Ухвала Велика Палата ВС № 759/5454/19

У Х В А Л А 02 листопада 2022 року м. Київ Справа № 759/5454/19 Провадження № 14-81цс22 Велика Палата Верховного Суду у складі: судді-доповідача Сімоненко В. М., суддів Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенко О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткача І. В., Штелик С. П., перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», державного реєстратора Київської філії комунального підприємства «Реєстрації нерухомості» Макарова Олега Вячеславовича про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року, особа яка не брала участі у справі та приєдналася до касаційної скарги Акціонерного товариства «Альфа Банк» - ОСОБА_2 та УСТАНОВИЛА: 1. 21 березня 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), державного реєстратора Київської філії комунального підприємства «Реєстрація нерухомості» Макарова О.В. про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора Макарова О. В. Київської філії комунального підприємства «Реєстрації нерухомості», м. Київ про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 12 листопада 2018 року, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про проведену державну реєстрацію прав, а саме: запису №28871270 від 9 листопада 2018 року про право власності на квартиру загальною площею 94,8 кв. м., внесеного на підставі рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 43995268 від 12 листопада 2018 року, вирішення питання про розподіл судових витрат.

2. На обґрунтування позовних вимог указано, що зазначену реєстрацію проведено з порушенням норм цивільного законодавства, усупереч вимогам статей 12, 13, 15, 16, 182, 393 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 10, 24, 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», статті 35 Закону України «Про іпотеку» та під час дії встановленогоЗаконом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторію на примусове відчуження предмета іпотеки.

3. Позивач вважав, що на час державної реєстрації спірна квартира перебувала під дією мораторію, оскільки виступала забезпеченням валютних кредитних зобов`язань, була єдиним місцем реєстрації та постійного проживання ОСОБА_1 , яка не мала у власності іншого нерухомого житлового майна, а її загальна площа не перевищує 140 кв. м. Мотивуючи те, що дія мораторію на примусове стягнення майна громадян, яке є забезпеченням за валютними кредитами, розповсюджується і на позасудовий порядок такого стягнення зазначав, що такого правового висновку дійшов Верховний Суд у Постанові по справі №465/1310/17 від 31 жовтня 2018 року.

4. Також позивачем указано, що державний реєстратор не встановив, що подані банком документи не відповідали вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» оскільки жодна письмова вимога про усунення порушень на адресу ОСОБА_1 не надходила.

5. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

6. Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, вважав, що сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору. ПАТ «Укрсоцбанк» надіслав іпотекодавцю повідомлення-вимогу від 10 квітня 2018 року про обов`язок сплатити заборгованість за кредитним договором та попередження, що у разі невиконання вимоги протягом тридцятиденного строку можливе звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ст. 37 ЗУ «Про іпотеку».

7. Посилаючись на ст. ст. 12, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у сукупності з пунктом 4.5.3. Іпотечного договору від 24 квітня 2008 року, щодо застереження про задоволення вимог іпотекодержателя суд виснував, що позов є необґрунтованим, оскільки застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі та, в даному випадку, Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню, оскільки законодавець застосовує мораторій лише на примусове стягнення нерухомого житлового майна.

8. Постановою Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року апеляційну скаргу, подану ОСОБА_1 , задоволено, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

9. Судом апеляційної інстанції визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Київської філії комунального підприємства «Реєстрація нерухомості», м. Київ про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний помер: 43995268 від 12.11.2018 року; скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про проведену державну реєстрацію прав, а саме: запис про право власності № 28871270 від 09.11.2018 року на квартиру загальною площею 94, 8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за акціонерним товариством «Укрсоцбанк», внесений на підставі рішення державного реєстратора.

10. Суд апеляційної інстанції вказав, що іпотечне майно використовується позивачем як місце постійного проживання та не може бути примусово стягнуте на підставі дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за АТ «Укрсоцбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов договору кредиту від 24 квітня 2008 року, укладеного в іноземній валюті та договору іпотеки від 24 квітня 2008 року.

11. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що обов'язковою умовою при вирішенні питання перереєстрації права власності на іпотечне майно, є наявність доказів отримання іпотекодавцем письмової вимоги та дотримання строку, зазначеному в ньому. У справі відсутні докази вручення повідомлення-вимоги боржниці, оскільки поштове відправлення повернулося адресату за сплином строку зберігання.

12. Також суд апеляційної інстанції підкреслив, що районним судом помилково віднесено розгляд даної справи до спрощеного позовного провадження, оскільки це спір немайнового характеру та стосується скасування державної власності права власності на нерухоме майно, що є обов'язковою підставою для скасування рішення. 13. 19 жовтня 2020 року представник АТ «Альфа-Банк» Панченко Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати повністю постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року та ухвалити постанову, якою рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 січня 2020 року залишити без змін.

14. Як на підставу касаційного оскарження судового рішення, заявник посилається на те, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18 та від 15 травня 2019 року по справі №372/2904/17-ц.

15. Також зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував правову позицію, викладену Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постанові від 22 травня 2019 року по справі № 490/3505/17, а саме: «якщо у законі і договорі по різному урегульовано питання звернення стягнення на предмет іпотеки, то застосовуються вимоги договору, якщо такі не протирічать закону чи не заборонені законом.»

16. Скаржник вважає, що існує необхідності відступлення від застосованого судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, що міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року по справі №802/1340/18-а де вказано, що: «підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому, до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон № 1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.»

17. У касаційній скарзі вказано, що з порушеного питання Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду висловлено правову позицію, що викладена у постанові від 12 липня 2018 року по справі №372/977/16-ц якою вказано, що: «не є підставою для задоволення позовних вимог і положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки за спірним договором … нерухоме майно не відчужувалось» та постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №645/5280/16-ц, що містить аналогічний висновок щодо незастосування мораторію в разі звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у відповідності до умов іпотечного застереження, яке добровільно погоджене між сторонами.

18. Також зазначено, що висновок про те, що застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі, відповідає правовій позиції, що міститься у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року № 6?1851цс15, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року №14-38цс18.

19. Також скаржник наголошує, що позивачем не надано доказів того, що наявне іпотечне майно є єдиним її житловим приміщенням, а сам тягар доказування цього покладено саме на позивача. 20. 15 вересня 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про приєднання до касаційної скарги АТ «Альфа-Банк» як особа, яка не брала участі у справі, однак, суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси. Заява аргументована тим, що, на час розгляду касаційної скарги, квартира належить йому на праві приватної власності, так як він придбав її у встановленому законом порядку у АТ «Альфа?Банк» на підставі відплатного договору купівлі-продажу від 27 лютого 2020 року.

21. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2021 року прийнято заяву ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги.

22. В заяві про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 зазначав інші, ніж ті, що містить касаційна скарга, підстави.

23. Вказував, що коли в січні 2020 року вперше оглядав спірну квартиру, то в ній ніхто фактично не проживав, на момент оформлення договору купівлі-продажу в квартирі не було зареєстровано за жодною особою місце постійного проживання і станом на березень 2020 року його неповнолітня донька і дружина були єдиними особами, для яких ця квартира була законним постійним місцем проживання. Про недостовірність факту постійного місця проживання позивача у спірній квартирі та, нібито, необізнаність у намірах банку про погашення заборгованості за рахунок предмету іпотеки також, на його думку, свідчить те, що позивач не отримувала поштові відправлення за вказаною адресою, фактично, тривалий термін вже не проживала в квартирі і про продаж дізналася не відразу.

24. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року у справі відкрито касаційне провадження з підстав передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від 02 березня 2016 року у справі № 6-1356цс15, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 369/382/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц, 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі №644/3116/18, від 15 травня 2019 року у справі №372/2904/17-ц, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 755/5691/16-ц, від 12 липня 2018 року у справі № 372/977/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 645/5280/16-ц, від 06 лютого 2019 року у справі № 711/4852/17, від 20 червня 2019 року у справі № 756/11439/15-ц.

25. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року касаційне провадження у справі зупинене до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи №199/8324/19. 26. 13 липня 2022 року Велика Палата Верховного Суду переглянула справу № 199/8324/19 та прийняла постанову.

27. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 зроблено висновок про те, що «відповідно до усталеної практики Великої Палати якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення його права (пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)). … Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову (пункт 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц(провадження № 14-93цс20)). У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права володіння майном; відсутність або наявність в особи права володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння».

28. Ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 серпня 2022 року касаційне провадження у справі поновлено, справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною четвертою статті 403 ЦПК України, для відступу шляхом уточнення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21).

29. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду наголошує, що в доктрині приватного права та судовій практиці є усталеним, що для застосування віндикації між відповідачем та позивачем мають бути відсутні зобов'язально-правові відносини, порушення яких і стало причиною позбавлення позивача володіння своєю річчю, тобто право на віндикаційний позов надається лише суб'єкту речово-правових правовідносин. Тобто віндикація, як спосіб захисту, застосовується до відносин речово?правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

30. Також вказує, що відповідно до статті 37 ЗУ «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оспорено іпотекодавцем у суді, що є для іпотекодавця гарантією дотримання іпотекодержателем вимог закону щодо підстав та процедури звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку. Тому належним та ефективним способом захисту позивача, який вважає, що його право порушене тим, що право власності на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, зареєстроване за відповідачем (іпотекодержателем) на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), є позов про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.

31. Питання належного та ефективного способу захисту в контексті статті 37 Закону України «Про іпотеку», з урахуванням впливу принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», є першочерговим для вирішення позову про скасування рішення про державну реєстрацію права власності іпотекодержателя на це майно.

32. Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що з огляду на обставини цієї справи є підстави для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у її постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21).

33. Велика Палата Верховного Суду вважає мотиви, викладені в ухвалі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 серпня 2022 року, такими, що містять обґрунтування прийняття справи до провадження Великої Палати відповідно до частини 4 статті 403 ЦПК України.

34. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

35. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

36. Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).

37. Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.

38. Відповідно до частини шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частини четвертої статті 263 ЦПК України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду і, зокрема, Великої Палати Верховного Суду враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, тож у суддів немає підстав не застосовувати такі висновки.

39. Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці (рішення Європейського суду з прав людини від 29 березня 2011 року у справі «Брезовець проти Хорватії» (Brezovec v. Croatia), заява № 13488/07).

40. У частині першій статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи. Такий розгляд відбувається з урахуванням статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

41. Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

42. Виходячи з викладеного справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).

43. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України). Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частиною четвертою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду УХВАЛИЛА:

1. Прийняти до розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк», державного реєстратора Київської філії комунального підприємства «Реєстрації нерухомості» Макарова Олега Вячеславовича про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності на розгляд колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

2. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на 18 січня 2023 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: місто Київ, вулиця Пилипа Орлика,

8. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач: В. М. Сімоненко Судді: Ю. Л. Власов Г. Р. Крет М. І. Гриців К. М. Пільков Д. А. Гудима О. Б. Прокопенко Ж. М. Єленіна Л. І. Рогач І. В. Желєзний О. М. Ситнік О. С. Золотніков І. В. Ткач Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик