Постанова 4857 № 161/16428/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2020 рокуЛьвівСправа № 161/16428/19 пров. № А/857/4115/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді Обрізко І.М., суддів Кухтея Р.В., Онишкевича Т.В., за участю секретаря судового засідання Лутчин А.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 31 січня 2020 року, прийняте суддею Димарчук Т.М. у місті Луцьку у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання рішення неправомірним та зобов`язання вчинити дії,- встановив: ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (надалі - УДМС України у Волинській області, відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення від 19.09.2019 року №75 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення відносно громадянки Афганістану ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 31 січня 2020 року відмовлено в задоволенні позову. Відмовляючи в задоволенні позову, суд провів аналіз законодавства, що регулює спірні правовідносини та навів обставини справи. Судом встановлено, що заявниця не надала жодних документів, які б підтвердили небезпеку для неї чи її родини в Афганістані. Натомість без перешкод виготовила документи і покинула країну свого постійного проживання. Під час проведення співбесіди наголошувала, що залишаючи країну походження Афганістан - мала на меті потрапити або до Франції або до Німеччини. Із матеріалів справи вбачається, що у листопаді 2018 року позивач легально прибула у м. Одеса та на території України перебувала майже 1 рік, однак із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не зверталась до тих пір, поки не була затримана співробітниками Державної прикордонної служби України під час спроби перетину державного кордону України без документів, що свідчить про те, що набуття захисту для неї є намаганням уникнути примусового видворення до країни походження Афганістан. Не погодившись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу. Вважає, що судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що біженцем може бути визнаний кожен не громадянин України, який внаслідок обґрунтованих побоювань може стати жертвою переслідувань через політичні переконання. Звертає увагу на те, що хоча обов`язок надавати докази лежить на заявникові, задача встановлення та опрацювання відповідних фактів вирішується спільно з перевіряючою особою. У деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати засоби, які є у її розпорядженні, аби зібрати всі необхідні докази, що підтверджують клопотання. Представник апелянта вважає, що саме така практика повинна застосовуватися до його довірительки Просить скасувати рішення суду та ухвалити постанову, якою задовольнити позов. УДМС України у Волинській області у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що за результатами письмової заяви, на підставі співбесіди, проведеної із позивачем, а також за результатами інформації по країні походження заявниці встановлено, що остання не підпадає під дію Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Звертає увагу на те, що ОСОБА_1 неодноразово наголошувала на тому, що залишаючи країну походження Афганістан - мала на меті потрапити або до Франції або до Німеччини. Проаналізовано інформацію про ситуацію у провінції Кабул та зроблено висновок, що рівень безпеки у місті є відносно добрим. Крім того, наведено законодавство та мотиви, подібні аргументації оскаржуваного судового рішення. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. У судове засідання для розгляду апеляційної скарги учасники справи не прибули, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, а тому відповідно до ч.4 ст.229, ст.313 КАС України апеляційний суд ухвалив розгляд апеляційної скарги здійснити за відсутності учасників справи та без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд в повній мірі дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази. Судом встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Афганістану, за національністю - афганка, сповідує іслам, заміжня, освіта незакінчена вища. Позивач народилась в м. Кабул, Афганістан. Заявниця на батьківщині у жодних військових, релігійних, громадських політичних організаціях не перебувала. Документи, що посвідчують особу у заявниці відсутні. З Афганістану разом з матір`ю, братами, сестрами і дядьком потрапила до України. В Афганістані залишився чоловік зі своїми батьками. У листопаді 2018 року заявниця легально прибула у м. Одеса, використавши для цього повітряний транспорт. Документи, що посвідчують особу у громадянки Афганістану відсутні. Згідно рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08.07.2019 року ОСОБА_1 було затримано співробітниками Державної прикордонної служби України під час спроби перетину державного кордону України без документів. Вказаним рішенням вирішено затримати громадянку Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 місяців до 08.01.2020 року з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України. 30.08.2019 року позивач подала заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 18.09.2019 року було відмовлено заявнику - громадянці Афганістану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». На підставі письмового висновку УДМС України у Волинській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.09.2019 року, наказом УДМС України у Волинській області від 19.09.2019 року №75 громадянці Афганістану ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Повідомленням УДМС України у Волинській області №26 від 20.09.2019 року позивача повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту . Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України від 08 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон № 3671). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Так, Законом України від 21 жовтня 1999 року № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Пунктами 99 - 100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН). Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 5 Закону № 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Судом із матеріалів справи встановлено, що заявниця у листопаді 2018 року легально прибула у м. Одеса, використавши для цього повітряний транспорт. Позивач на території України перебувала майже 1 рік, однак із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не зверталась до тих пір, поки не була затримана співробітниками Державної прикордонної служби України під час спроби перетину державного кордону України без документів. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що така поведінка свідчить, що набуття захисту для неї не було пріоритетним завданням. Крім того, суд наголошує на тому, що під час проведення співбесіди заявниця зазначила, що залишаючи країну походження Афганістан - мала на меті потрапити або до Франції або до Німеччини. Також апеляційний суд зазначає, що позивач є громадянином Афганістану, остання користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт легального перетину кордону під час виїзду з країни громадянської належності. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує її права як громадянина. Згідно зі статтею 6 Закону № 3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків). Заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. З матеріалів особової справи №2019 LT 0017 ОСОБА_1 вбачається, що у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, а також у проведених співбесідах, заявник (позивач) вказала що причиною звернення за захистом є загроза життю позивача та її сім`ї. Також повідомила, що одного разу була викрадена талібами, але після того, як її відпустили, до правоохоронних органів не зверталася, бо не бачила в цьому сенсу. Колегія суддів звертає увагу на те, що справді жодних доказів щодо звернення до правоохоронних органів у зв`язку з погрозами позивачем не надано. Разом з тим, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами причетна не була. Позивачем не надано доказів та фактів здійснення над нею фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671 рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Судом встановлено, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження реальних побоювань ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності, як і докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Такі докази також не було надані до міграційного органу при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Крім того, позивачем також не було надано доказів на підтвердження фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім`ї, не надано доказів перебування членом жодної політичної, релігійної, військової або громадської організації, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. ОСОБА_1 під час співбесіди зазначила про те, що її чоловік залишився проживати в Кабулі зі своїми батьками та про те, що вони спілкуються. На запитання, чи загрожує йому щось зараз, позивач відповіла, що ні, у нього все добре. Зазначене, на думку суду, додатково вказує на можливість безпечного проживання у м. Кабулі. З обставин справи не вбачається фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. УДМС України у Волинській області проаналізовано інформацію про ситуацію у м. Кабул та відповідно до вимог законодавства і до відкритих інформаційних джерел встановлено, що мешканці міста мають відносно добрий доступ до освіти та охорони здоров`я, а також стабільне постачання електроенергії та води. За винятком декількох широкомасштабних нападів на урядові або іноземні цілі, рівень безпеки у місті є відносно добрим… Зазначена інформація по країні походження заявниці підтверджує факт наявності терористичної загрози за місцем проживання, однак, як правило вона спрямована на державні об`єкти, а не на простих громадян. Крім того, останнім часом в Афганістані посилило свою активність терористичне угрупування «Ісламська держава». На рахунку ІД вже десятки скоєних терактів у Афганістані, чиїми жертвами стають переважно шиїти, яких ісламісти вважають «відступниками». Наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Подібна правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, у постанові від 05.04.2018 року у справі № 815/170/17 та у постанові від 05.12.2019 року у справі №520/2352/19. На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивачки, та співбесіди останньої із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Зазначене вище відповідає позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 13.03.2020 року у справі № 2040/6517/18. Отже, доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку про правильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до правильного вирішення справи. З огляду на результат апеляційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат. Керуючись ст.ст. 229, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,- постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Волинського окружного адміністративного суду від 31 січня 2020 року у справі №161/16428/19- без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя І. М. Обрізко судді Р. В. Кухтей Т. В. Онишкевич Повне судове рішення складено 28.05.2020 року