Постанова 4852 № 804/4287/18

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 21 липня 2021 року м. Дніпросправа № 804/4287/18 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Шальєвої В.А., Олефіренко Н.А., секретар судового засідання - Солодкова К.А., за участю представника відповідача Булаха Є.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду у м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.09.2018 року в адміністративній справі №804/4287/18 (суддя у 1 інстанції Коренев А.О.) за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому просила: - визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23 травня 2018 року № 171-18; - зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування позовних вимог зазначалося, що рішенням Державної міграційної служби України № 171-18 від 23 травня 2018 року протиправно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачці та її неповнолітній дитині ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка зазначила, що остання вимушена була покинути країну громадянської приналежності на підставі конфлікту на релігійному гранті у сімї, оскільки остання є християнкою, в той час як її чоловік та його родина ісповідують іслам. Бажаючи кращого життя для своєї дитини, ніж життя в колі релігійних фанатиків і розуміючи всю небезпеку, в серпні 2014 року позивачка втекла з країни. Зазначено, що у республіці Казахстан розпочато кримінальне провадження за фактом крадіжки цінних речей та грошових коштів, які вона начебто, зняла з рахунків двох підприємств колишнього чоловіка та його родини. Отже позивачкою було обґрунтовано необхідність надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.09.2018 року у задоволені позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків обставинам справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції безпідставно не врахував її доводили, що вона протягом тривалого часу піддавалась приниженню та фізичному насиллю з боку чоловіка та його родини на релігійному ґрунті, а втеча з країни походження пов`язана із тим, що чоловік погрожував забрати дитину. Також було б марно звертатися до поліції, оскільки начальник відділу поліції був найкращим другом чоловіка, а начальник обласного управління однокласник чоловіка чи знайомий сестри чоловіка. Також відносно позивачки у Казахстані сфабриковано кримінальне провадження. При цьому, суд залишив поза увагою той факт, що чоловік позивачки є дуже впливовою людиною і знайти правовий захист у Казахстані не було можливим. Зазначено, що у разі залишення рішення суду першої інстанції без змін, позивачку з дитиною депортують до республіки Казахстан, де її відправлять до в`язниці по сфабрикованій кримінальній справі, а донька залишиться без материнського піклування. В відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін. Так, у судове засідання, яке призначено на 21.07.2021 року о 10:00 год. позивач та його представник не з`явилися. Разом з тим, позивачем було подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке призначене на 21.07.2021 року на 10:00 год., оскільки остання перебуває на лікуванні та вимушена захищати свої права самостійно. До вказаного клопотання долучена копія справки про лікуванні на стаціонарі в ревматичному відділені Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №6» Дніпровської міської ради з діагнозом хронічна ревматична хвороба серця. Представник відповідача заперечував щодо задоволення вказаного клопотання, зазначаючи, що позивач затягує розгляд справи, а також просив відкласти розгляд справи для надання доказів щодо спростувань тверджень позивача. Колегією суддів було задоволено клопотання відповідача та оголошено перерву у справі до 21.07.2021 року до 13:00 год. Так, після перерви представником відповідача надано до суду журнал допуску відвідувачів в Головне управління ДМС України в Дніпропетровській області, з якого слідує, що позивач 15.07.2021 року та 20.07.2021 року була присутня у приміщенні Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області. Таким чином, відповідно до вказаної справки станом на 19.07.2021 року позивачка перебувала на стаціонарному лікуванні, але вже 20.07.2021 року остання відвідувала Головне управління ДМС України в Дніпропетровській області. При цьому, колегія суддів враховує віддаленість місця розташування приміщення Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №6» Дніпровської міської ради та приміщення де розташоване Головне управління ДМС України в Дніпропетровській області. Вказані обставини, на думку колегії суддів, спростовують той факт, що позивачка не могла з`явитися у судове засідання, яке призначене було на 21.07.2021 року через лікуванні на стаціонарі відповідно до справки Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня №6» Дніпровської міської ради від 19.07.2021 року, оскільки остання 15.07.2021 та 20.07.2021 року була присутня у приміщенні відповідача. Крім того, суд хоче наголосити на тому, що справа слухається з кінця 2018 року, проте у зв`язку з клопотаннями позивача розгляд справи неодноразово зупинявся та відкладався. Так, зокрема, ухвалами Третього апеляційного адміністративного суду від 09.01.2019 року, 06.02.2019 року, 10.07.2019 року, 30.10.2019 року, 18.12.2019 року, 21.01.2021 року зупинялися провадження за клопотання позивача, через хворобу останньої. Проте жодного разу позивачка не була ініціатором щодо поновлення провадження у цій справі, в той час як суд від відповідача отримував докази одужання або докази того, що позивач була присутня в інших судових засіданнях. Наведені вище обставини, на думку колегії суддів, свідчать про той факт, що позивач не був зацікавлений у розгляді поданої апеляційної скарги, а фактично намагався затягнути розгляд цієї справи, не з`являючись до суду та подаючи клопотання про відкладення та зупинення розгляду справи. З огляду на наведене, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання позивача про відкладення розгляду справи, яка призначена на 21.07.2021 року. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що громадянка ОСОБА_1 , народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 у місті Актюбинск, Актюбинской області, Казахскій РСР. До 2014 року мешкала в місті Актобе. 