Виходячи з вище вказаного, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 258, 263, 374, 376 ч.1 п.4, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити. Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 24 грудня 2019 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Чернігівської міської ради про визнання права користування житловим приміщення задовольнити. Визнати право користування квартирою АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Стягнути з Чернігівської міської ради ( м. Чернігів, вул. Магістрацька 7, код ЄДРПОУ 34339125) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 , РНКОПП НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 ( АДРЕСА_5 , РНКОПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 ( АДРЕСА_5 , РНКОПП НОМЕР_3 ) по 768,40 грн кожному за розгляд справи судом першої інстанції та по 1152,60 грн кожному за розгляд справи судом апеляційної інстанції. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текс постанови виготовлено 26.03.2020 року. Головуючий: Судді: