Постанова 4803 № 205/1895/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6396/23 Справа № 205/1895/23 Суддя у 1-й інстанції - Приходченко О.С. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 серпня 2023 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Космачевської Т.В., суддів: Канурної О.Д., Халаджи О.В., за участю секретаря судового засідання Паромової О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 травня 2023 року в цивільній справі номер 205/1895/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні шляхом вселення та зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В: У лютому 2023 року до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні шляхом вселення та зобов`язання вчинити певні дії, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він є власником частини домоволодіння АДРЕСА_1 . Власником іншої частини спірного домоволодіння є відповідачка. Між ними склалися складні відносини, які унеможливлюють прийняття рішення щодо нерухомого майна. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року, йому у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 про поділ домоволодіння в натурі та припинення права спільної часткової власності відмовлено. Відповідачка ОСОБА_1 проживає фактично у домоволодінні та чинить йому перешкоди у користуванні власністю. Так він не має доступу до будинку, оскільки відповідачка його не пускає. Позивач просив суд усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення його в домоволодіння АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідачку не чинити йому перешкоди у користуванні власністю. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 травня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні шляхом вселення та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Покладено зобов`язання на ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_2 перешкоди у користуванні домоволодінням АДРЕСА_1 . Усунуто ОСОБА_2 перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення в домоволодіння АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2147 (дві тисячі сто сорок сім) грн 20 коп. Із вказаним рішенням не погодилась відповідачка ОСОБА_1 , подала апеляційну скаргу, просила апеляційний суд скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 травня 2023 року та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції є таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при цьому, суд не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, що призвело до ухвалення судом незаконного та необґрунтованого рішення, висновки якого не відповідають фактичним обставинам справи, та не підтверджені належними та достатніми доказами. Будь-яких належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що відповідачка чинить перешкоди позивачу в доступі до будинку позивач не надав. За таких обставин такі твердження позивача не заслуговують на увагу, оскільки не мають підтвердження належними та допустимими доказами. Звернення ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні шляхом вселення є необґрунтованим та передчасним. Твердження позивача в заяві від 02 травня 2023 року про відсутність у нього ключів від жилого приміщення спростовується постановою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у адміністративній справі №205/5352/21 від 09 вересня 2021 року. Враховуючи відсутність будь-яких доказів звернення до правоохоронних органів ОСОБА_1 з відповідними заявами в бік ОСОБА_2 , твердження позивача викладені в заяві від 02 травня 2023 року, не знаходять свого підтвердження, але свідчать про негативне ставлення останнього до відповідачки. Зазначена постанова не була долучена відповідачкою у відповідь на заяву 02 травня 2023 року, оскільки розгляд справи відбувався за відсутністю відповідачки за її заявою, про наявність вказаної заяви позивача відповідачка довідалась лише після ознайомлення з матеріалами справи, тому вказана постанова не була подана до суду разом з відзивом, та судом першої інстанції не розглядалась. Позивач, крім право звернення до суду з позовною заявою, має обов`язок підтвердити заявлені позовні вимоги та обставини викладені у позовній заяві, тобто обставини, які на думку позивача, порушують його право належними та достатніми доказами. Твердження позивача про чинення перешкод відповідачкою у користуванні позивачем власністю повинно бути підтверджено не тільки документами про право спільної часткової власності на домоволодіння з відповідачкою, а відповідно заявлених вимог, на обставини які підтверджують перешкоди з боку відповідачки, порушують право позивача на користування частиною домоволодіння. Такими доказами можуть слугувати, наприклад звернення до поліції з відповідною заявою, письмове звернення до відповідачки з відповідною вимогою, залучення та допит свідків та інше. Однак, докази на підтвердження заявленого порушеного права позивача до суду не подано, матеріали справи не містять такі докази. Суд зазначив, що подання ОСОБА_1 відзиву на позовну заяву з викладеними запереченням на думку суду першої інстанції свідчить про наявність таких перешкод. Така думка суду першої інстанції є помилковою, оскільки виключає із цивільного процесу при розгляді справи інститут доказів та доказування, тобто обов`язок сторони довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Позивач не звертався з позовом про встановлення порядку користування домоволодінням. Оскаржуваним рішенням також не визначено цього порядку, не встановлено в яку частину домоволодіння повинно відбутися вселення позивача. Від позивача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Апеляційна скарга є необґрунтованою, безпідставною та такою, що підтверджує законність рішення суду першої інстанції. Відповідачка в апеляційній скарзі зазначає, що рішення суду першої інстанції є безпідставним є та необґрунтованим, а позов передчасним. Зазначені у позові вимоги, фактично не порушують жодні майнові або будь-які інші права відповідачки, не зобов`язують її вчиняти будь-які дії, а лише утримуватися від їх вчинення. Однак, відповідачка заперечує проти задоволення позовних вимог позивача та проти рішення суду першої інстанції, а отже фактично заперечує проти права позивача вселитися та проживати в домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідачка не може зазначити, що вона не заперечує проти проживання позивача, або що вона не перешкоджає йому проживати так як це буде фактичним визнанням позовних вимог, так як вона фактично не бажає задоволення позову та проти проживання позивача. Протокол про адміністративне правопорушення серії ВАБ №715279 від 04.06.2021 року не є належним доказом позиції відповідачки та спростовується самою відповідачкою, оскільки доводить лише ту обставину, що між сторонами існують реальні конфлікти, які вже вирішувалися за допомогою правоохоронних органів. Щодо посилання відповідачки на те, що нібито не визначений порядок користування спірним майном зазначає, що відповідачка мала право подати зустрічний позов про встановлення порядку користування спільним майном, проте цього не зробила. В судовому засіданні апеляційного суду відповідачка ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримала, просила її задовольнити. В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги, просив відмовити в її задоволенні, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши суддю доповідача, сторони, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статей 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 жовтня 1986 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за №1-5293, ОСОБА_2 є власником 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 6-7). На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 липня 1999 року посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за №2-1714, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 є власниками 4/6 частин частини житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 10). Право власності у встановленому законом порядку зареєстроване у КП «ДМБТІ» (а.с. 11). На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить земельна ділянка, площею 0,0472 га, кадастровий №121010001005758, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 12-13, 14). До матеріалів справи долучено технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 15-20). Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року, ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 про поділ домоволодіння в натурі та припинення права спільної часткової власності було відмовлено (а.с. 54-57, 58-62). Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості. Висновок суду першої інстанції є правильним та таким, що відповідає обставинам справи та вимогам закону. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частина 1 статті 13 ЦПК України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно зі ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Стаття 47 Конституції України передбачає, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Положеннями статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини. Пунктом 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. На підставі ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Згідно з ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. На підставі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивачів права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власниками своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Судом встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 жовтня 1986 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за №1-5293, ОСОБА_2 є власником 1/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 . На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 липня 1999 року посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за №2-1714, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 є власниками 4/6 частин частини житлового будинку АДРЕСА_1 , право власності у встановленому законом порядку зареєстроване у КП «ДМБТІ». На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить земельна ділянка, площею 0,0472 га, кадастровий № 121010001005758, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Законом. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідачкою не надано суду належних та достовірних доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги щодо не здійснення нею перешкод позивачеві у реалізації його права користуватись належною йому часткою домоволодіння як співвласника цього домоволодіння. Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачка, заперечуючи проти вселення позивача в спірний будинок, перешкоджає останньому в користуванні майном, що йому належить на праві часткової власності. Наведені в апеляційній скарзі доводи, висновків суду не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами, та спрямовані на переоцінку доказів у справі, що в силу вимог статті 367 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Підстав для скасування судового рішення не вбачається. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати відповідачки ОСОБА_1 по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 травня 2023 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складено 31 серпня 2023 року. Судді: