Постанова Київський апеляційний суд № 357/9817/22

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 357/9817/22 Номер апеляційного провадження 22-ц/824/14050/2023 Головуючий у суді першої інстанції О.І. Орєхов Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач 20 листопада 2023 року місто Київ Справа № 357/9817/22 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Пасічник К.В. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_4 відповідач ОСОБА_5 відповідач ОСОБА_6 відповідач ОСОБА_7 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 червня 2023 року, ухваленеу складі судді О.І. Орєхова, в приміщенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, у с т а н о в и в : В жовтні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженням власністю шляхом виселення відповідачів та знятт їх з реєстрації місця проживання, мотивуючи тим, що вона, ОСОБА_1 , являється єдиним власником домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, вона має право власності на земельну ділянку на якій розташований вищезазначений будинок для ведення особистого селянського господарства. З 22.06.2020, вона зареєстрована у своєму будинку АДРЕСА_1 . У її будинку по АДРЕСА_1 , крім неї, також зареєстровані відповідачі: син ОСОБА_7 , його колишня дружина (її колишня невістка) ОСОБА_2 , та їхні повнолітні діти (її онуки): ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ( 24 роки), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( 21 рік), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( 21 рік), ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 ( 21 рік). Відповідачі, окрім ОСОБА_7 , проживають у вказаному будинку та чинять їй перешкоди у користуванні та володінні ним, не пускають її до будинку, вчиняють сварки, зневажають та ображають її. За позовом відповідача ОСОБА_2 , відповідно до рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26.07 2019, шлюб між нею та ОСОБА_7 , було розірвано. У позові ОСОБА_2 та у рішенні суд про розірвання шлюбу зазначено, що вони тривалий час проживають окремо, не ведуть спільного господарства, не підтримують шлюбних стосунків, що сім`я розпалася остаточно. На даний час, вона та її чоловік ОСОБА_8 змушені фактично проживати не в її будинку а за іншою адресою - у квартирі АДРЕСА_2 . Вона та її чоловік являються пенсіонерами за віком, є особами, які постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС. Чоловік тривалий час важко хворіє та проходить лікування в КНП КОР «Київський обласний онкологічний диспансер». Звертає увагу суду на те, що, кожен з відповідачів має у власності окреме житло. Відповідачі працюють, мають стабільний дохід, а відповідач ОСОБА_2 , являється фізичною особою - підприємцем. Крім того, їй стало відомо, що, відповідачі здають свої квартири для проживання орендарям та отримують за це орендну плату. А вона, щороку сплачує за будинок в якому проживають відповідачі податок на нерухоме майно в розмірі у 2019 р. - 411,38 грн., у 2020 р. 10 914,04 грн. Право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Відповідачі не являються членами її сім`ї, разом з нею не проживають, не ведуть з нею спільного господарства та побуту. Просила суд усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні власністю шляхом позбавлення відповідачів права користування житловим приміщенням, виселення та зняття їх з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с. 1-7 ). Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19.06.2023 позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розрорядженні власністю шляхом виселення задоволено. Усунуто перешкоди в користуванні та розпорядженні належним ОСОБА_1 житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення. Стягнуто в рівних частках з ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у сумі 992,40 грн., по 165,40 грн. з кожного. Не погоджуючись із рішенням ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що позивачем не надано до суду жодних доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідачі чинять якісь перешкоди у користуванні, володінні чи розпорядженні позивачу будинком. Свідки, допитані в судовому засіданні також зазначили, що жодних сварок, конфліктів між позивачем та відповідачами не має, як і немає перешкод у позивача та її чоловіка у користуванні будинком. Зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.10.2020 у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що у всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Такі ж висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 353/1096/16. Звертає увагу апеляційного суду на ту обставину, що з 27.09.1997 по 27.08.2019, її батьки: ОСОБА_2 , та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26.11.2019, шлюб між ними розірвано. В період шлюбу батьки побудували будинок АДРЕСА_1 . З моменту завершення будівництва будинку її батьками і до тепер, вона разом із матір`ю та сестрами проживає у будинку. Реєстрація їхнього місця проживання у 2007 році відбулася саме зі згоди власника будинку - позивача по справі ОСОБА_1 , що також не заперечувалося самим позивачем, а тому висовок суду про те, що з боку відповідачів не надано суду законних підстав на яких останні вселилися в будинок, який належить позивачу на праві власності є помилковим та спростовується встановленими обставинами у справі. Зважаючи на ту обставину, що апелянт та інші відповідачі, які є членами її сім`ї вселилися в будинок на законних підставах, постійно проживають в будинку з 2006 року, а з 2007 року зареєстровані в ньому, сплачують комунальні ослуги, що дає підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем роживання, отже будинок є належним житлом у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. Аплянт звертає увагу апеляційного суду на ту обставину, що вселилася не в чужий будинок, а в будинок побудований її батьками. Іншого житла, вона немає. Позивач ОСОБА_1 своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. Будучи належним чином повідомленою про час та дату розгляду справи, у судове засідання апеляційної інстанції не з`явилася. Від представника позивача, адвоката Діденко О.В. до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання, в якому представник позивача просить суд розгляд апеляційної скарги проводити без участі позивача та її представника, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19.06.2023 залишитии без змін, а подану ОСОБА_2 апеляційну скаргу без задоволення. Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 або їх представники за викликом до суду апеляційної інстанції також не з`явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином, своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу або будь-яких клопотань чи заяв з приводу розгляду справи не скористались. Суд апеляційної інстанції, на підставі положень частини другої статті 372 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) вважав за можливе провести розгляд справи за відсутності вказаних осіб, оскільки їх неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення частково. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Судом встановлено, що позивачці ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11.11.2006 належить домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с. 12 ). Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11.11.2006, ОСОБА_1 на праві приватної власності належить вищевказане майно ( а. с. 13 ). Крім того, ОСОБА_1 на праві власності, належить земельна ділянка, про що свідчить наявний в матеріалах справи Державний акт на право власності на земельну ділянку серія КВ № 033881 від 03.09.2003 ( а. с. 14 ). Вказана земельна ділянка призначена для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських споруд 0,1000 га; ведення особистого селянського господарства 0,0197 га. Зазначена земельна ділянка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ). Встановлено, що на вказаній земельній ділянці розташований вищевказаний будинок, який належить позивачці. Згідно свідоцтва про укладення шлюбу, ОСОБА_1 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 з 25 квітня 1972 року ( а. с. 10 ). З Витягу з реєстру Білоцерківської міської територіальної громади від 05.08.2022 року вбачається, що за відомостями реєстру територіальної громади за адресою: АДРЕСА_1 станом на 05.08.2022 зареєстровано 7 осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 . Дата реєстрації місця проживання зазначена 05.04.2007 ( а. с. 15 ). У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК Української РСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Згідно із статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 викладена правова позиція, що «правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час». Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України). У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Отже, позбавлення особи житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втручання у її право особи на повагу до житла буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 442/8188/19 зазначено, що «Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, погоджуючись з рішенням місцевого суду про відмову у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, дійшов висновку про те, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідачки - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання». Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27 січня 2022 року у справі № 755/19709/20 зазначив, що «Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у спірній квартирі, проживає в ній з 2015 року та іншого житла немає.». У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. На думку колегії суддів, висновок суду першої інстанції щодо тієї обставини, що з боку відповідачів не було надано до суду жодного належного та допустимого доказу правової підстави вселення в будинок, який належить позивачу є хибним. Адже реєстрація ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у спірному будинку відбулася 05.04.2007 зі згоди власника будинку ОСОБА_1 , а відтак відовідачі набули право користування житловим приміщенням у встановленому законом порядку. Отже, зважаючи на ту обставину, що відповідачі вселилися в будинок на законних підставах, постійно проживають в будинку, сплачують комунальні послуги, відсутні підстави для виселення їх із житла. Апеляційний суд зауважує, що відповідно ст. 27, 292 ЦПК України особи, які брали участь у справі, мають право на апеляційне оскарження судових рішнь. Однак, апеляційну скаргу до суду подано лише відповідачем ОСОБА_2 , яка представляє в суді апеляційної інтманції виключно свої інтереси, отже, рішення суду може бути переглянуто тільки в частині позовних вимог щодо апелянта ОСОБА_2 . За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, порушивши норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, таке рішення суду не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм права, у зв`язку з чим наявні підстави для його скасування в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з житлового будинук. Нормами цивільно-процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Суд першої інстанції не установив всіх обставин справи та дійшов помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позовних вимог про виселення ОСОБА_2 з житлового будинку. Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Виходячи з вищенаведеного, рішення суду першої інстанції не може вважатись законним та обґрунтованим, і таким, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та з дотриманням норм процесуального права, у зв`язку з чим наявні підстави для його скасування в частині задоволення позовних вимог до ОСОБА_2 з ухваленням нового судового рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову з наведених вище підстав. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати ОСОБА_2 по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги до суду у розмірі 1 488,60 грн підлягають відшкодуванню позивачем, оскільки суд задовольняє апеляційну скаргу відповідача та ухвалює нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині позовних вимог до ОСОБА_2 . Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19 червня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з житлового будинку: АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення наступного змісту. ОСОБА_1 відмовити у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з житлового будинку: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації АДРЕСА_3 , адреса фактичного проживання: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_3 ) судові витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у розмірі 1 488,60 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна