Постанова 4821 № 712/3665/18

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/1636/22Головуючий по 1 інстанції Справа №712/3665/18 Категорія: 308000000 Романенко В.А. Доповідач в апеляційній інстанції Вініченко Б. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 грудня 2022 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії: суддів Вініченка Б.Б., Нерушак Л.В., Новікова О.М. за участю секретаря Чуйко А.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргуАкціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 жовтня 2022 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , який діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей виконкому Соснівської РДА у м. Черкаси про виселення, та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа: Приватний нотаріус Алексєєв Максим Юрійович, Орган опіки та піклування м. Черкаси про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на квартиру, - в с т а н о в и в: У березні 2018 року ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей виконкому Соснівського РДА у м. Черкаси про виселення, посилаючись на те, що 19.10.2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру, загальною площею 30,4 кв.м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 16.03.2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Миколенко І.М. та зареєстрований у державному реєстрі під № 1029. Після отримання права власності на вказану нерухомість, позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стало реєстрація та проживання у ньому наступних осіб: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення з квартири загальною площею 30,4 кв.м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 адже на підставі ст.ст. 319, 321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та право власності є непорушним. На підставі викладеного банк, просив суд виселити громадян: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які зареєстровані та проживають у квартирі, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку у органах МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаної квартири, без надання іншого жилого приміщення. Судові витрати покласти на відповідача. ОСОБА_1 у свою чергу у серпні 2021 року звернувся до суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Приватбанк», третя особа: Приватний нотаріус Алексєєв Максим Юрійович, Орган опіки та піклування м. Черкаси про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на квартиру, посилаючись на те, що реєстрацію права власності квартири загальною площею 30,4 кв. м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , вважає незаконною та такою, яка підлягає до скасування. Згідно з відомостями, отриманими з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за позивачем ОСОБА_1 зареєстрована 1/2 частина будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Вартість будинку, відповідно до даних Реєстру, становить 19417 гривень, тобто вартість частки даного будинку, належної ОСОБА_1 , становить 9708,50 гривень, адже останній володіє половиною даного будинку. Дана будівля не відповідає жодним вимогам чинного законодавства до житлової нерухомості, адже будівля значною мірою зруйнована, фактично являє собою купу будівельного брухту та частка ОСОБА_1 в даній спільній частковій власності, жодним чином, не може забезпечити належних умов проживання сім`ї ОСОБА_1 з чотирьох чоловік, серед яких є двоє неповнолітніх дітей. Вказані обставини підтверджено висновком № 22/18/Буд. експертного будівельного дослідження від 19 липня 2018 року. Тому вважає, що при реєстрації права власності на квартиру за банком на спірну квартиру, державним реєстратором незаконно не враховано положення Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», адже будинок за адресою: АДРЕСА_2 не являється житловою нерухомістю у розумінні ч. 1 ст.1 даного Закону. Крім того, під час державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ПАТ КБ «ПриватБанк» було допущено ряд порушень норм законодавства України, зокрема: -не дотримано вимог підпункту 2 п.61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1127 від 25.12.2015, адже під час державної реєстрації права власності на квартиру по АДРЕСА_1 , представниками ПАТ КБ «ПриватБанк» не було підтверджено факт отримання боржником застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. -порушено п. 6 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», адже на час державної реєстрації квартири ОСОБА_1 за ПАТ КБ «ПриватБанк», існувало зареєстроване обтяження речових прав на нерухоме майно - арешт, згідно постанови Соснівського відділу ДВС у виконавчому провадженні № 48774991. Викладені вище порушення призвели до незаконної державної реєстрації права власності квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а тому реєстрація права власності квартири загальною площею 30,4 кв.м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за ПАТ КБ ПриватБанк підлягає до скасування з наведених вище підстав. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Алексєєва Максима Юрійовича про державну реєстр прав та їх обтяжень, індексний номер: 32017847 від 24.10.2016 про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 жовтня 2022 року в позові АТ КБ «Приватбанк» відмовлено. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Черкаської області Алексєєва Максима Юрійовича про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» на квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що банком не доведено, що реєстрація у квартирі АДРЕСА_3 , членів сім`ї іпотекодавця, одним з яких є малолітня дитина, порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя. За змістом норм чинного законодавства особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Позивачем суду не надано доказів на підтвердження підстав укладення договору іпотеки та придбання спірної квартири АДРЕСА_3 за рахунок кредитних коштів. Звернення стягнення на спірну передану в іпотеку квартиру здійснено шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. На момент звернення стягнення на предмет іпотеки Соснівським відділом ДВС було накладено арешт на спірну квартиру, та в період часу з 05.10.2015 по 17.12.2016 року квартира перебувала під арештом, у зв`язку з чим нотаріус не мав права вчиняти реєстрацію права власності за іпотекодержателем. Частиною 1 ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», передбачено те, що його норми не можуть бути застосовані до осіб, які мають іншу житлову нерухомість. В даному Законі вживається термін «житлова нерухомість», тобто та нерухомість, яка придатна, за своїми технічними характеристиками, для забезпечення належних умов проживання та може являти собою альтернативу відчужуваному житлу. Суд першої інстанції дійшов висновку, що частина будинку, належного ОСОБА_1 , жодним чином не може виступати в якості альтернативного житла, оскільки дана нерухомість не являється житловою в розумінні Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», її технічний стан, ступінь зносу, а також площа, жодним чином, не може забезпечити належних умов проживання сім`ї ОСОБА_1 , в складі якої є двоє неповнолітніх дітей, в зв`язку з чим, до правовідносин, які виникли між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» слід застосовувати норми ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а тому відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 є незаконним. Водночас, позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на переконання суду не підлягають до задоволення, оскільки скасувавши рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Черкаської області Алексєєва Максима Юрійовича про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ «ПриватБанк» на квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 залишається власником даної квартири. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, АТ КБ «Приватбанк» оскаржило його в апеляційному порядку та зазначило, що рішення суду є незаконним, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, за недоведеністю обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, а тому просило його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги банку у повному обсязі, а в задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 відмовити. Апеляційна скарга, крім доводів викладених у позовній заяві, мотивована тим, що з метою врегулювання спірних правовідносин, враховуючи приписи статті 40 Закону України «Про іпотеку» позивачем на адресу відповідачів була направлена письмова вимоги про добровільне звільнення будинку, яка була проігнорована. Ураховуючи вимоги закону, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника, або в інший погоджений сторонами строк. Отже, наявні підстави для виселення відповідачів з належної банку квартири. Вказує, що ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту, оскільки належним способом захисту є скасування запису про проведену державну реєстрації права власності, а не скасування рішення про державну реєстрації права власності на нерухоме майно. Крім того, зауважує, що до даних правовідносин не може бути застосований Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки іпотечний договір та письмове застереження іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем. Вказує, що суд першої інстанції помилково застосував у даній справі висновок ВС, викладений у постанові від 03 квітня 2019 року, у справі №755/5072/17, згідно якого при наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не має права здійснювати реєстраційних дій поки таке обтяження не буде зняте, оскільки підставою виникнення обтяження є договір іпотеки від 16.03.2007 року серія та номер: 1029, укладеного між АТ КБ «Приватбанк» та іпотекодавцем/відповідачем по первісному позову ОСОБА_1 наявність запису в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна предмету іпотеки не є підставою для відмови у її перереєстрації, ініціатором якої є іпотекодержатель. У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Дрига Л., крім доводів викладених у зустрічній позовній заяві вказує, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з тих підстав, що судом першої інстанції було вірно визначено та застосовано норми матеріального права, в ході слухання судової справи було повністю доведено незаконність реєстрації права власності за АТ КБ «Приватбанк» на квартиру АДРЕСА_3 . У зв`язку із скасуванням рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Черкаської області Алексєєва М.Ю. про державну реєстрацію права власності за АТ КБ «Приватбанк» на квартиру розташовану за вищевказаною адресою ОСОБА_1 залишається власником даної квартири, тому виселення власника з належної йому квартири є незаконним. Згідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Оскаржуване судове рішення не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону. Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що 16.03.2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № СSІPGK00000054, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 28010 дол. США на термін до 16.03.2027 та зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки від 16.03.2007, відповідно до якого ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру за адресою АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 16.7 договору іпотеки квартири від 16.03.2007 року, іпотекодержатель має право, з метою задоволення своїх вимог: звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані. Звернути стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого із зобов`язань за кредитним договором у випадках: відмови іпотекодавця в переоформленні якого-небудь із договорів страхування предмету іпотеки, особистого страхування, згідно кредитного договору; порушення іпотекодавцем зобов`язань по договору у т.ч. при порушення порядку зміни предмету іпотеки; порушення кримінальної справи відносно іпотекодавця; неможливості звернення стягнення на майно, заставлене з метою забезпечення виконання зобов`язань за цим договором, з будь-якої причини (у т.ч. втрати, знищення, ушкодження або недосяжності предмета іпотеки для іпотекодержателя з будь-яких причин); встановлення невідповідності дійсності відомостей, які містяться в даному договорі, або інших документів, наданих іпотекодавцем; пред`явлення іпотекодавцем предмета іпотеки в користування третім особам без письмової зголи іпотекодержателя; тривалої відсутності іпотекодавця в місці постійного проживання, керуючись нормами ЦК України та нормами діючого законодавства; в інших випадках, передбачених діючим законодавством України. Згідно п. 16.9 договору іпотеки, у разі звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з п. 16.7 цього договору іпотекодержатель має право задовольнити за рахунок предметі іпотеки свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, включаючи відсотки, винагороди та інші платежі, відшкодування збитків, неустойки, витрати на утримання предмету іпотеки, а також на здійснення забезпечених іпотекою вимог. Пункт 27 договору іпотеки передбачає, що звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може біти здійснено у позасудовому порядку шляхом: переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов`язаний письмово повідомити іпотекодавця; або продажу предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України «Про іпотеку», для чого Іпотекодавець надає іпотекодержателю право укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, у т.ч. отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року, у справі № 712/16449/14-ц було задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту та стягнуто з останнього на користь ПАТ КБ «ПриватБанк», в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, кошти в сумі 24342,90 доларів США, що за курсом 12,95 грн., відповідно до службового розпорядження НБУ від 15.10.2014 року, еквівалентно 315240,57 гривень. Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 13 серпня 2015 року рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року залишено без змін. Постановою державного виконавця Соснівського ВДВС Черкаського МУЮ № 48774991 від 15.10.2015 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 712/16449/14-ц виданого 03.09.2015 року Соснівським районним судом м. Черкаси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості по кредитному договору в сумі 318392,98 грн. Постановою державного виконавця Соснівського ВДВС Черкаського МУЮ № 48774991 від 05.10.2015 року накладено арешт на все нерухоме майно боржника ОСОБА_1 19.10.2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру, загальною площею 30,4 кв.м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 16.03.2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Миколенко І.М. та зареєстрований у державному реєстрі під № 1029. Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси, від 17.12.2016 року, у справі №712/11271/16-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» про звільнення майна з-під арешту, було знято арешт з нерухомого майна квартири за адресою: АДРЕСА_1 , накладений державним виконавцем Соснівського відділу ДВС Черкаського РУЮ згідно постанови від 05.10.2015 року - ВП № 48774991. В позовній заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що після отримання права власності на вказану нерухомість, позивач здійснив намагання отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стало реєстрація та проживання у ньому наступних осіб: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , які, як вважає позивач, підлягають виселенню без надання іншого житлового приміщення з квартири загальною площею 30,4 кв.м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . За відомостями відділу реєстрації місця проживання Управління з питань державної реєстрації Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 15.07.2009 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 27.12.2016 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 15.07.2009 року. У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Стаття 15 Цивільного кодексу України об`єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена. У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36). Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17. Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про Іпотеку), так і норма статті 109 ЖК України. Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц. Визначення того, за які кошти придбано іпотечне майно, із якого здійснюється виселення, тобто за рахунок кредитних коштів, чи особистих коштів (повністю чи частково), має вирішальне значення для правильного вирішення цієї справи та правильного застосування положень статті 109 ЖК України. Отже, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду. Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК України має бути надане відповідачу одночасно з її виселенням, є обов`язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв`язку із виселенням із іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № № 727/8928/17-ц). Установлено, що з метою забезпечення виконання ОСОБА_1 перед банком зобов`язань за кредитним договором № СSІPGK00000054, 16 березня 2007 року по поверненню кредиту, наданого у вигляді не відновлювальної лінії, в сумі 23 500 дол. США наданого на придбання нерухомості, на строк з 16.03.2007 року по 16.03.2027 року включно, а також 4510 доларів США на сплачу майбутніх страхових платежів, між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки. Предметом договору іпотеки було нерухоме майно, а саме, квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 16 березня 2007 року, зареєстрований приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Миколенко І.М., запис в реєстрі №1025. Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 16 березня 2007 року укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 136 350 грн, які сплачені покупцем продавцю під час оформлення цього договору (п. 2.1. договору). Колегія суддів, дослідивши обставини справи та перевіривши докази надані сторонами у справі, доходить до переконання, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що з матеріалів справи не встановлено придбання іпотечного майна саме за кредитні кошти, а позивачем такі обставини встановлені судом першої інстанції не оспорювалися в поданій апеляційній скарзі. У спірній квартирі зареєстровано місце постійного проживання відповідачів за первісним позовом: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 15.07.2009 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 27.12.2016 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 15.07.2009 року. Усталена практика Верховного Суду України та Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з єдиного для неї житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР, якою закріплено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Норма цієї статті зобов`язує суд при виселенні особи з єдиного для неї житла зазначити у судовому рішенні постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють. Таким чином, частиною другою статті 109 ЖК Української РСР врегульовано правовідносини при відсутності в особи, яка підлягає виселенню на законних підставах із займаного іпотечного житлового приміщення, іншого житла у власності або користуванні. Гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на осіб, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла без надання іншого житлового приміщення, оскільки така особа в результаті виселення не стає безхатченком, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом. Отже, відсутні підстави вважати, що на таку особу буде покладено надмірний тягар. Інше тлумачення положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР допускало б покладення індивідуального надмірного тягаря на іпотекодержателя (нового власника), могло б поставити його у набагато гірше становище порівняно з особою, яка підлягає виселенню, і свідчило про порушення справедливо балансу між правами учасників спору. Доцільно звернути увагу на постанову Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, в якій суд касаційної інстанції дійшов висновку, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника. У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, Верховний Суд зазначив, що для вирішення питання щодо визнання колишніх власників предмету іпотеки такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити чи проживають та користуються відповідачі спірним майном, чи мають вони інше житло, оцінити доводи щодо співмірності втручання у право на мирне володіння майном з дотриманням балансу між правами учасників спору. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не звернув уваги на обставини справи, не врахував, що суд першої інстанції безпідставно керувався висновками про застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, оскільки зі змісту вказаних судових рішень вбачається, що житло, з якого мали бути виселені відповідачі, було єдиним житлом. З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що за ОСОБА_1 зареєстрована 1/2 частина будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Житло як об`єкт права власності повинен відповідати певним критеріям: 1) це має бути приміщення; 2) вказане приміщення має бути придатним для постійного проживання в ньому, відповідати встановленим санітарним, технічним, протипожежним нормам, які встановлюються спеціальним законодавством України. ЦК України визначає, зокрема, такі об`єкти права власності, які можуть розглядатися як житло: житловий будинок (стаття 380 ЦК України), садиба (стаття 381 ЦК України) та квартира (стаття 382 ЦК України). У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі №209/2032/14-ц, зокрема, звернуто увагу суду, що при розгляді вказаної категорії справ, необхідно надавати оцінку поведінці учасників правовідносин, балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, придатності наявного житла для проживання, з урахуванням засад справедливості, добросовісності й розумності. Тобто, при вирішенні спору суд повинен враховувати придатність наявного житла для проживання. Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статі 77 ЦПК України). Відповідно до висновку № 22/18 Буд. експертного будівельно-технічного дослідження від 19 липня 2018 року, станом на 05.02.2016 і станом на дату проведення експертного будівельно-технічного дослідження технічний стан житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_2 є «ветхій», загальна характеристика технічного стану - «Стан несучих конструктивних елементів аварійний, а не несучих - дуже ветхий. Обмежене виконання елементами будинку своїх функцій», тому використовувати постійно даний будинок за своїм функціональним призначенням (в якості житлового будинку) можливо тільки після «капітального ремонту», тобто ремонту, в процесі якого необхідна заміна аварійних несучих конструктивних елементів. Отже, з наданого висновку вбачається, що будинок є аварійним, тобто непридатним для проживання без здійснення його капітального ремонту. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про виселення відповідачів, правильно застосувавши до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК України. Крім того, колегія суддів, надавши оцінку вищевказаним обставинам, а також врахувавши поведінку учасників правовідносин, а саме ту обставину, що позичальник продовжує погашення боргових зобов`язань, придатність наявного у власності житла для проживання, доходить висновку про відмову у задоволенні позову щодо виселення відповідачів за первісним позовом, оскільки наявна у власності ОСОБА_1 частина будинку наразі не придатна для проживання осіб з неповнолітніми дітьми. Щодо заявленого зустрічного позову Постановою державного виконавця Соснівського ВДВС Черкаського МУЮ № 48774991 від 05.10.2015 року накладено арешт на все нерухоме майно боржника ОСОБА_1 19.10.2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність спірну квартиру. Питання вчинення реєстраційних дій урегульовано у Законі України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та у Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127. У частині першій статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено визначений перелік підстав для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття (частина друга статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» містить і винятки із перелічених у статті 24 підстав. Згідно із частиною четвертою статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі: 1) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 2) державної реєстрації права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав та перенесенням щодо такого права власності обтяження, державну реєстрацію якого проведено у спеціальному розділі Державного реєстру прав, чи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що є невід`ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав; 3) державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону. Відмова в державній реєстрації прав з підстав, не передбачених частиною першою цієї статті, заборонена (частина п`ята статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Пунктом 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (чинного на час прийняття рішення нотаріусом) передбачено, що для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу). Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру прав. Державна реєстрація речових прав виконує важливу функцію інформування третіх осіб про права та обтяження на майно, а у випадках, встановлених законом, з такою реєстрацією пов`язується виникнення прав на нерухоме майно (абзац третій частини другої статті 331 ЦК України). Хоча державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)). Тому Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» забезпечує достовірність та несуперечливість відомостей Державного реєстру прав. Механізм реалізації цього фундаментального підходу закріплений, зокрема, у пункті 5 частини першої статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яким встановлено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями. Отже, інші положення цього Закону повинні застосовуватись у сукупності з нормою цього пункту. Як установлено з матеріалів справи, рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 01 квітня 2015 року, у справі № 712/16449/14-ц було задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором кредиту та стягнуто з останнього на користь ПАТ КБ «ПриватБанк», в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, кошти в сумі 24342,90 доларів США, що за курсом 12,95 грн., відповідно до службового розпорядження НБУ від 15.10.2014 року, еквівалентно 315240,57 гривень. Постановою державного виконавця Соснівського ВДВС Черкаського МУЮ № 48774991 від 15.10.2015 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 712/16449/14-ц виданого 03.09.2015 року Соснівським районним судом м. Черкаси про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованості по кредитному договору в сумі 318392,98 грн. Постановою державного виконавця Соснівського ВДВС Черкаського МУЮ № 48774991 від 05.10.2015 року накладено арешт на все нерухоме майно боржника ОСОБА_1 . Тобто, накладення арешту на майно боржника здійснювалось в інтересах АТ КБ «Приватбанк». У постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі №450/4271/19 зазначено: «наявна зареєстрована заборона відчуження майна, здійснена на користь самого іпотекодержателя, не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем, адже в такому випадку державна реєстрація права власності за іпотекодержателем не свідчить про суперечність уже зареєстрованому обтяженню. Подібні висновки містяться у пункті 5.49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15, провадження № 12-33зг18)». Крім того, до подібних висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 17 червня 2020 року у справі 683/402/17. На підставі викладеного, у зв`язку з накладенням арешту на все нерухоме майно ОСОБА_1 постановою державного виконавця Соснівського ВДВС Черкаського МУЮ № 48774991 від 05.10.2015 року саме в інтересах АТ КБ «Приватбанк» як іпотекодержателя майна, вказана заборона на товариство не поширюється. Тому у даній частині суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, оскільки наявність заборони відчуження майна здійсненого в інтересах банку не позбавляє можливості останнього на звернення стягнення на предмет іпотеки. Посилання суду першої інстанції на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 квітня 2019 року у справі №755/5072/17, згідно якого при наявності в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не має права здійснювати реєстраційних дій поки таке обтяження не буде зняте, не підлягає до застосування до даних правовідносин, оскільки обставини у справі розглянутій судом касаційної інстанції стосувалися накладення арешту в інтересах інших осіб, тобто спірні правовідносини не є подібними до даної справи. Щодо мораторію на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, який діяв на час реєстрації права власності за банком Частинами першою та третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. 19.10.2016 року ПАТ КБ «Приватбанк» в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру, загальною площею 30,4 кв.м., житловою площею 16,7 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки від 16.03.2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Миколенко І.М. та зареєстрований у державному реєстрі під № 1029. 07 червня 2014 року набув чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції чинній на час виникнення даних правовідносин), згідно з пунктом 1 якого протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку. Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави). Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню. Вказаний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19). Аналіз вищевказаних норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» дає підстави для висновку про те, що він застосовується при одночасній наявності всіх перерахованих умов. При реєстрації права власності за банком у ОСОБА_1 у власності було нерухоме житлове майно, а саме Ѕ частини будинку за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 2 а.с. 24). При цьому слід звернути увагу, що при застосуванні норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає перевірці стан такої житлової нерухомості, а визначальним є саме факт його наявності на праві власності у іпотекодавця. Відповідно до п.п. «ґ» п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 Податкового кодексу України та статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» належним доказом того, що житлова нерухомість непридатна для проживання, в тому числі у зв`язку з аварійним станом, є відповідне рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаної територіальної громади. Отже, у державного реєстратора були відсутні підстави для відмови у проведенні реєстраційних дій у зв`язку з наявністю іншого нерухомого майна у власності ОСОБА_1 . Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції не встановив наявності усіх умов, передбачених пунктом 1 Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», одночасне існування яких є підставою для визнання протиправною та скасування рішення державного реєстратора. Тому, у даній справі відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . Водночас, колегія суддів відхиляє доводи банку, що оскільки іпотечний договір та письмове рішення іпотекодержателя мають силу договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іпотекодавцем, тому Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до цих правовідносин. Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм. Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»). Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19). Тому, посилання банку на не поширення Закону № 1304-VII на спірні правовідносини є помилковими, оскільки не залежить від порядку звернення стягнення на предмет іпотеки. Щодо посилань в апеляційній скарзі на неналежний спосіб захисту, то колегія суддів вважає за доцільне такі доводи відхилити, оскільки судом першої інстанції надано вірну оцінку таким аргументам банку, що підтверджено правовими висновками наведені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2020 року у справі № 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі № 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі № 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі № 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20). Підставами для скасування судового рішення повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи (частина перша статті 376 ЦПК України). Зважаючи на те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, а висновки суду не відповідають обставинам справи в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , тому оскаржуване судове рішення у даній частині підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_1 . В решті рішення суду відповідає вимогам законності та обґрунтованості, а тому підлягає залишенню без змін. Відповідно до частини 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина 1 статті 141 ЦПК України). ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом 02 серпня 2021 року, заявивши вимоги немайнового та майнового характеру. Прожитковий мінімум для працездатних осіб у відповідності до Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на січень 2021 року становив 2270 грн. Тобто за вимогу немайнового характеру підлягав сплаті судовий збір у розмірі 908 грн (2270 грн х 0,4), а за оскарження в апеляційному порядку судового рішення в частині вирішення спору у даній вимозі банком сплачено 1362 грн (908 грн х 150%). Отже, у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги банку в частині вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на квартиру, тому з останнього на користь банку підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1362 грн. Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк»- задовольнити частково. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 19 жовтня 2022 року - скасувати у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити у цій частині нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», третя особа: Приватний нотаріус Алексєєв Максим Юрійович, Орган опіки та піклування м. Черкаси про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на квартиру - залишити без задоволення. В решті рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» судовий збір у розмірі 1362 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 20 грудня 2022 року. Судді: