Постанова 4855 № 640/4922/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/4922/20 Головуючий у 1-й інстанції: Смолій І.В. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 вересня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Ганечко О.М., Кузьменка В.В., за участю секретаря Шляги А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.05.2021 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, виконуючого обов`язки державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Людмили Миколаївни, державного секретаря Міністерства юстиції України, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), який є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. № 4375/к від 26.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області; - зобов`язати державного секретаря Міністерства юстиції України поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ); - стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу; - стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 500 000, 00 грн.; - допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в сумі за один місяць. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.05.2021 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з`явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що 28.04.2016 наказом Міністерства юстиції України № 2190/к від 27.04.2016 позивача призначено на посаду начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області. 23.10.2019 позивачу вручено попередження про наступне звільнення на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції». Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» прийнято рішення ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п. 1 Постанови); утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п. 2 Постанови), зокрема Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ). До Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються (додаток № 1) до постанови, включено Головне територіальне управління юстиції у Київській області. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2019 року № 3173/5 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України" ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 1) Головне територіальне управління юстиції у Київській області, і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 2) Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ). Пунктом 4 наказу затверджено список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції. Підпунктами 7-8 пункту 5 наказу голів ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції зобов`язано, зокрема, забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01 листопада 2019 року, надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції. 18.10.2019 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис про перебування Головного територіального управління юстиції у Київській області в стані припинення. 29.10.2019 проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), як юридичної особи, про що в Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис 12241020000092481. Таким чином, з дня утворення Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до нього перейшли повноваження та функції, відповідача. Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497) встановлено повноваження відповідача. Згідно з наказом Міністерства юстиції України від 23.10.2019 № 3228/5 у тексті Положення слова "Головне територіальне управління юстиції" в усіх відмінках і числах замінено словами "міжрегіональне управління" у відповідних відмінках і числах. 26.12.2019 видано наказ Міністерства юстиції України № 4375/к, підписаний в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України Кравченко Л.М., про звільнення позивача 17.02.2020 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі п. 1-1 ч. 1 с. 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області. 30.01.2020 позивача ознайомлено з вказаним вище наказом Міністерства юстиції України від 26.12.2019 № 4375/к. Позивач, вважаючи його звільнення незаконним, звернувся з даним позовом до суду першої інстанції. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки відбулася ліквідація Головного територіального управління юстиції Київській області, а не його реорганізація у Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), то роботодавець мав право, а не обов`язок запропонувати позивачу посаду в іншому органі, якому були передані повноваження Головного територіального управління юстиції у Київській області. Також, суд першої інстанції зазначив, що 23.10.2019 позивача було попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області, а тому позивача правомірно було звільнено. При цьому, до спірних правовідносин слід застосовувати норми спеціального Закону України «Про державну службу», а не КЗпП України і що норма ст. 49-2 КЗпП України в цьому випадку не застосовується. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що фактично відбулася не ліквідація Головного територіального управління юстиції у Київській області, а його реорганізація в Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), що не виключає, а передбачає обов`язок роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, у тому числі й позивача, у зв`язку із чим позовні вимоги слід задовольнити повністю. Колегія суддів вважає доводи апелянта частково обґрунтованими та не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII, який набрав чинності 01 травня 2016 року (далі - Закон України «Про державну службу»). Підстави для припинення державної служби визначені статтею 83 Закону України «Про державну службу», згідно із пунктом 4 частини першої якої державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення. За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі. За змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення. Відповідно до частин першої та другої статті 41 Закону України «Про державну службу» державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу. Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця. Пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Частина перша статті 42 КЗпП України унормовує, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Частина перша статті 235 КЗпП України визначає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Однією з гарантій забезпечення прав громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботі і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами) роз`яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці покладається обов`язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи. За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року в справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року в справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року в справі №821/595/16 та ін. Така правова позиція викладена також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18). При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення. Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року в справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року в справі № 813/1715/16 та ін. Також, колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд України в постанові від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14 визначив правову позицію, за якою встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Подібний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10 травня 2019 року у справі № 826/11746/16, від 20 листопада 2019 року у справі № 200/1085/19-а та колегія суддів не знаходить підстав для відступу від нього. Крім того, колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду України, висловлені в постановах від 04 березня 2014 року у справі №21-8а14, від 27 травня 2014 року у справі №21-108а14. У цих постановах Верховний Суд України вказав, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Вказані гарантії від незаконного звільнення передбачаються при ліквідації самої установи (організації), в якій працювала особа, а ліквідація структурного підрозділу установи, з одночасним створенням іншого, який фактично виконує ті ж самі функції, тим паче зобов`язує роботодавця вжити всіх необхідних заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого підрозділу. Як вже було зазначено вище, 28.04.2016 наказом Міністерства юстиції України № 2190/к від 27.04.2016 позивача призначено на посаду начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області. Постановою Кабінету міністрів України від 09.10.2019 № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Київській області та утворено Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ). На виконання пункту 2 наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України», проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 43315602), яке є правонаступником усіх прав та обов`язків Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870. 23.10.2019 ОСОБА_1 було попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області, але позивачу не запропоновано будь-якої посади у новоутвореній установі. Наказом від 26.12.2019 № 4375/к позивача звільнено. Отже, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку відбулася не ліквідація, а реорганізація юридичної особи публічного права, у якій проходив державну службу позивач. Відтак, у цьому випадку Головне територіальне управління юстиції у Київській області було зобов`язане запропонувати позивачу роботу в новоствореній установі, але такий обов`язок не виконано, що також у сукупності з викладеним переконує судову колегію у протиправності оспорюваного позивачем наказу про його звільнення. Також, Головним територіальним управлінням юстиції у Київській області не надано доказів неможливості переведення позивача на ту саму посаду, на якій він працював, у новоствореному підрозділі. Таким чином, відповідач не виконав свого обов`язку щодо працевлаштування позивача при реальній можливості його здійснення. Таким чином, доводи відповідачів, з якими погодився суд першої інстанції, про те, що Головне територіальне управління юстиції у Київській області було ліквідовано, а не реорганізовано, і що роботодавець мав право, а не обов`язок запропонувати позивачу посаду в іншому органі, судова колегія відхиляє з огляду на вищевикладене. Твердження відповідачів, з якими також погодився суд першої інстанції, про те, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми спеціального Закону № 889-VIII, а не КЗпП України, і що ст. 49-2 КЗпП України в цьому випадку не застосовується, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки, як зазначалося раніше, загальні норми трудового законодавства можуть та мають бути застосовані до правовідносин, які не врегульовані спеціальними нормами. У цьому випадку, спеціальний Закон № 889-VIII не містить гарантій права на працю у разі ліквідації установи (органу) і скорочення відповідних посад державної служби, не передбачає механізму реалізації приписів ст. 119 КЗпП України та п. 13 ст. 12 Закону № 3551-XII, і незастосування таких норм у контексті виниклих спірних правовідносин фактично призводить до порушення конституційного права на працю, регламентованого ст. 43 Конституції України. Відтак, оскільки при ознайомленні 23.10.2019 позивача з попередженням про подальше звільнення, йому не було запропоновано жодної посади у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), яке відповідно є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, а позивач письмово не відмовлявся від будь-яких запропонованих посад, то колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуваний наказ в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Л.М. № 4375/к від 26.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині задоволенню. Згідно ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. З огляду на те, що позивача було протиправно звільнено з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді підлягають задоволенню, як похідні, адже в рамках спірних правовідносин відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права на працю. В той же час, колегія суддів вважає за необхідне зауважити наступне. Як зазначалось вище, позивача було звільнено з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області Водночас, відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підтверджується, що 12.03.2021 Головне територіальне управління юстиції у Київській області припинено, у зв`язку з чим колегія суддів вважає, що належним способом відновлення порушених прав ОСОБА_1 є поновлення його з 27.12.2019 на посаді, рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ). Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 середнього заробіту за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне. Частиною 2 статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 (справа №21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100). Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. В пункті 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Як вбачається з довідки голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.02.2020 № 75-10-25 заробітна плата позивача за два останні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата складала: жовтень 2019 року - 77 717, 56 грн., листопад 2019 року - 60 787, 82 грн. Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 08.08.2018 № 78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік» кількість робочих днів у жовтні 2019 року складає 22 дні, а у листопаді 2019 року складає 21 днів. Відтак, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить - 3 221, 06 грн. (138 505, 38 грн./43 дні). При цьому, згідно листа Міністерства соціальної політики України від 08.08.2018 № 78/0/206-18 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік», листа Міністерства соціальної політики України від 29.07.2019 № 1133/0/206-19 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» та листа Міністерства соціальної політики України від 12.08.2020 № 3501-06/219 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік» кількість робочих днів у період з 27.12.2019 по 22.09.2021 складає 434 дня (грудень 2019 року - 3 днів, січень 2020 року - 21 день, лютий 2020 року - 20 днів, березень 2020 року - 21 день, квітень 2020 року - 21 день, травень 2020 року - 19 днів, червень 2020 року - 20 днів, липень 2020 року - 23 дня, серпень 2020 року - 20 днів, вересень 2020 року - 22 дня, жовтень 2020 року - 21 день, листопад 2020 року - 21 день, грудень 2020 року - 22 дня, січень 2021 року - 19 днів, лютий 2021 року - 20 днів, березень 2021 року - 22 дня, квітень 2021 року - 22 дня, травень 2021 року - 18 днів, червень 2021 року - 20 днів, липень 2021 року - 22 дня, серпень 2021 року - 21 день, вересень 2021 року - 16 днів). Таким чином, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27.12.2019 по 22.09.2021, що підлягає стягненню, складає 1 397 940, 04 грн. (434 днів (кількість робочих днів вимушеного прогулу) * 3 221, 06 грн. (середньоденна заробітна плата)). В той же час, як вже було зазначено вище, оскільки 12.03.2021 Головне територіальне управління юстиції у Київській області припинено, то колегія суддів вважає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно стягнути на користь позивача з його правонаступника - Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). За таких обставин, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню. Щодо позовних вимог про стягнення з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 1 500 000, 00 грн., колегія суддів зазначає наступне. Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до частини статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява N 40450/04, пункт 64, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно. Відповідно до частини 1 статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини 2 названої статті); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (пункт 4 частини 2 названої статті). Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (пункт 56). Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005). Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди. Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір. При цьому, слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам і завжди викликає у людини негативні емоції. Однак, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 Цивільного кодексу України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України). З огляду на характер правовідносин між людиною і державою, з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень - відповідача покладається тягар спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем. У справі, що розглядається, Головне територіальне управління юстиції у Київській області, правнонаступником якого є Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), не довело, що його дії/бездіяльність не викликали у позивача психологічних страждань, розчарувань та незручностей. В той же час, негативні емоції позивача внаслідок протиправного його звільнення з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області перебувають у причинно-наслідковому зв`язку із діями Головного територіального управління юстиції у Київській області, правнонаступником якого є Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), а відтак завдали йому моральної шкоди. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 750/6330/17, від 18.12.2019 у справі № 826/18484/16, від 24.03.2020 у справі № 818/607/17. Що стосується її розміру, то відповідно до частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди, насамперед першої та апеляційної інстанції, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди. Наведені позивачем обставини, за оцінкою колегії суддів, спричинили йому душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли йому моральну шкоду. При цьому, враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, об`єктивно оцінюючи ситуацію, виходячи із принципів справедливості та справедливої сатисфакції, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) слід стягнути на користь позивача моральну шкоду у розмірі 37 836, 00 грн. (розмір прожиткового мінімуму станом на грудень 2019 року, що становить 2 102, 00 грн., х на 18 повних місяців вимушеного прогулу), оскільки дії Головного територіального управління юстиції у Київській області, правнонаступником якого є Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), призвели до душевних страждань позивача, у зв`язку із чим дані позовні вимоги підлягають частковому задоволенню. Також, колегія суддів зветрає увагу, що пунктами 2 та 3 частини 1 статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби. Відтак, рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню. Надаючи оцінку всім доводам учасників справи, судова колегія також враховує рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, в якому суд зазначив, що «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції прийняте рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт надав до суду докази, що спростовують правомірність рішення суду першої інстанції. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції вирішив його скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, оскільки судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.05.2021 - скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, виконуючого обов`язки державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Людмили Миколаївни, державного секретаря Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції у Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково. Визнати протиправним та скасувати наказ в.о. державного секретаря Міністерства юстиції України, директора департаменту публічного права Міністерства юстиції України Кравченко Людмили Миколаївни № 4375/к від 26.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області. Поновити ОСОБА_1 з 27.12.2019 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ). Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ: 43315602, адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27.12.2019 по 22.09.2021 в розмірі 1 397 940, 04 грн. Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ: 43315602, адреса: 01001, місто Київ, провулок Музейний, 2-Д) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) завдану моральну шкоду в розмірі 37 836, 00 грн. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області у новоствореному правонаступнику Головного територіального управління юстиції у Київській області - Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) та стягнення з Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць - підлягає негайному виконанню. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Ганечко О.М. Кузьменко В.В. Повний текст постанови виготовлений 24.09.2021.