Постанова 4824 № 369/2546/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 369/2546/19 Головуючий у суді І інстанції Дубас Т.В. Провадження № 22-ц/824/5088/2021 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 червня 2021 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Ігнатченко Н.В., суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О., за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, в с т а н о в и в: У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що у грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до нього із проханням позичити йому певну суму грошей для купівлі двигуна. 26 грудня 2017 року вони уклали договір позики, за умовами якого позивач передав відповідачу грошові кошти у розмірі 3 000,00 доларів США, про що останній склав розписку, в якій також визначено умови повернення боргу у строк до 15 січня 2018 року. Позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою повернути йому гроші, однак він на такі вимоги не реагує та ухиляється від повернення суми боргу, порушуючи взяті на себе зобов`язання. На момент складення позовної заяви, згідно офіційного курсу НБУ, сума боргу в еквіваленті долара США до національної валюти - гривні становить 81 173,00 грн. Крім того, позивач має право на отримання від відповідача трьох процентів річних від простроченої суми у розмірі 2 621,00 грн. Посилаючись на порушення відповідачем зобов`язань щодо своєчасного повернення грошових коштів, позивач просив суд стягнути з останнього на свою користь заборгованість за договором позики в сумі 81 173,00 грн, 3 % річних від суми заборгованості за весь період прострочення виконання грошового зобов`язання, що складає 2 621,00 грн, та судові витрати, пов`язані з розглядом справи. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в сумі 81 173,00 грн, 3 % річних від суми заборгованості, що складає 2 621,00 грн, та судовий збір у розмірі 811,74 грн. Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. На обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначив, що між ним та позивачем існували правовідносини щодо придбання за кордоном двигуна внутрішнього згорання до автомобіля позивача, за що ним і були отримані грошові кошти у розмірі 3 000,00 доларів США та за наполяганням позивача написано розписку про отримання від нього зазначених коштів для здійснення купівлі агрегату, що раніше був у використанні. Свої зобов`язання він виконав у повному обсязі, доставивши 22 грудня 2017 року позивачу вказаний двигун, проте останній з невідомих причин звернувся з позовом до суду з вимогою повернути йому кошти. Надана позивачем розписка про отримання грошових коштів не містить зобов`язання про їх повернення, однак судом першої інстанції всупереч вимогам процесуального закону не було досліджено ані суті самої розписки, на яку посилається позивач, ані обставин, що зумовили її написання, внаслідок чого неправильно застосовано норми статті 1046 ЦК України. В розписці відсутнє будь-яке посилання на позику грошей, ключове слово в розписці «взяв», а не «позичив» 3 000,00 доларів США на купівлю двигуна свідчить про відсутність у відповідача позичкових зобов`язань перед позивачем, а сама по собі копія розписки викликає сумнів в її дійсності, так як неможливо достовірно встановити ким вона була написана і відповідну дату її написання, а також підпис особи, що її підписала. Крім цього, дата на розписці не відповідає дійсності, адже станом на 26 грудня 2017 року замовлений позивачем двигун уже був доставлений в м. Київ та переданий йому. Ураховуючи викладені факти, відповідач стверджує, що договору позики між ним та позивачем не було і не могло бути, а мав місце договір купівлі-продажу двигуна з попередньою оплатою, про яку і свідчить розписка, тому між сторонами не виникли відносини, які випливають з договору позики, у зв`язку із чим відсутні правові підстави для стягнення боргу. Також відповідач вказав, що судом першої інстанції необґрунтовано задоволено вимогу щодо стягнення 3 % річних від суми заборгованості, оскільки конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню суперечить положенням статей 1048, 1049 ЦК України. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Самофалова О.Ю. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Як на підставу своїх заперечень зазначила, що відповідачем не доведено обставини, на які він посилається в апеляційній скарзі, а його твердження не спростовують правильних і обґрунтованих висновків суду першої інстанції, натомість вбачається перекручування відповідачем дійсних обставин справи для уникнення відповідальності за невиконання договору позики. Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з`явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав. За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає. Так, обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. За загальними положеннями ЦПК України обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України). З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з доведеності укладення між сторонами договору позики грошей в іноземній валюті та неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань щодо своєчасного повернення позичених коштів, оскільки подана до суду письмова розпискамістить форму договору позики, а не форму договору купівлі-продажу. Проте колегія суддів не може повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (стаття 15 ЦК України). Згідно з частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків стаття 11 ЦК України визначає договори та інші правочини. Підставою позову у цій справі є невиконання відповідачем зобов`язання щодо повернення позивачу коштів за договором позики. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Тобто, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. У той самий час за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі № 361/5718/16-ц. При цьому процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. З матеріалів справи вбачається та з`ясовано в судовому засіданні, що у грудні 2017 року відповідач ОСОБА_1 написав розписку наступного змісту: « Я ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 АДРЕСА_1 НОМЕР_1 взяв у ОСОБА_2 три тис доларів США (3000$) на покупку двигуна, 26.12.17 р до 15.01.2018 р». Нижче даної фрази міститься підпис відповідача без дати (а.с. 9). Факт складання вказаної розписки та отримання коштів у зазначеному розмірі, проте в якості оплати за поставлений позивачу двигун, відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції фактично не оспорював та визнав у відзиві на позовну заяву. Встановлено, що подана на підтвердження укладення між сторонами договору позики розписка не містить необхідні умови такого виду правочину, зокрема, дату її складання, отримання боржником від кредитора грошових коштів саме в позику із зобов`язанням щодо повернення позичених грошей у погоджений сторонами строк, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 ЦК України. Посилання суду першої інстанції на те, що граничним строком повернення коштів є 15 січня 2018 року визнаються колегію суддів безпідставними, оскільки у смисловому та логічному розумінні змісту наданої розписки зазначені у ній дати 26 грудня 2017 року та 15 січня 2018 року є періодом, протягом якого відповідач зобов`язався придбати двигун. Наведене також узгоджується з наданими відповідачем письмовими доказами та його позицією, яка полягала в тому, що між ним та позивачем існували правовідносини щодо придбання за кордоном двигуна внутрішнього згорання до автомобіля позивача, за що ним і були отримані грошові кошти у розмірі 3 000,00 доларів США та за наполяганням останнього написано розписку про отримання від нього зазначених коштів для здійснення купівлі агрегату для транспортного засобу. Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з відповідача на користь позивача заборгованість за договором позики та 3 % річних від простроченої суми боргу, суд першої інстанції у визначеному цивільним процесуальним законом порядку не оцінив надану позивачем розписку та дійшов помилкового висновку, що вона містить відомості щодо отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 грошових коштів у позику, тобто достовірно підтверджує факт передачі коштів 26 грудня 2017 року або у будь-який інший день. Тлумачення статті 1046 та статті 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів ОСОБА_4 підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України. Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов`язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі». У даному випадку зміст розписки не містить відомостей про передачу позивачем грошових коштів та отримання відповідачем цих коштів у позику із одночасним зобов`язанням їх повернення та позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі коштів відповідачу в борг, а не на придбання йому двигуна. Таким чином районний суд не надав належну оцінку розписці, яка, на думку позивача, датована 26 грудня 2017 року, не встановив її справжню правову природу, у зв`язку з чим дійшов необґрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки матеріали справи не підтверджують як факт отримання відповідачем грошових коштів саме за договором позики, так і зобов`язання їх повернути. До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 4 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц та у постанові від 8 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18. Колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 не довів факту укладання договору позики з відповідачем, зокрема, умови такого договору, а також не надав будь-яких доказів, що ОСОБА_1 було порушено умови цього договору, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на неправильно застосовних до спірних правовідносин положень статей 1046, 1047 ЦК України та невірно оцінених доказах у справі, які свідчать про недоведеність існування між сторонами правовідносин за договором позики, чим було мотивовано позовні вимоги. Зважаючи на вищевикладене, пред`явивши позов про стягнення боргу, позивач належним чином не підтвердив своє право вимоги до відповідача виконання боргового зобов`язання, районний суд неправильно застосував положення статей 1046, 1047 ЦК України та з порушенням процесуальних норм встановив наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов, дійшов неправильного висновку про задоволення позовних вимог. Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України). За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим, суд першої інстанції повинен був неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі, втім зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що розглядаючи вказаний позов, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не дослідив наявні у справі докази та не надав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за договором позики. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. На підставі викладеного та відповідно до вимог статті 382 ЦПК України із ОСОБА_2 стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ОСОБА_1 , а саме 1 217,61 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 січня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позикивідмовити. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 217,61 грн (одну тисячу двісті сімнадцять гривень 61 копійку) сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги у справі. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Н.В. Ігнатченко Судді: С.А. Голуб Д.О. Таргоній