Постанова 4857 № 500/2159/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2021 рокуЛьвівСправа № 500/2159/20 пров. № А/857/4333/21 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів: головуючого судді: Запотічного І.І., суддів: Бруновської Н.В., Довгої О.І., при секретарі судового засідання: Гнатик А.З., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 та Тернопільської обласної прокуратури на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року ( суддя Баб`юк П.М., ухвалене в м. Тернополі о 13:01, повний текст складено 18.01.2021) у справі № 500/2159/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тернопільської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,- ВСТАНОВИВ: 14.08.2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд адміністративним позовом до Прокуратури Тернопільської області та з наведених у ньому підстав просив визнати протиправною бездіяльність посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого та безпідставного невиконання рішень судів про виплату ОСОБА_1 коштів та несплати йому компенсації втрати частини доходів; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019 в сумі 34106,05 грн; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень про сплату грошових зобов`язань у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019 в сумі 138738,15 грн. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури (попередня назва - Прокуратура Тернопільської області) щодо тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральну шкоду за час тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) у сумі 10 000 (десять тисяч) грн. Відмовлено у задоволенні позовних вимог: 1) про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19, в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, яке набрало законної сили 15.05.2020 та виконано 24.06.2020; 2) про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15, №500/424/19 в сумі 34106,05 грн.; 3) про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральну шкоду за час тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19. Крім цього, зобов`язано Тернопільську обласну прокуратуру надати Тернопільському окружному адміністративному суду звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня набрання ним законної сили. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, його оскаржив позивач ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу до Восьмого апеляційного адміністративного суду та з врахуванням доповнення до апеляційної скарги, в якій покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, на неповне зясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати оскаржуване рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 року у справі № 500/2159/20 в частині відмови у стягненні з Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 компенсаційні втрати частини грошових доходів та завданої моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень у справах № 819/3567/15 від 12.07.2016 та № 500/424/19 від 22.04.2019 та постановити нове рішення, яким задоволити позовні вимоги позивача повністю. Визнати протиправною бездіяльність посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури щодо тривалого та безпідставного не виконання рішень судів про виплату ОСОБА_1 коштів щодо несплати йому компенсації втрати частини доходів. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах № 819/3567/15 від 12.07.2016 року та № 500/424/19 від 22.04.2019 в сумі 34106, 05 гривень. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень про сплату грошових зобовязань у справах № 819/3567/15 від 12.07.2016 та № 500/424/19 від 22.04.2019 в розмірі 138738, 15 гривень. Зобовязати Тернопільську обласну прокуратуру надати суду звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня набрання ним законної сили. В обгрунтування апеляційної скарги зокрема, зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що рішення Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року залишалось не виконаним Тернопільською обласною прокуратурою 3 роки 10 місяців, тобто, тривалий час. Зазначає, що відповідно до правової позиції Європейського суду, у тому числі у справі «Кечко проти України» (рішення від 08.11.2005), якщо чинне правове регулювання передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобовязань або на інші надумані причини. Позивач не може погодитися щодо розміру стягнутих судом з відповідача грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди, оскільки суд по спірних правовідносинах не застосував положення ст.9 Конституції України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Апелянт вважає, що суд першої інстанції встановивши факт наявності та розмір завданої позивачу матеріальної шкоди внаслідок надмірно тривалого виконання судового рішення, протиправно відмовив у стягненні з державного органу моральної шкоди врозмірі, що відповідає порушеним правам особи. Апелянт зазначає, що тривале зволікання субєктом владних повноважень у виконанні судових рішень також потребувало від позивача додаткових зусиль для організації свого життя, змушувало вживати додаткових дій для відновлення порушених трудових прав, звертатись до суду для отримання виплат за вимушений прогул, приймати участь у численних судових тяжбах, подавати заяви та скарги, продати автомобіль що викликало душевні страждання та призвело до погіршення стану його здоровя. Позивач вважає, що негативні емоції внаслідок тривалого та систематичного невиконання відповідачем судових рішень, в яких він домігся визнання своїх прав на працю та на майно, завдали йому душевні страждання. Приниження честі та гідності, а також шкоду здоровю та ділової репутації, втручання в право власності на майно та в сімейне життя, тому перебувають у причинно-наслідковому звязку і з бездіяльністю відповідача, а відтак завдали йому моральної шкоди. Апелянт вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що в межах розгляду даної справи, права позивача порушені бездіяльністю відповідача підлягають відновленню шляхом відшкодування моральної шкоди в розмірі 10 тис. гривень, що згідно курсу НБУ станом на день звернення з позовом становить 307, 12 євро, що не відповідає встановленому Європейським судом з прав людини розрахунку. Також апелянт зазначає, що суд безпідставно відмовився застосувати до спірних правовідносин національне законодавство, що регулює правовідносини з питань виплати компенсації втрат частини доходу. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, оскаржив його також відповідач Тернопільська обласна прокуратура подавши апеляційну скаргу до Восьмого апеляційного адміністративного суду, в якій зазначає, що рішення суду в частині задоволення позовних вимог є необгрунтованим та підлягає скасуванню у звязку з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи. Апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. В обгрунтування апеляційної скарги зазначає, зокрема, що виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 повинно здійснюватися в залежності від задоволених вимог різними субєктами. Виконання судового рішення у частині стягнення коштів покладається на органи казначейства, які проводять обслуговування прокуратури Тернопільської області. Апелянт зазначає, що відповідно до вимог законодавства виконання рішення судів про стягнення коштів з прокуратури області мало виконуватися органами казначейства, а після законодавчих змін відповідачем проведено розрахунок з ОСОБА_1 у межах місячного строку, тому позовна вимога про визнання бездіяльності відповідача щодо тривалого невиконання судового рішення в частині стягнення коштів за час вимушеного прогулу до задоволення не підлягала. Ухвалюючи рішення судом першої інстанції не взято до уваги, що судове рішення у справі № 819/3567/15 могло бути виконано у значно коротший термін, однак саме дії позивача, якому розяснювалося та був відомий порядок стягнення коштів за рахунок бюджетних асигнувань, не звернувся до уповноваженого органу за стягненням належних сум. Крім цього апелянт зазначає, що позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою. Також апелянт зазначає, що виконання рішень судів до функцій органів прокуратури як субєкта владних повноважень не входить. В судовому засіданні представник апелянта Тернопільської обласної прокуратури надав пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі прокуратури, заперечив проти апеляційної скарги позивача, просив скасувати оскаржуване рішення в частині задоволених вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі. В судовому засіданні представники апелянта ОСОБА_1 надали пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі позивача, заперечили проти апеляційної скарги Тернопільської обласної прокуратури та просили скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та постановити нове рішення, яким задовольнити вимоги позивача повністю. Протокольною ухвалою суду від 08.07.2021 року продовжено строк розгляду справи на 15 днів. Заслухавши суддю-доповідача та представників сторін, обговоривши доводи апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16 вирішено: 1) визнати протиправними дії прокуратури Тернопільської області щодо організації та безпідставного звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації та з органів прокуратури; 2) скасувати наказ прокурора Тернопільської області від 3 грудня 2015 року №1119-к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Тернопільської області та з органів прокуратури; 3) поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Тернопільської області з 04 грудня 2015 року; 4) стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 83297,79 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу. Вказана постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16 набрала законної сили 12.07.2016 та на її виконання цього ж числа видано виконавчий лист №16/16 . В подальшому наказами виконувача обов`язків прокурора Тернопільської області №23к та №24к від 13.01.2017 ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури області, з якої його було звільнено, та закріплено за управлінням нагляду в кримінальному провадженні прокуратури області. 13.07.2016 ОСОБА_1 звернувся до відповідача з листом, подавши виконавчий лист №16/16 від 12.07.2016 для добровільного виконання, що підтверджується заявою вх. №1889 від 13.07.2016 . Проте, 30 жовтня 2016 року прокуратура повернула йому виконавчий лист без виконання, який позивач отримав 31.10.2016, що підтверджується його розпискою . В подальшому, вказаний виконавчий лист звернуто позивачем на виконання в органи державної виконавчої служби (виконавче провадження №52876084). Постановою державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 20.02.2020 виконавче провадження №52876084 на виконання зазначеного виконавчого листа №16/16 від 12.07.2016 закінчено на підставі вимог пункту 11 частини першої статті 39, статті 40 Закону України "Про виконавче провадження" (у зв`язку з відмовою боржника - прокуратури в Тернопільській області виконати судове рішення в порядку та в спосіб, визначений судом). Позивач повторно, 13 травня 2020, звернувся до прокурора Тернопільської області з листом, додавши оригінал виконавчого листа №16/16 12.07.2016 в справі №876/1837/16, виданого Львівським апеляційним адміністративним судом (аркуш справи 88, том І). На виконання вказаного виконавчого документу прокуратурою області 14.05.2020 проведено перерахування на користь позивача середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 83297,79 грн, з урахуванням обов`язкових платежів до бюджету згідно з платіжними дорученнями від 14.05.2020 №670 (оплата за час вимушеного прогулу 67054,72 грн), від 14.05.2020 №667 (податок з доходів фізичних осіб 18% - 14993,60 грн), від 14.05.2020 №668 (військовий збір 1,5% - 1249,47 грн) (аркуші справи 90-92, том І). Також рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі № 500/424/19 визнано протиправною бездіяльність посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо невиконання станом на 29 жовтня 2018 року постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) з врахуванням ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року у справі №876/1837/16 в частині негайного виконання судового рішення про поновлення ОСОБА_1 на публічній службі, та в частині виплати йому заробітної плати за час вимушеного прогулу; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13 січня 2017 року по 29 жовтня 2018 року в сумі 584925,24 гривень з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету; постанова в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13 січня 2017 року по 29 жовтня 2018 року у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 34973,64 гривні з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету підлягає до негайного виконання. Відтак сума стягнення за один місяць в розмірі 34973,64 грн з утриманням необхідних податків і зборів до бюджету безспірно списана Головним управлінням Державної казначейської служби України в Тернопільській області 08.05.2019 (лист №7-08/1155 від 10.05.2019 про безспірне списання коштів, аркуш справи 98, том І). Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі № 500/424/19 , яке залишено без змін постановою Верховного суду від 15 травня 2020 року, набрало законної сили 15.05.2020. В подальшому, на виконання зазначеного судового рішення Тернопільським окружним адміністративним судом видано 26.05.2020 виконавчий лист, який позивачем направлено для виконання на адресу прокурора Тернопільської області 05.06.2020. Відповідачем 09.06.2020, з метою виконання вказаного рішення суду, до Офісу Генерального прокурора надіслано листа про збільшення кошторисних видатків на 2020 рік по КЕКВ 2111 заробітна плата для здійснення виплати на користь позивача втраченого середнього заробітку з час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018. 22.06.2020, за наслідками розгляду вказаного листа до кошторису прокуратури Тернопільської області внесено відповідні зміни, та цього ж дня виконавчий лист №500/424/19 від 26.05.2020 в частині виплати на користь ОСОБА_1 втраченого середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 на суму 584925,24 гривень виконано, що підтверджується платіжними дорученнями від 22.06.2020 №887, №884 та №885, за винятком суми стягнення за 1 місяць в розмірі 34973,64 гривні. Позивач, вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиконання судових рішень протиправною, що покладає на нього, як суб`єкта владних повноважень, обов`язок відшкодувати спричинену шкоду сплатити стягувачу компенсацію втрат грошових доходів, а також відшкодувати завдану моральну шкоду за час затримки виконання судових рішень, звернувся в суд з даним позовом Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Як вірно зазначено судом першої інстанції, предметом спору у даній справі є, зокрема, визнання протиправною бездіяльності посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі №500/424/19 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16 в частині стягнення втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судових рішень. Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Відповідно, рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Обов`язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню режиму законності і зміцненню правопорядку в державі. Як вірно зазначено судом першої інстанції, ч. ч. 2, 3 ст. 14, ч. 1 ст. 255 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин - набрання законної сили 12.07.2016 постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі №876/1837/16 ) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України. Частиною другою статті 257 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року) встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Аналогічні положення містить Кодекс адміністративного судочинства України в редакції, яка набрала законної сили з 15.12.2017. Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів". Судом першої інстанції вірно зазначено, що правова природа діяльності органів виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду. Разом із тим, добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок з часу набрання рішення законної сили. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження). В таких випадках держава в особі органу виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень. Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "Кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру" . Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права". Як вірно встановлено судом першої інстанції, 26 червня 2017 року Велика Палата Європейського суду з прав людини прийняла рішення у справі Бурмин та інші проти України, в якому встановила, що заяви у зазначеній справі, а також заяви, вказані у додатках до рішення, в тому числі, заява ОСОБА_1 , є частиною процедури виконання пілотного рішення по справі Іванов (Юрій Миколайович Іванов проти України, №40450/04, 15 жовтня 2009 року. Зазначене повідомлення становить проголошення рішення по заяві ОСОБА_1 , що підтверджується листом від 12.10.2017, який знаходиться в матеріалах справи (аркуш справи - 174, том І). Також у справі Іванов проти України Європейський суд постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції і статті 1 Першого протоколу у зв`язку з тривалим невиконанням рішення національного суду органом держави. Зокрема, в пункті 46 цього рішення суд констатував, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (див. рішення у справі "Метаксас проти Греції" (Metaxas v. Greece), N 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі "Лізанец проти України" ( 974 216 ) (Lizanets v. Ukraine), N6725/03, п. 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином проінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див. згадане вище рішення у справі Бурдова (N 2), п. 68). Також, у вказаній справі Суд вважає, що заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження (п.48 рішення). У пункті 54 цього рішення суд зазначив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" ( 980 226 ) (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України) (§okur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року). Колегія суддів апеляційного суду погоджується з судом першої інстанції, що аналіз норм Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішень Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що орган держави - прокуратура Тернопільської області, зобов`язаний виконати рішення національного суду постановлене в користь ОСОБА_1 та виплатити йому кошти. Ініціювати примусове виконання державним органом судове рішення є правом людини, а не її обов`язком. Відсутність коштів не є виправданням для державного органу у невиконанні судового рішення, постановленого в користь людини. Крім цього, згідно позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, висловленої в постанові від 03 червня 2020 року у справі №464/5990/16-а, протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень треба розуміти, як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу/його посадової особи, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з`ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи. Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності. Як вірно зазначено судом першої інстанції, Верховний Суд в даній постанові наголосив, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи. Судом першої інстанції вірно встановлено, що постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 року в справі № 876/1837/16, якою вирішено, зокрема, стягнути за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 83297,79 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, набрала законної сили 12.07.2016. Також, цього ж дня, 12.07.2016 суд видав ОСОБА_1 виконавчий лист 16/16 на виконання зазначеного судового рішення, який ним 13.07.2016 подано в прокуратуру для добровільного виконання, однак, 30 жовтня 2016 року відповідачем повернуто позивачу виконавчий лист без виконання, який ним отримано 31.10.2016, що підтверджується його розпискою. В подальшому, постановою державного виконавця від 20.02.2020 виконавче провадження №52876084 на виконання зазначеного виконавчого листа №16/16 від 12.07.2016 закінчено у зв`язку з відмовою боржника - прокуратури в Тернопільській області виконати судове рішення в порядку та в спосіб, визначений судом. Головне управління Державної казначейської служби України у Тернопільській області листом від 06.05.2020 №4-06-10/2201, який адресований прокуратурі Тернопільської області, повідомило, що на виконанні в органах Казначейства перебував виконавчий лист №16/16 від 12.07.2016. Також у цьому листі зазначено, що відбулися законодавчі зміни, у зв`язку з набранням чинності Законом України Про внесення змін до Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік від 13.04.2020 №553-ІХ, тому прокуратурі Тернопільської області слід вжити заходів спрямованих на добровільне виконання виконавчого документу (а.