Постанова 4807 № 332/342/20

Дата документу 09.09.2020 Справа № 332/342/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 332/342/20 Головуючий у 1-й інстанції: Яцун О.С. Провадження №22-ц/807/2148/20 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 вересня 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Маловічко С.В., Путій Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення, - В С Т А Н О В И В: В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення. Свої позовні вимоги позивач обґрунтувала тим, що вона зареєстрована та проживає в АДРЕСА_1 , який належить їй на праві приватної власності. Крім ОСОБА_1 в зазначеному будинку також зареєстровані та проживають: її чоловік ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_4 , внуки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та незареєстрований ОСОБА_2 , який є цивільним чоловіком її дочки. У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 систематично застосовує до ОСОБА_1 фізичну силу та некоректну поведінку, постійно принижує її та не дозволяє користуватися своїм майном, на прохання переїхати проживати в інше житло відповідач відмовляється, а неодноразові звернення до поліції не призвели до вирішення питання, вимушена звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Із урахуванням зазначеного, позивач просила суд: усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права власності, шляхом виселення ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушенням норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам справи, що ОСОБА_2 систематично застосовує до ОСОБА_1 , як власника житлового будинку фізичну силу та некоректну поведінку, постійно принижує її та закриває в кімнаті, не дозволяє їй користуватися майном. Вважає, що дії ОСОБА_2 суперечать конституційному праву позивачки на особисту власність. Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України до суду не надходило. ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим поштовим повідомленням про вручення судової повістки ( а.с. 90), до апеляційного суду не з`явився, про причини неявки суд не повідомив. Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Колегія суддів ухвалила здійснювати розгляд апеляційної скарги за відсутності ОСОБА_2 , повідомленого належним чином про дату, час і місце розгляду справи, який не з`явився в судове засідання, на підставі частини другої статті 372 ЦПК України. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не надано суду належних та беззаперечних доказів, які б підтверджували порушення з боку відповідача правил співжиття, застосування фізичної сили до позивачки, перешкоджання користуватися житловим будинком, що робить неможливим для її проживання з ним в одному будинку, а вживання заходів запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. З висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають вимогам закону і фактичним обставиним справи. Відповідно до положень ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективності захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до положень ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встаовленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Судом установлено, що ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями свідоцтв про право на спадщину за законом № 4-48 від 31 січня 2006 року та № 4-50 від 31 січня 2006 року, виданих Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою та копіями Витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 9748380 від 03 лютого 2006 року та № 9748413 від 03 лютого 2006 року (а.с.12-15). Згідно з відомостями Відділу реєстрації фізичних осіб по Заводському району Департаменту реєстраційних послуг Запорізьої міської ради № 04-42/2/3/692 від 15 березня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 (а.с.36). Згідно з відповіддю Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради № 01-71/1981 від 21 лютого 2020 року, місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.23). Відповідно до листа Заводського відділення поліції Дніпровського відділу ГУНП в Запорізькій області від 10 лютого 2020 року № 945/43/01/4-2020, ОСОБА_1 повідомлено, що її звернення щодо розподілу будинку з ОСОБА_2 зареєстроване до Журналу єдиного обліку №262 від 01 січня 2020 року. За результатами перевірки встановлено, що у сторін виникли цивільно правові відносини, вирішення яких віднесено до компетенції суду, тому бюуло припинено перевірку за відсутністю складу адміністративного чи кримінального правопорушення. (а.с. 16). У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. У відповідності до положень статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права. Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов). Пунктом 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" судам роз`яснено, що відповідно до положень ст.ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Згідно частини 1 статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. За змістом зазначених норм права власник, за наявності для того законних підстав, має право вимагати усунення порушень свого права на житлове приміщення будь яким шляхом, зокрема як шляхом виселення осіб, що проживають у цьому приміщення так і шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування цим приміщенням, якщо такі особи не проживають, а також шляхом зняття їх з реєстрації у цьому приміщенні. Виселення осіб з житлового приміщення, а також виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення здійснюється з підстав норм ЖК УРСР, зокрема статті 109 та 116 зазначеного Кодексу та інших, а також з підстав усунення власнику перешкод у користуванні житлової площею шляхом виселення ( стаття 391 ЦК України у поєднанні зі статтями 109, 116 ЖК УРСР)) При цьому застосування норм цивільного права як підстав для захисту права власності та норм житлового права як способу такого захист не є взаємовиключенням. Однак, за змістом норм ЖК УРСР щодо виселення, такий спосіб захисту застосовується за наявності осіб, які проживають у спірному приміщенні, тоді як усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою що витратила право користування може бути тоді коли особа не проживає у спірному приміщенні. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном у випадку, коли особа не проживає у спірному житловому приміщенні, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим вимогу про визнання особи такою, що втратила право користування. Згідно з вимогами ст. 157 ЖК України членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення. Частиною 1 ст. 116 ЖК України встановлено: якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Згідно ст.ст. 9, 109 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями свідоцтв про право на спадщину за законом № 4-48 від 31.01.2006 року та № 4-50 від 31.01.2006 року, виданих Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою, та копіями витягів про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 9748380 від 03.02.2006 року та № 9748413 від 03.02.2006 року (а.с.12-15). Обґрунтовуючи заявлений позов ОСОБА_1 також зазначає, що ОСОБА_2 є цивільним чоловіком її доньки та проживає в зазначеному будинку, систематично застосовує до неї фізичну силу, постійно принижує її та не дозволяє користуватися майном. В суді апеляційної інстанції представник позивачки ОСОБА_1 ОСОБА_7 пояснив, що відповідач ОСОБА_2 вселився у спірний будинок за згодою позивачки, як цивільний чоловік її доньки та проживає у спірному будинку. Тобто, позивачка підтверджує факт вселення та проживання відповідача у спірному будинку. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Позивачкою не подано суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 порушує правила співжиття, застосовує фізичну силу до ОСОБА_1 , погрожує їй, нищить і псує майно ОСОБА_1 і створює їй перешкоди в користуванні власністю. Такі посилання ОСОБА_1 є голослівними. В матеріалах справи міститься лише відповідь Національної поліції України ГУНП в Запорізькій області Дніпровського відділу поліції Заводського відділення від 06.05.2020 року адресоване ОСОБА_1 про припинення перевірки щодо її сварок з донькою та її співмешканцем на грунті побутових питань, оскільки у зверненні містяться ознаки цивільно-правових відносин ( а.с. 51). Водночас, із зазначеного звернення Позивачки та відповіді Національної поліції не вбачається, що відповідач застосовував фізичну силу відносно ОСОБА_1 , перешкоджав їй користуватися житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачкою не надано доказів про те, що до відповідача вживалися заходи попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 був неодноразово засуджений, в сукупності понад 20 років, колегією суддів не беруться до уваги, оскільки не впливають на хід вирішення даної справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України). Як роз`яснив судам Пленум Верховного Суду України у пункті 17 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо. Підстави для виселення відповідача, виходячи з офіційного характеру заходів запобігання та громадського впливу, які мають передувати виселенню осіб на підставі ст.116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення, і відповідно до вимог цивільно-процесуального законодавства про допустимість засобів доказування, позивачкою не доведені. Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що позивачкою не доведено підстав для виселення, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК України. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги про те, що власник майна може вимагати усунення порушення свого права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним, є правильними. Однак визначальним для захисту права власності є існування перешкод з боку відповідача у користуванні власником своєю власністю, наявність яких в цій справі позивачкою не доведена. За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність заявленного позову та обґрунтовано відмовив в його задоволенні. Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає. Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права. Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що оскаржуване рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань, а також звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Враховуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги в повному обсязі, оскільки їх обґрунтування не мають правового значення для вирішення даного спору та правильність висновків районного суду щодо відмови у задоволенні позову не спростовують. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Згідно з підпунктами "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача. Враховуючи те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, підстав для перерозподілу судових витрат немає. Керуючись ст..ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 08 травня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повна постанова складена 10 вересня 2020 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Гончар М.С.Маловічко С.В.