04 січня 2018 року позивачка звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про визнання ОСОБА_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до висновку від 23 квітня 2018 року працівника ГУ ДМС України в Дніпропетровській області щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатом аналізу суб`єктивних і об`єктивних елементів заяви, зроблено висновок, що умови передбачені Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового тимчасового захисту в Україні (далі - Закону) пунктом 1 частини 1 статті 1, а саме обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань у заявника відсутні, відповідно до п. 13 ч.1 ст. 1 Закону, заявник не надала обґрунтовані докази щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортури, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань, у зв`язку з чим відмовлено у визнанні біженцем в Україні громадянці Казахстану ОСОБА_1 , разом з її неповнолітньою дитиною громадянкою Казахстану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням ДМС України від 23 травня 2018 року за № 171-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 з її неповнолітньою дитиною громадянкою Казахстану ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів виходить з наступного. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI). Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Частинами першої та другою статті 7 Закону № 3671-VI встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Порядок попереднього розгляду заяв встановлений статтею 8 Закону № 3671-VI, яка передбачає, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. У разі подання законним представником дитини, розлученої із сім`єю, заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, без попереднього розгляду заяви (частина перша). Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта). Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина шоста). У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення (частина сьома). Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За змістом статті 10 Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Як визначено пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається», заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільні пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є послідовними та правдоподібними і не протирічать загальній та конкретній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, зобов`язана вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов`язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. За змістом пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Таким чином, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені статтею 1 Закону № 3671-VI, Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які можуть бути визнані біженцями або особами, що потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви як такої, що носить характер зловживання. При цьому заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вказала, що на протязі тривалого часу вона піддавалась приниженню та фізичному насиллю з боку чоловіка його родини на релігійному ґрунті, а втеча і з країни походження була пов`язана із тим, що чоловік погрожував забрати у неї дитину. Водночас, будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин позивачем суду не надано. Також під час співбесіди позивач на запитання чи зверталась вона до поліції з приводу побиття чоловіком та свекрухою зазначила, що у цьому не було сенсу, оскільки від цього було б ще гірше. Тому що, начальник відділу поліції його найкращий друг, а начальник обласного управління однокласник чи знайомий його сестри. На момент виникнення чергового конфлікту у 2014 році батько знаходився у Казахстані у своїх справах, тому порадившись з батьками було прийнято рішення поїхати з Казахстану до батька, який мешкав в Україні. Згідно протоколу співбесіди від 18 січня 2018 року DP 0001, на питання про наявність інших родичів позивач зазначила, що в Казахстані мешкають, дід, баб, та її рідний дядько брат батька, однак позивачка до них за допомогою не зверталась. Щодо сфабрикованого кримінального провадження відносно позивача, то наявність відкритого кримінального провадження не надає підставі для надання ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Крім того, позивач не позбавлена права звернутися за правовою допомогою до адвоката на представлення її інтересів у кримінальному проваджені та належним чином захистити свої права та права своєї малолітньої дитини. Доказів того, що чоловік є дуже впливовою людиною та адвокати не погоджуються надати юридичні послуги суду не надано. Також колегія суддів враховує той факт, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При цьому, з матеріалів справи слідує, що позивач протягом тривалого часу перебувала на території України нелегально та до міграційного органу не зверталася. Так, відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди. Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження є необґрунтованими, за відсутності фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними, також в матеріалах справи відсутні докази загрози життю позивача, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання стати жертвою переслідувань. З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції повно з`ясовані обставин, що мають значення для справи, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального права та норми процесуального права, а тому відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції судового рішення. Керуючись статтями 242, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.09.2018 року в адміністративній справі №804/4287/18 - залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.09.2018 року в адміністративній справі №804/4287/18 - залишити без змін. Вступна та резолютивна частини постанови складені в нарадчій кімнаті та проголошені в судовому засіданні 21.07.2021 року, в повному обсязі постанова складена відповідно до ст. 243 КАС України. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України. Головуючий - суддя С.В. Білак суддя В.А. Шальєва суддя Н.А. Олефіренко