Постанова 4823 № 734/3964/19

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 26 березня 2021 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 734/3964/19 Головуючий у першій інстанції - Соловей В. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/391/21 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі: головуючого-судді: Онищенко О.І. суддів: Скрипки А.А., Харечко Л.К. секретар: Поклад Д.В. Позивач: ОСОБА_1 Відповідач: ОСОБА_2 Особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_2 Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням (суддя Соловей В.В.), ухвалене о 13 год. 00 хв. у смт Козелець, повний текст рішення складено 22 грудня 2020 року, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Позов мотивовано тим, що 14 травня 2007 року позивач як військовослужбовець отримав від Міністерства оборони України службову квартиру за вищевказаною адресою на родину: він, ОСОБА_2 і їхній малолітній син ОСОБА_3 . У березні 2017 року сімейні відносини з відповідачкою були припинені і вона забрала сина, речі, необхідні меблі, побутову техніку та пішла проживати в іншу квартиру. ОСОБА_1 посилається, що відповідачка більше шести місяців без поважної причини не проживає за місцем своєї реєстрації у спірній квартирі, не виконує обов`язки по оплаті житлово-комунальних послуг, відповідно втратила право на користування жилим приміщенням. Рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року позов задоволено; визнано ОСОБА_2 особою, що втратила право на користування жилим приміщенням, - квартирою АДРЕСА_1 ; стягнуто із відповідачки на користь позивача грошові кошти в сумі 768 грн 40 коп. судового збору. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем і його представником надані належні і допустимі докази про те, що ОСОБА_2 не проживає без поважних причин із березня 2017 року у службовому приміщенні, а відповідачкою не надані докази про те, що їй чинилися перешкоди в користуванні вказаним службовим житлом. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить вказане рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд залишив поза увагою ту обставину, що ОСОБА_1 з 2017 року проживає в м.Волноваха Донецької області з дружиною та усиновленою дитиною, проходить там військову службу. Натомість у спірній квартирі разом із матір`ю (відповідачкою) проживає малолітній син сторін. За доводами ОСОБА_2 , суд першої інстанції не врахував, що за результатами прийнятого ним рішення спільна неповнолітня дитина позивача та відповідачки залишається сама проживати у квартирі. Відповідачка вказує, що Акт, складений представником Деснянської селищної ради, не містить відповідних реквізитів, зокрема печатки, штампа, вихідного реєстраційного номера тощо, саму квартиру ніхто взагалі не обстежував, отже Акт обстеження житлових умов від 18 жовтня 2018 року не є належним і допустимим доказом. Також ОСОБА_2 посилається, що показання свідка ОСОБА_4 не узгоджуються з показаннями свідка ОСОБА_5 . Відповідачка зазначає, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки її аргументам про те, що вона отримувала поштову кореспонденцію за місцем своєї реєстрації у спірній квартирі. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Позивач вказує, що представник відповідачки, діючи в її інтересах, в апеляційній скарзі зазначає, що відповідачка продовжує проживати разом із сином по АДРЕСА_1 , однак зазначає адресу фактичного проживання на час звернення до апеляційного суду зовсім іншу - АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 вважає, що рішення суду від 2012 року не може бути достовірним доказом проживання ОСОБА_2 та її сина у спірній квартирі. Позивач посилається, що звертатися з вимогами щодо визнання свого сина таким, що втратив право на житлове приміщення, наміру не мав, оскільки любить свою дитину, утримує її, підтримує з ним добрі стосунки. ОСОБА_1 вказує, що те, що він проходить службу у ЗСУ і перебуває у зоні ООС у Донецькій області, утворив там родину, не є достовірним доказом того, що у спірній квартирі може проживати лише відповідачка з сином. Позивач звертає увагу на те, що про допит свідка ОСОБА_6 було заявлено представником відповідача, але його явку в судове засідання сторона відповідача не забезпечила. Також ОСОБА_1 вважає безпідставною та надуманою позицію відповідачки, що вона отримує листи з суду за місцем своєї реєстрації, оскільки вона лише після отримання заочного рішення стала забирати листи з поштового відділення. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції не відповідає. По справі встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Козелецького районного суду Чернігівської області від 30 листопада 2017 року (а.с.7 т.1). Від шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . 14 травня 2007 року ОСОБА_1 як військовослужбовцю Остерською КЕЧ району було надано службову квартиру у АДРЕСА_1 на сім`ю, яка складається з дружини ОСОБА_2 і сина ОСОБА_7 (а.с.11 т.1). 30 травня 2007 року позивач, відповідачка і їхній син були зареєстровані у вказаній квартирі, де залишаються зареєстрованими і на даний час (а.с.8, 20 т.1). Згідно з довідкою №2097 від 18 жовтня 2019 року Деснянської селищної ради ОСОБА_1 зареєстрований та проживає в АДРЕСА_1 , має склад сім`ї: син ОСОБА_3 , колишня дружина ОСОБА_2 - зареєстрована, але не проживає (а.с.10 т.1). 18 жовтня 2019 року комісія в складі депутата селищної ради ОСОБА_4 , сусідів ОСОБА_5 , ОСОБА_8 склала Акт обстеження квартири за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до якого колишня дружина ОСОБА_2 не проживає за даною адресою з березня 2017 року, проживає за іншою адресою (а.с.9 т.1). За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно із ч.4 ст.9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. За змістом статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Відповідно до ст.72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. У відповідності до вимог статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення - ч.2 ст.77 ЦПК України. Згідно з ч.2 ст.89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції з посиланням на довідку №2097 від 18 жовтня 2019 року Деснянської селищної ради Козелецького району, на акт обстеження квартири, показання свідків ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , виходив з того, що позивачем та його представником надані належні і допустимі докази, що відповідачка не проживає без поважних причин із березня 2017 року у службовому приміщенні - квартирі АДРЕСА_1 . З такими висновками не погоджується колегія суддів апеляційного суду. Так, в Акті обстеження квартири від 18 жовтня 2019 року зазначено, що комісія провела обстеження квартири по АДРЕСА_1 , в той час як спірна службова квартира знаходиться в буд. АДРЕСА_1 . При цьому в акті містяться незастережені виправлення в частині зазначення у заголовку номеру будинку, в якому розташована квартира, де проводилося обстеження. Таким чином, вказаний Акт не можна вважати документом, який підтверджує певний факт - не проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 . До того ж Акт не є офіційним документом установи, який підтверджує певні факти, обставини. Крім того, як вбачається з показань свідків, ОСОБА_4 , яка складала Акт обстеження квартири, фактично квартиру не обстежувала. Свідок ОСОБА_8 , який також брав участь в обстеженні квартири, допитаний не був у зв`язку з неможливістю явки до суду. Тобто фактично докази на підтвердження не проживання відповідачки за місцем своєї реєстрації ґрунтуються лише на показаннях одного свідка ОСОБА_5 . Право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання. Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав». Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. У рішенні від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме: від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення у справі «Баклі проти Сполученого Королівства», від 11 січня 1995 року). Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»), заява № 33202/96, § 110). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14). Суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позивачем не надано достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, з позивача на користь відповідачки належить стягнути сплачений нею судовий збір у розмірі 1152,60 грн за апеляційний розгляд справи. Керуючись ст.ст. 258, 263, 374, 376 ч.1 п.4, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 22 грудня 2020 року скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування жилим приміщенням, відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 1152 (одна тисяча сто п`ятдесят дві) грн 60 коп. за апеляційний розгляд справи. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий: Судді: