Постанова Донецький апеляційний суд № 266/4713/14-ц

22-ц/804/1328/21 266/4713/14-ц П О С Т А Н О В А Іменем України Єдиний унікальний номер 266/4713/14-ц Номер провадження 22-ц/804/1328/21 28 квітня 2021 року місто Маріуполь Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Лопатіної М.Ю. суддів Пономарьової О.М., Попової С.А., за участю секретаря Сидельнікової А.В., сторони: позивачі ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відповідачка ОСОБА_4 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 09 грудня 2019 року, ухваленого у складі судді Курбанової Н.М., повний текст якого складено 18 грудня 2019 року,- В С Т А Н О В И В: Описова частина. Короткий зміст позовних вимог. У листопаді 2014 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3 , і ОСОБА_3 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_4 , третя особа: Публічне акціонерне товариство з газопостачання та газифікації «Маріупольгаз», про встановлення порядку користування жилим будинком, усунення перешкод у встановленні додаткового газового обладнання. Позов мотивований тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить відповідачці ОСОБА_4 на підставі договору дарування. Позивачі постійно проживають у спірному будинку та зареєстровані як члени сім`ї колишнього власника ОСОБА_5 , який був батьком померлого чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_6 . Відповідачка з 1984 року була зареєстрована за іншою адресою, у спірний будинок вселилася лише у 2001 році та з того часу встановила власний порядок користування ним. Для цього чоловік відповідачки заклав цеглою дверний отвір, у зв`язку з чим будинок був поділений на дві частини з окремими входами, одною з яких користуються позивачі, а іншою відповідачка. Таким чином позивачі користуються кімнатами в даному будинку під літ. 1-3 площею 6,3 м2, літ. 1-2 площею 14,3 м2, літ. 1 площею 8,75 м2, а інші кімнати залишились в користуванні ОСОБА_4 . Крім того, відповідачка встановила відповідні лічильники, поділив таким чином витрати за комунальними послугами між нею та позивачами. В 2008 році ОСОБА_4 зареєструвалась у спірному домоволодінні, а після смерті чоловіка позивачки ОСОБА_6 між позивачами та відповідачкою почали виникати суперечки з приводу користування газом та його оплати. З огляду на те, що є необхідність в установці додаткового газового опалювального прибору в частині будинку, де мешкають позивачі, отримання технічних умов для його встановлення, ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3 , і ОСОБА_3 просили встановити порядок користування жилим будинком АДРЕСА_1 , виділивши їм в користування жилі кімнати: літ. 1-3 площею 6,3 м2, літ. 1-2 площею 14,3 м2, літ. 1 площею 8,75 м2, а інші кімнати - залишити в користуванні відповідачки, а також зобов`язати останню не перешкоджати їм обладнати виділену площу додатковим газовим опалювальним пристроєм. В ході розгляду справи ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Маріупольської міської ради, про усунення перешкод у користуванні будинком та виселення. Зустрічний позов мотивовано тим, що ОСОБА_4 є власником спірного житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 01 серпня 1995 року, згідно якого зазначений будинок був переданий їй у власність батьком ОСОБА_5 , який помер у 1999 році. Після смерті батька, без її згоди, у домоволодіння вселився її рідний брат ОСОБА_6 разом з дружиною та дітьми - позивачами за первісним позовом. ІНФОРМАЦІЯ_1 брат помер, проте члени його сім`ї, на вимогу нового власника відмовились виселитися з будинку та продовжують проживати в ньому до теперішнього часу, посилаючись на свою реєстрацію у домоволодінні. Оскільки ОСОБА_4 є власником зазначеного житлового будинку, а позивачі не є членами її родини, просила суд усунути перешкоди у користуванні своєю власністю зазначеним нерухомим майном, зобов`язати ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах інваліда дитинства ОСОБА_3 , і ОСОБА_3 звільнити спірний будинок від належного їм майна, передавши їй ключі, виселити останніх із домоволодіння та визнати такими, що втратили право користування ним. Справа судами розглядалась неодноразово. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 грудня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах інваліда дитинства ОСОБА_3 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково. Припинено право ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 користування будинком АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах інваліда дитинства ОСОБА_3 , ОСОБА_3 звільнити жилий будинок АДРЕСА_1 від належного їм майна та передати ключі від домоволодіння ОСОБА_4 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Відмовляючи у задоволенні первісного позову та частково задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки з 1995 року власником спірного домоволодіння є відповідачка ОСОБА_4 , а позивачі за первісним позовом не є членами її сім`ї та вселилися до спірного домоволодіння і були зареєстровані як члени сім`ї колишнього власника ОСОБА_5 , який був батьком ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , тобто, як дружина та діти сина власника, який на час розгляду справи помер, позивачі не набули право користування будинком. Крім того, місцевий суд виходив з того, що так як матеріли справи свідчать про те, що ОСОБА_4 , як власнику, з боку позивачів дійсно завдаються перешкоди у користуванні належним їй житловим приміщенням та на її вимогу виселитися з будинку останні відмовились, і спільним побутом із ОСОБА_4 не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. При цьому суд вважав, що наявність у ОСОБА_3 статусу недієздатної особи, що обумовлено інвалідністю, не є підставою для відмови в задоволенні зустрічного позову. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_3 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 . Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не враховано те, що спірний жилий будинок є єдиним житлом позивачів, позивачка ОСОБА_1 постійно проживає та зареєстрована в ньому з 04 вересня 1993 року за згодою попереднього власника і продовжувала з дітьми проживати після набуття відповідачкою права власності на цей будинок. Відповідачкою не доведено факту створення позивачами перешкод у користуванні власністю, не надано доказів на підтвердження систематичного руйнування, псування житлового приміщення або використання його не за призначенням. Скаржниця зазначала, що твердження ОСОБА_4 про те, що вона після смерті ОСОБА_6 пропонувала їм виселитися є необґрунтованими, оскільки до вселення відповідачки у спірний будинок у 2011 році позивачка ОСОБА_1 доглядала за спірним домоволодінням, оплачувала комунальні послуги, робила необхідний ремонт. Доводи і заперечення інших учасників справи У своєму відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_4 , посилаючись на відповідність оскарженого судового рішення вимогам законності та обґрунтованості, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення. Відзив мотивовано тим, що проживання позивачів в належному їй будинку порушує її права, оскільки вона позбавлена можливості вселитися у частину будинку, де мешкають позивачі, розпорядитися ним. В будинок позивачі вселилися без її згоди після смерті батька ОСОБА_7 , вони не є членами її сім`ї, договору найму з ними вона не укладала та згоду на реєстрацію в будинку не надавала. Сторони та їх представники, представники третіх осіб в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Мотивувальна частина. Позиція апеляційного суду. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржене рішення суду в частині вирішення зустрічного позову не відповідає зазначеним вимогам закону. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні основного позову не оскаржується, тому апеляційний судом не переглядається в силу вимог ст. 367 ЦПК України. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції. ОСОБА_4 , на підставі договору дарування, укладеного 01 серпня 1995 року між нею та ОСОБА_5 , є власником домоволодіння АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 24-26). З копії облікової книги для прописки громадян вбачається, що у спірному домоволодінні проживають та зареєстровані: ОСОБА_1 з 04 вересня 1993 року постійно, її донька ОСОБА_3 , син ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (том 1, а.с. 14-17). З 23 липня 1986 року був зареєстрований чоловік позивачки ОСОБА_6 , який 07 жовтня 2011 року помер (том 1 а.с. 15, 28). Також було встановлено, що на час реєстрації ОСОБА_6 та членів його сім`ї в спірному будинку, його власником був ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 1, а.с. 24-25, 27) та який був батьком ОСОБА_6 і ОСОБА_4 . З постанови про закриття кримінального провадження слідчого СВ Приморського РВ ММУ ГУМВС України в Донецькій області від 26 квітня 2013 року та з повідомлення про виселення та зняття з реєстрації від 18 грудня 2014 року вбачається, що з боку позивачів завдаються перешкоди у користуванні належним відповідачці ОСОБА_4 житлом та на її вимогу виселитися з будинку позивачі відмовились. Опитана під час досудового розслідування ОСОБА_4 показала, що з 1999 року між нею та братом ОСОБА_6 існувала домовленість про умовний розподіл будинку, порядок проживання у ньому та оплату комунальних послуг (том 1 а.с. 29-30, 76-77). З відповіді КП «Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства» вбачається, що за адресою: м. Маріуполь, вул. Макіївська, буд. 32, відкрито два особистих рахунки за №071-133 від 01 лютого 2001 року на ОСОБА_4 та за №071-441 від 01 травня 2009 року на ОСОБА_6 , який в березні 2013 року був переоформлений на ОСОБА_1 (том 2 а.с. 42). Згідно з договором про надання послуг з централізованого постачання холодної води і водовідведення від 26 лютого 2013 року, між КП «Маріупольське виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства» і ОСОБА_1 укладений договір надання послуг з централізованого постачання холодної води і водовідведення (т. 3 а.с. 99). З квитанцій про оплату комунальних послуг вбачається, що ОСОБА_1 сплачувала комунальні послуги за користування спірним будинком у травні-серпні 2010 року, січні 2011 року, лютому 2011 року, серпні 2012року (том 3 а.с. 103-104). Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідно до пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника. Суд першої інстанції виходив із того, що право члена сім`ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім`ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку (квартири) права власності на це житло, а відтак припинення права власності особи на будинок (квартиру) припиняє право членів її сім`ї на користування цим житлом. Таким чином, оскільки ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 спільним побутом із ОСОБА_4 не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. З таким висновком місцевого суду погодитися не можна, виходячи з такого. Встановлено, що позивачі набули право користування спірним жилим будинок згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї ОСОБА_5 - колишнього власника спірного будинку. У подальшому право власності на житло набула ОСОБА_4 . Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Встановлено, що відповідачка є власником спірного житлового будинку, позивачі спільним побутом із нею не пов`язані. Разом із цим, права членів (колишніх) сім`ї власника житла також підлягають захисту, тому виселення їх або визнання такими, що втратили право користування жилим приміщенням, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав відповідачки та не покладати надмірний тягар на позивачів. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Задовольняючи частково зустрічний позов ОСОБА_4 про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції, формально підійшов до встановлення фактичних обставин справи, по суті, виходив лише з одного факту того, що ОСОБА_4 є новим власником житлового будинку, а позивачі не є членами її сім`ї й мали похідне право на проживання від прав колишнього власника. При цьому місцевий суд не надав оцінку тому, що позивачі тривалий час проживають у спірному жилому будинку (більше 25 років), який є їх єдиним житлом, зареєстровані в ньому. Будинок поділений новим власником ОСОБА_8 на дві частини, в одній з яких мешкають позивачі, що несуть витрати по утриманню будинку, мають з відповідачкою окремі особові рахунку по сплаті комунальних послуг і це дає підстави вважати, що позивачі мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є їх єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Більш того, як установлено, відповідачка, яка є власником спірного житлового будинку, отримуючи його у дар від колишнього власника свого батька ОСОБА_5 , була обізнана щодо проживання з 90-х років у ньому невістки та племінників із дозволу попереднього власника. Суд першої інстанції не прийняв до уваги те, що виселення позивачів покладе на них надмірний тягар, оскільки фактично вони стануть безхатченками. Крім того, виселення ОСОБА_3 який є особою з інвалідністю з дитинства, може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров`я та доходів у вигляді пенсії по інвалідності та її розміру, навіть наймання житла буде надмірним тягарем. За таких обставин підстави апеляційного оскарження знайшли своє підтвердження й апеляційний суд погоджується із доводами апеляційної скарги, про те, що оскаржене судове рішення в частині вирішення зустрічного позову ухвалене з порушенням норм матеріального права. Зважаючи на встановлені обставини, з урахуванням вищезазначених правових висновків та положень норм матеріального права, підстави для задоволення позову ОСОБА_4 про позбавлення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 права на спірне житло відсутні. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Згідно п.4 ч. 1, ч. 2 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення суду повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норма процесуального або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Узагальнюючи викладене, з огляду на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку про скасування оскарженого рішення суду в частині вирішення зустрічного позову та ухвалення нового про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 . Розподіл судових витрат. Зі змісту статті 382 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у справі, що переглядається, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено, є підстави для покладення на останню обов`язку сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 365 грн. 40 коп. Керуючись ст. ст. 367, 374,376,381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах особи з інвалідністю з дитинства ОСОБА_2 , задовольнити. Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 09 грудня 2019 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 скасувати. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, виселення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком відмовити. Стягнути з ОСОБА_4 у дохід держави судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 365 грн. 40 коп. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту. Судді: Повний текст постанови складено 29 квітня 2021 року. Суддя: