Постанова 4805 № 289/341/20

УКРАЇНА Житомирський апеляційний суд Справа №289/341/20 Головуючий у 1-й інст. Сіренко Н. С. Категорія 66 Доповідач Шевчук А. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі: головуючої судді Шевчук А.М., суддів: Талько О.Б., Коломієць О.С., за участі секретаря судового засідання Баліцької Т.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу №289/341/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 01 жовтня 2020 року, яке ухвалене під головуванням судді Сіренко Н.С. у м. Радомишлі, в с т а н о в и в: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 . Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником цього житлового будинку, в якому зареєстровані ОСОБА_2 (колишня дружина) та ОСОБА_3 (дочка). Відповідачі не проживають у зазначеному будинку більше трьох років та їх особистих речей у будинку не має. Колишня дружина та дочка не сплачують комунальних платежів та участі в утриманні будинку не приймають. Також факт їхньої реєстрації порушує його право власності на вільне користування та розпорядження майном. Рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 01 жовтня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання судових витрат. У іншій частині заявлених вимог відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції у задоволеній частині, відповідач ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду в частині визнання її такою, що втратила право користування спірним житловим будинком скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що суд першої інстанції не надав оцінки тій обставині, що вона проживала у спірному будинку більше двадцяти п`яти років. Іншого житла на праві власності чи праві користування, крім спірного будинку, вона не має. Наразі тимчасово проживає з старшою дочкою та її сім`єю у складі чотирьох осіб у будинку, що належав її батькам, у якому житлової площі для всіх не вистачає. Учасники справи правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. Разом із тим, ОСОБА_1 спрямував до суду заяву від 18 січня 2021 року, у якій просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. У даній заяві позивач не заперечив того факту, що із ОСОБА_2 почав проживати без реєстрації шлюбу з 1988 року, забравши її до себе. Також зазначає про те, що у 2018 році поїхав до першої дружини на Тернопільщину, де наразі й проживає. У липні 2018 року розлучився із ОСОБА_2 та зареєстрував шлюбу із першою дружиною. Наполягає на тому, що «поміняв нового замка» у лютому місяці 2020 року, а ОСОБА_2 виїхала у листопаді 2018 року, оскільки одержала спадщину своїх батьків, тобто житлове приміщення, у якому наразі проживає три роки та використовує його у особистих цілях. На думку позивача, відповідачів не цікавить с. Борщів як місце проживання, оскільки будинок знаходиться у аварійному стані та відсутні умови для проживання у ньому. Відповідачі просять судове засідання провести без їх участі, а апеляційну скаргу задовольнити. Виходячи із засад диспозитивності цивільного судочинства, апеляційний суд не перевіряє рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_3 , оскільки в апеляційному порядку рішення у цій частині не оскаржується. Перевіривши відповідно до положень ст.367 ЦПК України законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскарженій частині, тобто в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірним житловим будинком, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на наступне. Задовольнивши позов частково та визнавши ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що нормами ст.ст.15,16 ЦК України передбачено право особи на захист свого цивільного права у разі його порушення. Відповідач ОСОБА_2 спільно з власником будинку тривалий час не проживає, спільним побутом не пов`язана, взаємних прав і обов`язків не має та після розірвання шлюбу з позивачем вибула із зазначеного будинку. Реєстрація відповідача у належному позивачеві житловому будинку порушує його право власності та створює перешкоди у користуванні власністю. На підставі викладеного дійшов висновку, що право відповідача на користування чужим майном (будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої ст.406 ЦК України. При цьому суд першої інстанції зазначив, що висновок співпадає із правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі №734/387/15-ц. Апеляційний суд не може повністю погодитися із висновком суду першої інстанції, приймаючи до уваги наступні мотиви. Із ксерокопій свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 25 лютого 2020 року та витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, який сформований 25 лютого 2020 року, слідує, що ОСОБА_6 , яка є матір`ю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 заповіла житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , своєму синові, тобто позивачу (а.с.6-7). Мати позивача ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . У свідоцтві про право на спадщину за заповітом зазначено, що спірний житловий будинок належав померлій на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, отриманої шляхом безпосереднього доступу нотаріуса до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 25 лютого 2020 року, номер інформаційної довідки: 201658496, а державна реєстрація права власності спадкодавця у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена державним нотаріусом Радомишльської державної нотаріальної контори Житомирської області 21 лютого 2020 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2039082318250, номер запису про право власності: 35646304. У матеріалах справи відсутні докази, що вищевказане свідоцтво про право на спадщину за заповітом за рішенням суду було б визнано недійсним. Отже, позивач є власником житлового будинку із господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та набув цей спірний будинок у порядку спадкування за заповітом після смерті матері. Разом із тим, за нормами Цивільним кодексом Української РСР 1963 року, який діяв до 01 січня 2004 року, до складу спадщини входили всі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Окрім того, за нормами, що регулювали спадкові правовідносини до 01 січня 2004 року, а також за нормами, які регулюються спадкові правовідносини після набрання чинності Цивільним кодексом України, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляла та не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Відповідно до частини першої ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню. Як зазначалося вище у заяві від 18 січня 2021 року ОСОБА_1 визнав ту обставину, що з 1988 року почав проживати без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 , забравши її до себе. Колегія суддів не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності такої обставини та добровільності її визнання. Отже, з 1988 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стали проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу в АДРЕСА_1 , а 06 травня 2004 року зареєстрували шлюб (а.с.31). Відповідач ОСОБА_2 зареєстрована у спірному житлі з 21 січня 2005 року, що підтверджується листом виконкому Радомишльської міської ради від 05 березня 2020 року №01-48/754 (а.с.22). За загальним правилом, у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого встановлений сервітут, останній зберігає чинність. За таких обставин, на час фактичного створення позивачем із ОСОБА_2 нової сім`ї (1988 рік), реєстрації із нею шлюбу (2004 рік), реєстрації її у спірному житлі (2005 рік) матері позивача у живих не було (вона померла у 1984 році), а докази того, що спадкодавець надавала відповідачу ОСОБА_2 право користуватися спірним житловим будинком у матеріалах справи відсутні. Навіть, якщо припустити існування сервітута в розумінні ст.406 ЦК України по відношенню матері до сина, то він припинився у зв`язку зі смертю матері позивача у 1984 році, відкриттям спадщини та прийняттям позивачем спадщини після смерті матері, тобто поєднався у одній особі до створення позивачем сім`ї із відповідачем ОСОБА_2 . Шлюб між сторонами розірваний рішенням Радомишльського районного суду Житомирської області від 11 травня 2018 року, яке набрало чинності 10 червня 2018 року. Цим рішенням, яке для розгляду даної справи має преюдиційне значення, встановлено, що сторони більше одного року проживають окремо та спільного бюджету і господарства не ведуть. Підсумовуючи викладене можна дійти висновку, що позивач набув право на нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом та є власником спірного житла. Відповідач ОСОБА_2 була вселена у спірне житло та проживала у ньому, як член сім`ї позивача ОСОБА_1 . Фактично із 1988 року по травень 2017 року, тобто не менше 25 років, відповідач ОСОБА_2 проживала у будинку АДРЕСА_1 свого чоловіка, а нині колишнього чоловіка, що розташований по АДРЕСА_1 , та у цей період відповідач була пов`язана із позивачем спільним побутом. Позивач належними доказами такі обставини не спростував. За таких обставин, суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення частини другої ст.406 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, безпідставно зіславшись на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року в справі №734/387/15-ц. Висновок, наданий Верховним Судом України у цій постанові, не може бути застосований у даній справі до правовідносин, що склалися між сторонами, оскільки правовідносини є подібними, а не тотожними. Так, у справі, на яку послався суд першої інстанції відповідач спільно з власником спірного житлового будинку не проживала та спільним побутом пов`язана не була, на відміну від обставин, що склалися у даній справі та мають суттєве значення для правильного застосування норм матеріального права до спірних правовідносин. За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо) (частини третя ст.404 ЦК України). Встановлення сервітуту між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 презюмується на підставі статті 402 та частини першої статті 405 ЦК України, які й належить застосувати до спірних правовідносин. Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (частина друга ст.405 ЦК України). При вирішенні даного спору, суд першої інстанції також не звернув уваги на ту обставину, що при створенні сім`ї та встановленні сімейних відносин сторони вважали, що їх відносини є постійними та не обмеженими у часі, а тому їх права, у тому числі житлові, слід було розглядати як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суд має приймати до уваги як формальні підстави, передбачені частиною другою ст.405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх права користування приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Із огляду на формальні підстави, передбачені частиною другою ст.405 ЦК України, на позивача покладається обов`язок довести, що відповідач ОСОБА_2 не проживає у спірному житлі більше одного року та причини її непроживання є неповажними. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (частина третя ст.12 ЦПК України). Довідкою Борщівського старостинського округу Радомишльської міської ради від 20 лютого 2020 року №71 підтверджена обставина, що ОСОБА_2 зареєстрована, але не проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.8). Із акта обстеження від 27 лютого 2020 року №78, підписаного депутатом міської ради ОСОБА_7 та сусідами ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , вбачається, що у спірному житловому будинку на час складення акта ніхто не проживав (а.с.9). Хоча в ухвалі про відкриття провадження у справі свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 попереджені судом першої інстанції про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання та відмову від давання показань, але вони лише повідомили оціночну інформацію про те, що ОСОБА_2 давно не проживає по АДРЕСА_1 (а.с.48,49). Отже, суду не надано достовірних доказів, які б з певною достатністю підтверджували, що відповідач ОСОБА_2 не проживає у спірному будинку понад один рік, а найголовніше суду не надано на засадах змагальності належних доказів, які б беззаперечно доводили, що ОСОБА_2 не проживає у спірному будинку без поважних причин. Наявні же у матеріалах справи докази не надають інформації, а з якого періоду відповідач ОСОБА_2 не проживає у спірному житлі, а також не спростовують доводи апеляційної скарги про те, що скаржник не проживає у спірному житлі з поважних причин (відсутні умови для проживання у хаті в зимовий період, який передбачає обов`язковість його опалення та коли повернулася навесні, то заміною замка від вхідних дверей їй були створені позивачем перешкоди у доступі до житла, оскільки ключ від заміненого замка позивач їй не надав). Рішення ж не може ґрунтуватися на припущеннях. Сам позивач, обґрунтовуючи незацікавленість ОСОБА_2 у проживанні в с. Борщів, посилається на те, що будинок знаходиться у аварійному стані та відсутні умови для проживання у ньому. Допустимі докази, які б підтверджували ту обставину, що спірний будинок знаходиться у аварійному стані матеріали справи не містять. Відсутність належних умов для проживання не може бути підставою для визнання особи такою, що втратила право на користування спірним житловим приміщенням, якщо особа розглядає дане приміщення для себе як житло. Навпаки, відсутність належних умов для проживання переважує в бік непроживання з поважних причин. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00). Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року в справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує позбавлення свого житла, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Безумовно, право власності має бути непорушним та підлягає захисту. Разом із тим, відповідач проживала у спірному будинку не менше 25 років, як член сім`ї власника будинку, що є досить тривалим для неї часом та свідчить про наявності достатніх і триваючих зв`язків із конкретним місцем. Відповідач сприймає це житло для себе як постійне. Вона не зареєстрована у будинку АДРЕСА_2 (а.с.24), а тимчасово вимушено проживає у будинку, де мешкає сім`я її дочки. Посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_2 успадкувала будинок її батьків будь-якими доказами не доведені та грунтуються на припущеннях, а відповідач заперечує проти таких обставин та наполягає на тому, що спірний будинок є для неї єдиним житлом. За таких обставин, інтереси позивача ОСОБА_1 , як власника житла, не переважають над інтересами колишнього члена його сім`ї відповідача ОСОБА_2 , а тому у неї не припинилися правові підстави користування чужим майном та вона не може бути визнана у судовому порядку такою, що втратила право на користування спірним житловим будинком. Неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, а саме положень частини другої ст.406 ЦК України є підставою відповідно до приписів ст.376 ЦПК України для скасування рішення суду першої інстанції в оскарженій частині та ухвалення у цій частині нового судового рішення. Виходячи із недоведеності обставин, що мають значення за змістом норми частини другої ст.405 ЦК України та приймаючи до уваги баланс інтересів сторін у спорі, апеляційний суд ухвалює у скасованій частині нове судове рішення, яким у задоволенні вимоги позивача до відповідача ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , відмовляє. Рішення у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 840,80 грн. судового збору скасовується також, оскільки за нормами частини тринадцятої ст.141 ЦПК України у разі ухвалення нового рішення суд апеляційної інстанції змінює розподіл судових витрат. Судові витрати у разі відмови в позові покладаються на позивача. Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374,376,381-384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Радомишльського районного суду Житомирської області від 01 жовтня 2020 року в задоволеній частині та стягненні судового збору скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення. Відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуюча Судді: Повний текст постанови складений 17 травня 2021 року.