Постанова КАС ВС № 520/22593/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 червня 2026 року м. Київ справа № 520/22593/23 адміністративні провадження № К/990/37853/24, К/990/39519/24, К/990/39528/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Мацедонської В. Е., суддів: Білак М. В., Кашпур О. В., розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, на стороні відповідача - Державного бюро розслідувань, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою адвокатки Кузнецової Аліси Андріївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року (головуючий суддя Чалий І. С., судді: Ральченко І. М., Катунов В. В.), за касаційною скаргою Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року (суддя Григоров Д. В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року (головуючий суддя Чалий І. С., судді: Ральченко І. М., Катунов В. В.), за касаційною скаргою Державного бюро розслідувань на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року (суддя Григоров Д. В.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року (головуючий суддя Чалий І. С., судді: Ральченко І. М., Катунов В. В.), УСТАНОВИВ: І. Суть спору У серпні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі (далі - відповідач, ТУ ДБР), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову, на стороні відповідача - Державного бюро розслідувань (далі - третя особа, ДБР), у якому просив: - визнати протиправною бездіяльність ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення; - зобов`язати ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення; - визнати протиправною бездіяльність ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення; - зобов`язати ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення; - визнати протиправною бездіяльність ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року; - зобов`язати ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що під час його звільнення з органів ДБР (через дострокове розірвання контракту за згодою сторін), відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено належних позивачу сум грошових компенсацій, а саме: за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням Індексації грошового забезпечення; за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення; одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року. ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи. У період з 11 травня 2021 року по 17 січня 2022 року ОСОБА_1 проходив службу в Центральному апараті ДБР, а з 18 січня 2022 року по 08 серпня 2022 року - займав посаду начальника НОМЕР_1 оперативного відділу (з місцем дислокації в АДРЕСА_1 ) в ТУ ДБР. Наказом ТУ ДБР від 05 серпня 2022 року № 117ос/дск «Про звільнення зі служби ОСОБА_1 » припинено (розірвано) достроково контракт про проходження служби в ДБР та звільнено позивача зі служби в ДБР в запас Збройних Сил України, за угодою сторін, 08 серпня 2022 року. Підстава: рапорт ОСОБА_1 від 28 липня 2022 року та подання на звільнення ОСОБА_1 від 05 серпня 2022 року. На виконання цього наказу, ТУ ДБР виплачено позивачу грошову компенсацію за 18 календарних днів невикористаної частини щорічної основної оплачуваної відпустки за 2022 рік, за 15 календарних днів невикористаної щорічної додаткової оплачуваної відпустки за 2022 рік. 06 серпня 2022 року позивач звернувся до ТУ ДБР з рапортом, у якому просив здійснити на його користь нарахування та виплату усієї суми грошового забезпечення, яке виплачується при звільненні. Проте, відповіді на вказаний рапорт відповідач не надав. Не погодившись з нарахуванням та виплатою сум компенсації, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТУ ДБР про визнання бездіяльності протиправною, скасування наказів, зобов`язання нарахувати і виплатити додаткову винагороду, одноразову грошову допомогу при звільненні, грошову компенсацію за невикористані відпустки, недоплачену частину грошового забезпечення (справа № 260/4018/22). Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2023 року у справі № 260/4018/22 позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ТУ ДБР, яка полягає у незабезпечення своєчасного і належного розгляду рапорту ОСОБА_1 від 06 серпня 2022 року в частині виплати йому при звільненні з ДБР компенсації додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, за 2021-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби. Зобов`язано ТУ ДБР розглянути рапорт ОСОБА_1 від 06 серпня 2022 року в частині виплати йому при звільненні з Державного бюро розслідувань компенсації додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, за 2021-2022 роки та одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби, з врахуванням висновків цього судового рішення та із інформуванням в установленому порядку про результати його розгляду. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. На виконання цього судового рішення, ТУ ДБР розглянув поданий ОСОБА_1 рапорт від 06 серпня 2022 року та листом від 05 травня 2023 року № 17-11-4472/2023 повідомив останнього про відсутність правових підстав для виплати йому таких доплат. Указані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення. Зобов`язано ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення. Визнано протиправною бездіяльність ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення. Зобов`язано ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021-2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення. Визнано протиправною бездіяльність ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року. Зобов`язано ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року. Суд першої інстанції виходив з того, що законодавством України гарантовано право осіб, які мають статус учасника бойових дій на отримання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. Окрім того, положеннями частини першої статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Таким чином, провівши правовий аналіз законодавчих норм, що регулюють порядок проходження служби працівниками ДБР, суд дійшов висновку, що такі передбачають право осіб на отримання грошової компенсації за невикористану відпустку, однак таке право реалізується при звільненні зі служби. Поряд з цим, суд першої інстанції зауважив, що виплата вказаної компенсації має бути проведена за останнім місцем роботи (служби), тобто ТУ ДБР у м. Мелітополі. Таким чином, суд першої інстанцій уважав, що відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачу грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2021 рік та за 2022 рік, а також грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення. Крім того, за позицією суду, дія Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-XII «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-XII), зокрема в частині виплати, передбаченої статтею 9 цього Закону одноразової допомоги, також розповсюджується на позивача. Як наслідок, суд виснував, що ОСОБА_1 має право на одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за період служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, тобто, за період з 12 травня 2021 року по день звільнення позивача з органу ДБР. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року апеляційну скаргу ТУ ДБР задоволено частково. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року скасовано в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ТУ ДБР щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону № 2262-XII за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року та зобов`язання ТУ ДБР нарахувати та виплатити ОСОБА_1 таку грошову допомогу. Прийнято в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року залишено без змін. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині, Другий апеляційний адміністративний суд виходив з того, що частиною першою статті 9 Закону № 2262-XII не передбачено таких підстав звільнення: за угодою сторін, з достроковим припиненням контракту та наявності в таких випадках права на виплату одноразової допомоги у розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення, у зв`язку з чим суд апеляційної інстанції вважав помилковими висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 у частині визнання протиправною бездіяльність ТУ ДБР та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону № 2262-XII за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року. Водночас, у частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність ТУ ДБР та зобов`язання останнього нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (за 2021 рік) в загальній кількості 14 календарних днів та (за 2022 рік) в загальній кількості 14 календарних днів, з урахуванням індексації грошового забезпечення, а також грошову компенсацію при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, в загальній кількості 20 календарних днів з урахуванням індексації грошового забезпечення, суд апеляційної інстанції погодився з твердженнями суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання вказаних виплат. IV. Провадження в суді касаційної інстанції 04 жовтня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника позивача - адвокатки Кузнєцової А. А. на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження № К/990/37853/24 за вказаною касаційною скаргою на підставі пунктів 1 та 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 16 жовтня 2024 року від ТУ ДБР на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 06 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження № К/990/39519/24 за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Також 16 жовтня 2024 року ДБР до Верховного Суду подано касаційну скаргу на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження № К/990/39528/24 за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. Відповідно до Протоколів повторного автоматизованого розподілу справи між суддями від 11 травня 2026 року (у зв`язку з обранням судді Губської О. А. до Великої Палати Верховного Суду) визначено склад колегії суддів для розгляду цієї справи: Мацедонська В. Е. (головуючий суддя), Білак М. В., Кашпур О. В. V. Касаційне оскарження У касаційній скарзі представник позивача просила скасувати постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції у цій частині. На обґрунтування позиції, скаржниця посилалася на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: статті 9 Закону № 2262-XII стосовно виплати одноразової грошової допомоги при звільненні за угодою сторін, унаслідок скорочення посади в ДБР особі, яка на день звільнення має вислугу років більше 10 років. Також представниця позивача зазначила, що судом апеляційної інстанції не враховано правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 06 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21, від 20 грудня 2019 року у справі № 823/865/16 та від 20 січня 2022 року у справі № 480/1390/19, у частині підстав звільнення від доказування, які визначені статтею 78 КАС України (обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом). На переконання адвокатки Кузнєцової А. А., питання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону № 2262-XII за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року досліджувалося судом у справі № 260/4018/22 і Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 26 квітня 2023 року виснував про наявність у позивача права на таку виплату. Скаржниця зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував повідомлення, яке було надіслано позивачу 25 липня 2022 року за № 17-09-4841, відповідно до якого ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі повідомило ОСОБА_1 , що у зв`язку зі змінами у структурі ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі, затвердженими наказом ДБР від 11 липня 2022 року № 342, та внаслідок змін № 3 до штатного розпису ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі на 2022 рік, затверджених наказом ДБР від 11 липня 2022 року № 204дск, наказу ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі від 14 липня 2022 року № 85 ос/дск «Про попередження працівників» попереджено про наступне скорочення посади начальника 3 оперативного відділу (з дислокацією у м. Херсоні) ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі, яку ОСОБА_1 обіймав, по закінченню двох місяців з моменту вручення попередження. Також в цьому листі ОСОБА_1 було повідомлено, що останнього буде звільнено зі служби у ДБР на підставі підпункту 4 пункту 107 та пункту 112 Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року № 743 (далі - Положення № 743), шляхом дострокового припинення (розірвання) контракту про проходження служби у ДБР на підставі пункту 12 контракту. У зв`язку з чим, на переконання представниці позивача, ОСОБА_1 мав право на одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за період служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, тобто, за період з 12 травня 2021 року до дня звільнення з ДБР та підпадає під дію частини першої статті 9 Закону № 2262-XII, у зв`язку із скороченням штатів, а тому, на думку скаржниці, суд апеляційної інстанції помилково скасував законне рішення суду першої інстанції. У касаційній скарзі ТУ ДБР просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. ТУ ДБР зазначило, що суди неправильно застосували положення статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII) та статей 16-2, 24 Закону № 504/96-ВР, без урахування висновку щодо їх застосування, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2023 року у справі № 300/4869/22, від 31 жовтня 2022 року у справі № 241/2229/20 та від 05 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17, а також неправильно застосували положення статей 19, 24 Закону № 504/96-ВР, без урахування висновку щодо їх застосування, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 520/2226/19, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/10844/16 та від 12 вересня 2019 року у справі № П/811/35/16. Відповідач уважав, що чинним законодавством України, яке регулює спірні правовідносини, а саме: положеннями Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), Законів № 3551-XII та № 504/96-ВР не передбачений обов`язок роботодавця виплачувати працівникам під час їх звільнення грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки для учасників бойових дій. Посилаючись на роз`яснення Міністерства соціальної політики України від 18 серпня 2016 року «Щодо застосування окремих норм законодавства про відпустки» ТУ ДБР указав, що види щорічних відпусток наведені у пункті 1 частини першої статті 4 Закону № 504/96-ВР і до них належать: щорічна основна відпустка (стаття 6 Закону), додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 Закону), додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 Закону), інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Додаткова відпустка учасникам бойових дій, визначена статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР, не належить до категорії щорічних відпусток, а отже на неї не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток. Відповідач зауважив, що у спеціальному законодавстві, яким урегульовані правовідносини щодо проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, а саме: Законі України від 12 листопада 2015 року № 794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон № 794-VIII) та Положенні № 743 відсутні норми, які би урегульовували питання виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учаснику бойових дій, це питання також урегульовано у бланкетний спосіб і, відповідно, для його розв`язання слід застосувати законодавство про відпустки, а саме Закон № 504/96-ВР. Зазначив, що оскільки на додаткову відпустку для учасників бойових дій не поширюються норми, передбачені для щорічних відпусток, у тому числі щодо поділу на частини, перенесення на інший період, та жодним нормативно-правовим актом не передбачена обов`язкова компенсація такої відпустки під час звільнення, на думку відповідача, у судів попередніх інстанцій були відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у цій частині. Щодо нарахування та виплати грошової компенсації при звільненні за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, ТУ ДБР наполягало, що в особовій справі позивача була відсутня інформація про наявність у нього права на додаткову відпустку на дітей, а також документи на підтвердження того, що він перебуває у шлюбі, а його дружина не працює і знаходиться у відпустці по догляду за дитиною віком до трьох років. Відповідач зауважив, що з моменту призначення і до звільнення зі служби ОСОБА_1 не повідомляв ТУ ДБР про наявність в нього права на відпустку на дітей та, відповідно, не надавав підтверджувальних документів, при цьому трудовим законодавством не передбачено обов`язку роботодавця отримувати у відповідних органів підтвердних документів або вимагати від працівника надати необхідні підтвердні документи для вирішення питання щодо надання робітнику певного виду відпусток, а стаття 25 КЗпП України прямо забороняє роботодавцю вимагати при укладенні трудового договору документи, подання яких не передбачено законодавством. ДБР у своїй касаційній скарзі також просило скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Третя особа зазначила, що працівнику при звільненні виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної основної відпустки, а також додаткової відпустки, відповідно до вимог частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР. Однак, ДБР уважало, що дія цієї норми Закону № 504/96-ВР не поширюється на додаткову відпустку учасника бойових дій, як наслідок, у відповідача були відсутні законні підстави для нарахування ти виплати позивачу грошової компенсації за такий вид додаткової відпустки. Окрім цього, ДБР зауважило, ця відпустка надається за календарний рік незалежно від відпрацьованого часу та має бути використана працівником протягом календарного року. Така відпустка не замінюється грошовою компенсацією та у разі звільнення працівника, який має право на зазначену відпустку, за неї не виплачується грошова компенсація за дні невикористаної відпустки, оскільки працівник, який змінює місце роботи в поточному році, матиме право на цю відпустку за новим місцем роботи за умови, що він не використав її за попереднім місцем роботи. Також ДБР зазначило, що частина перша статті 83 КЗпП України та частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР передбачають, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А І групи. Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей (стаття 182-1 КЗпП України). Інші, крім зазначених, відпустки надаються лише за призначенням і грошовою компенсацією замінюватись не можуть. Отже, саме основна та додаткова щорічні відпустки, а також додаткова відпустка працівника, який має дітей або повнолітню дитину-інваліда з дитинства підгрупи А І групи підлягають поділу на частини та грошовій компенсації. Виплата грошової компенсації за невикористані дні за іншими видами додаткових відпусток статтею 83 КЗпП України та статтею 24 Закону № 504/96-ВР не передбачена. Поряд з цим, 01 листопада 2024 року від ДБР на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому, не погоджуючись з доводами позивача, зазначило, що преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшли відображення в мотивувальній частині судового акта. Водночас, у справі № 260/4018/22 судом не надавалася оцінка підставам та умовам виплати позивачу одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення відповідно до статті 9 Закону № 2262-XII. Спір у згаданій справі стосувався ненадання ТУ ДБР відповіді на рапорт позивача, поданий 06 серпня 2022 року. При цьому, у частині позовних вимог про зобов`язання нарахувати і виплатити додаткову винагороду, одноразову грошову допомогу при звільненні, грошову компенсацію за невикористані відпустки, недоплачену частину грошового забезпечення, у справі № 260/4018/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 26 квітня 2023 року відмовив за безпідставністю. 04 листопада 2024 року від ТУ ДБР до Суду також надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, у якому просило відмовити у її задоволенні, постанову суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог - залишити без змін. Відповідач зазначив, що адвокатка Кузнєцова А. А. вводить суд в оману щодо підстав звільнення позивача, оскільки останнього було звільнено не у зв`язку з скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, а на підставі рапорта ОСОБА_1 від 28 липня 2022 року та за угодою сторін про дострокове припинення (розірвання) контракту. Як наслідок, відповідач уважав, що відсутні підстави для нарахування і виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення відповідно до статті 9 Закону № 2262-XII. 11 листопада 2024 року та 27 листопада 2024 року від представника ОСОБА_1 надійшли відзиви на касаційні скарги ТУ ДБР та ДБР, у яких скаржниця просила закрити касаційні провадження за їх касаційними скаргами на підставі пункту 2 частини першої статті 339 КАС України, а в разі відмови у такому закритті - залишити їх без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог - без змін. Адвокатка Кузнєцова А. А. зазначила, що згідно зі статтею 12 Закону № 3551-XII, учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік (зокрема, додаткової відпустки як учаснику бойових дій). Уважала, що судами першої та апеляційної інстанцій було вірно встановлено, що аналіз наведених норм чинного законодавства України (на час звільнення позивача) свідчить про те, що відповідачем не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків, зокрема, щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої статтями 16-2, 19 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ пропорційно часу служби в році звільнення. Окрім цього, представниця позивача звернула увагу, що відповідно до частини першої статті 83 КЗпП України, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Аналогічні положення містяться у частині першій статті 24 Закону № 504/96-ВР. За позицією ОСОБА_1 , суд вірно вважав підтвердженими доводи позовної заяви про те, що його дружина, за відсутності у розглянутому періоді місця роботи, не використовувала відпустку одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років. При цьому, позивач в позовній заяві зазначав, що всі відомості про його сімейний стан та дітей були надані роботодавцю у встановлений законом порядок. Крім того, позивач також наголосив, що він неодноразово вказував цю інформацію в автобіографії, резюме та анкеті на отримання доступу до державної таємниці і такі обставини не спростовані відповідачем. Указане, на думку позивача, свідчить про обізнаність ТУ ДБР про наявність права у ОСОБА_1 на отримання додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. 05 лютого 2025 року на адресу Верховного Суду від ДБР надійшли додаткові пояснення, у яких останнє зауважило, що постановою Верховного Суду від 21 січня 2025 року у справі № 400/11565/23 було залишено без задоволення касаційну скаргу особи на рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ТУ ДБР у м. Миколаєві про стягнення одноразової грошової допомоги в розмірі 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби в ДБР. У межах зазначеної справи Верховним Судом сформовано висновок щодо застосування положень статті 9 Закону № 2262-XII, та надано відповідь на питання чи наявні правові підстави для виплати особам рядового і начальницького складу ДБР, які звільняються зі служби, одноразової грошової допомоги у розмірі 25 % чи 50 % місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, відповідно до частин першої, другої статті 9 цього Закону за умови звільнення працівників за угодою сторін. Аналогічного змісту додаткові пояснення надійшли до Верховного Суду від ДБР 02 липня 2025 року, у яких третя особа звернула увагу на постанови Верховного Суду від 13 лютого 2025 року у справі № 400/11424/23 та від 21 січня 2025 року у справі № 400/11565/23, у яких судом касаційної інстанції надавалися тлумачення положенням статті 9 Закону № 2262-XII. VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові основи організації та діяльності ДБР визначає Закон № 794-VIII згідно із частиною першою статті 1 якого передбачено, що ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції. Частиною першою статті 14 Закону № 794-VIII визначено, що до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР. Служба в ДБР є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (частина друга статті 14 Закону № 794-VIII). Положеннями частини п`ятої статті 14 Закону № 794-VIII визначено, що трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників ДБР на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців ДБР поширюється дія Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII). Посади державних службовців ДБР відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством. На підставі частин першої та другої статті 20 Закону № 794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців ДБР повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов`язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до ДБР висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників. На осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Частиною шостою статті 14 Закону № 794-VIII установлено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами. Так, пунктами 81-82 Положення № 743 встановлено, що особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням; 3) творча відпустка; 4) відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 5) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв`язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи; 6) відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення). Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п`ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Особам рядового та начальницького складу - учасникам бойових дій та прирівняним до них особам надаються щорічні основні відпустки у зручний для них час. Згідно з пунктом 84 Положення № 743 щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу відповідного керівника (начальника) щорічна основна відпустка може надаватися за минулий рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано. Щорічна основна відпустка на прохання особи рядового та начальницького складу може бути поділена на частини за умови, що основна її частина становить 14 календарних днів. За правилами пункту 89 Положення № 743 додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються особам рядового та начальницького складу на підставах та в порядку, що встановлені законодавством. Відповідно до пункту 94 Положення № 743 у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби (крім звільнення через службову невідповідність, у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення права займати певні посади, у зв`язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, яким на особу накладено стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту особою рядового та начальницького складу) та невикористання нею щорічної основної відпустки їй за її бажанням надається невикористана відпустка з подальшим звільненням її із служби. Датою звільнення особи рядового та начальницького складу із служби у такому разі є останній день відпустки. Згідно з пунктами 95-96 Положення № 743 у разі звільнення особи рядового та начальницького складу із служби у зв`язку із закінченням строку контракту невикористана нею щорічна основна відпустка за її бажанням може надаватися їй тоді, коли час цієї відпустки повністю або частково перевищує строк дії контракту. В такому разі строк дії зазначеного контракту продовжується до закінчення відпустки. За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового та начальницького складу, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Особам рядового та начальницького складу, які звільняються із служби за віком, станом здоров`я та у зв`язку із скороченням штатів, щорічна основна відпустка надається за їх бажанням у році звільнення тривалістю, встановленою цим Положенням. Згідно з пунктом 97 Положення № 743 відкликання осіб рядового та начальницького складу із щорічної основної відпустки керівником (начальником), який її надав, допускається лише у разі службової необхідності. Невикористана частина щорічної основної відпустки надається в порядку, передбаченому абзацом першим пункту 84 цього Положення. Відповідно до пункту 99 Положення № 743 особам рядового та начальницького складу, які захворіли під час щорічної основної відпустки або щорічної додаткової відпустки, строк зазначеної відпустки продовжується наказом по особовому складу після їх одужання керівником (начальником), який її надав, на кількість невикористаних днів відпустки за рапортом особи рядового та начальницького складу. Окрім цього, наказом ДБР від 12 липня 2022 року № 348 затверджено Інструкцію про механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, порядок та умови його виплати (далі - Інструкція № 348). За змістом пункту 3 цієї Інструкції, вона визначає механізм поширення на осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань умов грошового забезпечення, які передбачені для працівників Національної поліції України, з урахуванням особливостей, визначених Законом № 794-VIII, відповідно до частини другої статті 20 цього Закону. Пунктом 8 розділу ІІІ Інструкції № 348 передбачено, що особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, визначеному на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення, премії за поточний місяць та інших виплат передбачених законодавством. За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого особа рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із Державного бюро розслідувань. 24 лютого 2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (в редакції Закону від 01 липня 2022 року № 2352-IX) у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки». Законом № 504/96-ВР установлено державні гарантії права на відпустки, визначено умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Статтею 4 Закону № 504/96-ВР установлено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток. Згідно зі статтею 19 Закону № 504/96-ВР, одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України). Частина перша статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Аналогічні положення передбачені частиною першою статті 83 КЗпП України. Також, частиною третьою статті 19 Закону № 794-VIII передбачено, що пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Закон № 2262-XII визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Державному бюро розслідувань, Національному антикорупційному бюро України, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції, Бюро економічної безпеки України чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом. Частинами першою, другою статті 9 Закону № 2262-XII установлено, що особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров`я, працівникам міліції (особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), які на момент опублікування Закону України "Про Національну поліцію" проходили службу в органах внутрішніх справ, мали календарну вислугу не менше п`яти років і до 7 листопада 2015 року були звільнені із служби в органах внутрішніх справ незалежно від підстав звільнення та продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ або Національній поліції (їхніх територіальних органах, закладах і установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України "Про державну службу", а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, на підставах, визначених пунктом 1 частини другої статті 36 Закону України "Про розвідку", а також у зв`язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше. Особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за службовою невідповідністю, у зв`язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи у зв`язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, у зв`язку з набранням законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, не виплачується. Одноразова грошова допомога також не виплачується військовослужбовцям, звільненим з військової служби на підставах, визначених пунктами 2-4 частини другої статті 36 (крім випадків звільнення у зв`язку з виявленням однієї з підстав, зазначених у пунктах 1 і 9 частини другої статті 31) Закону України «Про розвідку» (частина третя статті 9 Закону № 2262-XII). Особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, у разі повторного їх звільнення зі служби одноразова грошова допомога, передбачена цією статтею, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги (частина шоста статті 9 Закону № 2262-XII). Разом з цим, відповідно до статті 5 Закону № 3551-XII учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час. За приписами пункту 19 частини першої статті 6 Закону № 3551-XII передбачено, що учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці (резервісти, військовозобов`язані) Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, військовослужбовці військових прокуратур, особи рядового та начальницького складу підрозділів оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, поліцейські, особи рядового, начальницького складу, військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної пенітенціарної служби України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів. За змістом статті 12 Закону № 3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік. Крім того, стаття 16-2 Закону № 504/96-ВР передбачає, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік. VІІ. Висновки Верховного Суду У силу положень частини першої статті 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи. Спір у цій справі виник у зв`язку з незгодою позивача з ненарахуванням та невиплатою ТУ ДБР під час його звільнення грошових компенсацій за: невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій 2021-2022 роки; невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки; одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону № 2262-XII. Вирішуючи справу в межах доводів та вимог касаційних скарг, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд виходить з такого. Що стосується доводів касаційної скарги представника позивача - адвокатки Кузнєцової А. А. у частині оскарження постанови суду апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність ТУ ДБР та зобов`язання його нарахувати і виплатити позивачу одноразову грошову допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону № 2262-XII за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року у контексті застосування судом апеляційної інстанції положень статті 9 Закону № 2262-XII, Суд зазначає про таке. Касаційне провадження за касаційною скаргою представниці ОСОБА_1 відкрито у зв`язку з: - відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 9 Закону № 2262-XII щодо виплати одноразової грошової допомоги при звільненні за угодою сторін внаслідок скороченням посади в ДБР особі, яка на день звільнення має вислугу років більше 10 років; - неврахування судом апеляційної інстанції правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 06 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21, від 20 грудня 2019 року у справі № 823/865/16 та від 20 січня 2022 року у справі № 480/1390/19, у частині підстав звільнення від доказування, які визначені статтею 78 КАС України, відповідно до частини четвертої цієї статті зазначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. З цього приводу колегія суддів уважає за доцільне зазначити слідуюче. Як убачається з матеріалів справи та правильно встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 був звільнений зі служби в ДБР в запас ЗСУ 08 серпня 2022 року за угодою сторін, шляхом припинення (розірвання) достроково контракту про проходження служби в ДБР. Указане підтверджується змістом наказу ТУ ДБР від 05 серпня 2022 року № 117ос/дск. У цьому ж наказі зазначено, що підставою для його винесення, як наслідок - звільнення ОСОБА_1 , слугували: рапорт ОСОБА_1 від 28 липня 2022 року та подання відповідача на звільнення від 05 серпня 2022 року. Більш того, у наказі ТУ ДБР від 05 серпня 2022 року № 117ос/дск зазначено, що він винесений відповідно до пунктів 2, 5 частини третьої статті 13 Закону № 794-VIII, абзацу першого пункту 105, підпункту 10 пункту 107 Положення № 743, який урегульовує припинення (розірвання) контракту з особою рядового та начальницького складу та її звільнення зі служби саме «за згодою сторін». При цьому, колегія суддів зауважує, що такий наказ не оскаржувався позивачем та не скасований у судовому порядку (зокрема, щодо підстав звільнення). Посилання скаржника на, нібито, звільнення його у зв`язку зі скороченням штатів і наявності у позивача підстав для отримання одноразової грошової допомоги відповідно до статті 9 Закону № 2262-XII, колегія суддів уважає безпідставними, оскільки позивач ані у позовній заяві, ані під час розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій взагалі не порушував цього питання. Такі аргументи представниці позивача викладені лише у касаційній скарзі, при цьому не надано належних доказів на їх підтвердження. Такі докази відсутні й у матеріалах справи № 520/22593/23. З огляду на викладені обставини у співвідношенні до підстав касаційного оскарження, Суд не вбачає за необхідне надавати правовий висновок щодо питання застосування статті 9 Закону № 2262-XII стосовно виплати одноразової грошової допомоги при звільненні за угодою сторін, внаслідок скорочення посади в ДБР особі, яка на день звільнення має вислугу років більше 10 років. Що стосується посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції правових позицій Верховного Суду, викладених у постановах від 06 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21, від 20 грудня 2019 року у справі № 823/865/16 та від 20 січня 2022 року у справі № 480/1390/19, у частині підстав звільнення від доказування, які визначені статтею 78 КАС України, Суд зауважує таке. Дійсно, у згаданих постановах Верховний Суд констатував, що підстави звільнення від доказування, визначені статтею 78 КАС України, відповідно до частини четвертої цієї статті обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Повертаючись до спірних правовідносин убачається, що позивач уважає, що у цій частині позовних вимог преюдиційне значення для їх вирішення на користь позивача, нібито, свідчить постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26 квітня 2023 року у справі № 260/4018/22. Колегія суддів уважає такі доводи скаржника помилковими, оскільки у справі № 260/4018/22 суд не досліджував та не вирішував питання наявності правових підстав для нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби згідно зі статтею 9 Закону № 2262-XII. Ключове питання, яке вирішувалося судом у справі № 260/4018/22, було встановлення протиправної бездіяльності ТУ ДБР щодо нерозгляду по суті рапорта позивача (в частині спірних виплат). При цьому, колегія суддів звертає увагу, що у цій справі суд наголосив, що без результатів розгляду вказаного рапорту за обставин розглядуваної справи вимоги позивача про зобов`язання нарахувати і виплатити спірні компенсацію додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, та одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби, слід вважати передчасними. Таким чином, Суд уважає, що посилання представниці позивача на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 06 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21, від 20 грудня 2019 року у справі № 823/865/16 та від 20 січня 2022 року у справі № 480/1390/19, не можуть бути застосовані до справи № 520/22593/23. Поряд з цим, щодо суті спірного питання, колегія суддів уважає за доцільне звернути увагу на таке. З аналізу статті 9 Закону № 2262-XII убачається, що вона визначає правила надання одноразової грошової допомоги особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу, а також іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом. При цьому, одноразова грошова допомога при звільненні зі служби є одноразовою виплатою, яка надається особам, звільненим зі служби, за наявності у них права на пенсію відповідно до цього Закону. Право на отримання такої допомоги залежить від категорії особи, тривалості служби, вислуги та підстав звільнення. До того ж окреслений цією нормою перелік підстав звільнення, які надають право на отримання одноразової грошової допомоги, є вичерпним і закон інших підстав звільнення для її виплати не передбачає. Водночас, норма статті 9 Закону № 2262-XII такої підстави звільнення як звільнення за угодою сторін, з достроковим припиненням (розірванням) контракту, серед переліку підстав, за яких виникає право на виплату спірної одноразової грошової допомоги, не передбачає. Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 19 лютого 2026 року у справі № 400/11556/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 не має права на отримання спірної одноразової грошової допомоги у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби при звільненні з ДБР (за період з 12 травня 2021 року по 08 серпня 2022 року), а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги адвокатки Кузнецової А. А., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , та скасування постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року у оскаржуваній частині. Що стосується доводів касаційних скарг ТУ ДБР та ДБР у частині оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність ТУ ДБР та зобов`язання його нарахувати і виплатити позивачу грошових компенсацій за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій 2021-2022 роки та невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають дітей за 2021- 2022 роки, Суд зазначає про таке. Касаційні провадження за касаційними скаргами відповідача та третьої особи відкрито у зв`язку з їх посиланням на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положення статті 12 Закону № 3551-XII та статей 16-2, 24 Закону № 504/96-ВР, без урахування висновку щодо їх застосування, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2023 року у справі № 300/4869/22, від 31 жовтня 2022 року у справі № 241/2229/20, від 05 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17 та від 13 червня 2018 року у справі № 545/1881/16, а також неправильно застосував положення статей 19, 24 Закону № 504/96-ВР, без урахування висновку щодо їх застосування, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 грудня 2020 року у справі № 520/2226/19, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/10844/16 та від 12 вересня 2019 року у справі № П/811/35/16. З цього приводу колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке. Стосовно подібності (неподібності) правовідносин Велика Палата Верховного Суду надала висновки, зокрема, у постанові від 26 липня 2023 року у справі № 759/5454/19, а саме: «За змістом ЦПК України Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі. Відмінність фактичних обставин справи, яка розглядається, у порівнянні з фактичними обставинами справи, у якій висловлена правова позиція Великою Палатою Верховного Суду, за відсутності різних підходів судів до вирішення подібної правової проблеми з такими ж фактичними обставинами не є підставою для уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду. Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев`ята статті 10 ЦПК України щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом. Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього), що процесуальний закон не вимагає». Дійсно, у постановах від 21 грудня 2023 року у справі № 300/4869/22, від 31 жовтня 2022 року у справі № 241/2229/20, від 05 вересня 2018 року у справі № 750/9956/17 та від 13 червня 2018 року у справі № 545/1881/16 Верховний Суд надавав тлумачення положень статті 12 Закону № 3551-XII та статей 16-2, 24 Закону № 504/96-ВР у контексті наявності підстав для нарахування грошової компенсації під час звільнення за невикористану щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій. Зокрема, Суд виснував, що у разі звільнення співробітника Служби судової охорони йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної основної відпустки, а також додаткової відпустки, відповідно до вимог частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР. Однак дія цієї норми не поширюється на додаткову відпустку учасника бойових дій, а тому у випадку звільнення співробітника Служби судової охорони виплата грошової компенсації за невикористані ним дні такої відпустки не здійснюється. Натомість, аналізуючи обставини, які досліджувалися судами у згаданих справах з обставинами і фактами, які містяться у цій справі, колегія суддів зауважує, що вони не можуть вважатися подібними правовідносинами, оскільки у випадку ОСОБА_1 суб`єктний склад правовідносин, об`єкт і предмет правового регулювання не є подібними з переліченими справами. При цьому, ТУ ДБР та ДБР у касаційних скаргах наводять окремі цитати з указаних судових рішень, без зазначення конкретної норми, щодо якої Верховним Судом було сформовано правовий висновок і який міг би бути застосований під час розгляду справи № 520/22593/23. Водночас, колегія суддів ураховує, що питання наявності права особи рядового та начальницького складу ДБР під час звільнення на отримання грошової компенсації за невикористану ним щорічну додаткову відпустку (у тому числі, до якої відноситься й додаткова відпустка як учасника бойових дій, яка передбачена спеціальним Законом № 3551-XII, а також додаткова відпустка працівникам, які мають дітей), неодноразово було предметом розгляду Верховним Судом. Зокрема, у постановах від 29 листопада 2024 року у справі № 560/19513/23, від 14 листопада 2024 року у справі № 420/3971/23 та від 19 лютого 2026 року у справі № 400/11556/23 Верховний Суд констатував, що особи рядового та начальницького складу ДБР користуються спеціальним правовим захистом, зокрема соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України, з урахуванням положень, встановлених Законом України «Про Державне бюро розслідувань». Однією з таких гарантій є право на відпустки та компенсації за невикористані відпустки. Закон № 794-VIII, який регулює діяльність ДБР, не містить спеціальних норм щодо надання відпусток чи виплати компенсацій за невикористані дні відпусток при звільненні осіб рядового та начальницького складу ДБР. Водночас цей Закон встановлює, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР регулюється Положенням №

743. Зазначені нормативно-правові акти є спеціальними щодо КЗпП України та Закону № 504/96-ВР, які регулюють трудові відносини підприємств з працівниками в загальному порядку. Верховний Суд вказав на те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі. Аналізуючи Положення № 743 (норми спеціального законодавства) в розрізі питання надання відпусток та виплат компенсації за невикористані дні відпусток особам рядового і начальницького складу ДБР при звільненні, Верховний Суд звернув увагу, що норми цього Положення встановлюють спеціальні правила щодо надання відпусток особам рядового та начальницького складу ДБР, зокрема щорічних основних та додаткових відпусток. Ці відпустки повинні використовуватися протягом календарного року, а у виняткових випадках їх можна перенести на I квартал наступного календарного року. Керівник органу ДБР зобов`язаний забезпечити своєчасну реалізацію права цих осіб на відпочинок. Однак, якщо особи рядового і начальницького складу ДБР не реалізували своє право на щорічні основні та щорічні додаткові відпустки протягом встановленого строку, Положення № 743 не передбачає їх анулювання по закінченню зазначеного строку. У ньому також немає застережень про те, що невикористання відпусток протягом встановленого строку позбавляє осіб рядового і начальницького складу ДБР права на отримання компенсації за всі невикористані дні відпусток, навіть якщо відпустки не були використані у перенесений період. Навпаки, Положення № 743 допускає перенесення або продовження невикористаних відпусток з об`єктивних причин, наприклад через хворобу, звільнення за віком, станом здоров`я, у зв`язку із скороченням штатів або закінчення строку контракту, що свідчить про гнучкий підхід законодавця до питання перенесення невикористаних відпусток і визнання можливості накопичення відпусток для осіб, які не змогли реалізувати своє право на відпочинок вчасно. Пункт 95 Положення № 743 вказує на компенсацію за невикористану відпустку в році звільнення. Однак, це не означає, що особа наділена правом отримати компенсацію лише за відпустку, яка була «надана» в році звільнення, як стверджує скаржник. Важливо розуміти, що йдеться саме про «невикористану» в році звільнення відпустку. Тобто, якщо на момент звільнення у працівника накопичилися дні невикористаної відпустки за попередні роки, можна припустити, що вони підлягають компенсації, адже формально залишаються невикористаними і перебувають у розпорядженні особи на момент звільнення. Попри це, варто відзначити, що Положення № 743 та Інструкція № 348, які визначають порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу ДБР, хоча й передбачають право на отримання компенсації за невикористану відпустку в році звільнення, вони все ж не містять чітких норм, які б регулювали порядок виплати компенсації за дні відпустки, які не були використані в попередні роки. Недостатня чіткість спеціального законодавства у спірному питанні призводить до ситуації правової невизначеності, яку, за загальним правилом, у тому числі з урахуванням позицій, сформульованих Європейським судом з прав людини, потрібно тлумачити на користь працівника. Стаття 45 Конституції України гарантує кожному, хто працює, право на відпочинок. Така конституційна гарантія створює для роботодавця безумовний обов`язок забезпечити реалізацію права працівника на відпочинок не лише шляхом його декларування (як, наприклад, затвердження графіків відпусток), а й через безпосереднє видання наказів про відпустку у передбачений законодавством спосіб та термін. Невиконання роботодавцем цього обов`язку з будь-яких причин, не може створювати для працівника негативні наслідки, зокрема щодо позбавлення гарантованих Конституцією України днів відпочинку під час оплачуваної щорічної відпустки. Для забезпечення дотримання цієї конституційної гарантії законодавець передбачив можливість перенесення відпусток на інший період або компенсації у вигляді грошових виплат. У підсумку Верховний Суд у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 420/3971/23, зважаючи на те, що спеціальне законодавство, яке регулює умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР, не містить чіткої регламентації питання невикористаних днів відпустки за попередні роки, виснував, що до застосуванню у спірних правовідносинах підлягають норми загального трудового законодавства, зокрема КЗпП України та Закону № 504/96-ВР. Така ж правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 14 листопада 2024 року у справі № 380/16768/22. Висновки, викладені Верховним Судом у наведених постановах, є релевантними та застосовними до спірних правовідносин у справі, яка розглядається, тому відсутня необхідність формування правових висновків щодо спірних питань, й підстав для відступу від сформованих висновків не вбачається. Так, відповідно до частини першої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Аналогічні положення передбачені частиною першою статті 83 КЗпП України. Додатково колегія суддів уважає за доцільне зауважити й на обов`язок роботодавця нарахувати й виплатити працівникові під час його звільнення грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку як учаснику бойових дій, яка є спеціальною гарантією цих осіб, установленою Законом № 3551-XII. Так, у зразковій справі № 620/4218/18 Велика Палата Верховний Суд виснувала, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ. Отже, за такого правового регулювання та враховуючи практику Верховного Суду, Суд зазначає, що не здійснюючи ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані ним дні щорічної додаткової відпустки у 2021-2022 роках, відповідач діяв неправомірно. Що стосується клопотань адвокатки Кузнецової А. А. про закриття касаційних проваджень, відкритих за касаційними скаргами ТУ ДБР та ДБР, колегія суддів уважає їх безпідставними з огляду на таке. Так, посилаючись на ухвалу Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі № 580/2048/21, представниця позивача вмотивувала свої клопотання тим, що повноваження Коваленка Юрія Миколайовича та Рудак Олени Василівни (якими подано касаційні скарги від імені ТУ ДБР та ДБР відповідно) брати участь у судових справах, судових процесах та вчиняти дії в усіх судах України в інтересах та від імені ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі, без окремого доручення директора ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі, не засвідчують належне виконання обов`язку з підтвердження повноважень підписантів діяти відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсягу цих повноважень. Частина перша статті 55 КАС України установлює. що сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, крім випадку, встановленого частиною дев`ятою статті 266 цього Кодексу. Суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 08 червня 2022 року у справі № 303/4297/20 зазначила, що з 29 грудня 2019 року самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві - також суб`єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов`язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. Таким чином, повноваження посадових осіб діяти від імені суб`єкта владних повноважень в порядку самопредставництва підтверджуються законом, статутом, положенням, трудовим договором та за потреби посадовою інструкцію. Судом установлено, що до касаційних скарг ТУ ДБР та ДБР на підтвердження повноважень їх представників Коваленка Ю. М. та Рудак О. В. на здійснення самопредставництва було долучено: виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з відомостями щодо керівників ТУ ДБР і ДБР, довіреності у порядку передоручення щодо представництва інтересів цих органів в судах України (в тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях) з усіма правами, які надано законом стороні по справі, в тому числі з правом підписувати, подавати, доповнювати позовні заяви та інші передбачені законом процесуальні документи, посадові інструкції, накази про призначення на відповідні посади Коваленка Ю. М. та Рудак О. В. та накази про визначення підписанта, що діє виключно в судах без окремого доручення (самопредставництво) з усіма правами та обов`язками сторони, третьої особи, у тому числі, подання процесуальних документів, оскарження судових рішень, посвідчення копій. З урахуванням наведеного, оцінивши зміст документів, які були додані до касаційних скарг ТУ ДБР та ДБР, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що вони є достатніми для підтвердження повноважень Коваленка Ю. М. та Рудак О. В. на здійснення самопредставництва органів ДБР у суді під час розгляду цієї справи, у тому числі для підписання та подання касаційних скарг. Тож підстав уважати, що ці касаційні скарги були підписані не уповноваженими на те особами, які не мали право на їх підписання, як наслідок - закриття касаційних проваджень № К/990/39519/24 та К/990/3952824, Судом не встановлено. Ураховуючи наведене, Верховний Суд констатує правильність висновків судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову у оскаржуваних частинах, а доводи касаційних скарг ТУ ДБР та ДБР таких висновків не спростовують. Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Суд ПОСТАНОВИВ: У задоволенні клопотань адвокатки Кузнецової Аліси Андріївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , про закриття касаційних проваджень, відкритих за касаційними скаргами Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі та Державного бюро розслідувань - відмовити. Касаційні скарги адвокатки Кузнецової Аліси Андріївни, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі та Державного бюро розслідувань залишити без задоволення. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 31 жовтня 2023 року в нескасованій судом апеляційної інстанції частині та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2024 року залишити без змін. Судові витрати розподілу не підлягають. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач В. Е. Мацедонська Судді М. В. Білак О. В. Кашпур