Постанова КЦС ВС № 725/2097/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 січня 2026 року м. Київ справа № 725/2097/24 провадження № 61-12873св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (судді-доповідача), Петрова Є. В., Пророка В. В., учасники справи: позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 , відповідачі (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 травня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Федіна А. В., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 вересня 2025 року, ухвалену колегією у складі суддів Кулянди М. І., Височанської Н. К., Половінкіної Н. Ю. ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог

1. У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування.

2. Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 68,00 кв. м, житловою площею 39,30 кв. м. У вказаній квартирі зі згоди попереднього власника без реєстрації проживали ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які втратили право користування відповідним житлом з моменту переходу права власності на квартиру до нього.

3. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 житлове приміщення не звільнили, продовжують проживати у належній йому квартирі, створюють перешкоди у користуванні зазначеним нерухомими майном, не здійснюють ремонт у квартирі, користуються комунальними послугами, проте не сплачують їх вартість, створюючи значну заборгованість перед Акціонерним товариством «Чернівціобленерго», Комунальним підприємством «Чернівціводоканал» та Акціонерним товариством «Чернівцігаз».

4. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 умисно перешкоджають йому у праві користування квартирою, не сплачують комунальні послуги з центрального водопостачання та водовідведення, з розподілу електричної енергії та газу, псують належне йому майно, створюють заборгованість та позбавляють його права здійснити будь-які оздоблювальні роботи у своїй квартирі, а також постійно наголошують на тому, що це їх квартира, а він незаконно оформив право власності на неї після смерті батька ОСОБА_4 .

5. З метою досудового врегулювання спору він у січні 2024 року направив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вимогу про добровільне виселення з належного йому житла, проте на таку вимогу вони належним чином не відреагували, продовжують порушувати його права як власника.

6. Враховуючи наведені обставини, ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , шляхом примусового виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 9).

7. У травні 2024 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням.

8. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 свої вимоги обґрунтовували тим, що батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є рідними братом та сестрою, а їх спільна мати, ОСОБА_5 , 13 березня 1998 року отримала свідоцтво про право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 . Таким чином, зазначена квартира належала матері ОСОБА_2 та бабусі ОСОБА_3 відповідно.

9. Починаючи з 1996 року і по теперішній час вони проживали за вказаною адресою, були зареєстровані у спірній квартирі, здійснювали догляд за нею, а батько ОСОБА_1 - ОСОБА_4 у спірній квартирі проживав лише невеликий період, після чого переїхав у м. Полтава на постійне місце проживання. 10. 22 грудня 2008 року ОСОБА_5 на підставі нотаріально посвідченого договору дарування подарувала зазначену квартиру своєму сину - ОСОБА_4 , який не мав претензій щодо проживання у квартирі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ніколи не звертався до них з вимогою про звільнення житлового приміщення. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер та ОСОБА_1 прийнявши спадщину після смерті батька, до складу якої ввійшла спірна квартира. 11. 11 грудня 2023 року ОСОБА_1 зняв їх з реєстрації та намагається їх виселити із спірної квартири.

12. ОСОБА_2 є особою похилого віку, а ОСОБА_3 - особою з інвалідністю третьої групи. Вони все життя проживали у спірній квартирі, яка є їх єдиним житлом, з якою вони мають тісний тривалий зв`язок, іншого житла у них немає та вони не можуть себе забезпечити іншим житловим приміщенням, а тому їх виселення зробить їх безхатченками, буде надмірним втручанням в приватну сфері та порушенням їх права на повагу до житла.

13. У власності ОСОБА_1 є квартира за адресою: АДРЕСА_2 . Спірну квартиру він набув у власність безоплатно внаслідок спадкування та йому було відомо, що у вказаній квартирі постійно проживають його родичі.

14. Отже, вони не втратили право користування спірною квартирою, яка є їх житлом також в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

15. Враховуючи наведені обставини, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили суд визнати право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_1 з реєстрацією місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 68). Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

16. Чернівецький районний суд м. Чернівців рішенням від 15 травня 2025 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнив частково. Визнав право користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 22-32).

17. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі за первісним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є такими, що самоправно вселились до спірного житлового приміщення, останні є членами сім`ї колишніх власників, зокрема донькою та онуком ОСОБА_5 , а також сестрою та племінником ОСОБА_4 , та відповідно тіткою і двоюрідним братом теперішнього власника ОСОБА_1 , а тому позивач як до, так і після прийняття спадщини був обізнаний про обтяження спірної квартири правом користування житлом членів сім`ї колишнього власника, тобто позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті спадщини.

18. Відповідачі були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , у квітні 1999 року, хоча з їх слів почали проживати ще з 1996 року, тобто останні проживають у спірній квартирі понад 20 років, що свідчить про наявність у них достатніх триваючих зв`язків з вказаним конкретним місцем проживання.

19. Окрім того, ОСОБА_3 є особою з інвалідністю третьої групи, йому протипоказана важка фізична праця та рекомендовані легкі види робіт без тривалого перебування на ногах, а ОСОБА_2 є особою пенсійного віку, іншим житлом вони не забезпечені та набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, зокрема почали проживати у відповідній квартирі з дозволу першого власника ОСОБА_5 та відсутні докази того, що їх право користування відповідним житловим приміщенням заперечувалось попереднім власником ОСОБА_4 .

20. Виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не збалансовує інтереси власника житла ОСОБА_1 та відповідачів за первісним позовом, які не мають іншого житла, а, отже, у разі задоволення позовних вимог за первісним позовом щодо їх виселення стануть безхатьками.

21. З урахуванням встановлених обставин, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є визнання за ними права користування спірною квартирою, а тому зустрічний позов в цій частині слід задовольнити.

22. Чернівецький апеляційний суд постановою від 17 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 15 травня 2025 року залишено без змін (т. 2 а. с. 115-120).

23. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як члени сім`ї були вселені у спірне житло та зареєстровані у ньому в квітні 1999 року з дозволу власника ОСОБА_5 (баби ОСОБА_3 та матері ОСОБА_2 ). Таким чином, перехід права власності на квартиру в порядку спадкування до ОСОБА_1 не змінив характер цих відносин, як сімейний, та відповідно, такий перехід не припинив сервітут ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на право проживати у квартирі. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи 24. 14 жовтня 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Євграфова О. О., засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 травня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 вересня 2025 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити первісний позов та відмовити у задоволенні зустрічного позову.

25. Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є членами сім`ї ОСОБА_1 , оскільки з 1999 року проживали у належній йому квартирі та є членами сім`ї попередніх власників, є необґрунтованими, оскільки відповідачі за первісним позовом не надали належних та допустимих доказів того, що вони з ОСОБА_1 пов`язані спільним побутом та мають права й обов`язки осіб, які об`єдналися для спільного проживання.

26. Крім того, відповідачі за первісним позовом не надали суду доказів, які б підтверджували згоду їх племінника та двоюрідного брата ОСОБА_1 на їх проживання у спірній квартирі.

27. Відповідачі за первісним позовом не набули права користування спірною квартирою, оскільки вони проживали у квартирі зі згоди попередніх власників, а згода ОСОБА_1 , який наразі є власником спірної квартири, на подальше проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спірній квартирі відсутня.

28. ОСОБА_1 не має доступу до належної йому квартири, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 умисно перешкоджають йому користуватися квартирою, не сплачують комунальні послуги з центрального водопостачання та водовідведення, з розподілу електричної енергії та газу, псують належне йому майно, створюють заборгованість та позбавляють його права здійснити будь-які оздоблювальні ремонтні роботи у своїй квартирі.

29. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не надали суду будь-яких доказів неможливості винаймати житло, зокрема, документів, що підтверджують їх доходи. 30. 27 грудня 2025 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу.

31. Верховний Суд ухвалою від 13 січня 2026 року відзив ОСОБА_2 , ОСОБА_3 повернув заявникам без розгляду. Провадження у суді касаційної інстанції

32. Верховний Суд ухвалою від 17 листопада 2025 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником - адвокатом Євграфовою О. О., на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 травня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 вересня 2025 року, витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

33. У грудні 2025 року матеріали цивільної справи № 725/2097/24 надійшли до Верховного Суду.

34. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди застосували норму права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, а також постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 08 березня 2024 року у справі № 740/4760/20, від 31 січня 2024 року у справі № 466/5349/22, від 31 липня 2024 року у справі № 175/4517/20, від 12 березня 2025 року у справі № 459/3875/23, від 28 травня 2025 року у справі № 523/16115/22, від 25 червня 2025 року у справі № 553/2887/22 [пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)]. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

35. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 13 серпня 1998 року ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданим Департаментом житлово-комунального господарства міської ради, отримала у власність квартиру спільного заселення за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 74).

36. У вказаній квартирі 09 квітня 1999 року були зареєстровані ОСОБА_2 , яка є донькою ОСОБА_5 , а також ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_2 та онуком ОСОБА_5 . Родині відносини між вказаними особами та ступінь споріднення визнаються учасниками справи (т. 1 а. с. 13 звор., 43). 37. 22 грудня 2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 191).

38. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер та після його смерті спадщину, до складу якої ввійшла спірна квартира, прийняв його син ОСОБА_1 , якому було видане свідоцтво про право на спадщину за законом та на підставі якого ОСОБА_1 зареєстрував право власності на квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 14-16).

39. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зняті з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , 11 грудня 2023 року за заявою власника ОСОБА_1 , що підтверджується довідкою Департаменту надання адміністративних послуг Чернівецької міської ради від 11 грудня 2023 року (т. 1 а. с. 18). 40. 25 січня 2024 року ОСОБА_1 надіслав на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вимогу, в якій вимагав добровільно припинити порушення його прав як власника, виїхати із належної йому квартири, а у випадку продовження порушень попередив про звернення до суду із позовом про виселення (т. 1 а. с. 23, 24).

41. Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 показала, що у спірній кватирі постійно проживала ОСОБА_2 , її мати, а також двоє її дітей - ОСОБА_3 та ОСОБА_9 . Мати ОСОБА_2 часто жалілась на стан здоров`я, проте нічого не говорила про свої плати щодо квартири. Сільвія певний період часто їздила на заробітки за кордон. При житті ОСОБА_5 вона кілька раз гостювала у спірній квартирі, проте після смерті останньої у квартирі вона не була та в якому стані квартира на даний момент їй не відомо. Також їй не відомо чи лікувалась пані ОСОБА_10 у психлікарні.

42. Свідок ОСОБА_11 суду показала, що проживає з 1982 року за адресою: АДРЕСА_1 , по сусідству із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Їй відомо, що окрім ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 також проживала покійна ОСОБА_10 , а також певний період там мешкав брат ОСОБА_3 . Батька позивача -ОСОБА_4 вона кілька раз бачила, проте їй не було відомо, що квартира належить йому. У квартирі АДРЕСА_1 вона була тільки один раз, приблизно у 2010 році, коли відбувся прорив труби. Щодо стану в якому перебуває квартира, а також про наявність заборгованості зі сплати комунальних платежів їй нічого не відомо.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

43. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

44. Згідно зі статтею 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

45. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

46. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

47. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

48. Аналогічну норму містить стаття 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

49. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

50. Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

51. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

52. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

53. Право користування чужим майном врегульовано статтями 401 - 406 ЦК України.

54. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

55. Частина перша статті 402 ЦК України визначає, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

56. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється, зокрема, у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

57. Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

58. При вирішенні вказаної категорії спорів необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

59. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

60. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, заява № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

61. «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, заява № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

62. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, заява № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

63. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

64. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

65. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

66. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

67. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співмірним із переслідуваною законною метою.

68. У справі, яка переглядається у касаційному порядку, встановлено, що 13 серпня 1998 року ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності на житло набула право власності на спірну квартиру.

69. ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_5 , а ОСОБА_3 є сином ОСОБА_2 та внуком ОСОБА_5 .

70. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані у спірній квартирі з 09 квітня 1999 року за згодою власника ОСОБА_5 .

71. Таким чином, відповідачі за первісним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право користування спірною квартирою згідно із законом як члени сім`ї власника квартири.

72. Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 іншого житла на праві власності не мають. Водночас позивач за первісним позовом ОСОБА_1 у спірній квартирі не проживає та його місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 11 звор.).

73. ОСОБА_3 є особою з інвалідністю третьої групи, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією № 063085 (т. 1 а. с. 81). ОСОБА_2 є особою пенсійного віку.

74. Враховуючи наведене, суд першої інстанції, із яким погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що відповідачі за первісним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як члени сім`ї правомірно вселилися у спірну квартиру за згодою власника ОСОБА_5 , іншого житла на праві власності не мають,дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування шляхом виселення відповідачів із спірного житла.

75. З урахуванням встановлених судами обставин справи, що переглядається, колегія суддів погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки виселення відповідачів з єдиного житла, в якому вони постійно проживали тривалий період часу, буде суперечити приписам статті 8 Конвенції та практиці ЄСПЛ, згідно з якою втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

76. При цьому факт переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 (який є племінником та двоюрідним братом відповідачів за первісним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) у порядку спадкування після смерті свого батька ОСОБА_4 (який був сином ОСОБА_5 та рідним братом ОСОБА_2 ) не позбавляє права користування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 спірною квартирою, оскільки останні як колишні члени сім`ї власника квартири - покійної ОСОБА_5 , за згодою якої вони були вселенні у таку квартиру, мають право користуватися спірним житлом в силу вимог частини четвертої статті 156 ЖК України.

77. З огляду на викладене колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мають права користуватися спірною квартирою, з огляду на те, що вони не є членами сім`ї ОСОБА_1 та останній не надавав згоди на їх проживання у спірній квартирі.

78. Колегія суддів також погоджується із висновками судів попередніх інстанцій в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Так, встановивши, що 11 грудня 2023 року за заявою ОСОБА_1 позивачі за зустрічним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зняті з реєстрації місця проживання у спірний квартирі, право користування якою вони набули у законному порядку, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що ефективним способом захисту прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є визнання за ними права користування спірною квартирою.

79. Доводи касаційної скарги про те, що відповідачі за первісним позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 систематично руйнують та псують спірну квартиру, а тому підлягають виселенню на підставі частини першої статті 116 ЖК України, є необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження таких обставин, а тому у спірних правовідносинах питання щодо наявності підстав для їх виселення судами вирішувалося лише в контексті усунення власнику порушень у праві вільно користуватись та розпоряджатись своєю власністю. Водночас посилання заявника на існування у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованості по оплаті комунальних послуг не є достатньою підставою для виселення відповідачів за первісним позовом із спірної квартири.

80. Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, а також постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 08 березня 2024 року у справі № 740/4760/20, від 31 січня 2024 року у справі № 466/5349/22, від 31 липня 2024 року у справі № 175/4517/20, від 12 березня 2025 року у справі № 459/3875/23, від 28 травня 2025 року у справі № 523/16115/22, від 25 червня 2025 року у справі № 553/2887/22, є необґрунтованими, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, у зазначеній заявником справі та у справі, яка переглядається у касаційному порядку, є різними.

81. Так, у справі 569/4373/16 суди, встановивши, що позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясувавши, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, відмовили у задоволенні позову про виселення відповідача.

82. У справі 182/7347/18 суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове судове рішення про усунення позивачу перешкоди у здійсненні права власності житловим будинком, шляхом виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення, виходив з того, що між сторонами існувала домовленість з приводу тимчасового проживання відповідачів у спірному житловому будинку, а також відповідачі забезпечені іншим житлом.

83. У справі № 740/4760/20 судами встановлено, що відповідач є повнолітнім, працездатним, у спірному будинку не зареєстрований та має у власності інше житло, а тому його виселення не бути суперечити приписам статті 8 Конвенції.

84. У справі № 466/5349/22 суди встановили, що проживання колишньої дружини в однокімнатній спірній квартирі разом з позивачем (який є її власником), його новонародженою дитиною (право якої на проживання у спірній квартирі є безспірним) і матір`ю цієї дитини є неможливим, а тому припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає пропорційності втручання у право в розумінні положень статті 8 Конвенції.

85. У справі № 175/4517/20 суди встановили, що відповідач, який є колишнім чоловіком позивача, вселився у будинок не як член її сім`ї та не є таким на час розгляду цієї справи, тому інтереси позивача, як власника житла, переважають інтереси на користування цим житлом колишнім чоловіком, стосунки з яким позивачем втрачено.

86. У справі № 459/3875/23 суди встановили, що відповідач зареєстрований у квартирі, яку він на підставі договору довічного утримання передав у власність іншій особі, а у судовому засіданні свідок, яка є дружиною набувача квартири, підтвердила можливість відповідача користуватися цією квартирою, тому виселення відповідача зі спірного житла відповідає пропорційності втручання у право в розумінні положень статті 8 Конвенції.

87. У справі № 523/16115/22 суди встановили, що відповідач безпідставно проживає у житловому приміщення, яке належить позивачу, та власник житлового приміщення не надав згоди відповідачеві на вселення.

88. У справі № 553/2887/22 суди встановили, що відповідач у спірній квартирі зареєстрований не був та не довів факту набуття ним права користування спірним жилим приміщенням, зокрема, вселення у квартиру в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з наймачем, постійного проживання разом з наймачем та ведення з ним спільного господарства, а також те, що відповідач зареєстрований за іншою адресою та є власником на праві приватної власності житлового будинку з господарськими будівлями, тому виселення відповідача зі спірного житла відповідає пропорційності втручання у право в розумінні положень статті 8 Конвенції.

89. Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц).

90. Посилання заявника на загальні висновки у відповідних постановах Верховного Суду не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

91. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.

92. Касаційний суд з урахуванням частини першої статті 400 ЦПК України переглянув у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі.

93. Підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

94. Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення -без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

95. Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, тому колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін. Щодо судових витрат

96. Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 травня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 17 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: А. А. Калараш Є. В. Петров В. В. Пророк