Постанова КЦС ВС № 362/3705/20

Постанова Іменем України 26 травня 2022 року м. Київ справа № 362/3705/20 провадження № 61-7276св21 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач), суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А., учасники справи: позивач - Державне підприємство «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України», відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року в складі судді Марчук О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року в складі колегії суддів: Іванової І. В., Сліпченка О. І., Пікуль А. А., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У липні 2020 року Державне підприємство «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» (далі - ДП «ДСВ ІФРГ НАН України») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору та усунення перешкод у користуванні майном. Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договору оренди від 25 липня 2017 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» передало в оренду ОСОБА_1 дві земельні ділянки загальною площею 0,0035 га, які належать орендодавцю на праві постійного користування та знаходиться на АДРЕСА_1 . Вказувало, що сторони спірного договору не досягли всіх істотних умов при його укладенні (у договорі не зазначено координати розташування земельних ділянок та їхні кадастрові номери), а позивач не мав повноважень на укладення зазначеного правочину, оскільки він є лише постійним користувачем, а не власником переданих в оренду земельних ділянок. 25 жовтня 2019 року на зазначених земельних ділянках площею 0,3405 га у неправомірний спосіб, самовільно та без будь-якого погодження встановлено тимчасову споруду (металевий кіоск). За вказаним фактом позивач звернувся до правоохоронних органів та з цього приводу відкрито кримінальне провадження. Спірна тимчасова споруда (металевий кіоск) належить ОСОБА_1 , який на неодноразові прохання прибрати її із земель підприємства не реагує та фактично відмовляється це зробити, тобто порушує право позивача на використання спірних земельних ділянок. Оскільки договір оренди є недійсним з вищевикладених підстав, то відповідач використовує земельні ділянки без достатніх правових підстав, тому зобов`язаний їх звільнити шляхом демонтажу тимчасової споруди. На підставі викладеного ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» просило: визнати недійсним договір оренди земельних ділянок від 25 липня 2017 року, укладений між ним і ОСОБА_1 ; усунути перешкоди у праві користування земельними ділянками, які розташовані на АДРЕСА_1 , зобов`язавши відповідача звільнити їх від тимчасової споруди (металевого кіоску) шляхом демонтажу за власний рахунок. Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що за змістом статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відсутність у договорі оренди кадастрового номера земельної ділянки не має наслідком недійсності договору у зв`язку з його виконанням сторонами. Земельні ділянки, які є об`єктом оспорюваного договору оренди, належить позивачу на праві постійного користування і незазначення у цьому договорі кадастрових номерів не свідчить про відсутність в останнього права на передачу цього майна в оренду. При цьому відсутність кадастрового номера пояснюється тим, що позивач набув право постійного користування земельною ділянкою до 2006 року, тому цей факт не перешкоджає і не порушує право останнього у будь-який час внести відповідні дані до Держгеокадастру, публічної кадастрової карти та доповнити оспорюваний договір оренди відповідними відомостями. Позивач не довів, що, починаючи з дати укладення договору оренди земельної ділянки, цей правочин виконується відповідачем неналежно. Факт виконання договору оренди земельної ділянки унеможливлює визнання такого правочину недійсним, оскільки з дати його укладення і виконання жодна зі сторін не посилалася на відсутність кадастрового номера як на підставу неможливості виконання договору. Крім цього, місцевий суд погодився з доводами відповідача про пропуск позивачем позовної давності. Постановою Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сторони фактично погодилися з умовами спірного договору, своїми діями підтвердили волевиявлення на реалізацію укладеного правочину, при цьому позивач не надав доказів щодо недодержання у момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України. На інші обставини як на підставу своїх вимог позивач не посилався. Судом не встановлено передбачених статями 203, 215 ЦК України підстав для задоволення позову. Оспорюваний договір оренди не може бути визнаний недійсним з підстав, викладених у позові. Доводи апеляційної скарги позивача про те, що між сторонами ніколи не проводились взаєморозрахунки, відсутні будь-які відносини, директор підприємства, який підписав договір оренди, не мав повноважень на укладення подібного договору, не підтверджені належними та допустимими доказами, тому не спростовують висновків місцевого суду щодо відсутності передбачених законом підстав для визнання оспорюваного ним правочину недійсним. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду України від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц та від 04 грудня 2018 року у справі № 32/563. Також у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України. Вказує, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази. Касаційна скарга мотивована тим, що суди залишили поза увагою підстави, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Так, суди не перевірили підстави позову щодо відсутності у позивача повноважень на укладення договору оренди, оскільки він є лише користувачем, а не власником переданого в оренду майна, відповідно, не встановили обставин в цій частині. Доводи інших учасників справи ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказував, що сторони уклали договір оренди відповідно до вимог законодавства, підстави для визнання цього правочину недійсним відсутні. Факт передачі орендодавцем земельної ділянки орендареві у володіння не заперечується обома сторонами. Починаючи з дати укладення договору, договір оренди земельної ділянки належно виконується сторонами. Жодних зауважень від позивача щодо виконання договору оренди земельної ділянки відповідач протягом строку договору не отримував. Відсутність зазначення кадастрового номера земельної ділянки не може бути підставою для визнання недійсним договору оренди, враховуючи, що цей договір вже виконується сторонами. Спірний договір зі сторони ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» підписаний директором. Провадження у суді касаційної інстанції Касаційна скарга подана до Верховного Суду ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» 30 квітня 2021 року. Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. 28 травня 2021 року справу передано до Верховного Суду. Розпорядженням Верховного Суду від 17 вересня 2021 року у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2 у справі було призначено повторний автоматизований розподіл справ. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2022 року справу призначено до розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що відповідно до договору оренди від 25 липня 2017 року ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» передало в оренду ОСОБА_1 дві земельні ділянки загальною площею 0,0035 га, які знаходяться на АДРЕСА_1 , строком на 4 роки 11 місяців, зі сплатою орендної плати у розмірі 500 грн, яка вноситься до 15 числа наступного місяця. Спірні земельні ділянки, які передані в оренду відповідачу, є частиною земельної ділянки площею 971,21 га, наданої у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» відповідно до рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 06 березня 2001 року, що підтверджується державним актом від 20 травня 2002 року.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України. Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга підлягає задоволенню частково. Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17. Згідно з частиною першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17. Звертаючись до суду з позовом, ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» зазначало дві підстави, з яких, на його думку, договір оренди є недійсним. Першою підставою позову вказувало відсутність у договорі оренди істотних умов, а другою - відсутність в орендодавця повноважень на укладення спірного правочину, оскільки він є лише користувачем, а не власником спірного майна, тому не мав права передавати його в оренду. Місцевий суд розглянув позовні вимоги в частині визнання недійсним договору оренди земельних ділянок з підстав відсутності у ньому істотних умов та встановив наступне. Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вирішуючи справу про визнання угоди недійсною, суд з`ясовує наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною, і настання певних юридичних наслідків. Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності (стаття 1 Закону України «Про оренду землі»). Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (стаття 13 Закону України «Про оренду землі»). Відповідно до статті 14 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. За змістом статті 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови. Разом з тим, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивача з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання прав останнього порушеними у момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав. Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 388/1298/16-ц. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Суд першої інстанції обґрунтовував відмову в позові відсутністю правових підстав щодо визнання недійсним договору оренди. Факт виконання цього договору унеможливлює визнання такого правочину недійсним, оскільки з дати його укладення і виконання жодна зі сторін не посилалася на відсутність кадастрового номера як на підставу неможливості виконання договору. Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, що позивач належними та допустимими доказами не підтвердив порушення його прав з підстав відсутності у спірному договорі істотних умов, передбачених частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі». У мотивувальній частині судового рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Разом з тим, як зазначено вище, позивач як на підставу своїх позовних вимог посилався також на відсутність в орендодавця повноважень на укладення договору оренди, оскільки він не є власником спірних земельних ділянок. Зазначав, що заявлені у справі вимоги підтверджені висновками Конституційного Суду України, викладеними у Рішенні від 22 вересня 2005 року у справі № 5-рп/2005, та Вищого господарського суду України, викладеними у постанові від 10 жовтня 2017 року у справі № 909/754/16. Проте суди не дали належної правової оцінки доводам позивача щодо відсутності у ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» повноважень на укладення спірного договору оренди. При цьому у Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 міститься висновок, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг: право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством; права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені); постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати; земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією. Позивач вказував, що укладати договір оренди може лише власник земельної ділянки, яким у спірному правочині орендодавець не є. Встановлено, що спірні земельні ділянки, які передані в оренду відповідачу, знаходяться в складі земельної ділянки площею 971,21 га, наданої у постійне користування ДП «ДСВ ІФРГ НАН України» відповідно до рішення Глевахівської селищної ради Васильківського району Київської області від 06 березня 2001 року, що підтверджується державним актом від 20 травня 2002 року. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц, на яку послався позивач як на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, зазначено, що особа, якій земельну ділянку надано в постійне користування із земель державної форми власності, наділяється лише правомочностями володіння і користування нею, право розпорядження - виключна компетенція власника. Здійснювати передачу в оренду третій особі таку земельну ділянку користувач може лише на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади. Велика Палата Верховного Суду України погодилася з висновками судів попередніх інстанцій у справі № 474/100/16-ц про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки позивач не мала права на укладення оспорюваного договору щодо передачі в оренду земельної ділянки, наданої їй у постійне користування. Згідно з частиною першою статті 124 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору оренди) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Тому позивач у касаційній скарзі і посилався як на неоднакове застосування норм права у подібних правовідносинах на вищевказану постанову Великої Палати Верховного Суду України. Разом з тим у справі, яка переглядається, суди не розглянули таку підставу заявлених вимог позивачем, як відсутність в останнього права (повноважень) на укладення спірного правочину, що, на його думку, також є підставою для визнання такого правочину недійсним. Отже, в оскаржуваних судових рішеннях відсутнє обґрунтування щодо доводів позивача про відсутність в орендодавця повноважень на передачу в оренду спірних земельних ділянок. У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються (рішення ЄСПЛ у справі «Мала проти України»). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справі «Суомінен проти Фінляндії»). Відсутність у рішенні суду першої інстанції та постанові апеляційного суду висновків щодо дослідження повноважень позивача на укладення спірного правочину унеможливлює вирішення цього спору по суті касаційним судом, оскільки суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а не розглядає позовні вимоги (підстави позову), які залишилася поза увагою судів попередніх інстанцій. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 13 січня 2022 року у справі № 908/3736/15. Тому обґрунтованим є посилання у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень на пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, зокрема щодо недослідження місцевим судом доказів, зібраних у справі, які спростовують доводи відповідача. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 175/2871/21. Враховуючи, що судами допущено порушення норм процесуального права, на які посилався заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Отже, рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Державного підприємства «Дослідне сільськогосподарське виробництво інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України» задовольнити частково. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий І. М. Фаловська Судді В. М. Ігнатенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук