Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/5590/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/5590/20 Суддя (судді) першої інстанції: Вєкуа Н.Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 липня 2021 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Оксененка О.М., суддів: Лічевецького І.О., Мельничука В.П., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянки Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року у справі за адміністративним позовом громадянки Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби у Закарпатській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : Громадянка Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №435-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства. Позов обґрунтовано тим, що влада Ісламської Республіки Афганістан не здатна забезпечити захист позивачеві від систематичного порушення прав людини, переслідування та жорстокого ставлення. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що вона через обґрунтовані побоювання стати жертвою військового конфлікту, неконтрольованої діяльності терористичних угруповань, а також через систематичні порушення прав людини в Афганістані покинула свою країну. На думку апелянта, неприпустимою є відмова у задоволенні позовних вимог по справам у даній категорії через недоведеність іноземцем або особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень. Як зазначає апелянт, суд першої інстанції протиправно не використав окрему позицію УВКБ ООН щодо Афганістану, якою громадяни Афганістану визначаються особливо вразливою категорією та підпадають під ознаки біженця з виключеннями. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем вказаного про те, що факти, які були повідомлені позивачем не є підставою для визнання її біженцем у відповідності до умов, встановлених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Відповідач звертає увагу на те, що у даному випадку відсутній факт переслідування позивача, так як наслідок підстави для надання ОСОБА_1 додаткового захисту відповідно до підпункту 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». У відзиві на апеляційну скаргу Головним управлінням Державної міграційної служби у Закарпатській області зазначено про те, що позивачем було порушено вимоги Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки перебуваючи у третій безпечній країні - Таджикістані, остання не звернулась там за захистом, що викликає сумніви у твердженнях позивача, які змусили покунути країну її громадянської належності. Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , громадянка Ісламської Республіки Афганістан, ІНФОРМАЦІЯ_1 , м. Кабул, за національністю - таджичка, сповідує напрям ісламу шиїтського толку, мова - дарі (рідна). Сімейний стан: одружена з ОСОБА_2 , 1963 року народження, який знаходиться в Україні. Діти: дочка - ОСОБА_3 , 1999 року народження; син - ОСОБА_4 , 2003 року народження та дочка: ОСОБА_5 , 2005 року народження, які перебувають разом з матір`ю в Україні. З 1995 року до моменту виїзду працювала на різних посадах в Міністерстві будівництва Афганістану. Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивачка не була, суспільно-політичною діяльністю не займалась. 17 квітня 2019 року позивач виїхала з Афганістану легально до Таджикистану, протягом місяця проживала в Таджикистані, очікуючи візу в Україну. У подальшому, позивач разом із дітьми на територію України в`їхала у встановленому порядку 16.05.2019 через пункт пропуску «Бориспіль-Авіа» на підставі візи НОМЕР_1 дійсної до 27.06.2019. Однак, 14 серпня 2019 року незаконно, поза пунктами пропуску, в складі групи осіб, без документів, що посвідчують особу та дають право на перетин кордону, перетнула державний кордон з України в Угорщину на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби «Лужанка», однак після незаконного перетину кордону була затримана представниками прикордонної поліції Угорщини та того ж дня, в пункті пропуску «Лужанка» Мукачівського прикордонного загону, на підставі статті 3 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб передана на територію України у встановленому угодою порядку під час проведення прикордонно-представницької зустрічі. 22 серпня 2019 року громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС Закарпатської області. У свою чергу, відповідачем 07 серпня 2019 року прийнято рішення №271-19 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту. Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області №99 від 11.09.2019 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» визначено приступити до оформлення документів громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Надалі, Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 11.11.2019 №134 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 . За результатами вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підсумовуючи висновок Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені підпунктом 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового заходу», відсутні, на підставі чого Державною міграційною службою України прийнято рішення №435-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з таким рішенням та вважаючи свої права порушеними, позивач звернулась з цим позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач, під час слідування до однієї з країн Європейського Союзу, протягом місяця проживала (перебувала) на території Республіки Таджикистан, яка є третьою безпечною країною, очікуючи оформлення візових документів для в`їзду в Україну, проте не звернулась там за захистом, тому рішення Державної міграційної служби України №435-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України. Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI). Згідно з положеннями п. 1 статті 1 цього Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.13 частини першої ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Згідно з приписами частини другої статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Статтею 7 Закону №3671-VI визначено вимоги до оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону №3671-VI). Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Даною статтею встановлено, що працівником органу міграційної служби проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником; орган міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону; у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається й такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України; орган міграційної служби направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я; документи, отримані або підготовлені органом міграційної служби під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника; після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особова справа заявника разом з письмовим висновком органу міграційної служби, який розглядав заяву, надсилається до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції для прийняття остаточного рішення за заявою. Відповідно до частини третьої статті 10 вказаного Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. У силу вимог частини п`ятої вказаної статті за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону №3671-VI). Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні. Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року. Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до п.5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Як свідчать матеріали справи, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про очевидну необґрунтованість заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. У той же час, основною причиною звернення за захистом позивач в анкеті зазначила побоювання за своє життя та життя своїх дітей. Так, у заяві-анкеті та під час співбесіди позивач зазначила, що змушена була виїхати з Афганістану через людей, котрі викрадають дітей, тобто терористів. Зауважила, що жила в Афганістані з середнім достатком. ЇЇ молодшого неповнолітнього сина ОСОБА_6 викрали терористи, коли він повертався зі школи на передодні нового 2019 року і вимагали викуп. Вона не змогла нормально піти на роботу, тому що чоловік постійно отримував погрози, діти не ходили в школу, а тому вони разом із чоловіком та дітьми вирішили залишити Афганістан і приїхати Україну. Крім того, під час співбесіди 03.09.2019 позивач зазначила, що звернення до поліції, яке послідувало після зникнення сина, не призвело до його звільнення. Тільки після переговорів чоловіка з викрадачами та виплати викупу у розмірі 80 тисяч доларів США, їй повернули сина. Однак, після цього правоохоронними органами таки вдалося затримати трьох осіб, причетних до викрадення. Після затримання осіб на телефон чоловіка почали поступати погрози. Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що у заявниці шестеро дітей, троє з яких знаходяться в Україні, одна дочка живе у Фінляндії, інша, яка одружена залишилась в Кабулі, а син перебуває в Німеччині, як біженець. При цьому, заявницею зазначено, що через Україну вона бажала потрапити саме в Німеччину. У той же час, посилання позивача на побоювання за своїх дітей носять суб`єктивний характер та не мають документального підтвердження. Так, з матеріалів особової справи вбачається, що позивачем не були надані жодні документи, які свідчать про ймовірне переслідування у випадку повернення в Афганістан, пряму загрозу життю, безпеці або свободі її сім`ї. Зі слів позивача вона ніколи не переслідувалась за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства або наявності певних політичних поглядів. Відсутні елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Крім того, позивачем в позовній заяві не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів. Також під час проведення бесіди позивач не змогла чітко обґрунтувати, яка небезпека може очікувати її та дітей у випадку повернення до країни громадянської належності. Крім того, судом першої інстанції вірно відзначено, що заявником під час співбесід підтверджено, що жодних погроз не отримувала і не отримує дочка, яка залишилась жити в Кабулі . Аналізуючи анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколу співбесіди, колегія суддів приходить до висновку, що державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивача, та останній ніколи не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У даному випадку, суд враховує складну ситуацію, яка спостерігається на території Афганістану, що є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним товариством, однак, це не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. У ході вивчення ситуації у відкритих джерелах ДМС досліджено актуальну інформацію по країні походження щодо ситуації в Ісламській Республіці Афганістан. Так, у відповідності до інформації по країні походження у період з 01.01.2018 по 28.02.2019 політична ситуація в Ісламській Республіці Афганістан не викликає серйозних підстав вважати, що будь-яка цивільна особа стикається з реальним ризиком шкоди, який ставить під загрозу її життя, що свідчить про наявність фактів, що перебування у країні походження або повернення для позивача реально загрожує їх життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині. У свою чергу, відповідачем при прийнятті рішення було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними. Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що під час слідування до однієї з країн Європейського Союзу, заявниця протягом місяця проживала (перебувала) на території Республіки Таджикистан, яка є третьою безпечною країною, очікуючи оформлення візових документів для в`їзду в Україну, проте не звернулась там за захистом, що свідчить про правомірність рішення Державної міграційної служби України №435-19 від 13.12.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачу. Як наслідок, позовні вимога про зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, також задоволенню не підлягає як похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої суд відмовив. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд, ПОСТАНОВИВ : Апеляційну скаргу громадянки Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2021 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України. Головуючий суддя О.М. Оксененко Судді І.О. Лічевецький В.П. Мельничук