Постанова 4824 № 754/14783/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 754/14783/17 Головуючий у суді І інстанції Галась І.А. Провадження № 22-ц/824/93/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 травня 2022 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Мережко М.В., Савченка С.І., за участю секретаря судового засідання - Малашевського О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району міста Києва на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року у справі за заявою ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 Кодексу законів про працю України по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району міста Києва про визнання неправомірними дій щодо невиконання рішення суду, визнання незаконними та скасування наказів, стягнення з середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та поновлення на роботі, в с т а н о в и в: У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявоюпро стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду в порядку статті 236 КЗпП України, посилаючись на те, що КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва тривалий час не виконує рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 квітня 2018 року у справі № 754/14783/17, змінене постановою Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2018 року, в частині поновлення її на роботі, а також порушує її трудові права, у зв`язку з чим на боржника слід покласти відповідальність за затримку виконання такого рішення суду у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - різниці у заробітку за час затримки виконання рішення за період із 8 травня 2021 року по день ухвалення судового рішення. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2021 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток у розмірі 20 633,80 грн. Постановляючи зазначену ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що боржником протягом періоду з 8 травня 2021 року і по даний час не було проведено виконання рішення суду про поновлення заявника на роботі (займаній посаді), чим порушено вимоги статті 236 КЗпП України, що є підставою для стягнення з нього середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Не погоджуючись з вказаним судовим рішення, боржник в особі в. о. директора КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва - Бех І.В.звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідності висновків, викладених в ухвалі суду, обставинам справи, та порушення норм процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на виконання рішення суду від 4 квітня 2018 року, у день набрання ним законної сили, а саме 7 червня 2018 року, видано наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі, однак вона на робоче місце не з`являлася та ігнорувала письмові вимоги державного виконавця, в результаті чого постановою від 21 грудня 2020 року виконавчий лист було повернуто стягувачу у зв`язку з перешкоджанням проведення виконавчих дій, а відтак вина боржника у поверненні виконавчого листа та затримці у виконанні рішення відсутня. Також, відповідними судовим рішеннями з боржника уже було стягнуто грошові суми за час затримки виконання рішення суд від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 КЗпП України, що виключає повторне звернення заявника до суду із такими вимогами з тих самих підстав і за той же період. Крім того, на момент розгляду справи ОСОБА_1 була поновлена на роботі наказом від 6 січня 2021 року на виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у справі № 754/5790/20, проте до виконання трудових обов`язків не приступила і на робоче місце не прибула. У письмових поясненнях та у відзиві на апеляційну скаргу заявник просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасника справи, що з`явився в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом першої інстанції встановлено, що 4 квітня 2018 року Деснянський районний суд м. Києва у справі № 754/14783/17 ухвалив рішення, яким частково задовольнив позов ОСОБА_1 до КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва про визнання неправомірними дій щодо невиконання рішення суду, визнання незаконними та скасування наказів, стягнення з середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та поновлення на роботі. Визнано незаконним та скасовано наказ № 222 від 7 листопада 2017 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря-стоматолога-терапевта філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва; поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва; стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 18 990,40 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в сумі 20 000 грн. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вищевказане рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі підлягало негайному виконанню. Постановою Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2018 року рішення суду першої інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді лікаря-стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» змінено в частині назви відділення, у якому поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря стоматолога-терапевта, а саме: в стоматологічному відділенні філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 моральної шкоди змінено шляхом зменшення розміру моральної шкоди з 20 000 грн до 10 000 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного суду від 29 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2018 року - без змін. Як свідчать матеріали справи, ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 2 березня 2020 року було частково задоволено заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 КЗпП України та стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на її користь середній заробіток у розмірі 87 830грн. В іншій частині вимог відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2020 року апеляційну скаргу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва задоволено. Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 2 березня 2020 року змінено в частині кількості робочих днів з 481 на 44 (з 4 квітня по 7 червня 2018 року), та як наслідок зменшено стягнення різниці в заробітку за час затримки виконання рішення суду з 87 830 грн на 8 034,40 грн. В іншій частині ухвалу залишено без змін. Ухвалою Верховного суду від 3 липня 2020 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2020 року відмовлено. Разом з тим, постановою Київського апеляційного суду від 9 грудня 2020 року заяву ОСОБА_1 про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Київського апеляційного суду від 11 червня 2020 року задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2020 року скасовано за нововиявленими обставинами та прийнято нову постанову. Апеляційну скаргу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва задоволено частково. Ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 2 березня 2020 року змінено в частині суми середнього заробітку, стягнутого із КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 та зменшено її із 87 830 грн до 79 065,80 грн. В іншій частині ухвалу суду першої інстанції залишено без змін. Зокрема, перевіряючи правильність розрахунку середнього заробітку, зробленого судом першої інстанції, апеляційним судом встановлено, що кількість робочих днів, судом визначено як базу розрахунку невірно. Так, термін із 4 квітня 2018 року по 2 березня 2020 року (час винесення ухвали Деснянського районного суду м. Києва) включає 477 робочих днів, а не 481, як помилково вважав суд першої інстанції. Тому, в загальному підсумку між 4 квітня 2018 року по 2 березня 2020 року включно - 477 робочих днів, і сума середнього заробітку обраховуватиметься: 477 робочих днів х 182,60 грн. = 87 100,20 грн. Крім того, на виконання постанови Київського апеляційного суду від 11 червня 2020 року, яка переглядалась за нововиявленими обставинами, відповідачем на користь позивача було сплачено 8 034,40 грн, відтак розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у розмірі 87 100,20 грн має бути зменшений на вже сплачені суму за цей період у розмірі 8 034,40 грн і складає 79 065,80 грн. Також, ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2020 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 КЗпП України та стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на її користь середній заробіток у розмірі 26 842,20 грн. В іншій частині вимог відмовлено. Зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду було проведено за період із 2 березня 2020 року по 30 вересня 2020 року (147 робочих днів). Ухвалою Київського апеляційного суду від 13 листопада 2020 року апеляційну скаргу директора КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. КиєваЛимаря Ю.В. на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 30 вересня 2020 року визнано неподаною та повернуто апелянту. При цьому, як встановлено матеріалами справи, у квітні 2019 року ОСОБА_1 зверталась до суду зі скаргою на дії та рішення державного виконавця Деснянського РВ ДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві Черухи О.М., за результатом розгляду якої остаточною постановою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року постанову Київського апеляційного суду від 11 жовтня 2019 року скасовано, а ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 25 липня 2019 року залишено у силі. Вказаною ухвалою від 25 липня 2019 року скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано неправомірними дії державного виконавця Деснянського РВ ДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві Черухи О. М. по виконавчому провадженню № 56645395 при винесенні постанови про закінчення виконавчого провадження від 2 травня 2019 року. Скасовано постанову державного виконавця Черухи О. М. по виконавчому провадженню № 56645395 про закінчення виконавчого провадження від 2 травня 2019 року. Зобов`язано цього державного виконавця вжити заходи щодо здійснення примусового виконання рішення суду за виконавчим провадженням № 56645395 у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим листом № 754/14783/17 від 19 червня 2014 року, відповідно до вимог статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5. Суд касаційної інстанції, залишаючи в силі ухвалу районного суду, вказав, що апеляційний суд у порушення вимог закону не звернув уваги на те, що 7 червня 2018 року ОСОБА_1 була направлена копія наказу КНП «Консультативно-діагностичний центр» від 7 червня 2018 року № 123 про поновлення на роботі, яка отримана останньою 8 червня 2018 року, тобто фактичного допущення ОСОБА_1 до роботи не відбулось. Крім того, державним виконавцем не було складено відповідного акту про фактичне допущення її до роботи. Суд першої інстанцій дійшов вірного висновку про те, що безпідставним є акт державного виконавця від 11 квітня 2019 року, на підставі якого фактично закрито виконавче провадження, згідно з яким встановлено, що кабінет № 417 по вул. Матеюка, 3 у м. Києві наявний у стоматологічному відділенні, у ньому встановлено два робочі місця, одне з яких належить ОСОБА_1 , відповідно до графіків роботи, на робочому місці остання згідно з графіком відсутня, оскільки з вищевказаного акту державного виконавця не вбачається, ким саме затверджено графік, на підставі яких доказів державним виконавцем встановлено факт належності робочого місця ОСОБА_1 у зазначеному кабінеті, вказаний графік не долучено до матеріалів виконавчого провадження. З указаного акту не вбачається фактичного допущення поновленого працівника до роботи. Таким чином, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що доказів фактичного допущення ОСОБА_1 до робочого місця виконавче провадження не містить, державним виконавцем таких доказів не здобуто, що свідчить про порушення ним положень Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, судове рішення має бути справедливим за своєю суттю. Таким визнати постанову апеляційного суду неможливо, оскільки встановлено, що рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі фактично не виконано, тому ефективний судовий захист не відбувся. Встановлено, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у справі № 754/5790/20 частково задоволено позов ОСОБА_1 до КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва, третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогул та моральної шкоди. Визнано незаконним та скасовано наказ № 127 від 12 червня 2018 року про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря стоматолога-терапевта стоматологічного відділення філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва. Поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря стоматолога-терапевта відділення терапевтичної стоматології філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва. Стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 9 495,20 грн та моральну шкоду у розмірі 100 000,00 грн. В задоволенні інших вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі. 31 березня 2021 року Київським апеляційним судом за результатами розгляду апеляційних скарг КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва та ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року було прийнято постанову, якою апеляційну скаргу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва задоволено частково, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено повністю. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року в частині стягнення з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на користь ОСОБА_1 моральної шкоди було змінено, розмір стягнутої моральної шкоди зменшено зі 100 000 грн до 10 000 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Окрім того, додатковою постановою Київського апеляційного суду від 18 червня 2021 року задоволено заяву КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва про ухвалення додаткового судового рішення у справі № 754/5790/20. Змінено рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року в частині найменування структурного підрозділу філії № 3 КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва, до якого підлягає поновленню на роботі ОСОБА_1 , з «відділення терапевтичної стоматології» на «стоматологічне відділення». Постановою Верховного суду від 7 грудня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а додаткову постанову Київського апеляційного суду від 18 червня 2021 року - без змін. З матеріалів справи також убачається, що ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 19 січня 2021 року за скаргою ОСОБА_1 було визнано протиправною бездіяльність державного виконавця Деснянського РВ ДВС у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Черухи О.М. у виконавчому провадженні № 56645395 в частині невчасного відновлення провадження та направлення вимоги про виконання судового рішення на адресу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва; визнано протиправною бездіяльність державного виконавця Черухи О.М. у виконавчому провадженню № 56645395 в частині не проведення виконавчих дій 6 жовтня 2020 року на виконання вимоги від 21 вересня 2020 року. Також, ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 22 січня 2021 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 КЗпП України та стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на її користь середній заробіток у розмірі 14 242,80 грн. В іншій частині вимог відмовлено. Зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду було проведено за період із 1 жовтня 2020 року по 22 січня 2021 року (78 робочих днів). Постановою Київського апеляційного суду від 8 квітня 2021 рокуапеляційну скаргу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва залишено без задоволення, а ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 22 січня 2021 року - без змін. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 КЗпП України та стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на її користь середній заробіток у розмірі 4 199,80 грн. В іншій частині вимог відмовлено. За змістом цього судового рішення, стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду було проведено за період із 23 січня 2021 року по 24 лютого 2021 року (23 робочих дні). Постановою Київського апеляційного суду від 20 травня 2021 рокуапеляційну скаргу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва залишено без задоволення, а ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 24 лютого 2021 року - без змін. Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 7 травня 2021 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 4 квітня 2018 року в порядку статті 236 КЗпП України та стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на її користь середній заробіток у розмірі 9 495,20 грн. В іншій частині вимог відмовлено. Суд першої інстанції здійснив примусове стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період із 25 лютого 2021 рокупо 7 травня 2021 року (52 робочих дня). Ухвалою Київського апеляційного суду від 2 серпня 2021 року апеляційну скаргу КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 7 травня 2021 року визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала. Крім цього, ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 1 липня 2021 року, яка набрала законної сили, ОСОБА_1 поновлено строк пред`явлення до виконання виконавчого листа (дублікату) № 754/14783/17, виданого 7 червня 2021 року на виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 квітня 2018 року. Задовольняючи заяву ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 4 квітня 2018 року у даній справі (судовому провадженні), місцевий суд дійшов висновку, що боржник своєчасно і до цього часу фактично не виконав рішення про поновлення стягувача на роботі, чим порушив вимоги статті 236 КЗпП України, що є підставою для стягнення з нього середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Колегія вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив та оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Згідно із положеннями статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Обов`язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов`язковими для виконання посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням. Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником наказу про це, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Виконання рішення вважається закінченим з дня видачі відповідного наказу або розпорядження власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, який прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 18 ЦПК України). Згідно зі статтею 65 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника виконується невідкладно в порядку, визначеному статтею 63 цього Закону. Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Відповідно до частин першої-третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження» за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність. Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником. У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом. У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. Згідно зі статтею 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період. Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка» (синонім - зволікання), за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (див. постанову Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-435цс15). У постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17 (провадження № 61-12857св18) вказано, що КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження. При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення. Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника. При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. Невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України. Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов`язків і неприступленні до роботи також відсутня. Аналогічного по суті висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18 (провадження № 61-39740св18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Однак, у порушення наведених норм у галузі трудового законодавства негайного виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 квітня 2018 рокув частині поновлення заявника на роботі (займаній посаді) не відбулося, що встановлено вищевказаними судовими рішеннями у межах справи № 754/14783/17, в тому числі постановою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року, яка прийнята за результатом розгляду скарги ОСОБА_1 на дії та рішення державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження № 56645395. Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Такі обставини є преюдиціальними фактами, їх преюдиціальність заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішення законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у цьому рішенні факти. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Отже, не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. У пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Водночас розмір середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 з наступними змінами та доповненнями. Розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, здійснений судом першої інстанції з урахуванням встановленого у рішенні Деснянського районного суду м. Києва від 4 квітня 2018 року середньоденного заробітку ОСОБА_1 на рівні 182,60 грн та попередніх періодів затримки виконання цього рішення, за які судами вже були проведені стягнення грошових сум в примусовому порядку до 7 травня 2021 року включно. Таким чином, постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції законно і обґрунтовано виходив з того, що КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва належним чином на забезпечило виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 4 квітня 2018 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі (займаній посаді) протягом періоду часу з 8 травня 2020 року по день розгляду справи, тобто до 21 жовтня 2021 року, та ураховуючи тривалість вимушеного прогулу заявника строком у 113 робочих днів, правильно вважав, що з боржника на її користь підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виконання рішення суду у розмірі 20 633, 80 грн. Доводи апеляційної скарги про те, що постанова Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у даній справі суперечить судовій практиці у подібних справах та не ґрунтується на вимогах закону, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вони зводяться до власних оцінок висновків і вказівок суду касаційної інстанції, що не може бути належною і достатньою підставою для скасування оскаржуваної ухвали. Крім того, посилання боржника на те, що саме ОСОБА_1 не виконувала вимоги державного виконавця та не вчиняла дій з метою виконання судового рішення про поновлення на роботі, що, на його думку, встановлює відсутність винних дій відповідача у невиконанні рішення суду про поновлення на роботі, колегія суддів відхиляє, оскільки визначальним є факт відсутності поновлення ОСОБА_1 на посаді, і як наслідок відсутність факту виконання судового рішення у цій частині, при цьому будь-яких належних доказів видачі наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі відповідачем надано так і не було. Також слід врахувати, що положення статті 236 КЗпП України не передбачають при нарахуванні середнього заробітку за час невиконання рішення про поновлення на роботі врахування вини будь якої особи за його невиконання. Аргументи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції було стягнуто з КНП «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району м. Києва середній заробіток у порядку статті 236 КЗпП за періоди, за які уже було стягнуто попередніми судовими рішеннями, і що, на думку скаржника, виключає можливість заявника повторно звертатися до суду із такими вимогами, колегія суддів також відхиляє, оскільки заявник не позбавлена можливості звернутися до суду із заявою у порядку статті 236 КЗпП України за весь час невиконання судового рішення про поновлення на роботі і місцевим судом було стягнуто з боржника ці кошти за новий період невиконання зазначеного судового рішення. В оцінці інших доводів апеляційної скарги колегією суддів враховано, що видача роботодавцем наказу про формальне поновлення працівника на роботі, без вчинення всіх дій, які включають у себе належне виконання рішення суду (без фактичного забезпечення поновленому працівнику доступу до належної посади, яка визначена в рішенні суду та відповідає законодавству про працю) не може бути підставою для покладення на цього працівника обов`язку оскаржувати такий наказ, яким фактично не забезпечено поновлення вже захищених судом прав особи на відповідну роботу. Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними. За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є необгрунтованими, а ухвала суду першої інстанції щодо задоволення заяви ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду в порядку статті 236 КЗпП України постановлена відповідно до вимог матеріального та процесуального законодавства і підстав для її скасування не вбачається. Районний суд правильно встановив правову природу заявленного питання, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, в результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України. У відповідності до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого боржником судового збору за розгляд справи в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу комунального некомерційного підприємства «Консультативно-діагностичний центр» Деснянського району міста Києва залишити без задоволення, а ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: М.В. Мережко С.І. Савченко