Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/890/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 27 жовтня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/890/20 Головуючий І інстанції Бойко О.Я. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді - Осіпова Ю.В., суддів - Косцової І.П., Скрипченка В.О., за участю секретаря - Голобородько Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2021 року (м.Одеса, дата складання повного тексту рішення - 24.06.2021р.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: 05.02.2020р. громадянка Афганістану ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , звернулася до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до ГУ ДМС України в Одеській області, в якому просила суд: - визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 24.01.2020р. №16 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - зобов`язати відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання «біженцем» або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 . Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне рішення ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є протиправним та підлягає скасуванню, адже воно приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Зокрема, позивач зазначає, що на даний момент не може повернутися до країни свого походження через існуючу загрозу викрадення її дітей «Талібаном» з метою отримання в подальшому викупу або застосування до дітей насилля (у т.ч. сексуального), з боку вищезазначеного угрупування чи з будь-якою іншою метою та через відсутність належного захисту зі сторони представників країни від незаконних дій неурядових збройних формувань. Позивач наголошує, що через вищезгадані ризики діти тривалий час не відвідували школу, що дозволяє стверджувати про наявність значних перешкод у доступі до освіти. Причиною ж відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість клопотання позивача через необґрунтованість історії переслідування позивача в країні громадської належності, а також через відсутність у цьому клопотанні умов, передбачених п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту», з чим позивач, у свою чергу, категорично не погоджується. Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмові відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду 24 червня 2021 року (ухваленим в порядку письмового провадження) у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 03.09.2021р. подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, порушено норми матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.06.2021р. та прийняти нове, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі. 15.09.2021р. матеріали справи, разом із апеляційною скаргою позивача, надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 21.09.2021р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 27.10.2021р. 11.10.2021р. до суду апеляційної інстанції надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, у якому представник відповідача заперечував щодо її задоволення, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів та просив оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим. У судове засідання суду апеляційної інстанції позивач (апелянт), її представник та відповідач не з`явилися, водночас подали клопотання про розгляд справи за їх відсутності. У зв`язку із неявкою сторін, дана справа була розглянута у відкритому судовому засіданні за наявними в матеріалах справи доказами. Згідно з ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність належних підстав для її задоволення. Судом першої інстанції встановлені наступні обставини. Позивач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є громадянкою Афганістану (уродженка м.Кабул). За національністю - «афганка» (таджик), за віросповіданням «мусульманин-суніт». Рідна мова - «дарі», іншими мовами не володіє. За сімейним станом «заміжня» з 1994р. за громадянином Афганістану на установчі дані ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з яким має 3 сина та 2 доньки. Позивачка має неповну середню освіту, навчалася в школах: « ІНФОРМАЦІЯ_3 », « ОСОБА_5 » та в ліцеї « ОСОБА_6 » в м.Кабул, невійськовозобов`язана. Щодо трудової діяльності, то остання на Батьківщині не працювала. Наразі на території України також не працює. До України позивач прибула разом із родиною, а саме з чоловіком ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та 2 (двома) дітьми: донькою - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , свідоцтво про народження від 05.06.2016р. № НОМЕР_1 ) та сином - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , свідоцтво про народження від 05.06.2016р. № НОМЕР_2 ). 26.09.2019р. позивачка виїхала з Афганістану з м.Кабул до пункту пропуску «Шерхан Бандар». Далі, за допомогою «посередника» за 50000 дол. США позивачка «нелегально» (таємно), разом із чоловіком та вдома дітьми, 14.11.2019р. прибула в Україну автомобільним транспортом (автобусом та пішки). 09.01.2020р. позивач звернулася до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання міжнародного захисту в Україні. Щодо причин в`їзду в Україну остання повідомила про те, що виїхала з Афганістану через побоювання зазнати переслідування з боку угрупування «Талібан». Позивач також зазначила, що виїзд відбувся через війну та викрадення хлопців та дівчат в районі їх постійного проживання представниками угрупування «Талібан». За результатами розгляду особової справи заявника Управління ДМС дійшло висновків, що позивач не підпадає під критерії визначення біженців та осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності до ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту», що оформлено висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.01.2020р. Вказаний висновок ГУ ДМС обґрунтований тим, що за результатами розгляду встановлено відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникам статусів біженців або осіб, які потребують додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача та її дітей нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності. Окрім того, у висновку зазначено, що виїзд позивача за межі країни громадянського походження пов`язаний з метою легалізації на території України. 24.01.2020р. наказом ГУ ДМС в Одеській області №16 позивачу та її неповнолітнім дітям було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із правомірністю винесеного відповідачем рішення, позивач в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей звернулася до суду із даним позовом. Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції виходив із того, що оскаржуваний наказ від 24.01.2020р. №16 був прийнятий відповідачем на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України, а доводи позивача, (у тому числі щодо її неповнолітніх дітей) якими вона обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, є необґрунтованими. Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне. Так, спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України і Законом України «Про біженців та осіб, які потребуються додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI, який закріплює порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення відповідного правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні. Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України. Згідно зі ст.26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, а також право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч.1 ст.33 Конституції України). Відповідно до ч.1 ст.14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Предметом спору, у даному випадку, є правовідносини пов`язані з попереднім розглядом заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Для правильного вирішення оскаржуваних правовідносин необхідно з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах. За змістом п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «біженцем» вважається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може або ж не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Як передбачено п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «додатковий захист» - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть чи не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у п.13 ч.1 цієї статті. При цьому, у силу вимог п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, «особа, яка потребує додаткового захисту» - це особа, яка не є біженцем у відповідності до Конвенції про статус біженців 1951р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.2 ст.5 Закону №3671-VI). Частиною 6 ст.8 Закону № 3671-VI, рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. Тобто, відповідач зобов`язаний при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести певну особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту чи визнання її біженцем або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання або є очевидно необґрунтованою. Як уже встановлено колегією суддів, у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.01.2020р. зазначено, що заява шукача захисту (позивача та її неповнолітніх дітей) є необґрунтованим, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI. Згідно із Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом 1967р. поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, зокрема: расової належності; релігії; національності (громадянства); належності до певної соціальної групи; політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. За змістом п.п.45,66 «Положення Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців» (1992р.), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. за №8043/04, в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення стосовно відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998р.), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією стосовно відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом із тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення відповідного статусу. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Як вбачається із матеріалів справи, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що відомості, надані заявником в ході проведеної співбесіди не дають можливості прийняти позитивне рішення за її заявою, оскільки є суперечливими та необґрунтованими, нею не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози її життю та здоров`ю, а також життю і здоров`ю її дітей. Аналізуючи підстави, за яких позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у взаємозв`язку із матеріалами її особової справи (№2020OD0003), судом апеляційної інстанції встановлено відсутність належних доказів того, що вона та (або ж) члени її родини на території Афганістану отримували погрози (у т.ч. від терористичного угрупування «Талібан»). Окрім того, доказів переслідувань щодо та (або) її родини також не надано, до адміністративної чи кримінальної відповідальності ОСОБА_1 не притягувалася, до неї та (або) членів її сім`ї не застосовувалося фізичне насильство у зв`язку із національною, расовою чи релігійною належністю, політичними поглядами, тощо. Між тим, позивачем не надано і аргументованих пояснень (із урахуванням викладених критеріїв про причини), за яких вона та її діти не можуть повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти саме її переслідування на Батьківщині та доводів стосовно відмови країни громадянської належності захищати її права від дискримінації та переслідувань, що також свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Обґрунтовуючи причини виїзду, позивач посилалася на факт викрадення молоді та загальний факт небезпеки пов`язаної з діяльністю терористичного угрупування «Талібан», проте не змогла чітко та належним чином пояснити або надати конкретики про випадки викрадення неповнолітніх дітей в її регіоні проживання. Фактично, побоювання позивача за своє життя та членів її сім`ї здебільшого були викликані внутрішнім переконанням ніж конкретними прикладами з її повсякденного життя. Позивач не надала і жодних доказів, які підтвердили наявність у неї політичних поглядів та переконань, які б суперечили ідеології та діяльності влади країни громадянської належності і, як наслідок, унеможливили повернення до Афганістану. Натомість, відповідно до матеріалів особової справи, позивач не була членом жодних політичних, громадських або інших організацій в країні громадянської належності та, як уже було зазначено колегією суддів, переслідувань з боку діючої влади Афганістану не зазнавала. Ані позивач, ані її близькі родичі не були причетні до свавільних арештів або затримань, позасудових рішень на території країні громадянської належності, позивач не перебуває у розшуку на території країни громадянської належності, що вказує на відсутність необґрунтованих утисків по відношенню до неї з боку державних структур Афганістану. Більше того, близькі родичі позивача, які залишились проживати на території Афганістану на даний час не зазнають жодних особистих проблем, погроз або переслідувань, мають можливість належного працевлаштування в державних та приватних установах, що додатково вказує на можливість безперешкодного повернення заявника на територію країни громадянської належності та необґрунтованість висловлених побоювань зазнати переслідувань, у випадку її повернення. Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що в протоколі та додатковому протоколі співбесіди позивач зазначає, що прагне проживати та лікуватися на території України, а також бажає, щоб її діти отримували відповідне навчання. Однак, сімейні або інші причини особистого характеру, прагнення змін та покращення рівня життєвих умов, коли особа переїжджає виключно із «економічних міркувань», свідчать, що така особа фактично є «економічним мігрантом», а не «біженцем», або особою, яка потребує додаткового захисту. Окрім іншого, з огляду на положення ч.2 ст.5 №3671-VI, судова колегія також враховує і той факт, що звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області відбулося із «необґрунтованим» зволіканням лише 09.01.2020р., тобто через 1 місяць та 26 днів після того як вона та її неповнолітні діти «нелегально» потрапили на територію України та, відповідно, перебували в якості нелегальних мігрантів. Що ж стосується доводів апелянта про те, що відповідачем нібито не досліджено належним чином інформацію по країні походження, то судова колегія з цього приводу зазначає наступне. Так, інформаційні матеріали, на які посилається позивач, носять «загальний» характер і жодним не підтверджують існування можливості того, що саме позивачу або її сім`ї може бути спричинено якусь не будь шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз матеріалів особової справи позивача, з урахуванням інформації по країні походження, також не свідчать про таке. Як вбачається із висновку від 24.01.2020р., ГУ ДМС України в Одеській області було уважно досліджено інформацію по країні походження позивача та встановлено те, що соціально-політична ситуація в Афганістані, зокрема, в м.Кабул, де проживала позивач з членами її родини, на той час є задовільною. Судова колегія погоджується з вказаним висновком суду 1-ї інстанції про те, що складна ситуація, яка спостерігається на території Афганістану в цілому та у регіоні попереднього постійного місця проживання позивача та членів її родини (м.Кабул) є загальновідомим фактом, що підтверджений міжнародним співтовариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Важливим фактом, на який цілком доречно посилався суд 1-ї інстанції, є те, що 29.02.2020р. США і радикальний рух «Талібан» підписали історичний мирний договір. В угоді зазначено, що США і «Талібан» прагнуть до позитивних відносин один з одним. Протягом 135 днів США та їх союзники виведуть війська з 5 військових баз в Афганістані. У відповідь «Талібан» гарантує, що країна не стане притулком для терористів та почне мирні переговори з урядом в м.Кабул. Мирна угода може стати великим кроком до закінчення війни. Доводи ж апелянта, що подана нею заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не носить характеру зловживання у розумінні положень ст.8 Закону №3671-VI, жодним чином не спростовують факт необґрунтованості даної заяви. Враховуючи викладене, судова колегія зазначає, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами ГУ ДМС України в Одеській області, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки для неї та, зокрема, її неповнолітніх дітей стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду 1-ї інстанції щодо відсутності підстав для задоволення поданого ОСОБА_1 (в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей) позову. Інших об`єктивних доводів на спростування висновків суду першої інстанції скаржником не наведено. До того ж, судова колегія враховує сталу практику Верховного Суду щодо оцінки аналогічних правовідносин, що міститься в постановах від 20.06.2019р. у справі №815/5486/16, від 25.02.2020р. у справі №815/5283/17 та від 31.03.2020р. у справі №815/5174/17. Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову. Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення її прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останньої. З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»). Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін. Керуючись ст.ст.308,310,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Хабіб Ханіфа Сайд Асеф в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 червня 2021 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено: 08.11.2021р. Головуючий у справі суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов Судді: І.П. Косцова В.О. Скрипченко