с.87, том1). Як вірно зазначено судом першої інстанції, лише після повторного звернення ОСОБА_1 до відповідача 13 травня 2020 року, відповідачем добровільно 14.05.2020 перераховано на користь позивача середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 83297,79 грн. З врахуванням наведеного, колегіясуддів погоджується з судом першої інстанції, що відповідачем тривалий період часу не виконувалась постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 в справі №876/1837/16 в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 83297,79 грн середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу. Так, судове рішення, яке набрало законної сили 12.07.2016 відповідачем в частині виплати коштів фактично добровільно виконано лише 13.05.2020, тобто через три роки 10 місяців. Таким чином позивач, отримавши судове рішення про стягнення на його користь коштів та пред`явивши це рішення до виконання, мав "законні сподівання" на його безперешкодне та швидке виконання. Доводи апелянта (Тернопільської обласної прокуратури) про те, що відповідач в межах своїх повноважень вчинив усі залежні від нього дії, спрямовані на те, щоб сплатити кошти за судовим рішенням, є необгрунтовані, так і не підтверджені належними доказами. Колегія суддів вважає, що посилання апелянта (Тернопільської обласної прокуратури) на пункти 3 та 6 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 №845, за якими рішення про стягнення до державного бюджету виконується на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства на підставі виконавчого документу та інших необхідних документів, не можуть слугувати достатньою правовою підставою для порушення законодавчо встановленого строку виконання судового рішення. Разом з тим, як вірно зазначено судом першої інстанції, відповідач добровільно сплатив кошти, а отже, виконав судове рішення в частині сплати грошових зобов`язань Посилання апелянта (Тернопільської обласної прокуратури) на недотримання позивачем встановленого органом виконавчої влади порядку подання на виконання боржнику виконавчого листа є безпідставним, оскільки, ініціювати примусове виконання державним органом судового рішення є правом людини, а не її обов`язком. Суд першої інстанції вірно зазначив, що орган державної влади повинен здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому ст.8 Конституції України принципу верховенства права. З врахуванням наведеного вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, про те, що позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб Тернопільської обласної прокуратури щодо тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 в частині виплати ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу підлягає задоволенню. Як вірно встановлено судом першої інстанції, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року в справі № 500/424/19 набрало законної сили 15.05.2020. В подальшому, на виконання зазначеного судового рішення Тернопільським окружним адміністративним судом 26.05.2020 видано виконавчий лист, який позивачем направлено для виконання на адресу прокурора Тернопільської області 05.06.2020. Судом встановлено, що в частині виплати на користь ОСОБА_1 втраченого середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення за період з 13.01.2017 по 29.10.2018 на суму 584925,24 гривень фактично виконано Тернопільською обласною прокуратурою, що підтверджується платіжними дорученнями від 22.06.2020 №887, №884 та №885. Тобто, в даному випадку, відповідачем дотримано процедури виконання судового рішення та після отримання виконавчого листа - 05.06.2020 його фактично добровільно виконано боржником - 22.06.2020, тобто в межах одного місяця з моменту отримання виконавчого документу. З врахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутнсть підстав для визнання протиправної бездіяльності відповідача щодо тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року справі №500/424/19 в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 втраченого ним середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, а тому в цій частині вимог вірно відмовив в задоволені позову. Щодо вимоги про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань прокуратури Тернопільської області на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди за час затримки виконання судового рішення про сплату грошових зобов`язань у справі №819/3567/15 від 12.07.2016 колегія суддів зазначає наступне. Згідно статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Статтею 56 Конституції України регламентовано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до чіткої й усталеної практики ЄСПЛ право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі Горнсбі проти Греції, п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі Immobiliare Saffi проти Італії", заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). У справі Горнсбі проти Греції Суд зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Здійснення права на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру було б ілюзорним, якби внутрішня правова система допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося б на шкоду однієї зі сторін. Крім того, невиконання рішення є втручанням у