Постанова 4854 № 420/4268/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 липня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/4268/20 Головуючий в 1 інстанції: Аракелян М.М. рішення суду першої інстанції прийнято у м. Одеса 28 грудня 2020 року Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача: Яковлєва О.В., суддів Градовського Ю.М., Крусяна А.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А : Позивач звернувся до суду з позовом у якому заявлено вимоги Головному управлінню Державної міграційної служби України в Одеській області, а саме: визнання протиправним та скасування рішення від 07 травня 2020 року № 51032300003140 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні; зобов`язання здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки у зв`язку із досягненням 45-річного віку. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року частково задоволено позовні вимоги, а саме: визнано протиправним та скасовано рішення від 07 травня 2020 року № 51032300003140; зобов`язано повторно розглянути заяву про обмін посвідки на постійне проживання у зв`язку із досягненням нею 45-річного віку, та прийняти рішення, з урахуванням висновків та правової позиції суду. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням відповідачем подано апеляційну скаргу з якої вбачається про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що судом першої інстанції прийнято помилкове рішення про задоволення позовних вимог, так як позивача безпідставно документовано посвідкою на постійне проживання в Україні, а тому позивач не має права на її обмін. В даному випадку, апелянт вважає, що позивач не мав права на отримання дозволу на імміграцію в Україну, а як наслідок на отримання посвідки на постійне проживання. В свою чергу, позивачем подано відзив на отриману апеляційну скаргу у якому зазначено, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог у даній справі, так як міграційним органом не доведено правомірності свого рішення. Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 1 ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про імміграцію», як особа, яка перебуває у шлюбі понад два роки з громадянином України. В даному випадку, згідно свідоцтва про шлюб від 07 червня 2002 року ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з громадянином України ОСОБА_2 . При цьому, 29 жовтня 2002 року позивача документовано посвідкою на постійне проживання, терміном дії до 29 жовтня 2004 року № 3136/02 (а.с.76). Крім того, 29 жовтня 2004 року позивача документовано посвідкою серії НОМЕР_1 після отримання дозволу на імміграцію. Між тим, позивачем ІНФОРМАЦІЯ_1 народжено доньку ОСОБА_3 , яка є громадянкою України. В свою чергу, у зв`язку з досягненням 45-річного віку, з метою обміну посвідки, позивач 28 лютого 2020 року звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою-анкетою № 281070000 про обмін посвідки. При цьому, 13 травня 2020 року листом начальник ГУ ДМС України в Одеській області № 5100.5.3-5147/51.1-20 повідомлено представника позивача, що рішенням від 07 травня 2020 року № 51032300003140 відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання. Не погоджуючись з прийнятим рішенням міграційного органу позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом. За наслідком встановлених обставин судом першої інстанції зроблено висновок, з яким погоджується судова колегія, про задоволення позовних вимог, так як суб`єктом владних повноважень порушено вимоги міграційного законодавства при прийнятті оскаржуваного рішення, з огляду на наступне. Так, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України. При цьому, згідно п. 18 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні. Згідно ч. 18 ст. 5 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», технічний опис, зразки бланків посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, порядок їх оформлення, виготовлення та видачі встановлюються Кабінетом Міністрів України. В свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 321 затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання. Згідно пп. 3 п. 62 Порядку, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію. Колегією суддів встановлено, що позивач є громадянкою Російської Федерації, яка документована посвідкою на постійне проживання Україні від 29 жовтня 2004 року. При цьому, після досягнення 45-річного віку позивач звернувся до міграційного органу із заявою про обмін посвідки. В свою чергу, оскаржуваним рішенням міграційного органу від 07 травня 2020 року відмовлено позивачу в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання в Україні. В даному випадку, надаючи правову оцінку оскаржуваному рішенню, колегія зазначає, що загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як акта правозастосування, є його обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб`єктом владних повноважень конкретних підстав (фактичних і юридичних) його прийняття, а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття. В свою чергу, у якості юридичною підстави прийняття оскаржуваного рішення суб`єктом владних повноважень зазначено пп. 3 п. 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №

321. При цьому, варто зазначити, що в оскаржуваному рішенні не наведено фактичних підстав, а також обґрунтування його прийняття суб`єктом владних повноважень. Між тим, за загальними вимогами КАС України, суд перевіряє, чи прийняте оскаржуване рішення обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), а також пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає очевидно необґрунтованим, а як наслідок протиправним оскаржуване рішення міграційного органу, так як з нього неможливо встановити підстав його прийняття. В свою чергу, надаючи правову оцінку доводам суб`єкта владних повноважень, якими він обґрунтовує правомірність свого рішення, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. В даному випадку, апелянт вважає, що позивач не мав права на отримання дозволу на імміграцію в Україну, а як наслідок на отримання посвідки на постійне проживання. Між тим, як зазначено вище, позивач знаходився з 07 червня 2002 року у шлюбі з громадянином України, а тому наданий позивачу дозвіл на імміграцію у жовтні 2004 року не суперечить вимогам п. 1 ч. 3 ст. 4 ЗУ «Про імміграцію», так як станом на момент видачі відповідного дозволу позивач перебував у шлюбі понад два роки з громадянином України. Крім того, колегія суддів вважає, що оскаржувана відмова в оформленні (видачі) позивачу посвідки на постійне проживання в Україні, який майже 20 років легально проживає в Україні, має дитину громадянку України, свідчить про непропорційне втручання в права позивача суб`єктом владних повноважень. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про необхідність задоволення позовних вимог. При цьому, судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року без змін. Судові витрати, а саме сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги покласти на Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя Яковлєв О.В. Судді Градовський Ю.М. Крусян А.В.