Постанова 4854 № 420/4053/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 березня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/4053/19 Головуючий в 1 інстанції: Левчук О.А. Судова колегія П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: Головуючого: Градовського Ю.М. суддів: Крусяна А.В., Яковлєва О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2019р. по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними дії, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И Л А: У липні 2019р. громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ДМС України, в якому, з урахуванням уточнень, просив визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України за №233-19 від 21.06.2019р. про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язати міграційну службу визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що підставою для звернення за захистом в Україні стало те, що у 2011р. він приймав участь у "мовчазних" акціях протесту, які пройшли по всій території Республіки Білорусь та обумовлені власною незгодою із діяльністю керівництва Республіки Білорусь. Під час такої акції його було затримано правоохоронними органами та через зазначені події звільнено з роботи, крім цього, на нього чинився постійний тиск з боку податкового органу. У вересні 2014р. позивач легально виїхав з Республіки Білорусь до України, де йому стало відомо, що на Батьківщині його об`явлено в розшук у зв`язку із звинуваченнями у вчинені кримінальних правопорушень. 29.04.2016р. позивача було затримано в аеропорту Одеса під час спроби виїзду до Туреччини з туристичною метою через перебування у міжнародному розшуку та порушення кримінальних справ в Республіці Білорусь. Також, на території України щодо нього був застосований тимчасовий арешт, який був змінений на домашній арешт. Позивач вважає, що у разі повернення до Республіки Білорусь він буде незаконно арештований, а в подальшому ув`язаний через сфабриковану кримінальну справу. У серпні 2016р. позивач звернувся із заявою до міграційної служби про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, але йому було відмовлено. Не погодившись із вказаною відмовою, позивач звернувся в суд із відповідним позовом. Так, рішенням суду по справі за №815/5815/17 було зобов`язано Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Однак, рішенням ДМС України за №233-19 від 21.06.2019р. йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що вказане рішення ДМС є протиправним, оскільки висновки Одеського апеляційного адміністративного суду у справі за №815/5815/17 мають преюдиційне значення для даної справи. Позивач зазначив, що під час прийняття оскаржуваного рішення ДМС не враховано документальні докази переслідування ОСОБА_1 та фальсифікації кримінальних справ з боку влади Республіки Білорусь. Під час розгляду справи були запрошені громадяни Республіки Білорусь, які підтвердили факт участі позивача у акціях протесту, що підтверджується рішенням Одеського окружного адміністративного суду по справі за №815/5815/17. Також, інформація про проведення акцій протесту в Білорусі є підтвердженою джерелами інтернет. Крім того, матеріали екстрадиційної перевірки не містять жодних доказів його причетності до діяльності засудженої особи з якою обвинувачують позивача, що вказує на очевидну необґрунтованість запиту на екстрадицію. При цьому, позивач звертає увагу на те, що органом ДМС не взято до уваги те, що у разі повернення до країни громадянської належності він зазнає незаконного арешту та подальшого ув`язнення, що вказує на об`єктивні ризики застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання, приймаючи до уваги загальновідому ситуацію із дотриманням прав людини в Республіці Білорусь. Крім того, позивач не може користуватися захистом країни походження, оскільки в Республіці Білорусь відсутнє право оскарження судових рішень національних судів до Європейського суду з прав людини, у зв`язку із тим, що Білорусь не ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Посилаючись на вказане просив позов задовольнити. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2019р. у задоволені адміністративного позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм права, просить рішення суду скасувати та прийняти у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, просить у задоволені апеляційної скарги відмовити. Судова колегія вважає, що у відповідності до п.1 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційну скаргу можливо розглянути в порядку письмового провадження, оскільки в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи по суті. Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951р. та Протоколу щодо статусу біженців 1967р. для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Республіки Білорусь з будь-яких мотивів позивачем не наведено. Тому суд дійшов до висновку, що відмовляючи позивачу у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, міграційна служба обґрунтовано виходила з того, що позивачем не було надано інформації, яка могла б бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та об`єктивно дослідив обставини по справі, надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює. Так, судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Білорусь, народився в с.Домнікі Полоцького району Вітебської області, національність - білорус, віросповідання - православний християнин. Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження 2.09.2014р. маршрутним автобусом, сполученням м.Новополоцьк (Республіка Білорусь) - м.Чернігів (Україна), легально на підставі паспорта. Мета приїзду до України - бізнес. 29.04.2016р. ОСОБА_1 затримано в аеропорту м.Одеси під час спроби виїзду до Туреччини із туристичною метою, у зв`язку із тим, що він перебуває у міжнародному розшуку та проти нього порушено кримінальну справу в Республіці Білорусь за ч.4 ст.209 КК РБ (шахрайство), ч.1 ст.13, ч.4 ст.209 КК РБ (приготування до шахрайства), ч.4 ст. 16, ч.1 ст.231 (ухилення від сплати митних платежів). На території України стосовно позивача був застосований тимчасовий арешт у період 29.04.2016р. 6.06.2016р.. Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м.Одеси від 6 червня 2016р. запобіжний захід був змінений на домашній арешт. 4.08.2016р. Генеральною прокуратурою України прийнято постанову про видачу особи (екстрадицію), якою вирішено видати до Республіки Білорусь громадянина цієї держави ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст.209, ч.1 ст.13, ч.4 ст.209 КК Республіки Білорусь. 8.08.2016р. ОСОБА_1 звернувся із заявою до територіального підрозділу ДМС про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду вказаної заяви, територіальний підрозділ ДМС прийняв рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу ГУ ДМС України в Одеській області за №161 від 23.08.2016р.. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку. Так, ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28.02.2016р. адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду (справ за №815/4473/16). 14.03.2017р. ОСОБА_1 повторно звернувся із заявою до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 31.05.2017р. ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про визнання ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту. 20.06.2017р. ДМС України видано наказ про продовження строку прийняття рішення за заявою ОСОБА_1 5.09.2017р. ДМС України складено висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, 5.05.2017р. ДМС України прийнято рішення за №365-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018р. по справі №815/5815/17, яка залишена без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.05.2018р., визнано протиправним рішення ДМС України від 5.09.2017р. №365-17 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 та скасовано рішення від 5.09.2017р. №365-17 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 ; зобов`язано Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Вказане судове рішення вмотивовано тим, що під час прийняття спірного рішення, міграційним органом не надано об`єктивної, детальної та ґрунтовної оцінки усім обставинам на які посилався заявник. Так, на виконання судового рішення, ДМС України повторно розглянуто заяву позивача та прийнято рішення за №233-19 від 21.06.2019р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Під час повторного розгляду заяви про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ДМС України, дійшло висновку про те, що клопотання особи не містить умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у заявника відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950р., ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984р. та п.13 ч.1 ст.1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Перевіряючи правомірність та законність оскаржуваного рішення, з урахуванням підстав, за якими позивач пов`язує його незаконність та скасування, судова колегія виходить з наступного. У відповідності до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за №3671-VI від 8.07.2011р. (надалі - Закон №3671-VI). Приписами п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI визначено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Положеннями п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до ч.1, 7 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. і Протоколом 1967р. поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище. У відповідності до положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п.п.45, 66). За правилами ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29.04.2004р.) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951р. та Протоколом щодо статусу біженців 1967р.), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Крім цього, п.37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998р.) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Аналізуючи вищевказане, судова колегія зазначає, що в заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Як вбачається із матеріалів міграційної справи ОСОБА_1 , що підставою для звернення за захистом в Україні стало те, що у 2011р. він приймав участь у "мовчазних" акціях протесту, які пройшли по всій Республіці Білорусь. Ці акції протесту обумовлені власною незгодою ОСОБА_1 із діяльністю керівництва Республіки Білорусь. Під час участі в такій акції у м.Новополоцьк його було затримано правоохоронними органами Республіки Білорусь. Водночас, згідно протоколу співбесіди проведеної 24.03.2017р. ОСОБА_1 пояснив, що у відділі поліції з ним була проведена співбесіда, після якої його попередили про кримінальну відповідальність, будь-яких стягнень на нього не накладалися (т.1 а.с.113). При цьому, з наданих позивачем роздрукованої статті від 17.09.2014р. ОСОБА_3 вбачається, що за участь у несанкціонованих заходах громадяни засуджуються до короткострокових арештів та грошових штрафів (т.1 а.с.260). Аналізуючи вищевказане, судова колегія вважає, що вказані пояснення ОСОБА_1 є сумнівними, крім того, він пояснив, що прибув до України легально, з бізнес метою. Також, судова колегія не бере до уваги доводи позивача про його переслідування після участі у акції протесту, зокрема, що стосується звільнення позивача з компанії "Хеппі Дом", то, по-перше, він звільнився за власним бажанням, а по-друге, в подальшому він без будь-яких перепон працював у Вітебський фірмі "Інтервіт Інвест", де акціонери продали йому частину акцій, та до часу виїзду до України, з його слів, вільно займався бізнесом. Крім того, як вбачається із копії закордонного паспорту ОСОБА_1 , що він з 2011р. неодноразово виїздив за межі Республіки Білорусь. Судова колегія звертає увагу на те, що ОСОБА_1 прибувши до України в 2014р. лише у серпні 2016р. звернувся за захистом після прийняття Генеральною прокуратурою України постанови про його видачу (екстрадицію) до Республіки Білорусь для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст.209, ч.1 ст.13, ч.4 ст.209 КК Республіки Білорусь. Отже, причини, які зазначає позивач, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для уникнення можливої кримінальної відповідальності, оскільки його оголошено у міжнародний розшук. В заяві про звернення за захистом ОСОБА_1 зазначив, що він не може повернутися до своєї країни, оскільки боїться переслідування за сфабрикованою кримінальною справою, він побоюється тортур, які будуть застосовані щодо нього правоохоронними органами для отримання потрібних для них свідчень. Однак, судовою колегією не встановлено, що ОСОБА_1 підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи, тому колегія суддів вважає, що зазначені обставини свідчать, що вказані обставини свідчать про те, що позивач намагається отримати захист в України саме у зв`язку із здійсненням в Республіці Білорусь кримінального провадження, у якому позивачу інкримінують вчинення шахрайських дій, ухилення від сплати митних платежів та співучасть у злочині. Що стосується посилань позивача на те, що у випадку його повернення до країни громадянського походження він побоюється тортур, які будуть застосовані щодо нього правоохоронними органами для отримання потрібних для них свідчень, судова колегія вважає їх безпідставними, оскільки у листі Генеральної Прокуратури Республіки Білорусь за №25/832/2015 від 27.05.2016р. зазначено, що у відповідності до норм міжнародного права ОСОБА_1 в Республіці Білорусь будуть надані усі можливості для захисту, в тому числі допомога адвоката, його не буде піддано катуванню, жорстокому, нелюдському, що принижує гідність поводженню або покаранню. Генеральна прокуратура Республіки Білорусь гарантує, що клопотання про видачу не має на меті переслідування особи з політичними мотивами, за ознаками раси, віросповідання, національності чи політичними поглядами. Отже, доводи позивача про побоювання зазнати фізичної розправи з боку представників іншої сторони конфлікту є необґрунтованими. Таким чином, апеляційний суд вважає, що з пояснень позивача та із матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно з пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", тобто, подана ОСОБА_1 до органу ДМС заява є очевидно необґрунтованою. З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 . В доводах апеляційної скарги апелянт посилався на неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На думку судової колегії, викладені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті. За таких обставин, судова колегія вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням норм процесуального та матеріального права, а тому не вбачає підстав для його скасування. На підставі викладеного, керуючись ст.ст.246, 311, 315, 316 КАС України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2019р. залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання судового рішення. Головуючий: Ю.М.Градовський Судді: А.В.Крусян О.В.Яковлєв