право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. З іншого боку, виносячи рішення з констатацією порушення у зв`язку з невиконанням рішень національних судів, винесених на користь заявників, Суд зобов`язує державу виплатити заявникам суми, присуджені їм за цими рішеннями, а також відшкодувати нематеріальну шкоду. Остання полягає у грошовій компенсації за тривалість виконання, що призводить до додаткових збитків Державного бюджету. Адекватне відшкодування моральної шкоди, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно. Також у справі Юрій Миколайович Іванов проти України (п. 64, заява N 40450/04, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Європейський суд в п. 100 пілотного рішення у справі Іванов проти України зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу. Також, у справі Харук та інші проти України (рішення від 26.07.2012 року [комітет], заява № 703/05 та 115 інших заяв, п. 24- 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується у випадку встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000 євро кожному заявнику в заявах, що стосуються невиконання рішень тривалістю більше трьох років, та 1500 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат. ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі Скордіно проти Італії № 36813/97, пп. 203 - 204, та рішення у справі Вассерман проти Росії, № 21071/05, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення у справі Бурдов проти Росії від 7 травня 2002 року, п. 100). Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Згідно ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Таким чином, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Відповідно до частини 1 статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Статтею 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ст. 237-1 КЗпП України). Як вбачається з матеріалів справи, характер спірних правовідносин свідчить, що права ОСОБА_1 порушені протиправною бездіяльністю саме органом прокуратури як суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, яка полягала в тривалому невиконанні судового рішення у справі № 819/3567/15 від 12.07.2016. Відтак суд першої інстанції вірно встановив, що стягнення коштів в рахунок відшкодування моральної шкоди за заподіяну шкоду позивачу підлягає частковому стягненню з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань. Як вірно вказано судом першої інстанції, позивач зазначає що розмір спричиненої йому моральної шкоди за час затримки виконання судових рішень про сплату грошових зобов`язань оцінюється в 138738,15 грн. Обґрунтовує позивач тим, що моральна шкода завдана йому внаслідок протиправної бездіяльності відповідача, що виникла внаслідок невиконання двох судових рішень - у справах №819/3567/15 від 12.07.2016 та №500/424/19 від 22.04.2019. Разом з тим, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, про те що при визначенні суми відшкодування моральної шкоди слід враховувати те що вимога ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності посадових осіб прокуратури Тернопільської області щодо тривалого та безпідставного невиконання рішень судів задоволена частково. Відтак визначаючись щодо розміру відшкодування моральної шкоди позивачу, суд першої інстанції вірно виходив із задоволення позовних вимог в межах даної адміністративної справи. Як вбачається із змісту позовної заяви, позивач для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди використав методику, яку запропонував професор ОСОБА_2 та зазначив, що можливість застосування цієї методики в Україні підтверджена Харківським та Одеським інститутами судової експертизи, ця методика використовується як акредитованими експертами в державних НДІ, так і в недержавних закладах. Проте, судом першої інстанції вірно зазначено, що 29.01.2016 рішенням Координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції України методика ОСОБА_2 виключена з Реєстру методик та внесена до Переліку рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, а тому вказана методика має рекомендаційний, а не обов`язковий характер. Позивач зазначає, що несвоєчасна виплата прокуратурою присуджених судом коштів негативно вплинула на стан його здоров`я, в підтвердження цього додав Епікриз №151/55 від 31.01.2017 із медичної картки стаціонарного хворого, виписку № 386 від 21.05.2018 із медичної карти хворого денного стаціонару, виписку №09633 від 22.10.2018з медичної картки стаціонарного хворого, виписку із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого№ 1364 від 30.04.2019 та інші медичні документи. Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що із вказаних, вищеперерахованих, документів не вбачається, що саме стало причиною звернення позивача за медичною допомогою. Відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачем не доведено існування причинно-наслідкового зв`язку між захворюваннями, які в нього є і з приводу яких він звертався до лікувальних закладів, та протиправними, на його думку, діями прокуратури області з приводу виплати присуджених судом коштів. Верховниий Суд в постанові по справі №750/6330/17 від 27.11.2019 зазначив, що неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права. Відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано. Психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди. Суд першої інстанції вірно зазначив, що підставами завдання моральної шкоди позивачу, є тривале невиконання судового рішення, яке спричинило позивачеві душевні страждання, переживання, стрес та відчуття невизначеності, тобто заподіяли йому моральну шкоду. Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що виходячи з меж розумності, виваженості та справедливості, а також враховуючи характер правопорушення, глибину й тривалість завданих позивачеві душевних страждань, достатньою сатисфакцією є стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача 10000 грн., які підставно стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 як моральну шкоду за час тривалого невиконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 у справі №876/1837/16 (у першій інстанції №819/3567/15) у сумі 10 000 (десять тисяч) грн. Відтак у стягненні за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 моральної шкоди за час тривалого невиконання рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 22.04.2019 у справі №500/424/19 вірно відмовлено. Щодо правовідносини, які виникли між сторонами в частині спору щодо стягнення компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень то такі регулюються: Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року N2050-III (далі - Закон N2050-III); Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII; постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року N159 "Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати" ; постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення"; постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати". Згідно статті 1 Закону N2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідно до частини 1 статті 2 Закону N2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Частиною 2 статті 2 Закону N2050-III визначено, що під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. З врахуванням наведеного колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що право на компенсацію втрати частини доходу за порушення строків його виплати виникає лише у разі, якщо такий дохід має постійний, а не разовий характер. Однак компенсація втрати частини доходу за своєю правовою природою є разовим платежем, який спрямований на захист майнового інтересу отримувача доходу у разі порушення строків його виплати та не передбачає собою періодичний характер її виплати. Згідно частини 1 статті 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України і таким нормативно-правовим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати", відповідно до підпункту "з" пункту 1 якої, порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду. Згідно ч.1 статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII визначені об`єкти індексації грошових доходів населення, та згідно якої індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру. Як вірно зазначено судом першої інстанції, згідно з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 "Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення" індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру. Разом з тим, пунктом 3 Порядку №1078 визначено, що до об`єктів індексації, визначених у пункті 2, не відносяться, зокрема виплати, які обчислюються із середньої заробітної плати. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що така виплата, як середній заробіток за час вимушеного прогулу не є оплатою праці за виконану роботу, а є разовою та розрахована із середньої заробітної плати, а тому, ця виплата не підлягає індексації та, відповідно, компенсації, а відтак суд першої інстанції вірно відмовив в частині вимог про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської обласної прокуратури в користь ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за час затримки виконання судових рішень у справах №819/3567/15, №500/424/19 в сумі 34106,05 грн. Таким чином судом першої інстанції підставно частково задоволено позовні вимоги. Крім цього, відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Колегія суддів враховуючи наведені вище норми КАС України та враховуючи також факт тривалого невиконання відповідачем судового рішення, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив судовий контроль шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення протягом одного місяця з дня набрання законної сили рішенням суду у справі № 500/2159/20. За правилами ст.139 КАС України підстав для розподілу судових витрат у цій справі немає. Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апелянтів не спростовують висновків суду з наведених вище мотивів, а тому апеляційні скарги ОСОБА_1 та Тернопільської обласної прокуратури слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Тернопільської обласної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 11 січня 2021 у справі №500/2159/20 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття. На постанову протягом тридцяти днів з моменту набрання нею законної сили може бути подана касаційна скарга безпосередньо до суду касаційної інстанції. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя І. І. Запотічний судді Н. В. Бруновська Повне судове рішення складено 02.08.2021 О. І. Довга