Постанова 4854 № 420/6264/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 жовтня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/6264/19 Головуючий в 1 інстанції: Бжассо Н.В. Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючої судді Зуєвої Л.Є., суддів: Коваля М.П., Кравця О.О. при секретарі Цехмейстренко Ю.В.., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язати прийняти рішення ВСТАНОВИЛА: У жовтня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача та просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року № 316-19, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позову зазначалось, що рішення ДМС України є неправомірним та необґрунтованим, оскільки позивач є громадянином Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності, оскільки він був викрадений представниками терористичного угрупування та 5 років перебував у полоні. Звільнитись з полону вдалося шляхом втечі. Інформація по країні походження підтверджує доводи позивача. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 року, ухвалене в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження у м. Одесі у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_1 надав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Доводами апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції не врахував загальнодоступну інформацію по країні походження, зокрема, рекомендації Керівництва управління Верховного Комісару ООН у справах біженців з оцінки потреби в міжнародному захисті осіб, що шукають притулок з Афганістану. Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, у зв`язку із необґрунтованістю доводів апелянта. Особи, що беруть участь у справі, про дату, час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст. 124-130 КАС України, в судове засідання не з`явились, враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні не обов`язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 2 ст. 313 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін. Згідно ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося. Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Афганістану, місце народження провінція Джаузджан, район Акча, проживав у місті Мазарі-Шариф та у Кабулі, за національністю туркмен, за віросповіданням мусульманин-суніт, одружений на гр. Афганістану ОСОБА_2 , яка проживає у Німеччині, рідна мова - туркменська, володіє мовами даної та пушту, на початковому рівні російською мовою. 28.08.2018 року ОСОБА_1 прибув до України повітряним транспортом легально на підставі паспортного документу та візи. Судом встановлено, що позивач 22.10.2018 року звернувся до територіального органу міграційної служби із заявою № 176 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час анкетування, 23.10.2018 року, позивач повідомив, що виїхав з Афганістану, через переслідування його членами угрупування «Талібан», війну в Афганістані та через конфлікт з братами. Позивач невійськовозобов`язаний, військову службу не проходив. Ані позивач, ані члени його родини не перебували в жодних політичних, громадських, релігійних, військових чи інших організацій у країні постійного проживання та не були причетні до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, тощо. Під час співбесіди, 29.10.2018 року, ОСОБА_1 повідомив, що точно не пам`ятає чи у 2011, чи у 2012 році, він купував та продавав килими. Під час перевезення килимів, на позивача та осіб, які були з ним, напали представники угрупування «Талібан» та забрали у полон приблизно на 5 років. Спочатку позивача били, а потім дали йому роботу чистити картоплю та мити посуд. Позивач втік з полону та приїхав до м. Кабул, де жив з сім`єю, проте, виявилося, що дружина продала будинок і поїхала. Позивач повернувся до району Акча, де народився, проте, брати були не раді його бачити, оскільки позивач сказав, що хоче отримати спадщину батька. Старійшини підтвердили право позивача на отримання частки спадщини, проте, брати побили ОСОБА_1 та він був змушений піти жити до сестри. Позивач зазначає, що брати хотіли його вбити і сестра сказала, що йому треба їхати з Афганістану. При цьому, позивач повідомив, що після повернення, він працював у Кабулі. Щодо причин неможливості повернення до Афганістану позивач зазначив, що крім того, що брати його вб`ють, у Афганістані небезпечна ситуація. Суд встановив, що у заяві № 176 від 22.10.2018 року, позивач зазначав, що його викрали у полон у 2009 році, а під час співбесіди у 2011 чи у 2012 роках. Під час співбесіди, 29.10.2018 року, ОСОБА_1 пояснив вказану розбіжність травмою голови. Разом з тим, суд зазначає, що між подачею заяви та співбесідою пройшов незначний проміжок часу. ОСОБА_1 зазначив, що за період перебування у полоні, його спочатку били, а потім ні. Сестра та дружина повідомили позивача про те, що його розшукували тривалий час. Після втечі з полону позивач проживав на території Афганістану 2-2,5 роки. При цьому, представники угрупування «Талібан» позивача більше не турбували. 13.08.2019 року ГУ ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Афганістану ОСОБА_1 , у зв`язку з тим, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту». 19.09.2019 року ДМС України прийнято рішення № 316-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 . Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в позові з огляду на обгрунтованність доводів оскаржуванного рішення та дотримання процедури його прийняття. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Зазначеним вимогам процесуального закону рішення суду відповідає, а викладені у апеляційній скарзі доводи скаржника є неприйнятні з огляду на наступне. Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч.1-2 ст.308 КАС України, в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії). Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України (в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на момент звернення позивача до суду і розгляду справи), встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI). Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Спір у цій справі виник у зв`язку із прийняттям ДМС України рішення 19.09.2019 року № 316-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 . Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66). Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Вищенаведене свідчить, що у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень. Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Розглядом матеріалів справи встановлено, що позивачем на момент розгляду його заяви було повідомлено суперечливі дані щодо історії його переслідування, зокрема щодо дати взяття позивача у полон, зокрема, у заяві № 176 від 22.10.2018 року позивач зазначав, що його викрали у полон у 2009 році, а під час співбесіди у 2011 чи у 2012 роках. Під час співбесіди, 29.10.2018 року, ОСОБА_1 пояснив вказану розбіжність травмою голови. Разом з тим, суд зазначає, що між подачею заяви та співбесідою пройшов незначний проміжок часу та будь-яких медичних довідок щодо підтвердження травми заявник не надав. ОСОБА_1 зазначив, що за період перебування у полоні, його спочатку били, а потім ні. Сестра та дружина позивача повідомили про те, що його розшукували тривалий час. Також, матеріали справи не містять жодних доказів та відомостей на підтвердження факту викрадення позивача представниками угрупування «Талібан», навпаки, позивач зазначив, що викрадачі не спілкувалися з ним взагалі. Суд враховує, що після втечі з полону позивач більше двох років жив в Афганістані, не зазнаючи жодних переслідувань з боку представників угрупування «Талібан» та намагаючись відновити бізнес щодо продажу килимів за фінансової підтримки сестри. Причиною неможливості свого повернення в Афганістан, позивач, вказує конфлікт з братами, які бажають позивачу смерті, через спадок батька, та загальну несприятливу ситуацію в Афганістані. Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що аналізуючи надану позивачем інформацію у сукупності з інформацією по країні походження, позивачем не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Колегія суддів зазначає, що на момент подання заяви позивачем не доведено, а судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Афганістану. Надані позивачем відомості про наявність конфлікту з братами через спадок, свідчать про наявність конфлікту майнового характеру та не можуть слугувати належними підставами в розумінні Закону № 3671-VI, Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Такі підстави викладені позивачем дають підстави вважати, що до органу міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації, що підпадає під поняття «мігрант», тобто особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Таким чином колегія судідв вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що на момент звернення позивача з заявою до відповідача з наданих позивачем пояснень встановлено, що позивач ані під час перебування на території Афганістану, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, політичних переконань або належності до певної соціальної групи на момент звернення з заявою. Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами третьої особи, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Слід звернути увагу, що стосовно цієї частини висновків суду першої інстанції апелянтом не наведено жодних доводів для їх спростування, а правова позиція щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог обґрунтовується необхідністю дослідження ситуації загальнопоширеного насильства в Афганістані, яка підтверджується інформацією про країну походження та є підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту. На думку суду, для вірного вирішення спірних правовідносин в рамках предмету спору слід дослідити чи існували на момент прийняття оскаржуваного рішення умови для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. Аналіз актуальної інформації за країною походження станом на дату складення висновку ГУ ДМС України в Одеській області та прийняття оскаржуваного рішення ДМС України свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки у 2019-2020 р.р. Згідно з інформацією за країною походження НАТО підтверджувало прихильність до співробітництва з Афганістаном. В Брюсселі відбулося відкриття зустрічі начальників штабів НАТО, в ході якої готується розгляд перспектив місії військового альянсу в Афганістані. Крім цього, голова військового комітету НАТО зазначив, що ситуація з безпекою залишається непростою, однак афганські сили оборони та охорони правопорядку докладають великих зусиль для того, щоб забезпечити безпеку країни і виключити її перетворення в притулок терористів. Судова колегія зазначає, що складна ситуація на території Афганістану у 2019 році в цілому та у регіоні попереднього постійного місця проживання позивача є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Судова колегія враховує загальновідомий факт підписання 29.02.2020 року між США і радикальним рухом «Талібан» історичного мирного договору, в якому зазначено, що США і «Талібан» прагнуть до позитивних відносин один з одним. Протягом 135 днів США та їх союзники виведуть війська з 5 військових баз в Афганістані. У відповідь «Талібан» гарантує, що країна не стане притулком для терористів та почне мирні переговори з урядом в Кабулі. Мирна угода може стати великим кроком до закінчення війни. Разом з цим, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступні обставини, що відповідно до актуальної на момент розгляду справи у суді апеляційної інстанції інформації по країні походження позивача (https://www.refworid.org/docid/6l Ia4c5c4.html), після виводу міжнародних військ з Афганістану ситуація з безпекою та дотриманням прав людини стрімко погіршилася, на значній частині території країни. Угруповання «Талібан» швидко захоплювало один район за іншим, а в серпні 2021 року протягом 10 днів таліби захопили 26 із 34 адміністративних центрів провінцій Афганістану і врешті решт взяли під контроль президентський палац у Кабулі. Спалах насильства мав серйозний вплив на цивільне населення, включаючи жінок та дітей (www.unhcr.org/news/briefing/2021/8/611617c55/unhcr-warns-afahanistans-conflict-taking- heaviest-toll-displaced-women.html). Афганські жінки побоюються «похмурого» майбутнього і втрати прав з приходом до влади «Талібану». 15 серпня 2021 р. (www.nbcnews.com/news/world/afahan-women-fear-dark-future-loss-rights-taliban-gains-ground-n1276636)/. Афганці повідомляють про страти, примусові «шлюби» на територіях, які утримує «Тапібан», 12 серпня 2021 p. (www.wsi.com/afticles/afghans-tell-of-6X6CUtions-forced-marriages-in-taliban-held-areas-1162878D820. УВКБ ООН занепокоєне небезпекою можливих порушень прав людини щодо цивільних осіб, включаючи жінок і дівчат, а також щодо афганців, яких «Талібан» вважає такими, що зараз пов`язані або раніше були пов`язані з афганським урядом, з присутніми в Афганістані міжнародними військовими силами чи з міжнародними організаціями, що провадять свою діяльність у країні. На думку судової колегії, зазначена інформація дає позивачу право на повторне звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із новою заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з врахування актуальної на момент розгляду справи у суді апеляційної інстанції інформації по країні походження позивача. З огляду на викладене судова колегія вважає, що суд першої інстанції на момент вирішення справи 19.07.2021 р. правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 262, 263, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 липня 2021 року залишити без змін. Відповідно до ст. 329 КАС України постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст складено та підписано 18.10.2021 року Головуюча суддя: Л.Є. Зуєва Суддя: М.П. Коваль Суддя: О.О. Кравець