Рішення КАС ВС № 990/341/24

РІШЕННЯ Іменем України 30 червня 2025 року м. Київ справа №990/341/24 адміністративне провадження № П/990/341/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду головуючого судді - Смоковича М. І., суддів: Жука А. В., Кашпур О. В., Мацедонської В. Е., Мельник-Томенко Ж. М., секретаря судового засідання - Борисевича О. Ю., за участі: позивача - ОСОБА_1 , представників відповідачів - Петренко Ю. В., Белінської О. В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя про визнання протиправними і скасування рішень, поновлення на посаді та ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії України (далі також - ВККС, Комісія), Вищої ради правосуддя (далі також - ВРП, Рада) з такими вимогами: - визнати протиправним і скасувати у повному обсязі рішення ВККС від 29 січня 2024 року № 35/ко-24 «Про розгляд питання щодо відповідності займаній посаді судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 » (далі також - Спірне рішення від 29 січня 2024 року); - визнати протиправним і скасувати рішення ВРП від 10 жовтня 2024 року № 2993/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України» (далі також - Спірне рішення від 10 жовтня 2024 року); - поновити ОСОБА_1 на посаді судді Господарського суду міста Києва з 11 жовтня 2024 року. Позовні вимоги обґрунтовані головно тим, що ВККС ухвалила Спірне рішення від 29 січня 2024 року за процедурою, яка, на думку позивачки, не передбачена законом; наслідком цього стало те, що ВРП теж ухвалила [своє] Спірне рішення [про звільнення ОСОБА_1 з посади судді] від 10 жовтня 2024 року всупереч приписів закону. Окрім процедурного аспекту, про який буде мовитися далі, позивачка зазначила також про відсутність фактичних підстав для звільнення її з посади судді. Щодо процедури, то доводи позивачки полягають загалом у такому: (1) Закон України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) не передбачав участі пленарного складу ВККС у проведенні оцінювання відповідності судді займаній посаді у період виникнення спірних правовідносин (тобто, до внесення змін до пункту 20 розділу ХІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 1402-VIII згідно із Законом України від 09 грудня 2023 року № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-ІХ), які набрали чинності 30 грудня 2023 року); (2) кваліфікаційне оцінювання відповідно до пункту 20 розділу ХІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 1402-VIII у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 3511-ІХ, могло проводитися виключно колегією ВККС, рішення якої набирало чинності з моменту його ухвалення; (3) визначена в абзаці другому частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII процедура [кваліфікаційного оцінювання] не підлягала застосуванню до оцінювання відповідності судді займаній посаді (як-от позивачки) до того, як пункт 20 розділу ХІІ «Перехідні та прикінцеві положення» Закону № 1402-VIII зазнав змін згідно із Законом № 3511-ІХ; (4) кваліфікаційне оцінювання відповідності судді ОСОБА_1 займаній посаді відбувалось у 2018-2019 роках і завершилося 04 липня 2019 року, коли ВККС у колегіальному складі ухвалила рішення про відповідність ОСОБА_1 займаній посаді судді; з цієї причини, як гадає позивачка, ВККС уже не мала підстав продовжувати (повторювати) оцінювання її як судді, надто після того, як ВРП внесла Президентові України подання про її [ОСОБА_1] призначення на посаду судді Господарського суду міста Києва безстроково. З тих самих мотивів позивачка доводить, що Рада теж уже не могла переглядати своє ж рішення, яким (перед тим), по суті, підтвердила відповідність ОСОБА_1 посаді судді, після чого внесла главі держави подання про її призначення на цю посаду безстроково. У контексті наведеного позивачка нагадала, що 20 червня 2020 року набрав чинності Закон України від 04 червня 2020 року № 679-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо відрядження суддів та врегулювання інших питань забезпечення функціонування системи правосуддя в період відсутності повноважного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» (далі - Закон № 679-ІХ), за яким (підпункт 3 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону) Рада - у період відсутності повноважного складу ВККС - ухвалює без рекомендації чи подання ВККС рішення про внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом колегією ВККС було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді. З погляду позивачки, наведена норма повністю узгоджується з приписами пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у редакції, чинній на час, коли вона проходила оцінювання (як суддя, яка призначена на посаду строком на п`ять років до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII). За текстом позову, такого самого підходу дотримувалася також Велика Палата Верховного Суду у справі № 9901/198/20 (постанова від 13 червня 2024 року). Додала, що на підставі указаної норми Закону № 679-ІХ (підпункт 3 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення») ВРП ухвалила рішення від 31 серпня 2021 року №1900/0/15-21 «Про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва», що, як уже мовилося, було можливим лише після проходження кваліфікаційного оцінювання. У цьому зв`язку позивачка зауважила, що обставини стосовно проходження всіх етапів призначення її на посаду судді встановлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 9901/506/21 (яким зобов`язано главу держави розглянути згадане вище подання ВРП від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21). Позивачка вважає, що продовження (з боку ВККС) її оцінювання після того, як ВРП внесла щодо неї подання Президенту України про призначення на посаду судді безстроково, було неправомірним і таким, що не передбачене законом. Пояснила, що ВККС, коли ухвалила Спірне рішення від 29 січня 2024 року, фактично переглянула висновки ВРП, які остання висловила у рішенні від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21 «Про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва». Аналогічним чином, з погляду позивачки, вчинила також ВРП, коли ухвалила Спірне рішення від 10 жовтня 2024 року [№ 2993/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України»], адже це [Спірне] рішення ґрунтується на обставинах, які вже були предметом оцінювання. Автор позову висловила незгоду з тим, як ВРП інтерпретує приписи абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII у зіставленні з приписами розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-IX, і підкреслила, що підхід відповідачів призвів до того, що вона [позивач] як суддя двічі проходила одну й ту саму процедуру оцінювання, що не узгоджується з такими компонентами верховенства права, як юридична визначеність і належне урядування. У цьому зв`язку позивачка знов апелює до підходу, на якому засновані висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/198/20 (постанова від 13 червня 2024 року), щодо процедури ухвалення рішень ВККС за наслідками кваліфікаційного оцінювання суддів. ОСОБА_1 наголосила на тому, що ВРП як орган державної влади зобов`язана зважати на висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у правовідносинах щодо проведення оцінювання судді на відповідність займаній посаді. Нагадала, що в Офісі Президента України є подання про призначення ОСОБА_1 суддею Господарського суду міста Києва (безстроково), а так само постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 9901/506/21, якою Президента України зобов`язано розглянути це подання. У позовній заяві позивачка зупинилася ще на обставинах, які стосуються її майнового стану і виїздів закордон, а також на тимчасово окуповану територію Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим), на яких (загалом) ґрунтовані висновки ВККС, а потім і ВРП, про невідповідність займаній посаді. З-поміж іншого, ОСОБА_1 висловила зауваги щодо способу здобуття цієї інформації, яка, переконує позивачка, є конфіденційною, тому має обмежений режим доступу, порушення якого становить втручання у її приватне життя. Зупинилася також на питанні про те, як Комісія інтерпретує процедуру її [ОСОБА_1] переведення судді з Господарського суду Луганської області до Господарського суду міста Києва у липні 2013 року, переконуючи в надуманості висловлених у цьому контексті припущень. Загалом же, як можна зрозуміти доводи автора позову, ВРП з порушенням процедури - як перед тим і ВККС - по суті переоцінила ті обставини, на яких побудоване попереднє рішення щодо внесення подання главі держави про призначення на посаду судді, й таким чином вирішила звільнити її із займаної посади. Переконує, що ВККС та ВРП ухвалили оспорювані рішення з порушенням статті 19, 32 Конституції України, статті 6, 8 та статтю 2 Протоколу 4 Європейської конвенції з прав людини, усупереч принципам юридичної визначеності, гарантії незалежності суддів (в аспекті особливого порядку призначення та звільнення суддів), розумності та належного урядування. ВРП подала відзив на позовну заяву, у якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Спираючись на приписи статті 112 Закону № 1402-VIII, пункти 20, 40 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пункту 12 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), відповідач констатував, що підставою для звільнення судді із займаної посади є виявлення за результатами оцінювання його невідповідності цій посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання; кваліфікаційне оцінювання для підтвердження відповідності судді займаній посаді є особливою процедурою, що визначена Перехідними положеннями Конституції України, і проводиться в рамках судової реформи з дотриманням рекомендацій Венеційської комісії. Рада зазначила про те, що Спірне рішення від 10 жовтня 2024 року [№ 2993/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України»] ухвалено повноважним складом ВРП та підписано всіма членами ВРП, які брали участь у його ухвалені. У цьому рішенні є посилання на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, якими керувалася ВРП, коли дійшла відповідних висновків. Позиція по суті спору, якої дотримується ВРП у відзиві, за змістом почасти повторює мотиви Спірного рішення від 10 жовтня 2024 року. Зокрема, за текстом відзиву, ВРП отримала подання ВККС з рекомендацією від 29 січня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва, яка за результатами кваліфікаційного оцінювання визнана такою, що не відповідає займаній посаді. Обставини, викладені в цьому поданні, обговорювалися на засіданні ВРП за участі ОСОБА_1 . Остання, серед іншого, пояснила, що Конституція України і Закон України від 11 грудня 2003 року № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зокрема стаття 10 цього Закону, не встановлюють додаткових обмежень для осіб, які займають посаду судді - крім як пред`явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України - щодо свободи пересування територією АР Крим, яка є частиною України. ВРП зауважила, що позивачка висловила думку про те, що всі громадяни України, в тому числі судді, мали законне і моральне право їздити до АР Крим, тому що мають там родичів, які також є громадянами України, і що це держава в особі уповноважених органів відповідальна за те, що не змогла забезпечити свого часу недоторканності державних кордонів України. У відповідь на доводи позивачки про доступ до конфіденційної інформації щодо перетину державного кордону та виїзд на тимчасово окуповану територію АР Крим Рада звернула увагу на приписи частини другої статті 93, частини першої статті 86 Закону № 1402-VIII, а також на статтю 188-35 Кодексу України про адміністративні правопорушення, відтак ствердила, що посилання ОСОБА_1 на незаконність дій Комісії щодо отримання інформації про перетин державного кордону безпідставні. З погляду ВРП, відвідування представниками судових органів окупованих територій та країни-агресора без нагальної потреби негативно сприймається у суспільстві і може зашкодити авторитету судової влади. З уваги на письмові пояснення, а також усні відповіді судді ОСОБА_1 , озвучені на пленарному засіданні, ВРП погодилася з тим, що суддя не усвідомлює неетичності своєї поведінки та її наслідків для правосуддя. Додала, що систематичні добровільні поїздки судді на окуповану територію без нагальної потреби свідчать лише про те, що суддя не має чіткої громадянської позиції. З приводу доводів позивачки про завершення кваліфікаційного оцінювання у 2019 році ВРП зауважила, зокрема, що Закон № 679-ІХ не стосувався кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, тому посилання судді ОСОБА_1 на те, що ВРП визнала її такою, що відповідає займаній посаді, і кваліфікаційне оцінювання завершилось, помилкові. За текстом відзиву, зважаючи на висновок Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) про невідповідність судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, оцінювання її як судді на відповідність займаній посаді має завершуватися ухваленням рішення ВККС відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, тобто у пленарному складі ВККС. У цьому зв`язку ВРП підкреслила, що в рішенні колегії ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення ВККС від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19) написано, що воно набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - Регламент ВККС; тут - у редакції, чинній на день ухвалення рішення ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19). ВРП пояснила також, що Закон № 679-ІХ наділив її [ВРП] повноваженнями - на період відсутності повноважного складу ВККС - вносити Президентові України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом [№ 679-ІХ] колегією ВККС було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді; водночас, це не заперечує іншого: оцінювання такого судді на відповідність займаній посаді (на підставі пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII) має відбуватися (завершуватися) відповідно до установленого [законом] порядку, зокрема - з дотриманням приписів абзацу другого частини першої статті 88 цього Закону № 1402-VIII. З приводу постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, на яку покликається позивач, Рада зазначила про те, що в цьому судовому рішенні нічого не зазначено про відступ від попередніх висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а йдеться лише про зміну раніше застосованого підходу до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККС за наслідками кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді. Водночас, мотивів зміни донедавна сталої правозастосовної практики у справах цієї категорії Велика Палата Верховного Суду, як мовить відповідач, не висловила. Додав також, що згадуване судове рішення стосується лише позивача у тій справі. ВРП вкотре наголосила на тому, що наявність висновку ГРД обумовлює обов`язкове проведення засідання ВККС у пленарному складі з ухваленням рішення відповідно до положень абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII. Тому ВККС, коли призначила і провела пленарне засідання для розгляду питання про відповідність займаній посаді судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1, діяла на підставі, у порядку і спосіб, які визначені законами України. ВККС теж подала відзив на позовну заяву. Загалом доводи Комісії за змістом подібні до тих, які висловила ВРП. З-поміж іншого, Комісія зауважила, що після того, як був сформований її повноважний склад [ВККС], оцінювання судді ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді було продовжено зі стадії підтримки рішення колегії ВККС пленарним складом ВККС (відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII). 18 грудня 2023 року до Комісії надійшов висновок ГРД (у новій редакції) про невідповідність судді ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, у якому взято до уваги також [попередній] висновок ГРД від 03 липня 2019 року. У відповідь на цей висновок суддя ОСОБА_1 надала пояснення, в яких висловила незгоду з висновком ГРД, зауваживши, що він не містить будь-яких нових обставин, крім тих, про які вже було написано у висновку ГРД від 04 липня 2019 року. За текстом відзиву, 29 січня 2024 року Комісія у пленарному складі дійшла висновку, що суддя ОСОБА_1 не надала чітких і переконливих доказів на спростування обґрунтованих сумнівів у її невідповідності критеріям професійної етики та доброчесності, викладених у висновку ГРД у новій редакції. У зв`язку з цим, під час вирішення питання, відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, жоден член Комісії не проголосував за ухвалення рішення про відповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді, наслідком чого стало визнання її такою, що не відповідає займаній посаді. Комісія вважає безпідставними доводи позивачки про недотримання / порушення встановленої законом процедури кваліфікаційного оцінювання. З покликанням на приписи пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у зіставленні з приписами статті 88 цього Закону відповідач зазначив, що проведення кваліфікаційного оцінювання суддів передбачає підтримання рішення колегії Комісії у пленарному складі за наявності висновку ГРД про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності. З приводу покликань позивачки на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, то позиція Комісії у цьому зв`язку аналогічна тій, яку обстоює ВРП. У відповідь на доводи позивачки про перегляд рішення ВРП щодо внесення подання Президентові України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді та тверджень про те, що її оцінювання завершилося після того, як ВРП внесла згадане подання, ВККС, подібно до ВРП, пояснила, що приписи підпункту 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ не змінювали нормативного регулювання процедури кваліфікаційного оцінювання суддів, зокрема з підстав, встановлених пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. Комісія підкреслила, що іншого порядку визнання судді таким, що відповідає займаній посаді, коли є «негативний» висновок ГРД, крім як виконання процедури, встановленої абзацом другим частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, не передбачено. У своєму відзиві ВККС описала обставини, які спонукали до ухвалення Спірного рішення, а також пов`язані з цим мотиви, відтак зазначила, що ВККС - у межах своїх дискреційних повноважень щодо оцінювання суддів в рамках установленої законом процедури - дійшла обґрунтованого висновку про невідповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді. Позивач подала відповідь на відзив ВККС (29 листопада 2024 року), у якому висловила додаткові міркування з приводу проведення пленарного засідання ВККС з підстави, передбаченої абзацом другим частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII. З-поміж іншого, позивач зауважила, що на засіданні пленарного складу ВККС, яке відбулося 29 січня 2024 року, вона висловила свою думку про незаконність пленарного розгляду, позаяк вважає, що єдиним уповноваженим суб`єктом оцінювання суддів (відповідно до пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII) є колегія ВККС. Ба більше, після того, як ВРП внесла подання про її призначення на посаду судді, продовження будь-яких процедур оцінювання є протиправним / незаконним. Щодо аргументів ВККС про застосування такого стандарту доказування як «обґрунтований сумнів» позивачка, з покликанням на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/139/24 (постанова від 14 листопада 2024 року), зазначила про те, що висновки відповідачів, які стосуються порушення професійної етики у зв`язку з її поїздками до АР Крим та у процедурі переведення до Господарського суду міста Києва, не ґрунтуються на фактичних даних, а є виключно суб`єктивною думкою членів ВККС і ВРП, тобто їхнім «суб`єктивним відчуттям реальності (метафізичного бачення світу)». Позивачка надіслала також додаткові пояснення (від 14 листопада 2024 року), які стосувалися адвокатських запитів. У цих поясненнях їх автор висловила свою думку з приводу суджень ВККС щодо обставин, за яких її, ОСОБА_1 , було переведено до Господарського суду міста Києва. З погляду позивачки, «суб`єкт владних повноважень фактично ставить під сумнів акт цього ж органу влади, тільки в іншому складі, та, фактично, перекладає […] відповідальність за законні дії цього самого органу». У додаткових письмових поясненнях від 25 лютого 2025 року ОСОБА_1 узагальнила свою позицію по суті спору, акцентувавши на тих його основних аспектах, які, як можна зрозуміти її думку, є визначальними. Ними є, властиво, процедура ухвалення рішення ВККС у пленарному складі, якої, з погляду позивачки, не було передбачено до 30 грудня 2023 року; до цього додається наявність - на дату ухвалення спірних рішень - подання ВРП, адресоване Президенту України, про її [ОСОБА_1] призначення на посаду судді безстроково, а також судові рішення Верховного Суду (у справі № 9901/506/21), якими главу держави зобов`язано це подання розглянути. У цьому контексті позивач вкотре наголошує на постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/198/20, яка, на її думку, має вагоме значення для правильного застосування норм закону, які регулюють спірні відносини в цій справі. Позивач ще раз підкреслила той факт, що кваліфікаційне оцінювання щодо неї як судді було завершене (адже на дату ухвалення спірних рішень в цій справі уже було подання ВРП про її призначення на посаду судді), тому не було законних підстав його продовжувати (відновлювати). Стосовно протиправності рішень відповідачів в частині визначених ними підстав недоброчесності позивач, у доповнення до тих аргументів, які уже висловлені в позовній заяві, зауважила, що надання законом ВККС дискреційних повноважень щодо визначення порядку, методології оцінювання на відповідність займаній посаді судді та визначення показників недоброчесності не дозволяє ВККС зловживати цими повноваженнями та застосувати показники недоброчесності, які не ґрунтуються на нормах закону та порушують конституційні та конвенційні права позивача як громадянина та гарантії незалежності як судді. У додаткових поясненнях від 10 березня 2025 року ОСОБА_1 звернула увагу на рішення Ради суддів України від 06 березня 2025 року № 8 «Щодо деяких питань кваліфікаційного оцінювання суддів», яким, за текстом пояснень, названий орган суддівського самоврядування фактично підтвердив протиправність дій ВККС щодо продовження оцінювання суддів пленарним складом [ВККС] усупереч правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, надто щодо оцінювання суддів, які отримали подання ВРП (Президенту України) про призначення на посаду судді (безстроково) на підставі Закону № 679-IX. З уваги на запитання Суду (у цій справі) щодо розуміння (трактування) приписів пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 679-IX позивачка подала клопотання (від 28 квітня 2025 року) про долучення до матеріалів справи своїх листів-звернень до народного депутата України ОСОБА_2 , які стосуються мети ухвалення цього Закону [№ 679-IX] у контексті процедури оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, зокрема складу ВККС, яка компетентна ухвалити рішення, на підставі якого ВРП може внести главі держави відповідне подання про призначення судді, а також про долучення листів-відповідей народного депутата України ОСОБА_2 щодо порушених у її зверненнях питань. Позивачка підкреслила, що пояснення, які виловив народний депутат України ОСОБА_2 (як один з авторів законопроєкту) у своїх листах-відповідях (від 25 квітня 2024 року, від 22 квітня 2025 року), повністю збігаються з її аргументами, на яких основуються її позовні вимоги в цій справі. У додаткових поясненнях від 02 травня 2025 року ОСОБА_1 звернула увагу на те, що ВККС і ВРП дотримуються вибіркового підходу щодо оцінювання суддів, без якихось усталених (визначених, формалізованих) критеріїв (показників, орієнтирів), адже за обставин, подібних до тих, які обговорювалися під час співбесіди з нею (позивачкою), відповідачі дещо інакше оцінювали через призму того ж критерію доброчесності інших суддів. На підтвердження своєї думки в цій частині позивач згадала про позицію/підхід відповідачів, де проявилася непослідовність їхніх суджень, як вважає позивачка, у вимірі аналогічних обставин чи пояснень суддів. З-поміж інших, позивачка виокремила суддю ОСОБА_3 , який, як мовиться у додаткових поясненнях, теж набув нерухоме майно до того, як став суддею, у зв`язку з чим ВККС вважала недоцільним перевіряти обставини набуття цього майна. Ця заувага, як бачиться з обсягу мотивів письмових пояснень, покликана підкреслити той факт, що обставини набуття нерухомого майна позивачки були предметом пильної уваги та перевірки під час її оцінювання як судді та, у підсумку, позначилися на результаті цього оцінювання. Представник ВРП з приводу тверджень позивачки про вибірковість в підходах ВРП зауважила (на судовому засіданні), що приклади, якими позивачка доводить свої висновки про буцімто неоднакові підходи до оцінювання суддів, не можуть братися до уваги, адже обставини, на яких основані рішення ВРП, завжди мають індивідуальний характер. Іншими словами, як можна зрозуміти позицію представника ВРП, фактичні обставини, які обговорюються під час оцінювання суддів, мають свою специфіку (особливості, деталі, умови), і оцінюються у сукупності (у комплексі) з усіма даними суддівського досьє. Не без того, що на прикладі різних суддів можна виокремити певні спільні обставини (риси, факти, чинники), як-то: наявність вартісного нерухомого майна, що, втім, не робить їх однаковими. З цих міркувань приклади, які навела позивач, з погляду представника ВРП, не розкривають усіх аспектів оцінювання на відповідність критерію доброчесності й тому не можуть братися до уваги під час вирішення цієї справи. Суд заслухав пояснення позивача і представників відповідачів, дослідив докази, якими вони підтверджують свої вимоги і заперечення, та встановив такі обставини справи. Згідно з Указом Президента України від 23 травня 2013 року № 302/2013 ОСОБА_1 призначена на посаду судді Господарського суду Луганської області на строк п`ять років. Відповідно до Указу Президента України від 06 вересня 2013 року № 503/2013 ОСОБА_1 переведена з посади судді Господарського суду Луганської області на посаду судді Господарського суду міста Києва. 23 травня 2018 року п`ятирічний строк повноважень судді ОСОБА_1 закінчився. Тимчасом, ВККС рішенням від 01 лютого 2018 року № 8/зп-18 призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, з-поміж них - суддя Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 04 липня 2019 ВККС (у складі колегії) ухвалила рішення № 573/ко-19, яким, за результатами проведеного кваліфікаційного оцінювання, визнала суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 такою, що відповідає займаній посаді. У цьому рішенні Комісія зазначила - з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19 про виправлення описки, - що воно набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту ВККС [у редакції, яка була чинна на дату ухвалення цього рішення]. ОСОБА_1 оскаржила в судовому порядку рішення ВККС від 04 липня 2019 року №573/ко-19 в частині абзацу 3 резолютивної частини рішення щодо визначення порядку набрання ним чинності. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 21 вересня 2020 року (справа № 9901/416/19) відмовив у задоволенні цих позовних вимог. Велика Палата Верховного Суду постановою від 10 лютого 2021 року залишила це рішення суду першої інстанції без змін. 31 серпня 2021 року - після того, як набрав чинність Закон № 679-ІХ - ВРП ухвалила рішення № 1900/0/15-21 «Про внесення Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва». У цьому рішенні ВРП, з покликанням, серед іншого, на підпункт 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-IX, а також на згадуване рішення ВККС (у складі колегії) від 04 липня 2019 року № 573/ко-19, яким суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 визнано такою, що відповідає займаній посаді, висловила власну оцінку обставинам, які пов`язані із кандидатурою судді ОСОБА_1, зокрема й тим, які наведені у висновку ГРД, та констатувала відсутність обґрунтованого сумніву щодо відповідності ОСОБА_1 критерію доброчесності чи професійної етики, чи інших обставин, які можуть негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з її призначенням на посаду судді. Цим рішенням ВРП, на підставі статті 131, підпунктів 2, 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пункту 20 розділу XII Закону № 1402-VIII, підпункту 3 пункту 2 розділу II Закону № 679-IX, керуючись статтями 3, 30, 34, 36, 37, абзацом шостим пункту 13 розділу III «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №1798-VIII, вирішила внести Президентові України подання про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва. Подання Ради надійшло до Офісу Президента України 09 вересня 2021 року, однак не було розглянуте у встановлений законом строк, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду (як суду першої інстанції) з адміністративним позовом про визнання протиправною бездіяльності глави держави щодо невидання указу про її призначення на посаду судді Господарського суду міста Києва. За наслідками розгляду цього позову: Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 20 липня 2023 року у справі № 9901/506/21 позов ОСОБА_1 задовольнив частково; зобов`язав Президента України відповідно до статті 80 Закону № 1402-VIII розглянути подання ВРП від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва; за наслідками апеляційного розгляду Велика Палата Верховного Суду постановою від 30 травня 2024 року скасувала рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог (щодо бездіяльності Президента України) та ухвалила в цій частині нове рішення, яким позов задовольнила частково: визнала протиправною бездіяльність Президента України щодо нерозгляду подання ВРП від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва; в іншій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 липня 2023 року у справі № 9901/506/21 - залишено без змін. До проведення засідання Комісії у пленарному складі, а також на дату звернення ОСОБА_1 уже з цим позовом до Верховного Суду Президент України не видав указу щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді відповідно до згадуваного подання ВРП від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21. Поза тим, для вирішення питання щодо продовження процедур кваліфікаційного оцінювання, які були зупинені після набрання чинності Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» (далі - Закон № 193-ІХ), відповідно до якого з 07 листопада 2019 року було припинено повноваження членів Комісії, остання - після того, як 01 червня 2023 року сформовано повноважний склад ВККС - ухвалила рішення від 20 липня 2023 року № 34/зп-23, на підставі якого здійснила повторний автоматизований розподіл справ між членами ВККС, зокрема стосовно суддів, п`ятирічний строк призначення яких на посаді закінчився, та продовжила їх кваліфікаційне оцінювання; з-поміж цих суддів - суддя ОСОБА_1, оцінювання якої «зупинилося» на стадії підтримки рішення колегії ВККС [від 04 липня 2019 року № 573/ко-19] її пленарним складом [ВККС]. 18 грудня 2023 року на адресу ВККС надійшов висновок ГРД у новій редакції про невідповідність судді ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, у якому взято до уваги також [раніше наданий] висновок ГРД, який надійшов у 2019 році. ОСОБА_1 надіслала пояснення стосовно висновку ГРД у новій редакції, у яких зазначила, зокрема, про те, що цей висновок не містить нових обставини, аніж ті, які вже були наведені у попередньому висновку ГРД від 03 липня 2019 року. ВККС призначила співбесіду з суддею ОСОБА_1 на 29 січня 2024 року. У підсумку, ВККС у пленарному складі ухвалила Спірне рішення від 29 січня 2024 року [№ 35/ко-24], яким визнала суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді; внесла Раді подання про звільнення судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 із займаної посади. У Спірному рішенні від 29 січня 2024 року Комісія зазначила про юридичні підстави для проведення кваліфікаційного оцінювання суддів (підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пункт 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII) та мету, з якою його було запроваджено. У цьому зв`язку зосереджено увагу, з-поміж іншого, на те, що авторитет та довіра до судової влади формуються залежно від персонального складу судів, від осіб, які обіймають посади суддів та формують суддівський корпус. Тому важливо, як зазначено в Спірному рішенні від 29 січня 2024 року з покликанням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2021 року (справа № 9901/355/21), щоб кандидат на посаду судді, як і суддя, не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки як у професійній діяльності, так і в особистому житті, яка може поставити під сумнів відповідність кандидата критерію доброчесності, що негативно вплине на суспільну довіру до судової влади у зв`язку з таким призначенням. Комісія зупинилася також на питанні про обґрунтований сумнів та обумовлені ним завдання ВККС з`ясувати обставини, які викликають цей сумнів, відповідно й обов`язок (завдання) судді пояснити / спростувати його [сумнів]. У цьому контексті Комісія пригадала окремі норми Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджено рішенням Комісії від 03 листопада 2016 року № 43/зп-16 (у редакції рішення Комісії від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18; далі також - Положення), які стосуються показників відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання, та засоби їх встановлення (глава 2 розділу ІІІ), а також Кодекс суддівської етики, затверджений рішенням Ради суддів України від 04 лютого 2016 року № 1, і правозастосовні висновки Великої Палати Верховного Суду у справах, які стосуються проходження суддями кваліфікаційного оцінювання. Щодо останнього, то Комісія, з покликанням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 9901/57/19, зауважила, що в межах процедури кваліфікаційного оцінювання, з уваги на мету його проведення, може виникнути обґрунтований сумнів, який для обізнаного і розсудливого спостерігача може вказувати на наявність показників, які можуть свідчити про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності. ВККС додала, що під терміном «розсудливий спостерігач» для цілей кваліфікаційного оцінювання необхідно розуміти людину, чиї уявлення, стандарти поведінки відповідають тим, які зазвичай прийняті серед звичайних людей у нашому суспільстві. У випадку виникнення такого сумніву обов`язком (повноваженням) Комісії є з`ясувати й оцінити усі аспекти життя і діяльності судді не лише професійного характеру, але й морально-етичного теж. Комісія, як мовиться далі, з огляду на свій статус повинна визначити, чи відповідає поведінка судді / кандидата на посаду судді основоположним принципам її регламентації, високі стандарти якої визначено, зокрема, у Бангалорських принципах поведінки суддів від 19 травня 2006 року (схвалені резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23), а також у Кодексі суддівської етики. За текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, обґрунтований сумнів вважається таким, що виник, зокрема, у зв`язку з наданням ГРД висновку про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності або інформації стосовно судді. І хоча Комісія вважає себе зобов`язаною вжити заходів для перевірки обставин, які стали підставою для надання висновку (інформації) ГРД, суддя теж повинен брати активну участь у спростуванні обґрунтованого сумніву. Під стандартом доказування «чіткі та переконливі докази» Комісія, для цілей кваліфікаційного оцінювання, розуміє докази, які залишають в обізнаного та розсудливого стороннього спостерігача тверду віру або переконання в тому, що є висока ймовірність того, що фактичні твердження судді є правдою. Комісія вважає, що коли суддя не може спростувати обставин, які дають підстави сумніватися у його відповідності критеріям професійної етики та доброчесності, то тоді ці обставини - в інтересах авторитету судової влади - має оцінити вона [Комісія]. З огляду на висловлені міркування щодо змісту («параметрів») кваліфікаційного оцінювання в аспекті відповідності судді критеріям доброчесності і професійної етики, Комісія, спираючись заразом на мотиви Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 9901/124/19, підсумувала (у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року), що її завданням [у процедурі кваліфікаційного оцінювання суддів] є виключити будь-які сумніви щодо походження майна, його добросовісного декларування або публічної поведінки судді, не тільки через призму вимог законодавства, але також для зміцнення переконання суспільства у чесності, незалежності, неупередженості та справедливості суддівського корпусу; щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, поведінка та репутація судді були бездоганні. Відтак Комісія перейшла до обставин, які передували ухваленню Спірного рішення від 29 січня 2024 року. Передовсім нагадала, що згідно з рішенням Комісії від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19 про виправлення описки) суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 визнано такою, що відповідає займаній посаді. Це рішення Комісії ґрунтоване на тому, що суддя ОСОБА_1 склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 88,875 бала; за результатами виконання практичного завдання ОСОБА_1 набрала 103,5 бала; на етапі складення іспиту - 192,375 бала; за критерієм компетентності (професійної, особистої та соціальної) - 424,375 бала; за критерієм професійної етики, оціненим за показниками, визначеними пунктом 8 глави 2 розділу II Положення, - 158 балів; за критерієм доброчесності, оціненим за показниками, визначеними пунктом 9 глави 2 розділу II Положення, - 158 балів. За результатами кваліфікаційного оцінювання суддя ОСОБА_1 набрала 740,375 бала, що становить більше 67 відсотків від суми максимально можливих балів за результатами кваліфікаційного оцінювання всіх критеріїв. З огляду на наведене, Комісія у складі колегії ухвалила рішення (від 04 липня 2019 року № 573/ко-19) про відповідність судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді. Щодо висновку ГРД від 2019 року, який надійшов в межах процедури кваліфікаційного оцінювання, то Комісія в своїй аргументації спиралася головно на пояснення судді ОСОБА_1 , за якими: інформація про використання нею [ ОСОБА_1 ] родинних та інших зв`язків в інтересах кар`єри чи отримання невиправданих преференцій є здогадками окремих членів ГРД чи осіб, які розміщували відповідні статті в мережі Інтернет; судді [ ОСОБА_1 ] відомо, що у 2014 році відкрито кримінальну справу щодо перевищення чи зловживання повноваженнями членами ВККС у складі, який діяв на момент призначення її на посаду судді. Ці зловживання стосувалися трьох суддів. Стосовно неї [ ОСОБА_1 ] епізодом у кримінальній справі було зазначено начебто відсутність стажу в галузі права, водночас, підозра у коригуванні балів шляхом втручання в комп`ютерну систему стосувалася іншої особи. Суддя ОСОБА_1 наголосила на тому, що у 2014 році її декілька разів викликали до Генеральної прокуратури України як свідка для надання пояснень зі згаданих питань. Щоразу змінювалася група слідчих, яка вела цю справу, про наслідки (результати, перебіг) цієї кримінальної справи їй не відомо. Водночас, суддя ОСОБА_1 висловила думку, що ця кримінальна справа була способом переслідування політичних осіб, у тому числі її матері ОСОБА_4 , яка на той час була головою Печерського районного суду міста Києва і членом Вищої ради юстиції. Стосовно майна суддя ОСОБА_1 пояснила, що його відображено в деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру та деклараціях особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, які подавалися до податкових органів, Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК) та Комісії. ОСОБА_1 подала також копії документів, відповідно до яких нерухоме майно вона набула у власність у період, коли не перебувала на посаді судді та не займала посади державної служби, тобто до 2013 року. Інформація щодо законності набуття майна, указаного в декларації за 2013 рік, та відповідності його вартості отриманим доходам за період зайняття посади судді відображена у висновку Державної податкової інспекції в Дарницькому районі міста Києва про результати перевірки відомостей, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади», складеного 12 лютого 2016 року. Єдиним об`єктом нерухомості, який ОСОБА_1 набула у приватну власність за період перебування на посаді судді, є квартира в місті Києві, яку їй подарувала мати у 2014 році; копію договору дарування разом з іншими правовстановлювальними документами суддя ОСОБА_1 теж подала. Додала також, що ця квартира належала її матері з 2012 року. Тобто, як пояснила ОСОБА_1 , право власності на згадувану квартиру вона набула тоді, коли ще не була суддею, і тому, на думку судді, нема ніяких підстав допускати існування корупційних ризиків під час придбання житла. Суддя ОСОБА_1 підкреслила, що, як і під час співбесіди 12 липня 2018 року, вона вважає, що кваліфікаційне оцінювання проводиться з метою визначення здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є компетентність (професійна, особиста, соціальна), професійна етика та доброчесність. Саме ці критерії характеризують суддю, який обіймає відповідну посаду під час здійснення повноважень, і тільки за цей період. Свою думку суддя вважає правильною, оскільки їй відомо, що Комісія зверталася до НАЗК щодо перевірки законності набуття майна у період, який передував призначенню її на посаду судді. НАЗК відмовило Комісії у проведенні такої перевірки, позаяк Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» (далі - Закон № 1700-VII) передбачено, що контролю та перевірці підлягають декларації осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Стосовно інформації про земельні ділянки у Чернігівській області, що належать батькові судді, та приватизацію у 2014 році квартири площею 98 кв.м, суддя ОСОБА_1 пояснила, що всі чотири земельні ділянки її батько отримав на підставі свідоцтва про право на спадщину після смерті своїх батьків, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які все життя прожили в селі Менського району Чернігівської області, працювали в колгоспі й ці земельні ділянки отримали після розпаювання колгоспної землі. З приводу квартири площею 98 кв.м, то в суддівському досьє є інформація від Національного антикорупційного бюро України про те, що цю квартиру батько судді, ОСОБА_7 , набув шляхом приватизації 28 грудня 2012 року, про що Головне управління житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради видало свідоцтво про право власності. У матеріалах, які надало Національне антикорупційне бюро України, немає інформації про набуття ОСОБА_7 у 2014 році квартири площею 98 кв.м. Щодо висновку ГРД у новій редакції від 18 грудня 2023 року про невідповідність судді ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, то з цього приводу Комісія зазначила (в розділі IV Спірного рішення від 29 січня 2024 року) таке. У досьє та поясненнях судді ОСОБА_1 відсутня переконлива інформація про джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ судді та членів сім`ї чи близьких осіб, а також легальні доходи, що, на думку розсудливого спостерігача, викликає сумніви щодо їх достатності для набуття такого майна, здійснення витрат, отримання благ. Суддя та/або пов`язана з нею особа отримали майно, дохід або вигоду, легальність походження яких, на думку розсудливого спостерігача, викликає обґрунтовані сумніви. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, станом на 2019 рік у власності ОСОБА_1 перебувало таке майно: 1) квартира у м. Київ площею 96,25 кв.м (дата набуття - 04.09.2009), задекларованою вартістю 19654,00 грн; 2) квартира у м. Київ площею 146,7 кв.м (дата набуття - 10.11.2009), задекларованою вартістю 2266000,00 грн; 3) машиномісце № 6 у м. Київ площею 14,20 кв.м (дата набуття - 18.08.2009), задекларованою вартістю 50000,00 грн. 4) машиномісце № 7 у м. Київ площею 16,40 кв.м (дата набуття - 18.08.2009), задекларованою вартістю 50000,00 грн; 5) квартира у м. Київ площею 139,8 кв.м (дата набуття - 28.02.2014), задекларованою вартістю 1083899,00 грн; 6) домоволодіння в с. Вишеньки Київської обл. площею 456,50 кв.м (дата набуття - 29.05.2008), задекларованою вартістю 940 000,00 грн; 7) земельна ділянка в с. Вишеньки Київської обл. площею 2411 кв.м (дата набуття - 23.11.2007), задекларованою вартістю 280000,00 грн; 8) автомобіль марки «Lexus RX 350» 2012 року випуску (дата набуття 2012 рік), задекларованою вартістю 576528,00 грн. Загальна задекларована вартість зазначеного майна становить 5266081,00 грн. Водночас, за даними Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, дохід за період із 2003 до 2013 року становив 197 549,36 грн. Дохід матері судді, ОСОБА_4 , судді Печерського районного суду міста Києва, за даними Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, за період з 1998 по 2009 рік (коли було набуто більшу частину згаданого майна) становив 1075881,21 грн, а за період з 1998 року до 2014 року - 1828285,08 грн. Пояснення судді ОСОБА_1 з приводу майна уже описані стисло вище. За текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, ГРД зазначила про відсутність чітких та переконливих доказів, які спростовують обґрунтований сумнів щодо легальності джерел походження відповідного майна, оскільки сукупний офіційний дохід ОСОБА_1 , а також її матері ОСОБА_4 (яка на той час працювала на посаді судді Печерського районного суду м. Києва) становить суму, яка менша, ніж вартість наявного майна. Крім того, ГРД покликалася на положення статті 18 Кодексу суддівської етики, за змістом якої суддя повинен бути обізнаним про свої майнові інтереси та вживати розумних заходів для того, щоб бути обізнаним про майнові інтереси членів своєї сім`ї. Отже, відповідно до висновку ГРД, суддя не пояснила, а в матеріалах суддівського досьє немає переконливої інформації, про джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ судді (його, членів сім`ї чи близьких осіб) та/або легальні доходи, що на думку розсудливого спостерігача викликає сумніви щодо їх достатності для набуття такого майна, здійснення витрат, отримання благ. У Спірному рішенні від 29 січня 2024 року Комісія порушила також питання, які стосуються кар`єри судді. За текстом цього рішення, суддя ОСОБА_1 використовувала родинні, дружні та інші неформальні зв`язки для своєї кар`єри та/чи отримання невиправданих преференцій. У цьому контексті у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року мовиться про те, що в матеріалах суддівського досьє є такі дані, які на думку об`єктивного стороннього спостерігача у своїй сукупності свідчать про використання впливу матері ОСОБА_1 (судді ОСОБА_4 ) для набуття [її дочкою] ОСОБА_1 статусу судді та отримання невиправданих преференцій у вигляді переведення до Господарського суду міста Києва. З цього приводу зазначено, що відповідно до Указу Президента України [ОСОБА_10] від 23 травня 2013 року ОСОБА_1 призначена на посаду судді Господарського суду Луганської області вперше. Відтак, 04 липня 2013 року, суддя ОСОБА_1 склала присягу. На момент складення присяги ОСОБА_1 було 26 років (мінімальний вік для заняття цієї посади на той час: 25 років). 10 липня 2013 року, тобто менше, ніж через тиждень після складення присяги судді, суддя ОСОБА_1 подала заяву до Президента України та Комісії про переведення її до Господарського суду міста Києва «за сімейними обставинами». Водночас, у матеріалах суддівського досьє немає документів на підтвердження цих «сімейних обставин». ВККС рішенням від 30 липня 2013 року № 192/нс-13 рекомендувала перевести ОСОБА_1 до Господарського суду міста Києва і 06 вересня 2013 року її перевели до цього суду. Проте, як написано у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року, ГРД не виявила будь-яких оголошень про проведення конкурсу. Натомість, у суддівському досьє є «Довідка про стан заміщення вакантних посад судді в Господарському суді м. Києва та Господарському суді Луганської області», підписана працівником апарату ВККС 30 липня 2013 року. Відповідно до цієї довідки, у Господарському суді міста Києва на той час була одна вакантна посада судді, а довідку видано «для вирішення питання про рекомендування судді Господарського суду Луганської області ОСОБА_1 щодо переведення на посаду судді Господарського суду м. Києва». За висновком ГРД, суддя ОСОБА_1 подала заяву про переведення, а ВККС дала рекомендацію судді на це переведення, без проведення визначеного законом конкурсу, у якому могли б взяти участь на конкурентних засадах інші особи. Водночас, за інформацією, яка є у відкритому доступі, мати судді ОСОБА_1 , [теж] суддя ОСОБА_4, з 21 вересня 2010 року до 10 квітня 2014 року обіймала посаду члена Вищої ради юстиції, а також очолювала Печерський районний суд міста Києва. До цього названий суд очолювала ОСОБА_8 , яка брала участь в ухваленні рішень стосовно ОСОБА_1 як член ВККС (наприклад, рішення Комісії від 30 липня 2013 року № 192/нс-13 про переведення судді). ГРД вважає, що посадові особи ВККС, ймовірно, скоригували бал шляхом втручання в комп`ютерну систему, внаслідок чого окремі кандидати на посаду судді, зокрема ОСОБА_1 , отримали необхідні бали. Крім іншого, ОСОБА_1 , ймовірно, отримала статус судді без належних підстав, тобто за відсутності необхідного стажу в галузі права. Наведені обставини, на думку ГРД, дають підстави для висновку стороннього розсудливого спостерігача про досить високу ймовірність використання суддею родинних зв`язків для просування в кар`єрі та отримання статусу судді, а також переведення до Господарського суду міста Києва без конкурсних процедур. Згадується також про те, що суддя ОСОБА_1 відмовилася коментувати зазначену інформацію [щодо переведення], тоді як ці обставини мають значний суспільний інтерес та істотно впливають на авторитет правосуддя. Під час співбесіди ОСОБА_1 , спираючись на дані податкового органу, переконувала у тому, що майно придбано в законний спосіб. Будь-які додаткові пояснення висловлювати відмовилася, бо вважає, що предметом дослідження можуть бути [тільки] майно і кошти, набуті за період перебування на посаді судді. Втім, ГРД з відкритих джерел з`ясувала, що коли пояснення від ОСОБА_1 намагалися отримати журналісти програми «Наші гроші», то вона [ ОСОБА_1 ] спершу намагалася уникнути спілкування, а потім запитала про те, чи журналістка, бува, не зверталася до лікаря, який спеціалізується на психіатрії, і відмовилася давати будь-які коментарі щодо джерел походження (набуття) свого майна. У Спірному рішенні від 29 січня 2024 року ВККС зупинилася також на питанні про перетинання суддею ОСОБА_1 кордону з країною-агресором, а також поїздок до тимчасово окупованої території АР Крим. З цього приводу у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року читаємо про таке. Суддя ОСОБА_1 регулярно відвідувала тимчасово окуповану АР Крим, а також двічі - російську федерацію, зокрема м. Санкт-Петербург, та Республіки Білорусь, у такі періоди: з 29 червня 2014 року до 28 серпня 2014 року (м. Сімферополь), з 07 січня 2015 року до 10 січня 2015 року (м. Санкт-Петербург), з 30 квітня 2015 року до 08 травня 2015 року (м. Санкт-Петербург), з 27 червня 2015 року до 04 липня 2015 року (АР Крим), з 01 січня 2017 року до 07 січня 2017 року (АР Крим), з 24 серпня 2017 року до 08 вересня 2017 року (АР Крим), з 05 листопада 2017 року до 11 листопада 2017 року (АР Крим), з 25 грудня 2017 року до 02 січня 2018 року (АР Крим), з 04 серпня 2018 року до 19 серпня 2018 року (АР Крим), з 04 січня 2019 року до 15 січня 2019 року (АР Крим), з 27 квітня 2019 року до 04 травня 2019 року (АР Крим). На запитання одного з членів колегії Комісії (на співбесіді 12 липня 2018 року (розміщена на платформі YouTube 5:31:19) щодо відвідування м. Санкт-Петербург двічі у 2015 році суддя ОСОБА_1 пояснила, що ці поїздки мали культурно-просвітницьку мету, адже одним із зацікавлень судді є мистецтвознавство. ГРД висловила думку, що таке пояснення не обґрунтовує нагальності відвідування країни-агресора, яка на той час окупувала територію АР Крим та частину території Донецької та Луганської областей, а крім цього, створює відповідне уявлення про особистість судді. Окрему увагу, на думку ГРД, треба звернути на систематичне відвідування суддею тимчасово окупованого Криму та, зокрема, поїздку, яка відбулася 29 червня 2014 року, і тривала майже два місяці. Комісія зазначила також про те, що отримала додаткову інформацію, яка, за текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, не є самостійною підставою для висновку, але має бути взята до уваги в зіставленні з іншою інформацією під час здійснення процедур кваліфікаційного оцінювання, а саме: на думку ГРД, дії судді ОСОБА_1 мають ознаки ухилення від проходження процедур кваліфікаційного оцінювання. Про це у своїй сукупності свідчать такі обставини: 05 серпня 2019 року, безпосередньо після проведення співбесіди (04 липня 2019 року), ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з позовом до ВККС, у якому просила визнати протиправним і скасувати рішення ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 в частині абзацу третього резолютивної частини рішення [ВККС] щодо визначення порядку набрання чинності цим рішенням; визнати завершеною процедуру кваліфікаційного оцінювання стосовно неї як судді Господарського суду міста Києва на відповідність займаній посаді, яке було призначено рішенням ВККС від 01 лютого 2018 року № 8/зп-18. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 21 вересня 2020 року у справі № 9901/416/19 у задоволенні адміністративного позову відмовив; Велика Палата Верховного Суду постановою від 10 лютого 2021 року у справі № 9901/416/19 залишила це рішення суду без змін. На переконання ГРД, суддя ОСОБА_1 після розгляду справи № 9901/416/19 мала б обрати для себе такий «поведінковий сценарій», який би враховував наведені в рішенні висновки Верховного Суду, і мала би очікувати поновлення процедур кваліфікаційного оцінювання та, відповідно, пленарного засідання ВККС. Однак, про незгоду судді ОСОБА_1 з висновками Верховного Суду свідчать її останні публікації на профільних інтернет-ресурсах, як-от стаття «Оцінювання суддів: «мовчання ягнят». Між тим, 09 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом до Президента України, у якому просила: визнати протиправною бездіяльність Президента України щодо невидання указу про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва за поданням ВРП про призначення судді на посаду від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21 та зобов`язати Президента України видати указ про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва за поданням ВРП про призначення судді на посаду від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21. Про результат судового розгляду цієї справи зазначено вище. ГРД підкреслила, що кожна особа має право на судовий захист, водночас додала, що судовий захист не може використовуватися для ухилення від виконання покладеного законом обов`язку, тому певна сукупність дій оцінюється в контексті мотивації судді та послідовної її поведінки, що, з погляду ГРД, [у випадку з ОСОБА_1 ] видається спрямованою на ухилення від проходження процедур кваліфікаційного оцінювання. Інший аспект додаткової інформації, яку надала ГРД, стосується поїздок судді ОСОБА_1 на територію Республіки Білорусь. З цього приводу зазначено про те, що у матеріалах суддівського досьє ОСОБА_1 є інформація про перетин нею кордону: з 03 січня 2016 року до 15 січня 2016 року (м. Мінськ), з 31 серпня 2016 року до 08 вересня 2016 року (м. Мінськ), з 01 травня 2017 року до 11 травня 2017 року (м. Мінськ), з 03 травня 2018 року до 12 травня 2018 року (м. Мінськ), з 21 вересня 2018 року до 27 вересня 2018 року (м. Мінськ), з 27 вересня 2019 року до 04 жовтня 2019 року (м. Мінськ), з 23 листопада 2019 року до 28 листопада 2019 року (м. Мінськ), з 30 грудня 2019 року до 04 січня 2020 року (м. Мінськ). ГРД зауважила, що не отримала пояснень судді ОСОБА_1 стосовно неодноразового відвідування Республіки Білорусь та причин (мотивів) цих систематичних поїздок. Водночас, події 24 лютого 2022 року, з погляду ГРД, дали чітке розуміння того, що Республіка Білорусь тривалий період була політичним союзником держави-агресора, що свідчить про достатньо велику ймовірність впливу на осіб, зокрема суддів, які виконують важливі державні функції. У цьому зв`язку ГРД додала, що мати судді ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , тривалий час проживала на тимчасово окупованій території АР Крим. Згадується, зокрема, що за текстом рішення ВРП від 14 лютого 2017 року № 263/0/15-17: до Вищої ради юстиції 23 березня 2016 року за № 977/0/8-16 надійшло звернення Міністерства юстиції України від 18 березня 2016 року вих. № 2119/11.0.2/16-16 про порушення суддею Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_4 вимог щодо несумісності та звернення до Верховної Ради України з поданням про звільнення судді ОСОБА_4 із займаної посади. Відповідно до цього звернення та доданих до нього матеріалів (лист секретаріату Вищої ради юстиції від 20 березня 2016 року № 1954/0/9-15), суддя ОСОБА_4 була призначена на посаду члена Вищої ради юстиції з`їздом суддів України 16 вересня 2010 року, склала присягу 21 вересня 2010 року, її повноваження як члена Вищої ради юстиції були припинені 11 квітня 2014 року на підставі Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні». ОСОБА_4 була повідомлена про засідання Ради належним чином, але повторно туди не з`явилася, пояснень не надала. За інформацією Печерського районного суду міста Києва (лист від 11 серпня 2016 року № 1801/16-Вих), суддя ОСОБА_4 у період з 07 жовтня 2014 року до 28 липня 2016 року 20 разів повідомляла суд про те, що хворіє (перебуває на лікарняному), але ніяких документів, які б це підтверджували, не надала. Стосовно наведених у висновку ГРД (в новій редакції) обставин Комісія у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року зазначила таке. Зважаючи на позицію Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висловлену у справі «Джоджай проти Албанії» (заява № 15227/19), перевірка інформації про джерела походження ліквідного майна, витрат, отриманих благ судді та членів її сім`ї чи близьких осіб, не може мати часових обмежень, а тягар доведення може бути покладений на самого суддю, і це не є втручанням у приватне життя чи порушенням права на справедливий суд. З цих міркувань ВККС констатувала, що для проведення кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, у разі виникнення обґрунтованого сумніву щодо законності джерела походження майна, - а такий сумнів виник після отримання висновку ГРД - суддя ОСОБА_1 була зобов`язана підтвердити цю законність, незважаючи на час набуття права власності на це майно, проте відмовилася. Зокрема, на запитання члена Комісії з приводу майна ОСОБА_1 відповіла (з 08:49:37 запису засідання), що «відповідне майно набувалося законним шляхом, у тому числі за допомогою моїх близьких осіб», але, водночас, не пояснила законності джерел на придбання цього майна та конкретних близьких осіб. За таких обставин Комісія, за текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, розцінила позицію судді ОСОБА_1 як відмову підтвердити законність джерел походження майна, щодо яких є обґрунтований сумнів. Водночас, Комісія проаналізувала та зіставила вартість придбаного / набутого ОСОБА_1 майна за договорами купівлі-продажу та її доходи, відтак виснувала таке. За даними Державного реєстру фізичних осіб, дохід судді за період з 2003 до 2009 року становив 37960,53 грн, тоді як вартість квартири у м. Києві площею 146,7 кв.м (дата набуття - 10 листопада 2009 року), відповідно до договору купівлі-продажу, становила 2266000,00 грн, тобто в 60 разів більше, ніж доходи ОСОБА_1 за всі роки. Право власності на домоволодіння площею 456,5 кв.м (дата набуття - 29 травня 2008 року) вартістю 940000,00 грн та земельну ділянку в с. Вишеньки Київської області площею 2411 кв.м (дата набуття - 23 листопада 2007 року), задекларованою вартістю 280000 грн набуто на підставі договорів уступки майнових прав та купівлі-продажу. Загальна вартість придбаного майна - 1220000,00 грн, що у 80 разів більше, ніж весь дохід ОСОБА_1 (15240,89 грн) за 2003- 2008 роки. Крім цього, 22 липня 2012 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 придбала автомобіль марки «Lexus RX 350» 2012 року випуску, вартістю 576528,00 грн, що у 5 разів перевищує її дохід (109322,34 грн) за 2003- 2012 роки. Отже, як зазначила Комісія, доходи ОСОБА_1 не дозволяли придбати їй зазначене майно. Задекларовані доходи її батька, за відомостями Державного реєстру фізичних осіб - платників податків, до 2012 року становили 220892,76 грн, матері, судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_4, - 1454505,01 грн. Тобто, як зазначила Комісія, ОСОБА_1 не вистачало доходів (коштів) на придбання зазначеного вище майна навіть з урахуванням усіх доходів її батьків, що очевидно свідчить про відсутність у неї законних джерел походження цього майна. Стосовно зауваг про використання суддею ОСОБА_1 родинних та/або інших неформальних зв`язків для свого кар`єрного просування, то ВККС у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року зазначила таке. Заяву про переведення до Господарського суду міста Києва суддя ОСОБА_1 подала через шість днів після складення присяги судді (Господарського суду Луганської області). Станом на 10 липня 2013 року відомості про наявні вакансії (зокрема, у Господарському суді міста Києва) на офіційному вебсайті Комісії не публікувалися. Під час пленарного засідання суддя ОСОБА_1 повідомила, що про вакансії не знала, а просто подала заяву на переведення. З погляду Комісії, така позиція судді ОСОБА_1 непереконлива, позаяк у своїй заяві (про переведення) вона чітко написала про те, що просить перевести її саме на посаду судді Господарського суду міста Києва, тож не могла бути необізнаною з наявними там вакансіями. З покликанням на статтю 73 Закону № 1402-VIII (у редакції, яка діяла станом на липень 2013 року) Комісія підкреслила, що в матеріалах справи немає відомостей про проведення конкурсу як передумову для переведення судді ОСОБА_1 Остання теж підтвердила, що конкурсу не проходила. Зважаючи на це, Комісія виснувала, що є обґрунтований сумнів у прозорості процедури переведення судді ОСОБА_1 з Господарського суду Луганської області до Господарського суду міста Києва в липні 2013 року. Додала, що суддя ОСОБА_1 на пленарному засіданні Комісії не висловила чітких, переконливих пояснень: яким чином вона дізналася про наявність вакансії в Господарському суді міста Києва; як, не розглянувши жодної справи в Господарському суді Луганської області, отримала характеристику про те, що є грамотним, досвідченим фахівцем та відповідальним працівником, сумлінно ставиться до виконання посадових обов`язків, здобутий професійний досвід і теоретичні знання вміє правильно застосовувати в роботі; як відбувався і в чому полягав конкурс на заміщення вакантної посади судді Господарського суду міста Києва. З погляду Комісії, описана поведінка судді у процедурі переведення не відповідала положенням статей 1, 3 Кодексу суддівської етики. Зазначені обставини, за текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, у своїй сукупності викликають обґрунтований сумнів у відповідності судді критерію професійної етики, якого суддя ОСОБА_1, з погляду ВККС, не спростувала. Щодо згадуваних поїздок судді ОСОБА_1 на тимчасово окуповану територію АР Крим, а також до російської федерації і Білорусі протягом 2014- 2019 років, з приводу яких суддя ОСОБА_1, як можна зрозуміти її позицію, артикульовану на засіданні Комісії, не бачить ніякою крамоли, позаяк вважає, що в окупації території АР Крим винні державні органи, які не змогли забезпечити недоторканості кордонів України, Комісія звернула увагу, з-поміж іншого, на таке. Суддя ОСОБА_1 виїхала до АР Крим 29 червня 2014 року і перебувала там до 28 серпня 2014 року, тобто протягом двох місяців, і це після того, як збройна агресія російської федерації проти України уже тривалий час була в гострій фазі, трансформувалася у військову та призвела до значних жертв. На той час було анексовано АР Крим, значну частину Луганської та Донецької областей, зокрема міста Донецьк і Луганськ, було окуповано, збито літак «Іл-76» у м. Луганську та пасажирський літак «Боїнг-777» рейсу «МН17» у Донецькій області. Задовго до цього, Генеральна асамблея OOH резолюцією від 27 березня 2014 року A/RES/68/262 «Про підтримку територіальної цілісності України» підтвердила факт окупації росією території АР Крим. Безумовно, за текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, суддя ОСОБА_1 не могла про це не знати. Комісія підкреслила, що в серпні 2014 року кожен громадянин України, а представник судової влади особливо, мали б чітко усвідомлювати, що російська федерація розпочала воєнну агресію проти України. На основі пояснень судді ОСОБА_1 з приводу щорічних неодноразових поїздок на окуповану територію АР Крим до 2019 року Комісія виснувала, що в тих поїздках не було крайньої потреби; ці поїздки, зі слів судді, зумовлені лише бажанням зустрітися з близькою особою та відпочинком. Водночас, як мовиться далі, відвідування представниками судових органів окупованих (країною-агресором) територій та й самої країни-агресора без нагальної потреби сприймається суспільством негативно та може зашкодити авторитету судової влади. З покликанням на Висновки № 3 Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, Комісія зауважила, що суддя має усвідомлювати ризики відвідування окупованої російською федерацією частини України без нагальної потреби; має розуміти, яке сприйняття в суспільстві таких відвідин та їх негативний вплив на авторитет судової гілки державної влади. Щодо останнього зазначено також, що коли носій такої влади добровільно, за власною ініціативою їде на окуповану територію, то таким чином фактично легітимізує і визнає законність перебування там окупаційних військ і окупаційної адміністрації, тому що під час перетину адміністративної межі АР Крим суддя спілкується з російськими «прикордонниками» і «митниками», виконує їхні накази і вимоги, надає для перевірки документи, які посвідчують її особу та право в`їзду до АР Крим, а також свої речі для митного огляду та оформлення. Аналізуючи письмові пояснення та усні відповіді судді ОСОБА_1 на пленарному засіданні, Комісія дійшла висновку, що навіть майже через 10 років після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України суддя не усвідомлює неетичності своєї поведінки та її впливу на авторитет правосуддя. Комісія висловила також думку, що систематичні добровільні поїздки судді ОСОБА_1 на тимчасово окуповану територію без конечної потреби свідчать лише про відсутність чіткої громадянської позиції щодо окупації російською федерацією частини України. Поза тим, суддя у своїй професійній діяльності та особистому житті повинен керуватися не лише законами, а й внутрішніми переконаннями та сумлінням. З огляду на наведене, Комісія виснувала, що поведінка судді ОСОБА_1, пов`язана з її систематичними, але не нагальними, виїздами на тимчасово окуповану територію АР Крим, нерозуміння нею негативних наслідків поїздок представника української влади; цинічні зауваження, що такі поїздки якраз засвідчують її позицію, що АР Крим є територією України, а також, що в окупованому Криму та в м. Санкт-Петербурзі (російська федерація) вона розраховувалася доларами США, тоді як єдиним засобом платежу за російським законодавством є російський рубль, переконали Комісію у недотриманні ОСОБА_1 вимог професійної етики. Стосовно доводів судді ОСОБА_1 про завершення її кваліфікаційного оцінювання у 2019 році ВККС наголосила на тому, що Закон № 679-ІХ не змінював порядку кваліфікаційного оцінювання суддів. Тому, зважаючи на існування висновку ГРД про невідповідність судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, оцінювання судді на відповідність займаній посаді має завершуватися ухваленням Комісією рішення відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, тобто ухваленням рішення щодо відповідності судді займаній посаді пленарним складом Комісії. Іншого порядку визнання судді таким, що відповідає займаній посаді, за наявності «негативного» висновку ГРД, крім як виконання процедури, визначеної абзацом другим частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, не передбачено. За текстом Спірного рішення від 29 січня 2024 року, Верховний Суд, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 до ВККС у справі № 9901/416/19 (постанова від 21 вересня 2020 року) зазначив, що: «у випадку якщо ГРД у висновку встановила, що суддя не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Комісія може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами. . Саме ВККС у пленарному складі на своєму засіданні може оцінити слушність висновку ГРД й дати відповідь на інші питання, пов`язані з цим висновком, серед іншого й на ті, що стосуються не тільки змісту (суті), але й стосовно його дійсності, достовірності, об`єктивності, правдивості, дотримання форми, строку та порядку затвердження і подання». ВККС зауважила, що наведена правова

позиція Верховного Суду є сталою і підтримана в інших судових рішеннях, приміром, у постановах Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справах № 9901/381/19, № 9901/489/19. Тому Комісія, коли призначила і провела пленарне засідання для розгляду питання про відповідність займаній посаді судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 , діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У підсумку, Комісія [у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року] констатувала, що суддя ОСОБА_1 не надала чітких і переконливих доказів на спростування обґрунтованих сумнівів у її невідповідності критеріям професійної етики та доброчесності, викладених у висновку ГРД в новій редакції, у зв`язку з чим під час вирішення питання в порядку абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, жоден член Комісії не проголосував за ухвалення рішення про відповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді, наслідком чого стало визнання її такою, що не відповідає займаній посаді. Отож Комісія у пленарному складі виснувала, що рішення Комісії у складі колегії від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19 про виправлення описки) про визнання судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 такою, що відповідає займаній посаді, є необґрунтованим, тому цього рішення Комісія не підтверджує. Стосовно інших обставин, написаних у висновку ГРД, Комісія зазначила про те, що надані суддею ОСОБА_1 пояснення та досліджені обставини не впливають на рішення Комісії про її невідповідність займаній посаді. ВРП розглянула подання ВККС з рекомендацією від 29 січня 2024 року № 35/ко-24 ВРП, та, спираючись на приписи абзацу другого пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, статті 131, підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, абзацу другого пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, статей 3, 30, 34, 56, пункту 12 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII, ухвалила Спірне рішення від 10 жовтня 2024 року, яким звільнила ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. ВРП у Спірному рішенні від 10 жовтня 2024 року стисло окреслила доводи ОСОБА_1 , які та висловила на засіданні ВРП, зокрема про постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20, у якій, як стверджувала суддя, «поставлено крапку» у питанні кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді у період до 30 грудня 2023 року (дня, коли набрали чинності зміни до пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, внесені Законом № 3511-IX), а також про висновок міжнародного консультанта проєкту Офісу Ради Європи ОСОБА_11, який провів стислий аналіз Закону № 679-ІХ, на який [висновок] суддя ОСОБА_1 теж просила зважити під час розгляду подання ВККС. Рада описала зміст Спірного рішення [ВККС] від 29 січня 2024 року, зокрема позицію ВККС з приводу обставин набуття майна, яке задекларувала суддя ОСОБА_1 в аспекті співмірності її доходів, а також доходів її батьків, які б дозволяли його [майно] придбати, відтак погодилася з думкою ВККС про те, що позиція судді ОСОБА_1 , яку та обстоювала у контексті порушеного питання, свідчить про відмову підтвердити законність джерел походження майна за наявності обґрунтованого сумніву щодо їх достатності для набуття всього цього майна. Заразом ВРП погодилася з висновком ВККС про те, що судді ОСОБА_1 не могло вистачити доходів на придбання майна, про яке згадано в Спірному рішенні від 29 січня 2024 року, навіть з урахуванням усіх доходів її батьків, що доводить відсутність у неї законних джерел походження цього майна. З приводу висловлених у цьому контексті тверджень судді ОСОБА_1 про незастосовність висновків ЄСПЛ у справі «Джоджай проти Албанії» з огляду на період набуття майна, ВРП зауважила, що подібно до судді, предметом дослідження у згадуваній справі були статки партнера заявниці у 1990, 2000 роках. ВРП погодилася також з тими сумнівами (висновками), які ВККС висловила у зв`язку з інформацією ГРД про обставини, за яких відбулося переведення судді ОСОБА_1 з одного суду (Господарського суду Луганської області) до іншого (Господарський суд міста Києва) у липні 2013 року, бо теж вважає, що пояснення судді ОСОБА_1 цих сумнівів ніяк не спростовують. Стосовно згадуваних у Спірному рішенні [ВККС] від 29 січня 2024 року неодноразових відвідин суддею ОСОБА_1 країни-агресора, а також поїздок на тимчасово окуповану територію АР Крим, ВРП, зваживши також на пояснення судді з цього приводу (зокрема, щодо конфіденційності інформації про перетин державного кордону), висловила, по суті, ті самі судження, що й ВККС у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року. Зокрема, підкреслюється, що кожному громадянину України, а особливо особі, яка здійснює правосуддя, треба усвідомлювати, що в межах окупованих територій збройні формування російської федерації та створені нею окупаційні адміністрації встановили власні контроль і правила. Відвідування окупованої території передбачає, що весь термін перебування на ній особа вимушена жити за правилами окупанта та бути йому підконтрольною. У цьому контексті ВРП звернула увагу на інформацію, яку повідомили Головне управління з протидії системним загрозам управлінню державою Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України листом від 22 серпня 2024 року № 14/5-5935 та Головне управління розвідки Міністерства оборони України листом від 29 серпня 2024 року № 222/6/473, зокрема про те, що перебування на тимчасово окупованих територіях України та / або території російської федерації з високою ймовірністю може призвести до ризиків виникнення загроз життю та здоров`ю, здійснення підходів та вербувальних пропозицій з боку спецслужб держави-агресора під різними приводами, у тому числі з використанням засобів впливу у вигляді шантажу. Стосовно тверджень судді ОСОБА_1 про завершення її оцінювання на відповідність займаній посаді у 2019 році, то ВРП повторила почасти обставини і аргументи, які висловила ВККС у Спірному рішенні від 29 січня 2024 року - про які написано вище - та підкреслила, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 нічого не зазначила про відступ від попередніх висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, натомість змінила раніше застосований підхід до вирішення справ щодо оскарження рішень ВККС за наслідками оцінювання судді на відповідність займаній посаді. За текстом Спірного рішення від 10 жовтня 2024 року, у згадуваному судовому рішенні не зазначено мотивів зміни сталої правозастосовної практики, а лише мовиться про зміну нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір. З погляду ВРП, посилання ОСОБА_1 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 як на підставу відмови у задоволенні подання ВККС про її звільнення з посади судді є безпідставне, тому що згадувана постанова суду є індивідуальним судовим рішенням, яке підлягає виконанню (з постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 9901/416/19). Тож ВРП, як і перед тим ВККС, нагадала, що наявність висновку ГРД зумовлює обов`язкове проведення засідання ВККС у пленарному складі з ухваленням рішення відповідно до положень абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII. У відповідь на зауваги позивачки, основані на аналізі (висновку) міжнародного консультанта проєкту Офісу Ради Європи ОСОБА_11, ВРП зауважила, що цей документ (аналіз / висновок) висвітлює позицію виключно міжнародного консультанта [Герхарда Райснера] та не є офіційною позицією Ради Європи. І крім цього, згаданий аналіз, на думку ВРП, не враховував судової практики з цих питань. Тож у підсумку, ВРП, з покликанням на положення Кодексу суддівської етики, а також на Бангалорські принципи поведінки судді, зазначила, що суддя ОСОБА_1 не надала чітких і переконливих доказів на спростування обґрунтованих сумнівів у її відповідності критеріям професійної етики та доброчесності, викладених у висновку ГРД, не доклала належних зусиль для того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, її поведінка була бездоганною, та не вжила належних і достатніх заходів для того, щоб бути обізнаною про свої майнові інтереси та майнові інтереси членів своєї сім`ї. Висловлені у цьому зв`язку пояснення судді ОСОБА_1 не спростовують висновків щодо невідповідності судді займаній посаді. Отже, за текстом Спірного рішення від 10 жовтня 2024 року, твердження ВККС щодо відмови судді ОСОБА_1 надати пояснення з приводу законності джерел походження майна, набутого до призначення на посаду судді; неодноразового перетину суддею ОСОБА_1 без нагальної потреби кордону із країною-агресором і тимчасово окупованою АР Крим; отримання невиправданих преференцій у вигляді непрозорого переведення судді до Господарського суду міста Києва - усе це зумовило обґрунтований сумнів відповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності, який, у підсумку, не був спростований. ВРП, оцінивши в сукупності наведені в рішенні ВККС та висновку ГРД факти та обставини, матеріали суддівського досьє, відеозапис співбесіди із суддею ОСОБА_1 , а також пояснення останньої, констатувала, що за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС в порядку, встановленому Законом № 1402-VIIІ, у межах своїх дискреційних повноважень ухвалила вмотивоване рішення, яке містить обґрунтовані висновки щодо невідповідності судді Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 займаній посаді. На основі наведеного ВРП й ухвалила Спірне рішення від 10 жовтня 2024 року, яким звільнила ОСОБА_1 з посади судді Господарського суду міста Києва на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. Нормативне регулювання Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За текстом частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються: 14) судоустрій, судочинство, статус суддів; . Відповідно до підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України [від 02 червня 2016 року № 1401-VIII] «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. Порядок і вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання встановлюються законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній до 30 грудня 2023 року) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Згідно з частинами першою, другою статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. За частиною п`ятою статті 83 Закону № 1402-VIII порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються Вищою кваліфікаційною комісією суддів України. За змістом глави 2 «Показники відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення» розділу II Положення [про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджено рішенням ВККС від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16 (у редакції рішення ВККС від 13 лютого 2018 року № 20/зп-18)] відповідність судді критерію професійної етики визначається за показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам; відповідність судді вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; політична нейтральність; дотримання поведінки, що забезпечує довіру до суддівської посади та авторитет правосуддя; дотримання суддівської етики та наявність обставин, передбачених підпунктами 3, 5- 8, 13 частини першої статті 106 Закону [№ 1402-VIII]»; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію професійної етики. Ці показники оцінюються за результатами дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, і співбесіди (пункт 8 глави 2 розділу ІІ Положення). Відповідність судді критерію доброчесності визначається за показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами 1, 2, 9- 12, 15- 19 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов`язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності (пункт 9 глави 2 розділу ІІ Положення). Пунктом 34 розділу III «Порядок проведення кваліфікаційного оцінювання» Положення передбачено, що рішення Комісії, ухвалене за результатами кваліфікаційного оцінювання, має містити підстави його ухвалення або мотиви, з яких ВККСУ дійшла таких висновків, а за наявності висновку Громадської ради доброчесності про непідтвердження відповідності судді критеріям професійної етики та доброчесності - також мотиви його прийняття або відхилення. Відповідно до частини першої статті 85 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання включає такі етапи: 1) складення іспиту; 2) дослідження досьє та проведення співбесіди. Рішення про черговість етапів проведення кваліфікаційного оцінювання ухвалює Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Відповідно до частини першої статті 86 Закону № 1402-VIII для формування суддівського досьє (досьє кандидата на посаду судді) і проведення кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді) Вища кваліфікаційна комісія суддів України має право безоплатно отримувати інформацію та копії документів і матеріалів (у тому числі з обмеженим доступом) щодо судді (кандидата на посаду судді) та членів його сім`ї або близьких осіб від будь-яких осіб, які є власниками або розпорядниками інформації (документів, матеріалів), що запитуються. Такі особи зобов`язані протягом десяти днів з дня отримання запиту надати інформацію (документи, матеріали), що запитується. За частиною першою статті 87 Закону № 1402-VIII Громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання. Відповідно до частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами. Згідно з частиною третьою статті 88 Закону № 1402-VIII рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. 07 листопада 2019 року набрав чинності Закон № 193-IX, яким внесено зміни до Закону № 1402-VIII. У зв`язку з набранням чинності Законом № 193-IX, із 07 листопада 2019 року припинено повноваження членів Комісії. 20 червня 2020 року набрав чинності Закон № 679-IX, згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого: Вища рада правосуддя у період відсутності повноважного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України ухвалює без рекомендації чи подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України рішення про: 1) відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації та про дострокове закінчення відрядження судді; 2) переведення судді відповідно до Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", а в разі закінчення у такого судді п`ятирічного строку повноважень - внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді до суду, визначеного в рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про переведення, якщо до набрання чинності цим Законом такий суддя пройшов кваліфікаційне оцінювання в порядку, передбаченому законом; 3) внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом колегією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді; 4) внесення Президенту України подання про призначення судді у відставці до суду тієї самої спеціалізації та не вищого рівня (крім Верховного Суду) на підставі заяви такого судді, якщо до набрання чинності цим Законом такий суддя пройшов кваліфікаційне оцінювання в порядку, передбаченому законом; 5) внесення змін до порядку відрядження судді до іншого суду тієї самої спеціалізації. 30 грудня 2023 року набрав чинності Закон № 3511-ІХ, яким, серед іншого, пункти 17, 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII викладено в такій редакції: «

17. Повноваження суддів, призначених на посаду строком на п`ять років до набрання чинності цим Законом, припиняються із закінченням строку, на який їх було призначено. За умови підтвердження відповідності займаній посаді відповідно до пункту 20 цього розділу судді, повноваження яких припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який їх було призначено (крім суддів, звільнених з посади), призначаються на посаду судді до суду, до якого вони були призначені або переведені (крім тимчасового переведення шляхом відрядження) на день припинення повноважень»; «

20. Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", оцінюється колегіями Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному цим Законом, за правилами, які діяли до дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри", та з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом. За результатами такого оцінювання колегія Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а у випадках, передбачених цим Законом, - пленарний склад Комісії, ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення ухвалюється за правилами, передбаченими цим Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням Вищої ради правосуддя на підставі подання відповідної колегії або пленарного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Відмовою від проходження оцінювання судді на відповідність займаній посаді вважається систематична (тричі) неявка судді на будь-який з етапів такого оцінювання за відсутності для цього поважних причин або за відсутності інформації про причини неявки. Факт відмови судді від проходження оцінювання на відповідність займаній посаді встановлюється рішенням Комісії у пленарному складі. Під час ухвалення такого рішення у засіданні Комісії може брати участь представник Громадської ради доброчесності. У разі систематичної (тричі) неявки судді на будь-який з етапів оцінювання на відповідність займаній посаді Комісія може розглянути питання щодо відповідності такого судді займаній посаді за його відсутності». Частина перша статті 88 Закону № 1402-VIII у редакції, викладеній згідно із Законом № 3511-ІХ, передбачає: «Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане двома третинами голосів призначених членів Комісії, але не менше ніж дев`ятьма голосами». Відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 3511-ІХ Вища кваліфікаційна комісія суддів України протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом: 1) завершує проведення оцінювання на відповідність займаній посаді суддів, яких було призначено на посаду строком на п`ять років та повноваження яких припинилися у зв`язку із закінченням строку їх призначення; 2) завершує проведення оцінювання на відповідність займаній посаді суддів, яких обрано суддями безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та стосовно яких до набрання чинності цим Законом надійшли висновки Громадської ради доброчесності про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності. Відповідно до пункту 12 розділу ІІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 1798-VIII питання про звільнення судді з підстави, визначеної підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, розглядаються на засіданні Вищої ради правосуддя в пленарному складі на підставі подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному статтею 56 цього Закону. Оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання відбувається в порядку, встановленому статтею 57 цього Закону. Відповідно до частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII рішення Вищої ради правосуддя про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад Вищої ради правосуддя, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої ради правосуддя, які брали участь у його ухваленні; 3) рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких Вища рада правосуддя дійшла відповідних висновків. Висновки Верховного Суду Суд з`ясував, що позивачка оскаржує рішення ВККС [від 29 січня 2024 року № 35/ко-24], ухвалене у пленарному складі ВККС, яким її, ОСОБА_1 , суддю Господарського суду міста Києва, визнано такою, що не відповідає займаній посаді, і на цій підставі внесено до ВРП подання про звільнення із займаної посади [судді Господарського суду міста Києва]. Водночас, позивач оскаржує рішення ВРП [від 10 жовтня 2024 року № 2993/0/15-24], яким цей орган звільнив її з посади судді на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України»; це рішення ВРП ухвалила за наслідками розгляду згадуваного подання ВККС. Твердження про неправомірність зазначених рішень ВККС і ВРП, як можна зрозуміти з доводів авторки позову, охоплюють два сегменти питань: перший стосується процедури кваліфікаційного оцінювання позивачки як судді, яка була призначена на цю посаду строком на п`ять років [до набрання чинності Законом № 1401-VIII]. Вище написано суть доводів позивачки з цього приводу; тут лише підкреслимо, що в цьому контексті позивач, апелюючи до правової позиції Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/198/20 (постанова від 13 червня 2024 року), переконує у тому, що ВККС не мала законних підстав розглядати питання щодо її [ОСОБА_1] відповідності займаній посаді судді Господарського суду міста Києва у пленарному складі, позаяк, з погляду позивачки, оцінювання, тобто два його етапи: іспит і дослідження досьє та проведення співбесіди (частина перша статті 85 Закону № 1402-VIII) - завершилося (остаточно) ухваленням рішення ВККС (у колегіальному складі) від 04 липня 2019 року № 573/ко-19. Інший сегмент спору стосується, властиво, мотивів, якими обґрунтовані згадувані спірні рішення ВККС і ВРП про невідповідність ОСОБА_1 як судді критеріям доброчесності і професійної етики. Коло питань і обсяг обґрунтування спірних рішень у цьому зв`язку обумовлені заувагами ГРД, які та висловила у своєму висновку щодо ОСОБА_1 (наданий до ВККС спершу у 2019 році, а потім доповнений і поданий ВККС ще раз - у 2023 році), на які ВККС теж мала зважити під час дослідження досьє і проведення співбесіди. Наявність «негативного» висновку ГРД (щодо судді ОСОБА_1 ) вплинула, відтак, на юридичні наслідки ухваленого ВККС (у складі колегії) рішення від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19 про виправлення описки), а саме: у цьому рішенні - яким, пригадаємо, Комісія визнала суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 такою, що відповідає займаній посаді - зазначено, що воно набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту ВККС (у редакції, яка діяла на дату ухвалення рішення). Окрім того, що позивач у критичній формі висловилася щодо висновків відповідачів за наслідками обговорення інформації щодо її статків, а також відвідин тимчасово окупованої території АР Крим, російської федерації і Республіки Білорусь, її судження стосувалися також способу отримання інформації щодо її доходів і перетину державного кордону, яка [інформація], на думку позивачки, є конфіденційною і, як можна зрозуміти її аргументацію, не може охоплюватися кваліфікаційними оцінюванням судді. У цьому контексті позивач наголосила головно на тому, що обставини, на яких основані висновки Комісії, а потім і ВРП, про її невідповідність критеріям доброчесності і професійної етики (відповідно до Спірного рішення [ВРП] від 10 жовтня 2024 року), уже були предметом розгляду ВРП та, власне, оцінені у вимірі названих критеріїв, що відображено у рішенні цього органу [ВРП] від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21, яким, підкреслила позивачка, внесено подання Президенту України про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва. Й хоча глава держави так і не видав указу про призначення ОСОБА_1 на посаду судді за цим поданням ВРП (незважаючи на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 9901/506/21), останнє, з погляду позивачки, доконечно підтверджує той факт, що кваліфікаційне оцінювання щодо неї - на дату внесення згадуваного подання ВРП - уже було завершене й тому унеможливлювало його [кваліфікаційне оцінювання] продовження (поновлення), як це зробила ВККС, коли розглянула у пленарному складі питання про відповідність її як судді займаній посаді та, у підсумку ухвалила Спірне рішення від 29 січня 2024 року. Тобто, позивач, з одного боку, спираючись на висновки Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 (за позовом ОСОБА_9 ), обстоює позицію про те, що за правилами пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (у редакції, яка діяла до 30 грудня 2023 року) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VІІІ), оцінюється виключно колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом [№ 1402-VIII], і вирішення зазначеного питання ВККС у пленарному складі - до набрання чинності Законом № 3511-ІХ - суперечило пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, приписи якого не підлягали розширеному тлумаченню; водночас позивач переконує у тому, що після того, як ВРП внесла подання щодо її призначення на посаду судді (рішенням від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21), «повторне» кваліфікаційне оцінювання судді уже неможливе. Як проміжний підсумок наведеного, Суд - у вимірі спірних правовідносин у зіставленні з їх нормативним регулюванням, а також з уваги на доводи сторін, якими вони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, - окреслює «параметри» цього спору такими питаннями, на які, відтак, має відповісти: чи завершилося кваліфікаційне оцінювання судді ОСОБА_1 (розпочате з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII), фактом ухвалення згадуваного рішення Комісії (у колегіальному складі) від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення ВККС від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19 про виправлення описки); чи змінив Закон № 679-ІХ встановлений законом порядок [кваліфікаційного] оцінювання судді на відповідність займаній посаді з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, який [порядок] діяв до ухвалення цього Закону [№ 679-ІХ]; чи вплинув / міг вплинути (яким чином, якщо так) Закон № 679-ІХ - після того, як набрав чинності - на перебіг кваліфікаційного оцінювання «діючих / чинних) суддів» (ця словосполука тут і далі вживається (вживатиметься) як «стислий» варіянтний спосіб позначення категорії суддів, яких призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII) на відповідність займаній посаді зі згаданих підстав; чи змінив Закон № 3511-ІХ процедуру кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді (з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII), оцінювання яких не було завершене у зв`язку з припиненням повноважень членів ВККС (після набрання чинності [07 листопада 2019 року] Законом № 193-ІХ), зокрема через призму залучення до цієї процедури ГРД; якщо так, то та яким чином; чи дотрималася ВККС встановленого законом порядку [кваліфікаційного] оцінювання судді ОСОБА_1 (з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII), коли розглянула у пленарному складі питання про відповідність цієї судді займаній посаді, щодо якої ВККС у колегіальному складі ухвалила рішення від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення ВККС від 07 серпня 2019 року № 737/ко-19 про виправлення описки); яке юридичне значення має подання ВРП про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва (безстроково), внесене Президентові України з підстави, передбаченої підпунктом 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення Закону № 679-ІХ, у вимірі встановленої законом процедури оцінювання судді на відповідність займаній посаді, зокрема: чи можна - з уваги на нормативне регулювання спірних правовідносин - трактувати подання ВРП, внесене з названої вище юридичної підстави, як факт, з яким Закон № 1402-VIII - у поєднанні зі змінами, внесеними Законом № 3511-ІХ, які набрали чинності з 30 грудня 2023 року, - пов`язує завершення кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді й таким чином унеможливлює продовження («повторення») цієї процедури [кваліфікаційного оцінювання]. Почнімо з того, що 30 вересня 2016 року набрали чинності закони № 1401-VIII і № 1402-VIII, які були покликані - якщо вчитатися принаймні у зміст пояснювальних записок до законопроєктів - втілити злободенний на той [історичний] час запит суспільства на «оновлення» носіїв судової влади із залученням громадськості та й загалом змінити існуючий доти стан організації судової гілки державної влади. Важливо пам`ятати також, що задеклароване прагнення суспільства до «оновлення» суддівського корпусу, яке слугувало своєрідним лейтмотивом законодавчих змін в окресленій сфері, стосувалося не тільки добору на посаду судді, тобто «майбутніх» суддів (відповідної судової інстанції) і процедур їх конкурсного добору, але також «діючих (чинних)» суддів, які таким чином мали пройти оцінювання на відповідність займаній посаді [судді]. Згадуваними судоустрійними законами парламент запровадив процедуру кваліфікаційного оцінювання, яка, варто зауважити, стосується не тільки професійних знань, але зачіпає також моральний та етичний аспекти життя (діяльності) судді (кандидата на цю посаду). Знов-таки, ця процедура, згідно із законом, призначена не тільки для добору і конкурсу на вакантну посаду судді, але застосовна також щодо «діючих / чинних» суддів, які як представники судової гілки влади у такий спосіб мали пройти згадуване «оновлення» за активної участі громадськості (виразником якої Закон № 1402-VIII визначив ГРД). Способом цього «оновлення» [законом] визначено [кваліфікаційне] оцінювання, в основі якого - перевірити суддю (кандидата на цю посаду) на відповідність критеріям, визначеним у частині другій статті 83 Закону № 1402-VIII. З уваги на наведене вище, можна констатувати, що Закон № 1402-VIII охопив (поєднав) дві процедури: (1) кваліфікаційне оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді та (2) кваліфікаційне оцінювання судді на відповідність займаній посаді, які [оцінювання] в обох випадках має здійснювати ВККС. У першому випадку кваліфікаційне оцінювання покликане визначити (з`ясувати) здатність судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді, тобто ця процедура застосовується тоді, коли суддя (кандидат на посаду судді) кандидує (претендує) на якусь посаду судді, оголошену в конкурсі, або коли суддя має намір змінити спеціалізацію. У другому випадку мовиться про процедуру, яка має інше завдання, стосується іншого кола суб`єктів та має свою виняткову, екстраординарну мету, адже ця процедура покликана з`ясувати і виявити, чи суддя, якого [уже] призначили на посаду строком на п`ять років або обрали суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» [№ 1401-VIII], відповідає цій посаді. Концепт цієї процедури, повторимо, закладений передовсім у Конституції України, у підпункті 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення», згідно з яким всі судді (призначені строково та обрані безстроково до набрання чинності змін до Конституції України в частині правосуддя) в обов`язковому порядку мають пройти кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді в порядку, визначеному законом. Зазначені процедури оцінювання мають відмінності у цілях і завданнях (адже оцінювання на відповідність займаній посаді є «одноразовою» процедурою, тоді як кваліфікаційне оцінювання судді (кандидата на посаду судді) на здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді можна (дозволено) проходити необмежену кількість разів; в разі невдалого (неуспішного) проходження («діючим / чинним» суддею) кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді судді, це слугуватиме підставою для звільнення з посади судді, тоді як невдале (неуспішне) проходження кваліфікаційного оцінювання під час визначення здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді матиме наслідком втрату «перемоги» у конкретному конкурсі, але не втрачається можливість брати участь у наступному конкурсному доборі суддів), однак спільну (єдину) мету - щоб професійний суддівський корпус був кваліфікованим і щоб йому довіряли. Реалізація цієї мети вимагає не тільки від суддів та/чи кандидатів на цю посаду відповідати високим професійним і морально-етичним стандартам, але й від держави в особі її органів - гарантувати дотримання встановлених правил. Кваліфікаційне оцінювання суддів є одним із засобів досягнення задекларованої мети, проте не може підміняти будь-яких інших процедур перевірки судді на відповідність чи здатність бути суддею, наприклад процедури дисциплінарного провадження щодо судді. Критерії кваліфікаційного оцінювання, невідповідність хоча б одному з яких має наслідком звільнення судді з посади, як уже мовилося, стосуються не тільки професійної діяльности судді, але й морально-етичної та психологічної характеристики особи судді та способу її життя. Закон № 1402-VIII (як і попередній судоустрійний закон) містить розділ V «Кваліфікаційний рівень судді». У главі 1 цього розділу визначено, що таке кваліфікаційне оцінювання суддів. Ця глава містить шість статей, у яких прописано завдання та підстави кваліфікаційного оцінювання, порядок його проведення та етапи, порядок отримання інформації під час проведення кваліфікаційного оцінювання, визначення ГРД та рішення, які ухвалює Комісія за наслідками кваліфікаційного оцінювання. Глава 3 розділу V «Кваліфікаційний рівень судді» Закону № 1402-VIII називається «Вища кваліфікаційна комісія суддів України», і приписи статей цієї глави визначають, зокрема, повноваження Комісії, її склад та організацію роботи. Відповідно до частини першої статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться Комісією з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. За приписами статті 98 Закону № 1402-VIII, організаційними формами діяльності ВККС є засідання у пленарному складі Комісії, у складі її палат та колегій залежно від питань, визначених цим Законом та Регламентом ВККС. Організаційними формами діяльності Комісії є засідання у складі колегій, палат або у пленарному складі - залежно від питань, визначених Законом та цим Регламентом. Колегія, її склад визначаються рішенням Комісії, а засідання колегії є повноважним, якщо в ньому беруть участь всі члени колегії (підпункти 2.1.1, 2.1.2, 2.1.4 пункту 2.1 Регламенту ВККС, у редакції, яка діяла до ухвалення рішення ВККС від 19 жовтня 2023 року № 119/зп-230). За пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. Веління цього пункту суголосні з пунктом 7.2 розділу VIII «Перехідні положення» Регламенту. Пунктом 7 частини першої статті 93 Закону № 1402-VIII передбачено, що ВККС проводить кваліфікаційне оцінювання. Пригадаємо також, що за частиною другою статті 83 Закону № 1402-VIII критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика та доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання включає такі етапи: складення іспиту, дослідження досьє та проведення співбесіди, а співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження досьє (частини перша, дев`ята статті 85 Закону № 1402-VIII). За результатами одного етапу кваліфікаційного оцінювання судді Комісія ухвалює рішення щодо допуску судді до іншого етапу кваліфікаційного оцінювання (частина десята статті 85 Закону № 1402-VIII). З метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання утворюється ГРД, яка, зокрема, за наявності відповідних підстав надає Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє (частина перша та пункт 3 частини шостої статті 87 Закону № 1402-VIII). Відповідно до частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII (з урахуванням доповнень (абзацом другим) згідно із Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII [«Про Вищу раду правосуддя»]; тут - у редакції, яка діяла до 30 грудня 2023 року) ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Якщо ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то ВККС може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами. Частинами першою-четвертою статті 101 Закону № 1402-VIII визначено, що рішення ВККС у пленарному складі ухвалюється більшістю від установленого цим Законом складу Комісії. Голосування проводиться за відсутності особи, щодо якої вирішується питання, та інших осіб, які не є членами Комісії. Рішення палати комісії ухвалюється більшістю від складу палати з урахуванням членів іншої палати в разі їх залучення до участі в розгляді відповідного питання. Рішення колегії ВККС ухвалюється більшістю голосів. Палати та колегії Комісії ухвалюють свої рішення від імені ВККС, зазначаючи склад палати чи колегії, який розглядав конкретну справу. У контексті питання про те, чи можуть приписи абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, які передбачають умови, за яких ВККС на пленарному засіданні ухвалює рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді) застосовуватися до процедури оцінювання відповідності «діючого / чинного» судді займаній посаді, проведення якого [оцінювання] встановлено у підпункті 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункті 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, Суд виходить, передовсім, з того, що іншої процедури кваліфікаційного оцінювання судді, аніж та, яка передбачена в основному тексті Закону № 1402-VIIІ (глава V), не існує. Це не означає, що оцінювання здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді є тим самим, що й оцінювання «діючих / чинних» суддів на відповідність займаній посаді (зважаючи на згадані вище відмінності цих процедур). Водночас, з уваги на причини, які спонукали парламент ухвалити Закон № 1401-VIII, а також Закон № 1402-VIII та помістити, зокрема, у розділ ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» останнього приписи про оцінювання суддів, які були призначені на посаду строком на п`ять років або обрані суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII (тобто «діючих / чинних» суддів), проведення цього оцінювання не вимагало (і не могло вимагати) визначення в основному тексті Закону № 1402-VIIІ окремого (інакшого) порядку, аніж той, який встановлений для конкурсного добору на посаду судді. Приписи підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ можуть застосовуватися лише раз, що, власне, пояснює розміщення цих приписів у розділі, який покликаний регламентувати «перехідні» відносини. Встановлений законом механізм «оновлення» суддівського корпусу не може здійснюватися регулярно (систематично) і проєктований (принаймні такий був намір) на обмежену в часі і за колом осіб (суб`єктів) процедуру кваліфікаційного оцінювання, за наслідками якої представники судової гілки влади мали пройти комплекс процедур, щоб підтвердити свою відповідність за критеріями компетентності (професійної, особистої, соціальної тощо), професійної етики і доброчесності (стаття 83 Закону № 1402-VIIІ). Процедура, за якою відбувається оцінювання на відповідність цим критеріям, регламентована в Законі № 1402-VIIІ, окремі приписи якого (в цьому сегменті правовідносин) наведені вище. Варто підкреслити, що ці приписи розміщені в основному тексті цього Закону, що цілком зрозуміло, позаяк ідеться про регулювання суспільних відносин на тривалий період часу, або, іншими словами, на багаторазове застосування невизначеним колом осіб. Це, втім, не заперечує можливості застосування тих самих норм (процедур) для цілей «одноразового» оцінювання «діючих / чинних» суддів як екстраординарного (виняткового) способу «оновлення» суддівського корпусу, який передбачений у підпункті 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та в пункті 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, надто коли цю «застосовність» передбачає сам Закон і водночас не встановлює жодних інших особливостей (виключень) для «діючих / чинних» суддів. Пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ містить відсильні приписи про здійснення оцінювання у « порядку, визначеному цим Законом», що таким чином дає достатню нормативну основу, аби застосувати до «перехідних» правовідносин, які стосуються оцінювання суддів, які були призначені на посаду строком на п`ять років або обрані суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII («діючих / чинних» суддів), приписи, які регламентують процедуру кваліфікаційного оцінювання на предмет здатності здійснювати правосуддя, зокрема й тих приписів, які стосуються участі ГРД і «формату», за якого ВККС може ухвалити рішення про підтвердження здатності судді (чи кандидата на цю посаду) здійснювати правосуддя, якщо є «негативний» висновок ГРД (частина перша статті 88 Закону № 1402-VIIІ). Та обставина, що оцінювання, передбачене пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, зачіпає суддів, призначених / обраних до набрання чинності Законом № 1401-VIII («діючих / чинних» суддів), не наділяє цю процедуру [оцінювання] настільки іншими якісними властивостями (характеристиками), щоб нівелювати юридичні аспекти появи (під час оцінювання) висновку ГРД, участь якої, як відомо, позиціонувалася як важлива компонента в процедурі «оновлення» суддівського корпусу і відновлення до нього довіри. Протилежний підхід, як-от той, якого дотримується позивач, коли переконує у тому, що до 30 грудня 2023 року процедура кваліфікаційного оцінювання «діючих / чинних» суддів - в аспекті участі в ній ГРД і значення її висновків для ухвалення рішень ВККС - не передбачала пленарного розгляду (ВККС) питання про підтвердження відповідності судді займаній посаді, окрім того, що нівелює саму участь ГРД у цьому процесі - тоді як участь «громадськості» законодавець визначив як необхідну умову в оцінюванні суддів, зокрема й «діючих / чинних», - до певної міри ставить у нерівне становище самих «діючих / чинних» суддів, оцінювання яких розпочате з 2018 року й подекуди триває дотепер. Зважаючи на наведені мотиви, Суд уважає, що приписи пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ в частині складу ВККС, який компетентний ухвалити рішення за наслідками оцінювання «діючого / чинного» судді, не можна інтерпретувати безвідносно до інших норм цього Закону, які містяться в основному тексті цього нормативного акта, та регламентують, по суті, той самий спектр питань - установлення відповідності критеріям компетентності, професійної етики і доброчесності. В абзаці другому частини першої 88 Закону № 1402-VIIІ у цьому контексті передбачено, що ВККС ухвалює рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді у пленарному складі; аналогічним чином (зважаючи на наведені мотиви) ВККС зобов`язана діяти й під час оцінювання судді з підстави, встановленої пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, позаяк диспозиція частини першої статті 88 Закону №1402-VIIІ, яка діє однаковим чином як під час оцінювання здатності здійснювати правосуддя, так і під час підтвердження відповідності займаній посаді, не наділяє ВККС свободою розсуду (дискрецією) у ситуації, за якої ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності. Варто зауважити, що частину першу статті 88 Закону № 1402-VIII доповнено абзацом другим [«Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити вмотивоване рішення про підтвердження здатності такого судді ] відповідно до Закону № 1798-VIII, який набрав чинності 05 січня 2017 року, тобто в часі цей припис (абзац другий частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII) з`явився дещо пізніше, аніж набрав чинності Закон № 1402-VIIІ (первинна редакція), зокрема пункт 20 його Прикінцевих та перехідні положень, текстуальний виклад якого (на дату набрання чинності) гармонує з абзацом першим частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII. Водночас, зміни, внесені до статті 88 Закону № 1402-VIII (тобто до основного тексту) згідно із Законом № 1798-VIII, не зачепили текстуального викладу пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ. Іншими словами, законодавець не «дописав» перехідних положень Закону № 1402-VIIІ щодо оцінювання «діючих / чинних» суддів з уваги на доповнення, внесені до статті 88 цього Закону, що, як бачимо з обставин цієї справи, дало ґрунт (основу) інтерпретувати приписи пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ таким чином, що тільки за правилами цього пункту, тобто без застосування абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIIІ, ВККС має ухвалювати рішення за наслідками оцінювання «діючого / чинного» судді; поза тим, інші «складові» цього процесу [оцінювання], як-от: критерії оцінювання, його етапи, які регламентовані, властиво, в основному тексті Закону № 1402-VIIІ, але зауваг чи сумнівів щодо їх застосовності до оцінювання «діючих / чинних» суддів не виникало. Зважаючи на контекст згадуваних законодавчих змін і відсильні приписи пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ - «в порядку, визначеному цим Законом» - видається закономірним і передбачуваним, що «перехідні» відносини в аспекті порядку / процедури оцінювання «діючих / чинних» суддів з підстави, встановленої пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ, регламентовані в основному тексті Закону № 1402-VIIІ й тому не можуть застосовуватися відокремлено (сепаратно, неузгоджено) від встановленої в основному тексті цього Закону процедури кваліфікаційного оцінювання, зокрема в частині порядку ухвалення рішення ВККС (стаття 88 з урахуванням доповнень до її частини першої). Закон установив, що в ситуації, за якої ГРД у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, ВККС не інакше як у пленарному складі може (компетентна) ухвалити рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя, а у випадку з «діючим / чинним» суддею, оцінювання якого проводиться за тими самими «параметрами», - про підтвердження відповідності займаній посаді, якщо таке рішення підтримане не менше ніж дев`ятьма (у редакції Закону № 3511-ІХ) її [ВККС] членами. Подібного висновку з аналогічних за змістом мотивів дійшли судді Великої Палати Верховного Суду у справі № 9901/198/20 (за позовом ОСОБА_9 ), висловивши це в окремій думці щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року. Цей підхід (позицію) Суд теж поділяє. Що більше, такий самий підхід до застосування приписів пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIIІ у зіставленні з приписами частини першої статті 88 цього Закону у ситуації, коли ГРД подає негативний висновок щодо судді, донедавна послідовно застосовувала також і Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справ такої категорії, як ця (як-от у постановах від 19 жовтня 2023 року (справа № 9901/57/20), від 08 червня 2022 року (справа № 9901/84/21), від 01 вересня 2021 року (справа № 9901/474/19), від 24 лютого 2021 року (справа № 9901/605/19), від 17 лютого 2021 року (справа № 9901/18/20), від 10 лютого 2021 року (справа № 9901/416/19), від 03 лютого 2021 року (справа № 9901/243/20), від 27 січня 2021 року (справа № 9901/556/19), від 01 липня 2020 року (справи № 9901/357/19, № 9901/489/19). Приміром, у постановах від 01 липня 2020 року у справах № 9901/381/19, №9901/489/19, від 19 жовтня 2023 року у справі № 9901/57/20 Велика Палата Верховного Суду, зазначила, зокрема, про те, що коли виходити із положень Закону № 1402-VІІІ, які регламентують процедуру кваліфікаційного оцінювання, та окремо з положень частини першої статті 88 цього Закону в поєднанні з положеннями пункту 4.10, й зокрема підпункту 4.10.1 Регламенту, то можна підсумувати, що колегія ВККС може вчиняти низку дій та рішень для досягнення мети кваліфікаційного оцінювання судді. Саме колегія ВККС - за текстом згадуваних постанов - наділена повноваженнями констатувати: підтвердив чи не підтвердив суддя здатність здійснювати повноваження у відповідному суді. У процесі кваліфікаційного оцінювання колегія Комісії вправі визначати - впливає чи не впливає висновок ГРД або інформація цієї Ради [ГРД] на результат оцінювання, за умови, що висновок ГРД поданий таким чином, що і суддя, і Комісія мали достатньо часу ознайомитися з ним й відповідним чином відреагувати на нього. У рамках цієї процедури колегія ВККС може ухвалити рішення не розглядати висновок чи інформацію ГРД, якщо вони подані, приміром, поза строком, встановленим підпунктом 4.10.1 пункту 4.10 Регламенту. Поряд з цим - як мовиться далі в згадуваних судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду - треба визнати, що навіть за умови, коли висновок ГРД потрапив у поле зору колегії ВККС незадовго до початку проведення співбесіди із суддею та з порушенням строків його подання, що зумовило ухвалення рішення про залишення цього висновку без розгляду, у розумінні положень абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VІІІ це не означає, що колегія ВККС набуває можливості оцінювати, аналізувати та визначати юридичну природу цього документа, вирішувати, чи відповідає він вимогам щодо форми та змісту, встановленим законом, чи є він тією причиною (детермінантою), що зобов`язує (спонукає) колегію ВККС до ухвалення рішення стосовно суті висновку ГРД. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в зазначених постановах, законодавче визначення абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VІІІ свідчить про те, що якщо в процесі кваліфікаційного оцінювання з`являється таке правове явище чи обставина, як висновок ГРД, то закон імперативно й безальтернативно визначає, коли рішення колегії ВККС про здатність судді здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає сили остаточного, а також хто, яким чином та якою кількістю голосів має підтримати таке рішення. Із цього законодавчого формулювання висновується, що саме ВККС у пленарному складі на своєму засіданні може оцінити слушність висновку ГРД і дати відповідь на інші питання, пов`язані із цим висновком, серед іншого й на ті, що стосуються не тільки змісту (суті), але і його дійсності, достовірності, об`єктивності, правдивості, дотримання форми, строку та порядку затвердження і подання. Гіпотеза норми абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VІІІ через запровадження умови про наявність висновку ГРД щодо невідповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності передбачає диспозицію у виді подолання висновку ГРД одинадцятьма голосами членів ВККС на її пленарному засіданні, яка не встановлює жодних додаткових, особливих чи конкретних умов, яким має відповідати висновок ГРД як за змістом, так і за формою, строком чи порядком його подання. Тобто необхідність підтвердження рішення колегії ВККС про здатність судді здійснювати правосуддя у відповідному суді цей Закон пов`язує із самим тільки фактом наявності негативного висновку ГРД, який у часі був поданий до моменту ухвалення колегією ВККС позитивного для судді рішення. З наведених вище законодавчих положень випливає також, що колегія ВККС, коли ухвалює рішення про винесення на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо підтримки рішення про підтвердження суддею здійснювати повноваження у відповідному суді, не задіює власних владних повноважень та не вдається до застосування якісних і кількісних критеріїв чи інших оцінних характеристик, власного розсуду, а лише відтворює, реалізує волю, веління, функцію норми закону. За цієї правової ситуації - як констатувала Велика Палата Верховного Суду у згаданих судових рішеннях - колегія ВККС не здійснює своїх дискреційних повноважень. Отож Суд, відповідаючи на одне із окреслених вище питань, зазначає, що у розумінні приписів пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у зіставленні з приписами частини першої статті 88 цього Закону (наразі мовиться про редакцію, яка була чинна до 30 грудня 2023 року) рішення ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19, яке цей орган ухвалив у колегіальному складі, не було тим рішенням, яким завершувалася процедура кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді. Позаяк ГРД подала щодо судді ОСОБА_1 «негативний» висновок, то Комісія - відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII - була зобов`язана розглянути у пленарному складі питання щодо підтримки рішення Комісії, яке ухвалене у колегіальному складі, про відповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді. Про це, по суті, й було зазначено в тому ж рішенні ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року про виправлення описки), згідно з яким воно набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту ВККС (за яким [у тодішній редакції]: «Рішення про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає чинності з дня ухвалення цього рішення у разі, якщо воно буде підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії згідно з абзацом другим частини першої статті 88 Закону »). У цьому контексті варто знову нагадати, що рішення ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року про виправлення описки) в окресленій частині ОСОБА_1 оскаржила (у серпні 2019 року) до Верховного Суду (справа № 9901/416/19), вимагаючи його скасувати як протиправне, та, заразом, визнати завершеною процедуру кваліфікаційного оцінювання щодо неї як судді Господарського суду міста Києва на відповідність займаній посаді, яке було призначено рішенням ВККС від 01 лютого 2018 року № 8/зп-18. З цього приводу Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (як суд першої інстанції) у рішенні від 21 вересня 2020 року, ухваленому за наслідками розгляду того позову (яке [рішення] Велика Палата Верховного Суду (як суд апеляційної інстанції) постановою від 10 лютого 2021 року залишила без змін), з-поміж іншого, зазначив, що: «Системний аналіз положень частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і підпункту 4.10.5 пункту 4.10 Регламенту дає змогу дійти висновку, що рішення Комісії у складі колегії про підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді набирає чинності з дня його ухвалення, проте за наявності негативного висновку Громадської ради доброчесності (незалежно від того, чи був він предметом розгляду на засіданні Комісії у складі колегії) необхідно, щоб це рішення було підтримане не менше ніж одинадцятьма членами Комісії у пленарному складі» (пункт 43 рішення від 21 вересня 2020 року). Велика Палата Верховного Суду, залишаючи без змін зазначене рішення суду у справі № 9901/416/19, додала також (у постанові від 10 лютого 2021 року), що колегія ВККС, коли ухвалює рішення про винесення на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо підтримки рішення про підтвердження суддею здатності здійснювати повноваження у відповідному суді, не здійснює своїх дискреційних повноважень, а чітко слідує вимогам закону. Загалом же, Велика Палата Верховного Суду висловила згоду з висновками суду першої інстанції про те, що «оскаржуване рішення [від 04 липня 2019 року № 573/ко-19] Комісія ухвалила у спосіб, на підставі та в межах повноважень, що визначені Конституцією та законами України, а також з дотриманням права особи на участь у процесі прийняття рішення; висновки суду ґрунтуються на повному, всебічному й об`єктивному дослідженні фактичних обставин справи й правильному застосуванні норм матеріального права». Почасти підсумовуючи розгляд питання про «завершення процедури кваліфікаційного оцінювання» фактом ухвалення рішення ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року про виправлення описки) Суд підкреслює, що це питання уже було предметом судового розгляду і з цього приводу є рішення суду, яке набрало законної сили. У вимірі обставин цієї справи Суд зважає на позицію, висловлену у справі № 9901/416/19, та аналізує порушене питання, окрім іншого, у зіставленні зі змінами у нормативному регулюванні, зокрема тих, які вплинули на виконання ВККС своїх повноважень, головно в аспекті завершення кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_1, яке, як мовилося вище, потребувало винесення на розгляд Комісії у пленарному складі питання щодо підтримки рішення про підтвердження суддею здатності здійснювати повноваження у відповідному суді. До розгляду цього питання Комісія дійшла наприкінці 2023 року, адже, нагадаємо, з ухваленням Закону № 193-ІХ (пункт 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення») повноваження членів цього органу були припинені, а Комісія відновила свою роботу тільки у червні 2023 року. У ситуації, яка склалася внаслідок припинення повноважень членів ВККС, парламент ухвалив згадуваний Закон № 679-ІХ («Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо відрядження суддів та врегулювання інших питань забезпечення функціонування системи правосуддя в період відсутності повноважного складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України»), яким «дозволив» ВРП - у період відсутності повноважного складу ВККС - ухвалювати без рекомендації чи подання ВККС рішення, з-поміж іншого, про «внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, якщо до набрання чинності цим Законом колегією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді» (підпункт 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення»). Наведені міркування спонукають знов згадати про судові рішення у № 9901/506/21, у якій ОСОБА_1 (позивач) оскаржувала бездіяльність глави держави щодо невидання указу про призначення її (ОСОБА_1) на посаду судді Господарського суду міста Києва за поданням ВРП від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21(на підставі рішення від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва). З цього приводу Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2024 року зауважила, що «спірним питанням у цій справі [№ 9901/506/21] насамперед є встановлення наявності або відсутності бездіяльності Президента України у процедурі призначення позивачки на посаду». Розмірковуючи у такій площині, Велика Палата Верховного Суду, висловившись спершу про зміст «бездіяльності» у вимірі юридичного статусу названого суб`єкта владних повноважень, зокрема його повноважень (участі) у формуванні судової гілки влади, себто призначення суддів на посади після того, як ВРП внесла (главі держави) відповідне подання, констатувала (за текстом постанови від 30 травня 2024 року) що: «Президентом України допущено бездіяльність, яка полягає у нерозгляді подання ВРП про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва у строк більше ніж 30 днів з дня внесення подання ВРП». Суд підкреслює, що у справі № 9901/506/21, фрагменти судового рішення у якій наведено вище, подання ВРП від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21 розглядається як юридичний факт, з яким пов`язується реалізація (протягом тридцяти днів) Президентом України своїх повноважень на видання указу про призначення судді. Водночас, питання про правомірність внесення цього подання за тих обставин, які склалися стосовно судді ОСОБА_1, не були предметом оцінювання у тій справі; іншими словами, Верховний Суд вирішував спір (у справі № 9901/506/21), який стосувався видання указу, але не вдавався і не міг вдаватися - щонайменше з огляду на суб`єктний склад учасників спору - до юридичного аналізу дій / рішень ВРП у контексті ухвалення рішення про внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якої припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, у період відсутності повноважного складу ВККС. Суд, зважаючи на зміст позову (у цій справі), теж обмежений колом питань, які потребують доказування, тому не може змінювати підстав і предмету спору, «охопивши» заодно питання про правомірність дій / рішень ВРП щодо внесення подання Президенту України з підстави, встановленої підпунктом 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ. Та позаяк судові рішення у справі № 9901/506/21 є одними із аргументів позивачки в обстоюванні своїх вимог (у цій справі), то Суд вважає за необхідне висловитися стосовно трактування приписів Закону № 679-ІХ, на які спиралася ВРП у рішенні від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21. Буквальний аналіз наведеної норми [підпунктом 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ], як і загалом змісту Закону, зокрема його назвою, так і мотивами (метою, завданням) ухвалення (які можемо уяснити, принаймні, зі змісту пояснювальної записки до законопроєкту) дозволяють виснувати, що сфера регулювання цього Закону не охоплювала процедури кваліфікаційного оцінювання у тому сенсі, що не змінювала «правил» її проведення, а надто - порядку ухвалення рішення ВККС і набрання ними чинності. Іншим словами, йдеться про те, що таке формулювання в тексті Закону № 679-ІХ як: « колегією Вищої кваліфікаційної комісії суддів України було визнано суддю таким, що відповідає займаній посаді» не змінило приписів частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, зокрема тих, які стосуються наслідків подання «негативного» висновку ГРД, відповідно й порядку набрання чинності рішенням колегії ВККС у такому випадку. Щодо останнього, то це треба розуміти так, що у цьому випадку рішення ВККС, ухвалене у колегіальному складі, не може - без пленарного розгляду - бути підставою, тобто «рекомендацією», для ухвалення рішення ВРП щодо внесення подання про призначення на посаду судді. Варто зауважити, що рекомендація колегії ВККС про відповідність судді займаній посаді може стосуватися також судді, щодо якого ГРД не подавала «негативного» висновку, що в такій ситуації, у розумінні частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, не вимагає пленарного розгляду питання про підтримання колегіального рішення ВККС, відповідно останнє набирає чинності. Тоді внесення подання Президентові України на підставі підпункту 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ можна було б трактувати як завершальний (кінцевий) - у контексті кваліфікаційного оцінювання судді - етап, після якого участь ВККС уже не була передбачена (необхідна). Загалом же, якщо зважити на існуюче (чинне) нормативне регулювання процедури кваліфікаційного оцінювання «діючих / чинних» суддів, то у випадку з позивачкою підхід ВРП бачиться так, що цей орган, коли - за зверненням (заявою) ОСОБА_1 від 22 червня 2020 року про внесення Президентові України подання про призначення її на посаду судді Господарського суду міста Києва - застосував приписи підпункту 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ (як того просила заявниця), реалізував свої повноваження не з тією метою, з якою вони [повноваження] були йому надані. Поза тим, фактом залишається те, що внесення Президенту України подання про призначення на посаду судді, повноваження якого припинилися у зв`язку із закінченням строку, на який його було призначено, і щодо якого ВККС іще не ухвалила остаточного рішення про відповідність займаній посаді (в межах оцінювання з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII), не є обставиною, з якою Закон № 1402-VIII пов`язує (і пов`язував) завершення оцінювання цього судді. У цьому контексті треба зазначити, що Закон № 3511-ІХ не змінив існуючого досі алгоритму проходження оцінювання судді на відповідність займаній посаді, а радше навпаки: підтвердив висновки, які з цього приводу написані вище (головно про те, що порядок кваліфікаційного оцінювання «на відповідність» займаній посаді судді та на «здатність» здійснювати правосуддя у відповідному суді, зокрема в аспекті юридичних наслідків подання «негативного висновку ГРД», - був і залишається єдиним (однаковим). Зважаючи на приписи пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 3511-ІХ, ВККС протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом [№ 3511-ІХ], серед іншого, повинна завершити оцінювання на відповідність займаній посаді суддів, яких було призначено на посаду строком на п`ять років та повноваження яких припинилися у зв`язку із закінченням строку їх призначення. Яким чином завершити - « в порядку, визначеному цим Законом, за правилами, які діяли до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» [№ 3511-ІХ], та з урахуванням особливостей, передбачених цим розділом» (пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII в новій редакції). Доводи про те, що текстуальний виклад пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у редакції, викладеній згідно із Законом № 3511-ІХ, зокрема абзац другий цього пункту, запровадив [принципово] инший «механізм» ухвалення ВККС рішень про відповідність або невідповідність судді займаній посаді, якого раніше (тобто до 30 грудня 2023 року) цей Закон не передбачав, ґрунтуються, з погляду Суду, на хибному трактуванні цього Закону. Завершення оцінювання суддів на відповідність займаній посаді - саме «завершення», адже підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII були проєктовані на «разове», виняткове застосування - ВККС мала провести за тією самою процедурою, яка діяла і раніше, проте з урахуванням особливостей, які передбачено в Законі № 3511-ІХ; ці «особливості» парламент уточнив, але не запровадив (не міг запровадити) нового (інакшого) алгоритму «завершення» оцінювання «діючих / чинних» суддів, як і участі ГРД в цьому процесі. У новій редакції пункт 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII (викладеній згідно із Законом № 3511-ІХ) уточнює («з метою досягнення чіткості законодавчого регулювання » як то зазначено у пояснювальній записці до законопроєкту), що у випадках, передбачених Законом № 1402-VIII, пленарний склад Комісії ухвалює рішення про відповідність або невідповідність судді займаній посаді. Таке рішення (ВККС) ухвалюється за правилами, передбаченими цим Законом для ухвалення рішення про підтвердження або про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. У цьому контексті Суд звертає увагу на те, що абзац другий частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII теж викладений у новій редакції, згідно з якою кількість голосів, якими ВККС - у пленарному складі - має підтвердити здатність судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді, має бути не менше, ніж дев`ять. Тобто, Закон № 3511-ІХ «уточнює», що питання про відповідність займаній посаді судді проводиться за правилами, які й діяли раніше, зокрема за участі ГРД, але з урахуванням змін (особливостей), які внесені Законом № 3511-ІХ, зокрема щодо «умов» голосування ВККС у пленарному складі за ситуації, коли ГРД подала «негативний» висновок. Кількість голосів членів Комісії, яких достатньо для того, щоб висновок (рішення) колегії членів Комісії було підтримане (якщо ГРД подала «негативний» висновок щодо судді), зменшено до дев`яти (попередня редакція статті 88 Закону № 1402-VIII передбачала одинадцять голосів), і саме за цими [«новими»] правилами - в окресленому контексті мовиться про частину першу статті 88 Закону № 1402-VIII у зіставленні з приписами пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII - ВККС, згідно з підпунктом 1 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 3511-ІХ, має завершити (продовжити) оцінювання суддів. З уваги на дещо відмінне формулювання підпунктів 1, 2 пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 3511-ІХ варто додати, що судді, яких обрано суддями безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VIII, яких Комісія (у складі колегії) визнала такими, що підтвердили відповідність займаній посаді, і які не отримали «негативного» висновку ГРД, не потребують подання ВРП для того, щоб продовжувати виконувати професійні обов`язки. Зважаючи на висловлені мотиви Суд уважає, що ВККС, коли здійснила повторний автоматизований розподіл справ з метою вирішення питання продовження процедур оцінювання та, відтак, розглянула у пленарному складі питання про відповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді, щодо якої ВККС у колегіальному складі ухвалила рішення від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення ВККС від 07 серпня 2019 року №737/ко-19 про виправлення описки), дотрималася встановленого [саме] законом порядку оцінювання на відповідність займаній посаді судді, призначеного на посаду строком на п`ять років, та чиї повноваження припинилися у зв`язку із закінченням строку призначення. Щодо рішення ВРП від 31 серпня 2021 року №1900/0/15-21 про призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва, за яким ВРП внесла Президенту України подання від 07 вересня 2021 року № 83/0/12-21 відповідно до підпункту 3 пункту 2 розділу II Закону № 679-ІХ, то ця обставина (внесення подання), на думку Суду, не може змінити встановленого законом порядку оцінювання судді на відповідність займаній посаді. У цьому зв`язку варто нагадати, що Закон № 679-ІХ не є тим законом, який регулює питання оцінювання суддів, тому реалізація приписів цього Закону, зосібна й тих, на які покликалася ВРП у згадуваному рішенні від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21, мала відбуватися з дотриманням вимог Закону № 1402-VIII, який якраз і встановлює порядок оцінювання суддів, зокрема, на відповідність займаній посаді (як то передбачено підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України). Звідси висновок, що подання ВРП, адресоване главі держави, про призначення ОСОБА_1 на посаду судді (безстроково) не могло бути тим чинником, який легалізував «продовжену» цим поданням процедуру її призначення (за відсутності повноваженого складу ВККС), й унеможливлював продовження / завершення («повторення», як то іменує позивач) оцінювання ОСОБА_1 як судді на відповідність займаній посаді, яке [оцінювання] на дату внесення цього подання [ВРП] не було завершене. Не було, позаяк Комісія ухвалила рішення від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (яким суддю Господарського суду міста Києва ОСОБА_1 визнано такою, що відповідає займаній посаді) у колегіальному складі і за наявності «негативного» висновку ГРД, що з уваги на чіткі і передбачувані - щонайменше через призму практики їх застосування - приписи Закону [№ 1402-VIII] означало те, що це рішення могло набрати чинності лише за умови його підтвердження у пленарному складі ВККС. Про це, як уже мовилося вище, зазначено й у самому рішенні ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення про виправлення описки), що, властиво, тоді стало підставою для оскарження (з боку позивачки) цього рішення у судовому порядку. Про результати судового розгляду зазначеного спору мовиться вище, а згадка про це позовне провадження в цій канві міркувань покликана лише підкреслити той факт, що позивачка не могла не розуміти і не передбачати (тобто, розуміла і передбачала) юридичних наслідків (які встановлені у частині першій статті 88 Закону № 1402-VIII) ухваленого рішення колегії ВККС у зіставленні з «негативним» висновком ГРД з приводу відповідності її як судді займаній посаді. Пам`ятаючи про доводи позивачки стосовно «переоцінки» з боку ВРП одних і тих самих обставин, які стосувалися кандидатури судді ОСОБА_1 , зокрема через призму зауваг ГРД, які написані у висновках цього органу, то ці доводи, як можна зрозуміти їхній зміст та інтенцію їх автора у вимірі спірних правовідносин, мають переконати у тому, що оцінювання стосовно неї [ОСОБА_1] уже завершено і ВРП ніяким чином не може відступити від свого попереднього рішення й ухвалити інше (протилежне за змістом) за наслідками «повторного», як твердить позивачка, проведення цієї процедури [оцінювання]. Позаяк Суд у межах цієї справи не надає юридичної оцінки згадуваному поданню ВРП від 31 серпня 2021 року № 1900/0/15-21, то лише звертає увагу на те, що це подання було внесене з підстави, встановленої пунктом 3 пункту у 2 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 679-ІХ, а не тому, що оцінювання судді ОСОБА_1 дійшло до логічного завершення і змінилися (відповідно до закону) юридичні наслідки рішення ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19. Знов-таки, ухвалене щодо судді ОСОБА_1 рішення про відповідність займаній посаді потребувало (вимагало), відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, підтримки пленарного складу ВККС. Розгляд цього питання (щодо позивачки) відбувся лише у 2024 році, після того як був сформований склад ВККС і набрав чинності Закон № 3511-ІХ, який, повторимося, не змінив, а уточнив (прописав) застосовність приписів статті 88 Закону № 1402-VIII (у чинній редакції) у процедурі оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, яка (для чималої кількості з них) на той час не була завершена. Суд розуміє, що наявність подання ВРП передбачала призначення ОСОБА_1 на посаду судді Господарського суду міста Києва, що, втім, не заперечує иншого: необхідність виконати приписи закону (щодо оцінювання суддів на відповідність займаній посаді), відповідно до яких і мають діяти органи державної влади і їх посадові особи (частина друга статті 19 Конституції України). Незважаючи на те, що ВРП вирішила внести подання главі держави щодо призначення ОСОБА_1 на посаду судді (з наведених там мотивів), ВККС діяла відповідно до вимог закону; відтак рекомендація Комісії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади судді покладала на ВРП обов`язок розглянути цю рекомендацію та ухвалити з цього питання рішення. Зі свого боку, ВРП не мала законних підстав не розглянути (уникнути розгляду) тієї рекомендації у встановленому порядку. Щодо мотивів спірних рішень відповідачів, яким обґрунтовані висновки про невідповідність судді ОСОБА_1 критеріям доброчесності, то вони, як можна простежити з їх змісту, основані на інформації, яку подала ГРД, стосовно набутого майна судді (зокрема того, яке набуто до призначення на посаду судді (вперше), а також багаторазових поїздок на тимчасово окуповану територію АР Крим, до російської федерації та до Республіки Білорусь. Окремі зауваги стосуються також обставин призначення на посаду судді та переведення до Господарського суду міста Києва. Ці обставини детально описані в спірних рішеннях, про що Суд зазначив вище. У вимірі цієї площини спору Суд передовсім зазначає, що на ВККС покладено обов`язок перевірити, з-поміж іншого, відповідність поведінки (дій) судді усталеним у суспільстві нормам моралі та етики задля виявлення обставин, які можуть негативно позначитися на суспільній довірі до судової влади. Не існує нормативно визначеного вичерпного переліку питань, які має з`ясувати Комісія у цьому зв`язку, але з позиції узвичаєних уявлень (сприйняття), знань, про правильну чи то справедливу поведінку можна щонайменше окреслити коло «зацікавлень», які можуть стати предметом обговорення Комісії під час оцінювання через призму критеріїв професійної етики і доброчесності. Рекомендації ВККС про невідповідність судді займаній посаді, які можуть бути висловлені за наслідками цього обговорення, надалі розглядає ВРП. Як конституційний орган державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення, серед іншого, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, ВРП має обов`язок з`ясувати і оцінити обставини щодо (не)відповідності судді займаній посаді та ухвалити з цього питання мотивоване і законне рішення. З уваги на конституційний статус Ради і сферу її відповідальності, судовий контроль не може бути способом перебрати повноваження цього органу чи втручанням у його діяльність. Зважаючи на завдання адміністративного судочинства, суд покликаний перевірити, чи узгоджується (є співмірне) рішення ВРП як [об`єктивований] результат реалізації її дискреційних повноважень з тими умовами (ситуацією, обставинами), за яких його [рішення] було ухвалено, зокрема з`ясувати: чи достовірні (дійсні, реальні) відомості, які зумовили сумніви у доброчесності судді, й чи могли ці обставини бути предметом обговорення у зіставленні із завданнями і призначенням як Комісії, так і ВРП у процедурі оцінювання суддів на відповідність займаній посаді; чи передбачуваними були зауваги щодо тих обставин, які, у підсумку, спонукали до ухвалення спірних рішень й чи могли (були спроможні) відомості (обставини, факти) у своїй сукупності створити об`єктивні підстави (умови) для висновку про невідповідність судді займаній посаді. З цієї позиції Суд, спираючись також на інші свої міркування, написані вище, вважає, що обсяг відомостей, на яких засновані спірні рішення ВККС і ВРП, охоплювалися предметом співбесіди і, відповідно, відповідачі в межах компетенції кожного з них могли їх оцінювати через призму критерію доброчесності і професійної етики. Пам`ятаючи про доводи позивачки про те, що згадувані у спірних рішеннях об`єкти нерухомого майна (квартири, автомобілі, земельна ділянка) вона набула до того, як була призначена на посаду судді, відповідно обставини (умови) набуття цього майна не могли, з погляду позивачки, охоплюватися оцінюванням її як судді, варто зауважити, що цей аспект доброчесності ВККС і ВРП розглядали, серед іншого, через призму співмірності набутого майна з доходами судді і членів її родини. Суд розуміє, що посада судді покладає додаткові зобов`язання щодо декларування доходів і майнового стану, та загалом передбачає більш високий рівень «підзвітності» перед суспільством. Так само розуміє, що умови набуття у минулому якихось статків не вимагало від особи, яка на той час іще не була суддею, декларувати будь-які зміни у майновому стані (що є одним із заходів фінансового контролю, передбаченого Законом № 1700-VII). Позиція позивачки з цього приводу бачиться Суду такою, що звітування про майно і доходи вимагається щодо осіб, які уповноважені на виконання функцій держави, і лише за період виконання цих функцій; обставини ж набуття майна до того, як особа призначена, зокрема, на посаду судді, не несуть корупційних ризиків, тому не можуть ставитися під сумнів і вимагати пояснень, зокрема під час оцінювання судді з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII. Водночас, декларування доходів та майнового стану, як і сплата податків, є обов`язком усіх громадян України (стаття 67 Конституції України), тож з уваги на мету (завдання) оцінювання «діючого / чинного» судді на відповідність займаній посаді у зіставленні передумовами (суспільними, історичними), які спричинилися до того, що [саме] парламент ухвалив закон, яким запровадив цю процедуру, видається передбачуваним, що етичний, моральний аспекти оцінювання, які передовсім стосуються особи судді, можуть стосуватися обставин, які передували (виникли раніше), ніж особа була призначена на посаду судді, надто тоді, коли мова йде про майно, вартість якого суттєво перевищує офіційні доходи, які особа та / або її родичі мали (могли мати) на час набуття (у власність) цього майна або, щонайменше, немає раціонального пояснення обставин набуття цього майна. Суд підкреслює, що необхідність з`ясування цих обставин від Комісії вимагає передовсім закон [№ 1402-VIII], тож вони не могли бути залишені поза увагою. З наведених мотивів, позиція, яку позивач обстоює з цього приводу, зокрема її аргументи про те, що ці питання взагалі не можуть обговорюватися під час оцінювання судді на відповідність займаній посаді, ґрунтована, на думку Суду, на хибній інтерпретації закону і не впливає на законність спірних рішень. У додаткових поясненнях від 02 травня 2025 року позивачка покликається на зміст рішень ВККС щодо інших суддів, зокрема мовить про тих, які теж набули майно до того, як стали суддями, але обставини набуття цього майна Комісія не вважала за потрібне з`ясовувати, спираючись, серед іншого, на згадуване рішення ЄСПЛ у справі «Джоджай проти Албанії» (заява № 15227/19). Суд підкреслює, що під час розгляду цієї справи не може оцінювати дій / підходів Комісії до оцінювання інших суддів, зокрема в аспекті обставин набуття майна. Варто зауважити, що сумніви Комісії в цьому питанні передбачають з`ясування (обговорення) низки чинників, приміром: яке майно (як-от: нерухомість, автомобіль), його / їх розташування і вартість, період набуття / придбання, умови набуття / придбання, джерела доходів у цей час та / або місце праці, як задовго до призначення на посаду судді набуто майно чи вже під час виконання професійних обов`язків судді. У такому аспекті «індивідуальність» підходу до оцінювання, на думку Суду, визначає (детермінує) не особа судді, а головно «обсяг» статків, який, властиво, може різнитися в різних суддів, й через це вимагати «індивідуального» підходу до оцінювання, якщо в Комісії виникають обґрунтовані сумніви. Щодо доводів позивачки про конфіденційність інформації, яка стосується перетину державного кордону, то тут варто зазначити, що згідно з частинами другою, третьою статті 93 Закону № 1402-VIII: «Вища кваліфікаційна комісія суддів України для здійснення своїх повноважень має право витребувати та одержувати необхідну інформацію від суддів, судів, Державної судової адміністрації України, органів суддівського самоврядування, інших органів та установ у системі правосуддя, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та підпорядкування, об`єднань громадян та окремих фізичних осіб. Ненадання такої інформації на вимогу Комісії має наслідком відповідальність, установлену законом. Члени та уповноважені працівники секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України мають безпосередній доступ до автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та банків даних, держателем (адміністратором) яких є державні органи або органи місцевого самоврядування, користуються державними, у тому числі урядовими, засобами зв`язку і комунікацій, мережами спеціального зв`язку та іншими технічними засобами». Зважаючи на те, що з 2014 року російська федерація чинить збройну агресію проти України (яка з лютого 2022 року переросла у повномасштабне збройне вторгнення, яке триває дотепер), окупувавши частину території України, порушуючи суверенітет держави, інформація щодо перетину [надто] суддею державного кордону в напряму виїзду на територію російської федерації та / або Республіки Білорусь має істотне значення і може бути предметом обговорення через призму мотивів / мети поїздки. Суд підкреслює, що здобуття цієї інформації ґрунтується на законі і Комісія мала підстави і повноваження на те, щоб покликатися на цю інформацію під час оцінювання судді на відповідність займаній посаді. Так само вимагали з`ясування обставини виїзду судді ОСОБА_1 на тимчасово окуповану територію АР Крим, зважаючи на те, що там діє окупаційна адміністрація і перебування на цій території представника судової гілки влади [України] може впливати на здійснення правосуддя та й загалом на авторитет судової влади. З наведених міркувань Суд вважає, що відповідачі обґрунтовано і цілком передбачувано порушили окреслені питання під час співбесіди з тим, аби зрозуміти мету згадуваних поїздок. Артикульовані суддею у цьому зв`язку пояснення, про які написано у спірних рішеннях (зокрема, про культурно-просвітницьку мету і відвідування близької особи, а також про невиконання державою Україна обов`язку забезпечити недоторканність державних кордонів), і які позивачка, по суті, підтримала й під час розгляду цієї справи, з погляду Суду, достатньо чітко проявили її громадянську позицію (переконання) та ставлення до ситуації, яка склалася внаслідок збройної окупації російською федерацією частини території України, а також її [позивачки] сприйняття (усвідомлення) тих загроз (небезпек), які існують як [безпосередньо] для представника державної влади, який опиняється на підконтрольній окупанту території, так і для самої держави [України] загалом. Зокрема, позиція позивачки у вимірі окресленого сегменту питань проявила, що виїзд до держави-окупанта, а також на тимчасово окуповану ним територію України, для позивачки як громадянки України, і як судді, яка, здійснюючи правосуддя, ухвалювала рішення іменем України, не є чимось неприйнятним чи таким, що може піддаватися осуду. Суд зауважує, що позивачка має право мати власні переконання чи висловлювати свої погляди щодо суспільно важливих подій, не порушуючи, втім, обмежень, які встановлені законом. Проте, за описаного в цій справі контексту спірних правовідносин позиція позивачки щодо поїздок на територію, де діє адміністрація держави-окупанта, розглядається передовсім через призму судді як представника судової гілки державної влади. З цих міркувань, акценти, які позначила Комісія, коли цікавилася «чому» і «навіщо» суддя ОСОБА_1 так часто туди їздила, у зіставленні з отриманими відповідями на поставленні питання, в сукупності проявили непоєднуване з суддівською посадою розуміння Української держави і ставлення до загроз, що їх несе російська федерація, що, властиво, не могло не вплинути на результат оцінювання. Щодо висловлених у спірних рішеннях ВККС і ВРП зауваг з приводу переведення судді ОСОБА_1 до Господарського суду міста Києва через шість днів після складення присяги судді [Господарського суду Луганської області], то в тому обсязі, який окреслили відповідачі, Суд розуміє ці зауваги так, що вони спричинені не стільки «переведенням» як [законом передбаченою] процедурою, як самим контекстом, за якого це переведення відбулося і, знов-таки, позицією судді ОСОБА_1 з цього приводу. У спірних рішеннях відповідачів мовилося, передовсім, про те, що переведення до Господарського суду міста Києва відбулося без конкурсу (тобто, без оголошення про наявність вакантних посад судді відповідно до статті 73 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів»), але позивачка (через шість днів після складення присяги (після видання Указу Президента України від 23 травня 2013 року № 302/2013 про призначення на посаду судді Господарського суду Луганської області) подала до ВККС необхідні для цього документи, зокрема характеристику за «попереднім» місцем роботи (Господарський суд Луганської області), де тривалість здійснення обов`язків на посаді була об`єктивно недостатньою для того, щоб суддя могла проявити себе у професійній площині. Зважаючи на зміст порушеного питання щодо переведення судді ОСОБА_1 та обсяг висловлених (у спірних рішеннях) у цьому зв`язку мотивів, якими відповідачі пояснили свій сумнів та, відповідно, інтерес у з`ясуванні цього питання, Суд не знаходить підстав, аби заперечити чи не погодитися з тим, що відповідачі могли звернути увагу на окреслений аспект суддівської кар`єри. Відмова судді ОСОБА_1 коментувати висловлені ВККС і ВРП у цьому зв`язку «сумніви» і судження, основана, по суті, на тому, що переведення до іншого суду передбачено законом і відповідальність за ухвалення відповідного рішення несе ВККС (у тодішньому складі), а не позивач як суддя, яка дотрималася формальної процедури. На судовому засіданні позивачка обстоювала таку саму думку щодо порушеного питання, й залишається тільки сприймати її судження як посутню «відповідь» на висловлені в цій частині зауваги, що Комісія і Рада, власне, й зробили. Наостанок Суд, з огляду на доводи позивачки щодо обов`язковості постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 і необхідності надати значення висловленим у ній правозастосовним висновкам для правильного, з погляду позивачки, вирішення цього спору, зазначає таке. Передовсім, згадувану постанову Велика Палата Верховного Суду ухвалила за інших фактичних обставин справи і предмету спору, адже позивач у справі № 9901/198/20, якого обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401-VІІІ, оскаржував рішення [колегії] ВККС [від 03 червня 2019 року № 356/ко-19] у частині абзацу третього резолютивної частини щодо визначення порядку набрання ним [рішенням] чинності (тобто, що це рішення набирає чинності у порядку, визначеному підпунктом 4.10.8 пункту 4.10 розділу IV Регламенту). Суд пам`ятає, що з подібним позовом суддя ОСОБА_1 зверталася до Верховного Суду у серпні 2019 року (справа № 9901/416/19) і з цього приводу є рішення суду, яке набрало законної сили, про що написано вище. До того ж, обставини у справі № 9901/198/20, на правові висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2024 року у якій покликається позивачка, не охоплюють ситуацію, подібно до тієї, яка склалася щодо судді ОСОБА_1 Мається на увазі застосування приписів підпункту 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 679-ІХ. Водночас, Суд звертає увагу на завдання адміністративного судочинства України, зокрема на те, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (підпункт 1 частини другої статті 2 КАС України). Крім цього, закон встановив, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України (частини перша, друга статті 6 КАС України). З наведених міркувань, під час вирішення цього спору Суд керувався найперше приписами закону, виключно яким, згідно зі статтею 92 Конституції України, визначаються судоустрій, судочинство і статус суддів, тож з цієї позиції і перевіряв правомірність спірних рішень відповідачів. Дотримуючись цього підходу, Суд, резюмуючи, дійшов висновку про те, що: у розумінні приписів пункту 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII у зіставленні з приписами частини першої статті 88 цього Закону (у редакції, яка була чинна до 30 грудня 2023 року) рішення [колегії] ВККС від 04 липня 2019 року № 573/ко-19 (з урахуванням рішення Комісії від 07 серпня 2019 року про виправлення описки) не було тим рішенням, яким завершувалася процедура кваліфікаційного оцінювання судді ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, тож, зважаючи на «негативний» висновок ГРД, Комісія, відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону № 1402-VIII, була зобов`язана розглянути питання щодо підтримки рішення Комісії, яке ухвалене у колегіальному складі, про відповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді, у пленарному складі; рекомендація ВККС за наслідками пленарного розгляду зазначеного питання зобов`язує (на підставі закону) ВРП її розглянути (іншими словами, ВРП не має законних підстав не розглядати рекомендацію ВККС); 2) Закон № 679-ІХ не є законом, який регулює (охоплює) питання, зокрема процедурні, оцінювання суддів з підстави, встановленої підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII; 3) ВККС, коли «повернулася» до завершення оцінювання, зокрема, судді ОСОБА_1 (як судді, яку було призначено на посаду строком на п`ять років та повноваження якої припинилися у зв`язку із закінченням строку призначення) на відповідність займаній посаді, діяла відповідно до приписів Закону № 3511-ІХ. Підсумовуючи наведене, Суд зазначає, що Спірне рішення ВККС від 29 січня 2024 року ухвалене і підписане повноваженим складом і в ньому є посилання на визначені законом підстави його ухвалення та мотиви, з яких Комісія дійшла відповідних висновків. Зважаючи на приписи частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII Суд встановив також, що Спірне рішення від 10 жовтня 2024 року ВРП ухвалила, керуючись статтею 131, підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та абзацом другим пункту 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII, а також відповідно до пункту 12 розділу ІІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 1798-VIII. У вимірі встановлених обставин справи Суд вважає, що обсягу мотивів, на яких побудований висновок про невідповідність судді ОСОБА_1 займаній посаді, загалом достатньо для того, щоб як самій судді, так і сторонньому спостерігачеві зрозуміти, на чому основані спірні рішення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 січня 2021 року у справі №9901/818/18) зауважила, серед іншого, таке: «Підпункт 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України є самостійною, окремою, відмінною від наведених у статті 126 Конституції України підставою звільнення судді безпосередньо за результатами виявлення під час проведення оцінювання судді невідповідності його займаній посаді за критерієм компетентності. Така підстава з`явилася внаслідок запровадження такого заходу перевірки відповідності суддів займаній посаді як кваліфікаційне оцінювання. внесення змін до Конституції України щодо звільнення суддів з підстав передбачених підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України є обов`язковим до виконання з моменту набуття чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». Отже, - як підсумувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 9901/818/18 - підстава для звільнення суддів, яка передбачена підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України у поєднанні із вимогами статей 3, 30, 34, 56, пунктом 12 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII є достатньою правовою основою для прийняття оскаржуваного рішення ВРП». З огляду на наведені мотиви, підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування спірних рішень ВККС і ВРП немає. З тих самих мотивів Суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на посаді судді Господарського суду міста Києва з 11 жовтня 2024 року як похідних від вимог про скасування рішень ВККС і ВРП за наслідками оцінювання. З уваги на результат розгляду справи, у зіставленні з приписами статті 139 КАС України, понесені позивачем витрати у вигляді судового збору за подання цього позову, розподілу не підлягають. Керуючись статтями 139, 246, 250, 255, 262, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд -

ВИРІШИВ: У задоволенні позову ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя про визнання протиправним і скасування рішень, поновлення на посаді відмовити повністю. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду. Рішення може бути оскаржене до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст складено 07 липня 2025 року. Головуючий суддя М. І. Смокович Судді А. В. Жук О. В. Кашпур В. Е. Мацедонська Ж. М. Мельник-Томенко