Постанова 4806 № 2-664/11

Справа № 2-664/11 П О С Т А Н О В А Іменем України 17 травня 2021 року м. Ужгород Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Закарпатського апеляційного суду в складі: головуючого-судді: Собослой Г.Г., суддів: Куштан Б.П., Мацунич М.В., з участю секретаря: Балаж Н.С.. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2011 року по справі № 2-664/11 (Головуючий: Сочка В.І.), - В С Т А Н О В И Л А : У лютому 2011 року Виконавчий комітет Ужгородської міської ради звернувся в суду із позовом до ОСОБА_1 про зняття з реєстраційного обліку та виселення з займаного приміщення, третя особа ВГІРФО ГУМВС України в Закарпатській області. Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 працював на посаді начальника сміттєзвалища КАТП. 27 жовтня 2010 року виконавчим комітетом Ужгородської міської ради було прийнято рішення № 357 «Про тимчасове поселення в гуртожиток» ОСОБА_1 у секцію № НОМЕР_1 гуртожитку, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . 04 листопада 2010 року на підставі наказу № 35-к від 04 листопада 2010 року ОСОБА_1 був звільнений із займаної посади, а тому позивач просив зняти відповідача ОСОБА_1 з реєстраційного обліку та виселити його із займаного приміщення. Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2011 року позов Ужгородської міської ради задоволено. Виселено ОСОБА_1 із займаного ним приміщення, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , без надання йому іншого житлового приміщення. Знято ОСОБА_1 , з реєстраційного обліку, за адресою АДРЕСА_2 . У квітні 2020 року відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2011 року. Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 11 вересня 2020 року Заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 12.07.2011 року залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 просить заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2011 року скасувати, оскільки таке вважає незаконним, ухваленим з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд дійшов помилкового висновку, що відповідач не підпадає під категорію осіб, яких не може бути виселено з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, та не застосував до спірних правовідносин ч. 2 ст. 132 ЖК УРСР, і оскільки умови для виселення не відповідають дійсним обставинам справи, що судом не встановлено, вважає, що застосуванню до спірних правовідносин повинні бути застосовані положення статей 47 Конституції України, ст. 1, ч. 4, 5 ст. 9, ст. 109, 114 ЖК УРСР та ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Також представник відповідача ОСОБА_2 зазначає, що ухвалюючи оскаржуване рішення суд не встановив, що відповідач не має жодного іншого житла, а відтак, його не може бути виселено з гуртожитку, оскільки це суперечить конституційним гарантіям, закріпленим в Основному законі щодо права на житло. Заслухавши пояснення представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 , яка підтримала доводи викладені в апеляційній скарзі, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню із наступних підстав. Від представника Ужгородської міської ради Беляков А. надійшло клопотання у якому просить розгляд справи відкласти на іншу дату, у зв`язку із зайнятістю представника в іншому процесі, але оскільки Ужгородська міська рада є юридичною особою, у штаті якої є достатня кількість працівників то позивачем могло бути залучено іншого юриста чи представника для участі у розгляді даної справи, а тому колегія суддів вважає що неявка представника позивача не перешкоджає розгляду справи відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України. Задовольняючи позовну заяву Ужгородської міської ради суд першої інстанції посилався на ст. 132 ЖК України, згідно якої особи, щол працювали за строковим договором, які припинили роботу, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою. Також суд зауважив, що відповідач не підпадає під категорію осіб, котрих не може бути виселено з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення. Проте колегія суддів із таким висновком суду першої інстанції погодитись не може. Встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді начальника сміттєзвалища КАТП. 27 жовтня 2010 року виконавчим комітетом Ужгородської міської ради було прийнято рішення № 357 «Про тимчасове поселення в гуртожиток» ОСОБА_1 у секцію № НОМЕР_1 гуртожитку, який знаходиться за адресою АДРЕСА_2 . 04 листопада 2010 року, на підставі наказу № 35-к від 04 листопада 2010 року ОСОБА_1 , начальника сміттєзвалища звільнено за угодою сторін. Попередженням КАТП 072801 від 23.12.2010 року ОСОБА_1 наголошено на необхідності протягом місяця звільнити приміщення, яке він займає в гуртожитку, оскільки не являється працівником підприємства, так як звільнений за власним бажанням. 06.01.2011 року та 14.01.2011 року ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , КАТП було направлено повторні попередження. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач й надалі мешкає у 31-му військовому містечку, в м. Ужгород, яке залишається реєстрацією його місця проживання. Приписами статті 127, частин першої-третьої статті 132 ЖК УРСР /в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, які без змін і на теперішній час/ регламентується, що для проживання, зокрема робітників, а також інших громадян у період роботи можуть використовуватися гуртожитки. Сезонні, тимчасові працівники й особи, які працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, аніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення. Подібні положення на час виникнення спірних правовідносин містилися і в пунктах 40, 41 Розділу VII «Виселення з гуртожитків» Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 за № 208, яке утратило чинність на підставі постанови КМУ за № 582 від 12.08.2015. Колегія суддів вважає, що наведені вище норми у даному випадку, як підстава для виселення ОСОБА_3 зі спірного гуртожитку без надання йому іншого жилого приміщення, застосовані бути не можуть, оскільки відповідач був прийнятий на роботу за безстроковим трудовим договором, а звільнено його з роботи саме за угодою сторін, а не за закінченням строку трудового договору та не з власної ініціативи. Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Зі змісту ст. 9 Конституції України слідує, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Так, відповідно до вимог ст. 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року» кожен має право на повагу, зокрема до свого житла. Органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У постанові Цивільного касаційного суду Верховного Суду від 24 вересня 2020 року в справі № 725/5098/17 (провадження № 61-23360св19) наголошено, що «житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 ст. 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Стаття 8 цієї Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, від 05.07.2012). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, §§ 41, 44, від 02.12.2010). У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальнодоступної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отож, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинено, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має буди оцінено на предмет пропорційності такого втручання тощо. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не має жодного іншого житла, у АДРЕСА_2 ОСОБА_1 зареєстрований та проживає вже 10 років і має намір приватизувати дане житлове приміщення. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що задовольняючи позов виконкому Ужгородської міської ради про виселення ОСОБА_1 із наданого йому в установленому законом порядку житлового приміщення і без надання при цьому іншого житла, судом першої інстанції не було дотримано як вимог національного законодавства (стаття 47 Конституції України, статей 9, 127, 132 ЖК Української РСР), так і вимог ст. 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року». За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню у відповідності до п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України із ухваленням нового рішення, яким у позові Виконавчого комітету Ужгородської міської ради слід відмовити, із вищезазначених підстав. Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, судова колегія,- П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 від імені та в інтересах якого діє ОСОБА_2 задовольнити. Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 12 липня 2011 року скасувати. У позові Виконавчого комітету Ужгородської міської ради відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повний текст постанови складено 26 травня 2021 року. Головуючий Судді: